Раді Вас бачити!

Розділ 4. Танок із минулим

Осінній полудень на Володимирській вулиці був оманливо тихим: туристи фотографували золоті бані Софії Київської, а вітер кружляв опале листя у химерних візерунках, ніби повторюючи той самий вугільний герб із крамниці Савицького.

Анна крокувала тротуаром, і її підбори вибивали чіткий ритм на потрісканих плитах. Вона поправила комір свого пальта кольору мокрого асфальту, відчуваючи, як холод пробирається під тканину. Поруч сопів Ігор; його кросівки шльопали по калюжах, а джинси, як завжди, виглядали так, ніби він обирав їх із заплющеними очима.

Його гладко виголене обличчя, помережане глибокими зморшками біля очей, виражало суміш цікавості й легкого роздратування.

— Довженко, нагадай мені, навіщо ми тягнемося до цієї Ольги, коли могли б сидіти в тебе вдома з піцою та звітом від Сергія? — пробурчав він, засунувши руки до кишень.

Голос його звучав невдоволено, але в кутиках губ ховалася звична насмішка.

Анна кинула на напарника погляд, і її зелені очі блиснули, мов скло під ранковим сонцем.

— Тому що, Ігоре, листи Савицького пахнуть шантажем, а Ольга — наш найкращий шанс зрозуміти, чим він її тримав. І, до речі, — вона ледь усміхнулася, — заморожена піца в мене закінчилася. Тож терпи.

Ігор пирхнув, але його погляд затримався на ній трохи довше, ніж було потрібно.

Він помітив, як пасмо світлого волосся вибилося зі строгого пучка й тремтіло на вітрі, і на мить подумав, що Анна, з усією своєю елегантністю, виглядає тут, серед старовинних стін, наче частина самого Києва — така ж вічна й незбагненна.

Він одразу ж відігнав цю думку, за звичкою сховавши її за жартом.

— Анечко, якщо ми знайдемо вбивцю до вечері, я сам зроблю тобі бутерброди. З ковбасою, — додав він, підморгнувши.

Анна фиркнула, але її губи здригнулися у відповідній усмішці.

Їхні кроки сповільнилися біля непримітного будинку, де жила Ольга Власенко. Фасад, потемнілий від часу, прикрашали різьблені карнизи, а вікна першого поверху були завішані важкими шторами, ніби приховуючи таємниці від допитливих очей.

Анна натиснула на дзвінок, і десь усередині пролунав глухий мелодійний звук, схожий на стару музичну скриньку.

Двері відчинила жінка років п'ятдесяти п'яти, з тонкими рисами обличчя й довгим чорним волоссям, торкнутим сивиною та заплетеним у косу. На ній була довга сукня кольору індиго, вкрита вишитими візерунками, що нагадували старовинні орнаменти.

Її очі — темні й глибокі, мов води Дніпра в листопаді, — ковзнули по Анні та Ігорю настороженим поглядом.

Вона не усміхнулася, лише жестом запросила їх увійти.

— Я чекала на вас, — її голос був низьким, із легкою хрипотою, ніби жінка звикла говорити пошепки. — Ліза попередила. Ви через Олега, правда?

Вітальня Ольги нагадувала музей: стіни були завішані старими гравюрами, на полицях стояли кришталеві кулі, бронзові свічники та книги в потертих шкіряних палітурках.

У повітрі витав запах лаванди й чогось різкого, можливо, старих фарб.

Анна помітила, як Ольга стиснула пальці, коли згадала Савицького, — її нігті, вкриті темним лаком, вп'ялися в долоні.

— Ми хочемо зрозуміти, що пов'язувало вас з Олегом Петровичем Савицьким, — почала Анна, сідаючи на диван, оббитий оксамитом кольору пляшкового скла.

Вона говорила спокійно, але її погляд фіксував кожну дрібницю: тремтіння рук Ольги, її надто рівну поставу, ніби жінка готувалася до захисту.

Ігор залишився стояти, схрестивши руки на грудях.

Його погляд блукав кімнатою й затримався на гравюрі із зображенням козацького воїна, чий щит прикрашав знайомий герб — той самий, із крамниці.

Він відчув, як усередині ворухнувся старий спогад, але промовчав, вирішивши поки не ділитися цим із Анною.

— Олег був… складною людиною, — почала Ольга, опускаючись у крісло навпроти.

Її обличчя, освітлене тьмяним світлом торшера, скидалося на маску, за якою приховувалася буря.

— Ми були близькі багато років тому. Але потім… він змінився. Став одержимий артефактами, особливо цим кинджалом. Казав, що той проклятий.

— Проклятий? — перепитав Ігор, піднявши брову.

Тон його був скептичним, але Анна помітила, як він напружився, ніби відчув щось важливе.

Ольга кивнула, перебираючи пальцями край сукні.

— Кинджал пов'язаний із легендою про козацький рід, який охороняв скарб. Олег вірив, що знайшов ключ до нього. Але він також знав, що за цим стежать інші.

Вона замовкла, і її погляд метнувся до вікна, де фіранка ледь колихнулася від протягу.

Анна відчула, як пришвидшився її пульс.

Вона згадала листи Савицького, натяки на шантаж.

Ольга явно щось приховувала, але її страх здавався справжнім.

Чи це була гра?

Анна мимоволі подумала, що ця жінка, з її містичною аурою, могла б бути ідеальною акторкою — або ідеальною злочинницею.

— У листах Олег Петрович згадував вас, — сказала Анна, уважно стежачи за реакцією співрозмовниці. — Він писав, що ви знали про кинджал більше, ніж говорили. І що вам «не вдасться втекти», якщо правда випливе назовні.

Ольга зблідла, її губи стиснулися в тонку лінію.

Вона підвелася, підійшла до вікна й відсмикнула штору, ніби перевіряючи, чи немає когось надворі.

— Олег погрожував мені, — нарешті сказала вона, не обертаючись. — Багато років тому я допомогла йому… дістати один артефакт. Не зовсім законно. Він тримав це наді мною, мов дамоклів меч. Але я не вбивала його. Присягаюся.

Ігор хмикнув, але його очі залишалися серйозними.

Він ступив ближче до Анни, і його плече майже торкнулося її плеча. Вона відчула тепло, що йшло від нього, — знайоме, але щоразу трохи хвилююче.

— Довженко, — прошепотів він так, щоб Ольга не почула, — вона боїться, але не тільки нас. Чує мій ніс, тут замішаний хтось іще.

Анна кивнула, не зводячи очей з Ольги.

Та стояла біля вікна, і її силует чітко вимальовувався на тлі сірого неба.

І саме в цю мить Анна подумала, що тіні минулого, про які писав Савицький, — не просто метафора.

Вони були тут, у цій кімнаті, у очах цієї жінки, у її власних сумнівах і, можливо, у тих невимовлених словах, яких вони з Ігорем так старанно уникали.