Раді Вас бачити!

**Глава 2**

Рік тому Анна й Ігор, приватні детективи, вже розплутували справу в тому особняку. Молодий архівіст Богдан знайшов у музеї план дому Бондарів із позначкою про потайне місце, де, за чутками, до революції сховали коштовності. Колись вважали, що їх викрав слуга Василь, який помер у в'язниці, не довівши своєї невинності, але, як з'ясувалося ще тоді, справжнім злодієм був кухар Іван, застрелений під час революційних заворушень 1917 року. Самого ж Богдана вбили вже в наш час, прямо в особняку, — заради тих самих коштовностей, — а сховок виявився порожнім: ні скарбів, ні відповідей. Анна й Ігор допомогли поліції знайти вбивцю, але загадка зниклих коштовностей лишилася нерозгаданою. І ось тепер — новий поворот.

— Ти впевнений, що нас пустять в архів? — запитала Анна, поправляючи шарф і грайливо пританцьовуючи на залишках фундаменту Десятинної церкви, чудово розуміючи, що поводиться як якась безтурботна студентка з її минулого. — Ми прийшли, ні з ким не домовившись. Він узагалі може бути сьогодні закритий.

Ігор посміхнувся, темне волосся з сивиною блищало від вологи.

— Аннусю, твоя репутація геніального фізика-детектива все ще відчиняє двері. Світлана Ігорівна з архіву мало не ікону тобі поставила після тієї справи. — Він знизив голос, додавши театральності: — Вона каже, там натяки на ті самі коштовності. Слуга Іван украв щось у Бондарів, а Гриценко його... ну, скажімо, прибрав. Потім утік до Франції. Принаймні я так зрозумів. Але щоденника-то немає, поки не знайдемо — не прочитаємо.

В архіві пахло старим папером і воском, а світло тьмяних ламп ледве пробивалося крізь стелажі, завалені папками й фоліантами. Світлана Ігорівна, жінка років п'ятдесяти з утомленим поглядом, зустріла їх біля столу, нервово перебираючи окуляри на ланцюжку.

— Анно, Ігоре, добре, що ви прийшли, — почала вона тремтячим голосом. — Я вже по телефону казала Ігорю, що зник «Щоденник купця Гриценка». Я написала доповідну, але історія неприємна. Виходить, я недогледіла. І ще... — Вона завагалася, пальці її стиснули папку. — Максим Тарасенко, один із відвідувачів, не виходить на зв'язок вже давно. Я намагалася з ним зв'язатися, щоб уточнити, які саме сторінки він фотографував і чи не забрав книгу просто випадково, але... тиша.

Анна постукала пальцями по столі, дивлячись у вікно, крізь туман проступали гілки липи. Зникнення Максима на тлі зниклого щоденника пахло підозріло.

— Максим? Той, що шукав родинні зв'язки? — уточнила вона.

Світлана кивнула, явно збентежена і засмучена.

— Так. Він був останнім, хто переглядав оригінал. Каже, що шукає сліди пращурів. І тепер... зник.

Ігор зручно вмостився в потерте від часу крісло зі штучної шкіри і витягнув довгі ноги в не зовсім чистих кросівках.

— Ну, це вже цікаво. Максим поцупив книгу? Натрапив на щось, чого не мав бачити? Хтось допоміг йому зникнути? Чи сам вирішив зникнути..? Що скажеш, наш детективе?

Анна не відповіла, думки її закружляли, як опале листя під липою. Щоденник Гриценка, коштовності Бондарів, зникнення Максима — усе це нагадувало головоломку, де кожен шматочок пов'язаний з особняком Галини Михайлівни Бондар на Ярославовому Валу. Вона згадала рядки з нещодавно купленої книги: «Софія стискала лист, знайдений у бібліотеці, знаючи, що правда може коштувати їй життя».

Липа за вікном шелестіла останнім не опалим листям, ніби шепотіла про минуле, і Анна відчула знайомий азарт перед розслідуванням нової справи.