Раді Вас бачити!

**Глава 13**

Холодний вітер гнав жовте листя по бруківці Подолу, де Анна крокувала вздовж Сагайдачного, пальто її розвівалося, а думки кружляли навколо смерті Максима Тарасенка. Шум трамваїв і запах мокрого асфальту змішувалися з її гнівом і втомою, які, мов тіні, переслідували її після зустрічі з Іриною на Русанівці. Байдужість жінки до роду Гриценка залишила по собі лише порожнечу, але брехня Олега Кравчука, що стверджував, ніби купив «Щоденник купця Гриценка» у Максима, палила Анну зсередини. Вона зупинилася біля кав'ярні, де вони допитували Олега, погляд її впав на вітрину, що відбивала її обличчя — бліде, з темними колами під очима. Правда була близько, але вислизала, мов тінь опівдні. Усередині кав'ярні Ігор уже чекав, простуджений голос його хрипів, а шарф був недбало зав'язаний. Він пив чай із м'ятою, морщачись від гіркоти чергової таблетки.

— Аню, погані справи, — сказав він, потираючи почервонілі очі. — Поліція обшукала склад на Оболоні, але проти Олега — нічого. Ні відбитків, ні камер. Мотузка, якою задушили Максима, — з будь-якого господарського магазину. — Він кашлянув, поставивши чашку. — Але мої хлопці знайшли його тіло в тому районі саме в день крадіжки щоденника. Збіг?

Анна сіла навпроти, погляд її напружився, але губи затремтіли в гіркій усмішці.

— Олег знав Максима, — сказала вона тихо, голос її тремтів від стримуваного гніву. — І щоденник опинився в нього. Я просила тебе ще раз уважно перевірити його Фейсбук. Можливо, щось пропустили.

За кілька хвилин Ігор отримав нове повідомлення. Він мовчки прочитав його і нахмурився.

_ Дивна річ, - сказав він.- Олег після зникнення Максима кілька разів перевіряв інформацію про Францію і родину Гриценків.

Анна підняла очі.

_ Тобто він шукав не тільки перстень. Він шукав підтвердження своїх прав. І , можливо, зрозумів, що Максим для нього- конкурент.

— Грізний детективе, хочеш розкрити все його життя? Мій хакер все ще риється в його чатах. Чекаю нових звісток. Мені поки терміново потрібен чаєчок, бо здамся раніше за Олега.

— Завтра влаштуємо йому пастку, — сказала Анна твердо, погляд її горів. — Зателефонуємо, скажемо, що знайшли новий тайник. Якщо він клюне, ми його візьмемо.

Ігор присвиснув, але обличчя його скривилося від кашлю.

— Анко, а ти злюща, коли правду чуєш, — сказав він, але очі його були серйозними. — Домовилися. Але спочатку — чай із м'ятою і терпіння, терпіння, терпіння.

— Окей. Тоді чекай свої звістки й лікуйся, а я поки почитаю. Терпіти не можу когось чи щось чекати. Стрільці — народ нетерплячий, — усміхнулася Анна і, поправивши шарф, який сповз у Ігоря вже невідомо куди, дістала з сумочки те, що колись було книгою, а тепер стало набором окремих листочків.

***

***

Тихий вечір у Черкасах огортав дім небагатих дворян м'яким світлом свічок, де запах свіжоскошеної трави й яблуневого саду проникав крізь відчинені вікна. Софія сиділа в маленькій кімнаті, пальці її гортали підручник французької, яку вона сподівалася викладати дітям господарів. Навпроти Тарас, з олівцем у руці, готував ескізи для уроків малювання, обличчя його, освітлене теплим світлом, було спокійним, але очі видавали приховану тривогу. Аріна, влаштувавшись у кутку, шила, її худенькі пальці рухалися спритно, але погляд був далеким, повним провини за ризик, якому вона наразила друзів. Вони дісталися Черкас уночі, ухилившись від людей Савицького через задній двір майстерні Петра. Господарі дому, подружжя середніх років, чий шлюб був зітканий з любові, прийняли їх тепло. Дізнавшись про бажання Софії й Тараса повінчатися, господиня, повненька жінка з добрими очима, усміхнулася: «Це ж чудово! Ми допоможемо вам з вінчанням». Софія відчула, як серце її, ще недавно стиснуте страхом, наповнюється теплом. Вона подивилася на Тараса, і легка усмішка його, повна обіцянки, змусила її забути про минуле. Але тінь тривоги не йшла. «Вони ж не знайдуть нас?» — прошепотіла вона тремтячим голосом, коли вони залишилися самі. Тарас узяв її руку, пальці його, теплі й сильні, стиснули її долоню. «Ми вільні, Софіє», — сказав він тихо, очі його світилися рішучістю. — «Тут ми почнемо все спочатку». Аріна підняла погляд, голос її був тонким: «Я не хочу, щоб через мене...» Софія обійняла її, серце її стиснулося від любові й страху. «Ти з нами», — сказала вона твердо. — «Ми родина». У саду за вікном, де колись росла липа, подібна до тієї, що була їхнім укриттям у Києві, тепер цвіли яблуні, обіцяючи нове життя.