Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
**Глава 7**
Анна сиділа у своїй квартирі на Десятинній, світло пробивалося крізь фіранки, падаючи на зручне крісло й злегка розпатлане волосся господині. Шум з вулиці долинав крізь прочинене вікно, змішуючись із гудінням машин і рідкісними голосами перехожих. Зошит, знайдений у підвалі особняка Гриценка, лежав на столі поруч зі стаканчиком вистиглої кави. Напис «Федір Гриценко, 1865. Для моєї доньки» не давав Анні спокою. Нижче акуратним почерком було написано: «Вибач мене, Маріє. Коштовності Бондарів — твоя спадщина, але їхня тінь лежить на мені важким тягарем».
Ігор, розлігшись на дивані, гортав креслення Андрія Івановича, намагаючись знайти ще щось про схованки.
— Аню, ти впевнена, що це не просто старий щоденник? — запитав він, підкидаючи олівець у повітря. — Хоча, якщо там карта до скарбу, я все ще вимагаю половину.
Анна засміялася, але пальці її вже гортали сторінки. Записи Гриценка були сповнені каяття: він описував, як виніс коштовності Бондарів, як убив слугу Івана, як утік до Франції, залишивши коханку і їхню доньку Марію. Один рядок змусив Анну завмерти: «Я сховав їх у нашому старому домі на Подолі, біля дуплистого дуба». Вона згадала слова Олени про замкнутість Максима. Якщо Максим — нащадок Марії, він міг шукати цей дім.
— Ігоре, — сказала вона, піднявши очі. — У купця Гриценка було два будинки: на Ярославовому Валу і на Подолі. У листі до доньки він пише про старий дім на Подолі. Це, по суті, адреса. Думаю, без особливих труднощів дізнаємося, чи зберігся він, і яка це вулиця та номер будинку. Якщо коштовності там, то Максим міг туди піти... І хтось міг піти за ним.
Ігор присвиснув, сідаючи рівніше.
— Поділ? Це вже цікаво. Але якщо Максим зник через це, нам варто бути обережнішими. — Він кивнув на зошит. — Що там іще? Гриценко пише, де саме в домі сховав діаманти чи що там було у Бондарів викрадено?
Анна похитала головою, думки її кружляли, як листя біля липи на Десятинній. Врешті відклала зошит і торкнулася книги, що лежала поруч, згадавши про Софію і Тараса, які шукали Аріну в домі біля річки. Їхня рішучість відгукнулася в ній, як відлуння власного пошуку. Вона відкрила закладену сторінку і, крадькома глянувши на Ігоря, що сидів напівобернений до неї, пробігла очима текст:
***
***
«Усередині дому біля річки пахло вологою і старим деревом, а тьмяне світло свічки, яку тримала стара жінка, відкидало тіні на тріщини стін. Софія й Тарас стояли на порозі, подих їхній змішувався в холодному повітрі. Стара жінка, згорблена, з очима, як два темні омути, стискала шаль, дивлячись на них з недовірою. «Аріна? — прохрипіла вона, коли Софія назвала ім'я. — Ніхто не приходив сюди з таким ім'ям». Та голос її затремтів, і Софія вловила фальш.
— Ми знаємо, що вона тут, — сказала Софія твердо, пальці її стиснули записку зі сховку. — Вона втекла через борги своєї родини. Скажіть, де вона. Ми хочемо допомогти.
Стара жінка відвела погляд, але Тарас ступив уперед, рука його м'яко лягла на плече Софії, надаючи їй впевненості. «Ми не підемо, доки не дізнаємося правди», — сказав він спокійним, але твердим голосом. Стара жінка зітхнула, вказавши на сходи в глибині дому. «На горищі. Але вона не хоче, щоб її знайшли». Софія відчула, як серце забилося швидше. Вона подивилася на Тараса, і легка усмішка його, ледь помітна у світлі свічки, зігріла її. Він стиснув її руку, і на мить погляди їхні сплелися, обіцяючи, що вони пройдуть цей шлях разом. Вони піднялися скрипучими сходами, і тіні дому біля річки зімкнулися навколо них, мов завіса, що ховає правду».
