Раді Вас бачити!

**Глава 1**

Осінній вітер гнав запах мокрого листя вулицею Володимирською, де липа Петра Могили, розлога й давня, стояла за фундаментом Десятинної церкви, ніби хранителька таємниць Старокиївської гори. Анна Довженко сиділа на лавці під її гілками, довге світле волосся її розвівалося, а пальці гортали блокнот із нотатками про нову справу. Тіло молодого історика Олексія Кравця, заколотого кинджалом XIX століття, знайшли вранці на Подолі, біля старого особняка Войтовичів на вулиці Сагайдачного. У його кишені — записка: «Липа знає правду». Анна, висока, в елегантному пальті, спохмурніла, зелені очі її звузилися. Інтуїція шепотіла їй, що справа не така проста, як здається поліції. Родичам загиблого, схоже, теж так не здавалося.

— Довженко, знову з липою розв'язуєш рівняння? — почувся хрипкий голос Ігоря. Він з'явився з-за рогу, сивий їжачок його блищав на сонці, а чорні джинси й плащ на теплій підкладці, як завжди, були злегка пом'яті.

— Скоро скажеш, що вона тобі формулу вбивства нашептала. E=mc², так?

Анна закотила очі, але губи її здригнулися в усмішці.

— Краще вже формули, ніж твої жарти, Ігорю, — парирувала вона, закриваючи блокнот. — Поліція думає, що Олексія пограбували, але ця записка… «Липа знає правду». Він вивчав архіви Войтовичів у музеї, а це в двох кроках звідси... і від липи, до речі.

Ігор плюхнувся на лавку, поправляючи кросівки.

— Детективе, ти знову за своє, — сказав він, підморгуючи. — Перевірив: Олена Шевчук, його дівчина, посварилася з ним через його одержимість паперами. Це одне. Роман Литвин, бізнесмен, володіє особняком на Сагайдачного — Кравець погрожував йому протестами, щоб не зносили дім. Це два. А ще Марта Коваленко, бабуся з Пейзажної алеї, клянеться, що вночі молилася біля липи за душу Кравця і чула його голос. Містика, Анечко! Віриш?

— Вночі біля липи? — перепитала Анна скептичним голосом, але цікавість спалахнула. — Коваленко живе на Пейзажній алеї, поруч із липою. Молилася чи шукала щось? Кравець писав про «прокляття Войтовичів» в архіві — про медальйон і вбивство XIX століття.

Ігор розвів руками, посмішка його стала ширшою.

— Може, і їй липа формулу нашептала? — сказав він, підморгуючи. — Але якщо серйозно, Олена Шевчук — перша в списку. Сварка, кохання, все таке. Ходімо в кав'ярню на Сагайдачного, я голодний, а в тебе вдома, як завжди, тільки книжки й порожній холодильник.

Анна встала, погляд її ковзнув по липі, гілки якої колихалися, ніби зберігаючи секрет. Вона згадала чутки місцевих: липа вміє «нашіптувати» імена вбивць. Скептицизм боровся з її інтуїцією, але записка Олексія палила їй мозок.

— Спочатку в музей, — сказала вона твердо. — Олексій залишив там нотатки. Якщо це пов'язано з Войтовичами, ми знайдемо хоч якийсь слід.

Ігор зітхнув.

— Гаразд, але потім — борщ. І якщо липа заговорить, я перший у черзі за її автографом.

Вони рушили до Історичного музею, стіни якого височіли поруч, а липа, ніби спостерігаючи, шелестіла за їхніми спинами. Неподалік виднілися сходи на Воздвиженку — спуск до Подолу, а тінь липи падала на Пейзажну алею, ніби підказуючи, що йти треба туди.