Раді Вас бачити!

**Глава 10**

Вечір на Десятинній огортав квартиру Анни м'яким світлом ліхтарів. Запах вистиглого чаю й підгорілої піци — Ігор знову ліз до духовки — наповнював кухню. Анна сиділа за столом, пальці її постукували по ноутбуку, готуючи черговий звіт для батьків Кравця. Ігор, влаштувавшись на дивані, потирав горло, все ще хрипке, попри вчорашній мед. Він жував шматок піци, дивом уцілілий після його кулінарних подвигів, і дивився на Анну зі звичною насмішкою.

— Довженко, — сказав він, витираючи пальці серветкою, — надто якось гладко все складається. А ти знаєш, я не вірю в прості відповіді.

Анна відкинулася на стільці, темний светр її з'їхав з плеча, а очі щипало. Вона згадала, як уперше, ще розслідуючи справу Бондарів і полюючи за інформацією в архіві, побачила Альошу Кравця в музеї — молодого, з палаючими очима, що тягав купи архівних папок, ніби шукав у них сенс життя. Світлана Ігорівна, її добра знайома, можна сказати, приятелька, завжди підтрунювала над істориком, називаючи його «книжковим черв'яком». Тепер їх обох не було, і правда, яку Анна шукала, здавалася гіркою, як вистиглий чай у її чашці.

Поліція допитала Оксану Райтар наступного дня після обшуку. Ігор, через знайомого у відділку, дізнався деталі. Оксана зізналася: медальйон дістався їй від бабусі, яка стверджувала, що він — остання реліквія Войтовичів, врятована від конфіскації в 30-ті роки. Оксана вважала його своїм по праву, сімейною пам'яттю, хоча документів не було. За словами Оксани, її бабуся в тридцяті роки служила покоївкою саме в особняку на Сагайдачного й під час конфіскації майна встигла заховати медальйон під спідницею, перш ніж дім остаточно перейшов державі — простий акт відчаю жінки, що боялася лишитися ні з чим у голодний рік. Вона носила його відкрито, не думаючи, хтось зв'яже його з Войтовичами — для всіх він був дешевою дрібничкою. Та Олексій Кравець, копирсаючись в архівах, упізнав гравіювання, знайшов згадки про медальйон у старих каталогах. Він вимагав документи, погрожуючи поліцією, і Оксана була в шоці. Та клялася, що історика вона не вбивала. Ніби сама доля прибрала його з її шляху. Жінка заспокоїлася, і тут її подруга Світлана попросила після роботи зайти до неї в архів, мовляв, є розмова. Виявляється, Світлана знайшла папку Кравця, а в ній перший же листочок — чітке кольорове фото медальйона, який вона бачила на Оксані безліч разів. всі нотатки з папки, Світлана Ігорівна зрозуміла, що це за медальйон, і вирішила все з'ясувати в подруги. Оксана з перших же слів усе зрозуміла, оскільки буквально напередодні пережила подібну розмову з Олексієм Кравцем. У поліції вона клялася, що не хотіла вбивати Світлану, що діяла в стані афекту. Плакала й кричала, що недарма медальйон вважають проклятим, що це він занапастив і її подругу, і її саму.

— Оксана не хотіла, — пробурмотіла Анна, дивлячись у вікно, де тіні ліхтарів тремтіли на асфальті. — Але страх усе вирішив. Проклятий медальйон.

Ігор кашлянув, брови його піднялися.

— Аню, ну не треба цього, — сказав він. — Страх, жадібність, сімейні казки — от і все «прокляття».

Телефон Ігоря раптом закукурікав.

— О, це мій приятель з поліції. Або в пивнушку попросить, або щось іще дізналися.

Ігор поклав використану серветку й схопив слухавку.

— Привіт, Антохо! Як життя молоде? — і через хвилину — Та ти що? Ось це номер!

Анна терпляче чекала кінця розмови, не знаючи, чим зайнятися, щоб не шуміти.

Ігор поклав мобільний з ошелешеним виразом обличчя.

— Новини, Довженко. Оксана Райтар, мабуть, у шоці від допиту, розповіла щось дивне. Вона знала бабусю Марту багато років — сусідка, попри свій образ «напівбожевільної», була далеко не дурненькою. Та й дурочку вона клеїла тільки з нами. Ну ми й купилися. Марта часто розмовляла з Кравцем про його архівні знахідки, розпитувала про старі речі. А після смерті Кравця вона підійшла до Оксани на Пейзажці і, дивлячись їй в очі, запитала: «Чому ти перестала носити свій медальйон? Він же тобі так личив». Оксана тоді відмахнулася, але тепер, у поліції, згадала. Коротше — вони вже їдуть до бабусі з обшуком.