Раді Вас бачити!

Глава 10. Шепіт тіней

Подільський полудень був сірим, як пошарпане полотно, а дощ залишив на бруківці вулиці Петра Сагайдачного блискучі калюжі, в яких відбивалися старі ліхтарі. Анна й Ігор знову стояли біля майстерні Лізи, де скрипуча вивіска над дверима хиталася, мов маятник.

— Аню, поговоримо з дівчиною й заскочимо в «Пузату хату». Дико хочу борщу.

— Ок, домовилися. Я, мабуть, теж пару вареників із капустою з’їм.

Детективи вдруге за короткий час зайшли до майстерні. Тут пахло фарбами й воском, а світло з вікна падало на полотна, створюючи гру світла й тіні. Ліза стояла біля столу, розкладаючи пензлі різкими рухами, ніби намагалася скинути з себе тривогу. Її чорна куртка лежала на стільці, а коротке волосся було недбало заправлене за вухо.

Побачивши Анну й Ігоря, вона завмерла, обличчя стало жорсткішим, а в очах майнула іскра роздратування.

— Знову ви? — сказала вона рівним, але трохи хрипким голосом. — Я ж усе розповіла про ту ніч. Що вам ще потрібно? Не думала, коли вас наймала, що саме моя персона стане головною в цьому розслідуванні.

Анна не зважала на тон дівчини.

— Лізо, — спокійно почала вона, — твій ескіз знайшли в Дмитра. З лініями, схожими на герб. І, ймовірно, хлопця вбили — ми не вважаємо, що це випадковість. Ти казала, що чула суперечку в крамниці — жіночий голос. Що ще ти знаєш? Може, Дмитро теж щось або когось бачив тієї ночі?

Ліза стиснула кулаки, нігті вп’ялися в долоні, але вона не відвела погляду.

— Так, я чула жіночий голос, — сказала вона різкіше. — Тато сварився з кимось, голос був низький, злий. Я не знаю, хто це був, я не залишалася, щоб з’ясувати. А Діма… він казав, що бачив когось — то біля крамниці, то всередині. Але він був п’яний, толком нічого не пояснив. І я не слухала його уважно, бо він був у такому стані. А потім батька вбили, і я вирішила мовчати, щоб не втягувати ще й Діму.

Ігор, стоячи біля мольберта, уважно розглядав картину. Герб на полотні майже повністю збігався з тим, що вони бачили в лавці, але в центрі був намальований кинджал, оточений червоними мазками, схожими на кров. Він відчув холод уздовж спини і згадав стару справу, де подібний символ був пов’язаний із крадіжкою козацьких реліквій. Він обернувся до Лізи, його обличчя стало твердим, як граніт.

— Лізо, — сказав він, — ти малювала цей герб. Звідки ти його знаєш? І не кажи, що це просто фантазія.

Ліза зблідла ще більше.

— Тато показав мені, — прошепотіла вона. — Зовсім недавно… Він сказав, що це пов’язано з кинджалом. І що за ним стежать. Я не повірила, але я ж вам уже це говорила… Можливо, якби я тоді зайшла…

Вона закрила обличчя руками, плечі затремтіли.

Анна й Ігор переглянулися. Її погляд був сповнений запитань, його — підозри. Анна подумала, що Ліза або налякана до смерті, або грає роль, гідну театру. Вона нахилилася ближче, її рука лягла на диван зовсім поруч із рукою Ігоря, і вона відчула знайоме тепло його присутності — як якір у морі недомовок.

— Лізо, — тихо сказала Анна, — якщо ти була біля крамниці, ти могла щось бачити. Когось. Розкажи. Це важливо.

Ліза підвела голову, її очі були вологі, але в них майнуло щось інше — не лише страх, а й рішучість.

— Я сказала вам усе, що знаю.

Ігор зробив крок уперед, його тінь лягла на полотно, зливаючись із намальованим гербом.

— Довженко, — прошепотів він так тихо, щоб Ліза не почула, — або вона жертва, або дуже добра акторка. Але цей герб… це не просто малюнок.

Анна кивнула, відчуваючи, як справа стає дедалі заплутанішою. Вона подивилася на Лізу, на її тремтячі руки, і подумала, що правда, як і тіні на Подолі, завжди вислизає крізь пальці. За вікном майстерні завив вітер, ніби підтакуючи її думкам.