Раді Вас бачити!

**Глава 8**

Анна сиділа на лавці на Костянтинівській, у тіні старого будинку, який, як вона дізналася, колись належав Гриценку. Дозвіл на огляд його та території від нинішніх господарів, хоч і з великими труднощами, та все ж було отримано. Вміє Ігор, коли дуже треба, бути переконливим. Вулиця гула голосами торговців і скрипом трамваїв, а запах свіжих пиріжків з приватної пекарні неподалік змішувався з осінньою вологістю. У дворі будинку, вказаного в зошиті, усе ще стояв старезний напівживий дуплистий дуб, криві гілки його гойдалися на вітрі.

Анна тримала знайдений зошит, адресований доньці Гриценка Марії, і вкотре перечитувала його. Записи розкривали похмуру історію: «Кухар Бондарів украв шкатулку з кільцями, сережками й брошками, всипаними рубінами й смарагдами. Слугу Олени Бондар звинуватили, і він помер у в'язниці. Під час заворушень кухаря було вбито, а мій слуга Іван, свідок його загибелі, забрав згорток із коштовностями. Дружина його, моя Марія, проговорилася про це, і я вбив його. Каюся, жадібність засліпила й одурманила мене. Та ще й час був такий... Я сховав їх у нашому старому домі на Подолі, біля дуплистого дуба, і виїхав до Франції, залишивши тебе з матір'ю. Прости».

Анна закрила зошит, губи її склалися в задумливу усмішку. Якщо щоденник Гриценка, викрадений з архіву, містив ті самі відомості або навіть точне місце сховку, це пояснювало б крадіжку. Хтось — можливо, Максим або інший мисливець за скарбами — не хотів, щоб правда спливла. Вона згадала слова Олени: «Він був дивний. Я бачила його всього лиш раз. Намагалася поспілкуватися, але, на жаль, він увесь час мовчав». Можливо, Максим знав зі щоденника про цей дім і шукав його? Але нинішні мешканці нікого незнайомого й підозрілого не помічали.

Ігор притулився до дуба, потягуючи каву з паперового стаканчика.

— Ну, Аню, що твій Гриценко залишив нам? — запитав він, примружившись. — Адресу знайшли, дуб знайшли. Копати? Чи чекаємо, поки твій вражаючий детективний інстинкт підкаже, де саме сховані діаманти?

Анна усміхнулася, хитаючи головою.

— Жартівник. Копати нічого не потрібно. Зошит підказує, де шукати далі. — Вона постукала пальцем по обкладинці. — Якщо Максим — нащадок Марії, він міг прийти сюди за коштовностями. І хтось це помітив. Не дай Боже, Максим уже мертвий...

Анна замовкла. Ігор присвиснув, оглядаючи двір.

— Виходить, наш зниклий хлопець засвітився тут? — Він кивнув на будинок. — Ходімо всередину, потурбуємо когось. Про мою половину пам'ятаєш?

Анна кивнула навіть без усмішки, очі її блищали від передчуття. Чомусь їй згадалися молоді герої детектива, їхня наполегливість у пошуках зниклої дівчини.

***

***

Горище будинку біля річки було тісним, із запахом пилу й вологи. Софія й Тарас стояли перед тремтливою постаттю Аріни, шістнадцятирічної дівчини із заплаканими очима, вкритою старою хусткою. Світло ліхтаря в руках Тараса осяяло її бліде обличчя. «Я втекла», — прошепотіла Аріна тремтячим голосом. «Батько програв усе в карти, і наш дім заклали. Вони хотіли видати мене за пана Савицького, старого й жорстокого. Я не могла...» Софія стиснула її руку, серце її стиснулося від болю. Їй самій було тридцять, і родина вважала її старою дівою, засуджуючи до того ж за уроки малювання з Тарасом, її вчителем. Вони хотіли припинити ці заняття, вважаючи, що вона давно вийшла з віку учнівства, і змушували її вийти заміж, щоб урятувати репутацію. Думка про розлуку з Тарасом, чиї теплі очі зараз дивилися на неї з підтримкою, була нестерпною. «Ми допоможемо тобі, Аріно», — сказала вона твердо, хоч страх за своє майбутнє кольнув її. Тарас поклав руку на плече Софії, дотик його був м'яким, але впевненим. «Ти не будеш сама», — сказав він тихо, і слова його, звернені до них обох, зігріли горище. Софія подивилася на нього, губи її затремтіли у вдячній усмішці. Вони повели Аріну вниз, обіцяючи знайти вихід.