Раді Вас бачити!

2. Крамниця на Андріївському

Ранок на Андріївському узвозі зустрів Анну та Ігоря холодним вітром і запахом свіжозвареної кави з найближчої кав'ярні. Вузенька вуличка, вимощена бруківкою, блищала після нічного дощу, а туристи вже починали снувати між сувенірними ятками. Крамниця Олега Савицького, «Старовинний ключ», вирізнялася серед яскравих фасадів своєю скромною вивіскою та важкими дерев'яними дверима, які тепер перетинала жовта поліцейська стрічка.

Анна, у темно-сірому пальті та з шарфом, недбало накинутим на плечі, зупинилася біля входу. Вона поправила пасмо світлого волосся, що вибилося з зачіски, і кинула погляд на Ігоря, який нишпорив у кишені джинсів, дістаючи пачку жувальної гумки.

— Ти певен, що твій приятель із поліції не влаштує нам прочуханки за те, що ми тут вештаємося? — запитала вона, примружившись. — Це ж їхня територія.

Ігор усміхнувся, засовуючи жуйку до рота.

— Анечко, мій друг Сергій з убивчого відділу переді мною у вічному боргу. До того ж він знає, що я не плутаюся під ногами без причини. — Він кивнув у бік крамниці. — Ліза Савицька найняла нас, бо поліція від самого початку записала цю справу в «глухарі». Кажуть, пограбування, але нічого не вкрали. Сергій і сам натякнув, що в них бракує людей, аби копати глибше.

Анна насупилася, дивлячись на двері крамниці. Ліза, донька вбитого антиквара, зателефонувала Ігореві вчора ввечері, щойно поліція закінчила перший огляд. Вона була переконана, що батько не міг стати жертвою випадкового грабіжника: надто багато дивного, надто особистим здавалося це вбивство.

Ліза знала про репутацію Ігоря — колишнього слідчого, який умів розкопати те, що поліція пропустила, і про Анну, чия прискіпливість та вміння помічати деталі зробили їхній дует майже легендарним у вузьких колах. Вона запропонувала щедрий гонорар, і Ігор, хоч і бурчав, що «знову вплутуємося в каламутну історію», погодився. Анна ж просто не могла встояти перед загадкою.

— І все-таки, — сказала вона, поки Ігор порався з ключем, який їм передала Ліза, — чому вона так швидко звернулася до нас? Не минуло й доби, поліції навіть шансу не дали.

Ігор знизав плечима, відчиняючи двері. Усередині пахло старим деревом, воском і чимось металевим.

— Ліза сказала, що батько згадував про нас кілька місяців тому. Мовляв, якщо з ним щось трапиться, ми — єдині, кому він довірив би розібратися. Схоже, Савицький знав, що хтось має на нього зуб.

Анна ступила всередину, оглядаючи крамницю. Полиці були заставлені старовинними годинниками, бронзовими статуетками й потертілими книжками. У кутку стояла вітрина з кинджалами та шаблями, а на підлозі, під тонким шаром пилу, виднілися сліди вугілля — там, де був намальований той самий символ.

Поліція вже прибрала тіло й свічки, але Анна легко уявила собі цю сцену: Олег Савицький лежить на холодній підлозі з кинджалом у грудях, а поруч — дивний герб, ніби послання з минулого.

— Ігоре, ти казав, що бачив цей символ раніше, — промовила вона, присідаючи навпочіпки й розглядаючи підлогу. — Згадав де?

Напарник підійшов ближче. Його обличчя стало серйознішим, ніж зазвичай, і Анна помітила, як він мимоволі торкнувся шраму на зап'ясті — стара звичка, коли Ігор щось пригадував.

— Років двадцять тому, — тихо почав він, — я вів справу про крадіжку артефактів. Козацькі реліквії, сімнадцяте століття. Один із викрадених предметів, медальйон, мав схожий герб. Тоді ми так і не знайшли злодія, але я запам'ятав той знак. Надто вже незвичайний.

Анна кивнула, не відриваючи погляду від підлоги.

— Поліція помилилася. У звіті сказано, що символ намалювали крейдою. Принаймні так було написано в статті, яку ти показував мені вчора, — сказала вона, підводячись. — Але це вугілля. Хтось хотів, щоб усі думали інакше?

Ігор присвиснув і глянув на неї з удаваним захопленням.

— Ну от, знову твоя прискіпливість. Скоро почнеш вимірювати кут падіння світла на це вугілля.

Він помовчав, а потім тихіше додав:

— Знаєш, Довженко, іноді я думаю, що ти надто хороша для таких справ. Могла б читати лекції, а не лазити запиленими крамницями.

Анна подивилася на нього, і в її очах промайнула тінь чогось особистого, того, чого вона зазвичай нікому не показувала.

— А ти, Ігоре, міг би сидіти на пенсії та вирощувати помідори на своїй Борщагівці. Але ми тут. І, схоже, нам обом це подобається.

Він усміхнувся, але в його погляді було щось тепле, майже беззахисне.

Вони стояли в неяскравому ранковому світлі, оточені старими речами, і на мить здалося, що їх пов'язує не лише ця справа, а й щось більше — невисловлене, але відчутне.

Роздуми детективів перервав звук кроків.

У дверях з'явилася Ліза Савицька — худорлява, з коротким темним волоссям і почервонілими від сліз очима. На ній була довга чорна куртка, більше схожа на чоловічу, а в руках вона тримала теку.

— Ви вже почали? — запитала вона, і її голос тремтів. — Я... я принесла дещо. Батькові листи. Він писав їх за тиждень до... — Вона замовкла, важко ковтнувши. — Думаю, там може бути щось важливе.

Анна та Ігор перезирнулися.

Листи могли стати ключем до розгадки, і в повітрі вже було відчуття, що ця крамниця зберігає значно більше таємниць, ніж здається на перший погляд.