Раді Вас бачити!

Час не йшов – мчав. Я розуміла  – щомиті Захар може кинутися за мною.

— Так! Мисли раціонально! Це ж маячня! — голосно лупцюю себе по щоках.

Озираюся, ще раз перевіряючи, чи ніхто за мною не женеться, і мало не врізаюся в дерево. Різко смикаю кермо, вирівнюю машину й прямую далі.

Їду хвилин двадцять-тридцять, і тут машина починає видавати якісь рулади.

Зупиняюся, виходжу подивитися, в чому справа.

«Дивно…»

Повертаюсь назад і помічаю, що двигун заглох. Здається, я його не вимикала… Чи вимикала? Могла й вимкнути. Пробую завести ще раз, і ще, але нічого не виходить. Геть нічого.

— Та що ж ти викаблучуєшся?! — гепаю долонями.

На вулиці наче стало ще холодніше, хоч, здається, далі вже нікуди.

— Що ж мені робити? — питаю в порожнечу.

Просидівши в заціпенінні хвилин з десять, більше не можу просто так лишатися в машині й чекати. Тут я, як у клітці, мов на тарелі з блакитним обідком: бери — не хочу. Лізу в бардачок і знаходжу там якусь чоловічу в’язану шапку з рукавицями. Хоч щось…

Одягаю другим шаром ці раптові знахідки й виходжу назовні. Вмикаю нейтралку, і машина, покотившись, за якихось двісті метрів злітає з обриву просто в річку.

Озираюся на джип востаннє. Чорна пітьма ріки потроху поглинає залізо…

«Прощавай, залізний коню, мені з тобою було тепло.…»

Зате тепер мені холодно. Дуже холодно. За якусь годину вже не відчуваю ніг, наче їх у мене забрали. Час сповільнюється й відраховується гучними ударами пульсу в голові.

Бах-бах-бах…

Вітер жбурляє в обличчя сухе крихке «скло». Спочатку щоки пече, потім раптом стає дивно тепло. «Тепло…» – і від цього слова я лякаюсь більше, ніж від вітру. Тепло – це дуже погано. Значить, тіло здається. Пробую йти швидше, хоча ноги давно перетворилися на чужі.

Раптом позаду вихоплюю промені вогнів на снігу. Панічний страх захоплює настільки, що я на якусь мить забуваю навіть про виснажливий холод. Ціною неймовірних зусиль мені вдалося змусити онімілі кінцівки рухатися й відповзти за дерево, сховавшись за його могутнім стовбуром. І якраз вчасно. Над головою в повітрі майнули лижі снігохода.

Але можна було й не хвилюватися, бо водій навіть не глянув у мій бік. Увесь його погляд був прикутий до перекинутого позашляховика, який уже наполовину поглинуло стрімкою течією.

Не до кінця вірячи у своє неймовірне везіння і не зовсім розуміючи, що відбувається, я дивлюся, як Рубіжний просто на ходу вистрибує зі снігохода й стрімко летить до річки.

— Олеся!

Він знову й знову повторював моє ім’я, намагаючись перекричати виття вітру. Не дочекавшись відповіді, бачу як ступає на тонку кригу. Я з подивом спостерігаю за ним. Невже він справді кинеться рятувати мене в крижану воду? Навіщо? Адже в разі моєї загибелі він позбувся б такої докучливої проблеми.

— Олесю, ну відгукнися, прошу! — кричить Захар, поспіхом розстібаючи куртку. Тонка крига затріщала, і за кілька митей машина нахилилася ще сильніше й пішла під воду. Те, що сталося далі, було настільки неймовірним, що я ледве повірила власним очам. Замість того щоб повернутися на берег, Захар хапається за гілки зламаної осики й починає занурюватися в крижану річку.

Побачивши, як його голова й плечі зникли під водою, я кинулася під прикриття наступного дерева. Виринувши за черговою порцією повітря, Захар знову вигукує моє ім’я.

Я стою, наче паралізована, і зачаровано дивлюся на бурхливі води ріки, що поглинули Захара. Розум кричав, що Захар Рубіжний — небезпечний злочинець, і що чим швидше я втечу та покину його тут, тим краще. Але от роздерте серце, інша частина мене — упертіша й гучніша — заглушала ці крики. Бо якщо я зараз піду, то він, певно, замерзне й помре лише тому, що намагався врятувати мене?

Ну чого ти така розмазня, Олесю!

Розідрана внутрішніми суперечностями, я з полегшенням побачила, як чоловік вибрався на берег, а його рука потягнулася до куртки. Але секундне полегшення миттю змінилося панічним жахом, коли він зробив щось абсолютно незбагненне. Рішуче відкинувши куртку, Захар почав повільно розстібати ґудзики сорочки. Знявши й її, він притулився до засніженого валуна й заплющив очі. Сніжинки кружляли довкола нього, прилипали до мокрого волосся, вкривали обличчя й тіло крижаною плівкою.

І раптом мене пронизало страшне усвідомлення — він навіть не збирається рятуватися!

Забувши про холод, що сковував рухи, виповзаю до нього, хапаю куртку, яка валялася поруч, і простягаю її Захарові:

— Ну все, ти переміг. А тепер ходімо додому.

Не дочекавшись відповіді, намагаюся сама натягнути куртку на його знекровлене обм’якле тіло.

— Захаре, вставай!

Через його апатію мене охоплює панічний жах. Марно намагаюся стримати ридання.

— Ну будь ласка!

Я продовжую благати його, відчуваючи, що вже не можу боротися з підступаючою істерикою.

— Будь ласка! Тобі доведеться допомогти мені. Захаре, прошу тебе! Пам’ятаєш, ти казав, що хочеш, аби хоч хтось повірив у твою невинуватість? Тоді я тобі не до кінця повірила, але зараз — вірю! Клянуся. Чуєш?! Я знаю, що ти не винен! Я вірю кожному слову, яке ти мені казав! Вставай же! Будь ласка, благаю тебе, вставай!

Майже зриваюся на крик, продовжуючи наполегливо запихати його в’ялу руку в рукав куртки.

***

Пробуксовуючи по зрадливо сипкому насту, я змогла підтягти снігохід ближче до Захара і, зібравши останню мужність, щосили дала йому ляпаса, намагаючись привести до тями.

— Захаре! — починаю благати, намагаючись не зважати на біль в обморожених руках. — Я ж не доберуся додому без твоєї допомоги! Якщо ти мені не допоможеш, ми разом замерзнемо в цих кучугурах. Невже ти саме цього хочеш? Захаре, ну будь ласка, допоможи мені! Не дай мені померти!

Минуло ще кілька нескінченних секунд, перш ніж я відчула, що його безвольно опущене на мої руки тіло раптом набуло ваги й життя.

— Слава Богу! — закричала я, з усіх сил намагаючись підвестися. — Вставай!

Усі рухи Захара були страшенно сповільненими, але він був при тямі — і це давало надію.

Прохрипів ледь чутно:

— Давай за кермо. У мене дах їде… боюся нас угробити.

Незграбно всаджуюся за кермо снігохода. Він важко сідає ззаду, навалившись на мене й ледь чутно, біля самого вуха:

— Дочекайся, зігріємось — я з тебе душу витрясу. Самостійна вона, бляха!

Нехай тепер каже, що хоче. Я ніколи не повірю, що він здатний завдати мені шкоди.

Добираємося до хати. Я стою загальмована. Адреналін спав — і мене накрив відкат. Одяг задубів і навіть не гнеться.

Знімаю все! Байдуже вже, чого соромитись!

Захар забирається до мене під ковдру. Побачивши мій обурений погляд, тільки закочує очі й, перехопивши мене за талію, притягує ближче до себе.

Загортає мене у себе й у ковдру.

Він гарячий, як піч. І я одразу зігріваюся.

Мені лінь і добре. Я просто лежу, відчуваючи свою маленьку руку в його великій долоні.

Його долоня — як кнопка евакуації. І я точно знаю, що вона спрацює. Тому дозволяю собі «плавитись».

Мені б таку кнопку назавжди. Кнопку евакуації — коли сили вже на межі.

Горнуся до нього, як кішка, поки мене не зносить у сон.

А сни в мене гарні… Там — поцілунки… І його вуста торкаються моїх, усміхаючись…

І серце моє б’ється… все дужче…