Раді Вас бачити!

​Мілена

​З Морою в команді стало значно легше. Вона перебрала на себе майже половину моїх обов'язків. Усі дівчата так само допомагали, особливо коли до нас приїхали двісті п’ятдесят полонянок з Азару.

​Та зустріч досі викликає у мене дикий жах, хоча минув уже місяць. Вони були в такому стані, що декому з нашої охорони стало зле. Майже всі дівчата були худі, залякані, виснажені, деякі – з глибокими шрамами на тілі. Найкращий фізичний вигляд мали ті, хто був наложницями короля: він стежив за їхнім здоров’ям та зовнішністю, хоча психологічно вони перебували у важкому стані. Новий король перевертнів видав кожній дівчині чималу суму як компенсацію. Але ці гроші ніяк не могли перекрити весь той жах, що їм довелося пережити. На жаль, не всі вижили в лапах тих монстрів…

​Ми найняли ще кількох цілителів, які допомагали привести дівчат до ладу. Деяким знадобилося коригувати пам’ять за допомогою магічного впливу на мозок – настільки жахливим був їхній стан.

​Кілька дівчат, найстарших, згодом покинули нас, придбавши власне житло за кошти, отримані в Азарі. Це були невеличкі однокімнатні квартири, але кожна з них понад усе прагнула самотності та тиші. Залишилися ті, кому ще не виповнилося вісімнадцяти.

​Сьогодні ранок почався так само, як і попередні. Я сиділа у своєму кабінеті, заповнюючи черговий звіт для короля, коли до мене зайшов охоронець і повідомив, що мене хоче бачити Діліан Торн. Я спочатку навіть не зрозуміла, хто це… а коли згадала, мене кинуло в холодний піт. Я вже встигла й забути, що весь цей час він шукав мою рідню.

​– Усе добре, пані Мілено? Ви зблідли! Відправити його геть? – стурбовано запитав охоронець.

​– Ні, Лоренце, запроси, усе добре. Я на нього чекала, – я опанувала себе і видавила усмішку. Він кивнув і вийшов. Я глибоко вдихнула, відганяючи хвилювання, витерла спітнілі долоні й здригнулася, коли двері знову відчинилися.

​На порозі стояв головний дізнавач королівства у своєму незмінному мундирі, привітно усміхаючись. Минулого разу він був значно серйознішим.

​– Вітаю, пані Мілено! – привітався він, підходячи ближче до столу. Я встала з крісла і вказала рукою на диван навпроти.

​– Вітаю, пане Торн, – я сіла назад в крісло.

​– У мене для Вас гарні новини, – сказав він і замовк, а моє серце пропустило удар. – Я знайшов Ваших батьків. Живих!

​Я безпорадно відкривала й закривала рота, не в змозі вимовити й слова. Живі? Це жарт?

​– Ви впевнені? – тремтячим голосом перепитала я.

​– Цілком. Вони зараз у маєтку пана Холдера. Я вирішив підготувати Вас, тому прибув сюди сам, – щиро усміхнувся він мені, а у мене остаточно відняло мову. – Дихайте, пані, інакше пан Холдер мене вб’є.

​– Розкажіть усе, – прошепотіла я.

​– Добре. Спочатку я поїхав до Вашої колишньої директорки притулку. Вона довго відмовлялася розповідати щось нове, окрім тієї історії, яку Ви вже чули. Але у мене багатий досвід викриття брехні… а вона брехала, – я слухала, затамувавши подих. – Трохи натиснувши, я змусив її співпрацювати. Виявилося, що всі ці роки їй платили за мовчання. Вас приніс до притулку чоловік, з яким вони разом вигадали історію Вашої появи. Вона справді не знає, чому і хто саме Вас віддав їй, але оскільки гроші регулярно надходили на рахунок, знайти відправника було неважко. Я вийшов на Вашу рідну бабусю.

​Він замовк, даючи мені змогу перетравити почуте. Бабуся здала мене в притулок? При живих батьках. Навіщо? Сльози миттю підступили до очей.

​– Продовжуйте, – попросила я.

​– Гроші надходили з королівства фей. Я вирушив у Файрин, щоб особисто познайомитися з таємничим спонсором. Нею і виявилася Ваша бабуся. Вона – фея води високого рівня. Вона відмовлялася зі мною розмовляти, поки в будинок не зайшли її син та невістка. Я розповів їм «цікаву» історію про дівчинку з притулку та директорку, яка за гроші брехала дитині. Під тиском власного сина стара зізналася, що викрала їхню доньку і заховала в королівстві людей – Зордарі.

​Він на мить зупинився і продовжив після мого кивка:

– Ваш батько – фей води високого рівня, а Ваша мати – магиня вітру також високого рівня. Бабуся не схвалювала цей міжрасовий шлюб, але нічого вдіяти не могла. Вона дуже засмутилася, що Ви не народилися феєю, як вона та її єдиний син, і це стало однією з причин, чому вона захотіла Вас позбутися. Останньою краплею стала її розмова з віщункою, яка сказала, що Ви – не звичайна дитина, що Ваша сила відрізняється від інших і може бути прокляттям. Це її не на жарт налякало. Тому вона найняла людину, яка викрала Вас із власної кімнати й заховала в іншому королівстві, у глухому містечку. Всі ці роки батьки шукали Вас у своєму королівстві: у кожному місті, селі, майже в кожній хатині. Надсилали запити в інші королівства, але відповіді не було, бо директорка професійно підробила документи.

​– Власна бабуся прирекла мене на злидні та самотність… Мені довелося виживати самій лише тому, що якась божевільна назвала мене проклятою? Я не можу в це повірити… – сльози ринули стрімким потоком. У мене почалася істерика. Я не була готова до такої правди. Не знаю, скільки минуло часу, аж поки почувся різкий звук дверей, що відчинилися, і мене одразу підхопили міцні, теплі обійми. Ерік. Він важко дихав, ніби біг через усе місто. Я зарилася обличчям йому в груди й почала заспокоюватися від рідного запаху. Він тримав мене міцно, трохи погойдуючи, ніби заколисуючи.

​– Пане Холдер, вибачте, я не хотів засмутити Вашу наречену, – почав виправдовуватися дізнавач.

​– Усе добре. Дякую, що знайшли її батьків, Ви справжній професіонал! Далі ми самі, не будемо Вас більше затримувати, – суворим голосом кинув Ерік, не випускаючи мене з обіймів.

​– Дякую! Був щасливий допомогти. На все добре! – сказав Діліан Торн і покинув кабінет. Ми залишилися вдвох.

​– Маленька моя… – ніжно прошепотів мені на вухо Ерік. – Я тільки-но дізнався про все і одразу побіг до тебе. Трохи не встиг. Тільки з поваги до короля я не набив пику цьому дізнавачу. Хто ж отак повідомляє такі новини?!

​– Усе добре. Він не винен, що я розревілася. Це все емоції… Останнім часом мені все частіше хочеться плакати, – я замовкла. Не так я хотіла про це сказати, але більше не могла тримати в собі.

​– Чому? Через притулок? Давай наймемо ще людей, щоб ти не виснажувалася так, – він взяв моє обличчя у свої долоні й схвильовано зазирнув в очі.

​– Ні, я вже не так втомлююся. Це інше… – я на мить замовкла і широко усміхнулася крізь сльози. – Я вагітна, Еріку. Вже два місяці.

​Його очі стали розміром з тарілки.

– Два місяці? Чого ж ти мовчала так довго, кохана? Вагітна! – він на радощах почав цілувати моє солоне від сліз обличчя, міцно стискаючи мене в обіймах.

​– Еріку, розчавиш, – прохрипіла я, впершись кулаками йому в груди.

​– Вибач, кохана! Пробач! – він знову почав вкривати моє обличчя швидкими поцілунками, а потім припав до губ шаленим, жадібним і пристрасним поцілунком. – Я кохаю тебе! Безмежно кохаю, маленька.

Ерік

​– Ти готова? – запитав я Мілену, коли наша карета зупинилася біля маєтку. Дівчина тремтіла, мов тоненька гілочка на вітрі. – Я буду поруч, якщо хочеш.

​– Хочу, щоб ти був поруч, – ледь чутно пропищала вона.

​– Тоді йдемо, – я вийшов першим і обхопив її за талію, буквально витягуючи з салону. Вона перелякано ойкнула.

​– Еріку, припини! Я б і сама вийшла, – засміялася вона, коли я обережно поставив її на землю.

​– Так надійніше. З таким тремтінням у ногах ти б ще голову собі розбила, – я ніжно обійняв її та поцілував у маківку.

​Вона глибоко вдихнула, міцно стиснула мою долоню і сама повела мене всередину.

​Щойно ми відчинили двері й увійшли до вітальні, мій погляд зупинився на жінці, яка була майже точною копією моєї нареченої. Струнка, з довгим чорним хвилястим волоссям та великими карими очима. Жовта сукня підкреслювала її витонченість. Тут і магічна перевірка була не потрібна – це була мати Мілени. Поруч із нею стояв високий, сильний чоловік. Його темне волосся було зібране у хвіст, а за спиною виднілися яскраво-сині крила, що вказувало на приналежність до фей Води. Гострі вуха також вказували на його походження.

​Обоє вони були схвильовані не менше за свою доньку. Кілька секунд у кімнаті панувала тиша. Першою не витримала Мілена: вона зірвалася з місця і кинулася в їхні обійми.

​– Донечко! – розридалася мати, міцно пригортаючи її до себе. Батько обійняв їх обох, і я помітив, як по його мужньому обличчю покотилася сльоза.

​Дерек, який стояв неподалік, мовчки спостерігав за цією сценою. Потім він коротко кивнув мені й тихо залишив вітальню. Я ж залишився, бо знав, що моя підтримка зараз необхідна Мілені.

​– Вибачте, що втручаюся, але, можливо, присядемо? – звернувся я до родини. Батько підняв на мене погляд і вдячно усміхнувся.

​– Так, звісно. Ми навіть не відрекомендувалися, – вони розімкнули обійми. – Мене звати Каспіан Ріверіс.

​Чоловік підійшов до мене і простягнув руку для міцного потиску.

​– Ерік Холдер. Мені дуже приємно познайомитися, – відповів я. Мілена підійшла до мене і взяла за руку з сяючою усмішкою.

​– А це моя дружина – Лідіана Ріверіс, – Каспіан обійняв за плечі жінку, яка підійшла до нього.

​– Ми неймовірно щасливі, що нарешті знайшли нашу дівчинку. Сімнадцять років пошуків... – промовила мати й знову сховала обличчя на плечі чоловіка.

​Ми всі разом перейшли до диванів. Ми з Міленою всілися на одному, а її батьки – навпроти.

​– Дівчинко наша, пробач нам, що тобі довелося прожити таке важке життя самотньою. Я досі не можу збагнути, як моя власна мати могла так вчинити! – порушив тишу Каспіан. – Вона стара, засліплена забобонами жінка. Вбила собі в голову, що ти проклята, бо ти «не така».

​– Вона частково мала рацію, – раптом мовила Мілена. Від цих слів батьки наче заціпеніли.

​– У чому саме, доню? – тремтячим голосом запитала Лідіана.

​– Не хвилюйтеся, я не проклята! – усміхнулася Мілена, і вони помітно розслабилися. – Я дійсно відрізняюся… магією. З дитинства я знала, що маю дар вітру, дуже слабкий, але все ж таки він був. І лише кілька місяців тому моя сила прокинулася по-справжньому. Резерв зріс до високого рівня.

​– Але як... Не розумію... – прошепотів батько.

​– Думаю, справа в поєднанні ваших сил, – пояснив я. – Стався своєрідний збій. Вона успадкувала стихію та зовнішність матері, а від батька-фея – особливість прояву магії після дванадцяти років. Саме так, як це працює у вашої раси.

​– Це справді унікально. Я ніколи раніше про таке не чув, – задумливо промовив Каспіан.

​– А я завжди знала, що наша Емілеана особлива, – ніжно усміхнулася Лідіана.

​– Емілеана? – перепитала Мілена, вперше смакуючи своє справжнє ім'я. – Воно так схоже на моє теперішнє. Мабуть, директорка притулку вирішила не надто відходити від оригіналу.

​– Пан Торн розповів нам дещо про твою долю, але ми хочемо знати все. Якщо ти, звісно, не проти, – попросила жінка.

​– У нас буде багато часу. Ви ж нікуди не поспішаєте? – майже благально запитала Мілена.

​– Ні, рідна. Ми залишимося тут, з тобою. Ми хочемо надолужити кожну втрачену хвилину. Пан Дерек розповів про твою важливу роботу, і в тебе тепер є наречений, тож ми розуміємо, що ти не поїдеш із нами. Ми просто купимо будинок поруч, щоб завжди бути під рукою, – відповіла мати.

​Мілена глянула на мене, німо запитуючи, чи варто розповісти головну новину. Я ніжно кивнув їй.

​– Вам не потрібно купувати інший дім. Залишайтеся у нас, місця вистачить усім. Тим паче Мілені зараз дуже потрібна буде підтримка, – почав я. – Ми чекаємо на дитину.

​Батьки застигли, наче не вірячи власним вухам.

​– Це правда? О боги! Ми не просто знайшли доньку, ми скоро станемо дідусем і бабусею! – Лідіана не втримала емоцій, підхопилася, впала перед Міленою на коліна й міцно обхопила її ноги.

​– Мамо, встань, будь ласка! – Мілена спробувала її підняти, але зрештою сама опустилася на підлогу, обіймаючи матір.

​Ми з Каспіаном переглянулися з теплими усмішками, вирішивши дати жінкам вилити всі сльози, що накопичилися за ці довгі роки.