Раді Вас бачити!

Мілена

Ранок нашого першого дня балу розбудив мене легким трепетом у грудях від хвилювання. Сонце ледь пробивалося крізь важкі оксамитові штори. Ерік уже прокинувся і задумливо дивився на срібну брошку, що лежала на тумбочці. Сьогодні йому доведеться знову стати «тітонькою Гертрудою» на весь день.

– Готовий, капітане? – запитала я, сідаючи позаду нього і цілуючи в маківку.

– Не зовсім… Якщо цей план накриється, я не знаю, що робити. Втомився бути безпорадним, – втомлено зітхнув він.

– У нас обов'язково все вийде! Я впевнена, – я обійняла його за шию. – А якщо ні, то втечемо на острів назавжди.

– Ти готова жити там все життя, полюючи на змій напівоголена? – пирхнув він.

– Чому б і ні? Крім нас там не буде нікого. Всі змії – наші, – засміялася я.

– Добре. Це буде наш план «Б», – він повернувся і ніжно поцілував мене.

На сніданок ми спустилися в їдальню, де нас уже чекали Дерек та Елоїза. Дерек виглядав зосередженим, постійно щось перевіряючи у своїх записах. Елоїза, навпаки, була дивовижно спокійною. Її обличчя випромінювало всю дівочу чарівність, направлену на хлопця. Я досі ніяк не знайду час поговорити з нею на тему закоханості. Трясця! Цього ще не вистачало. Вона ж ще дитина. Дерек навряд чи відповісти взаємністю п’ятнадцятирічній дівчині. Їй доведеться почекати роки зо три.

Після сніданку почалася справжня підготовка. Для Еріка вже чекала нова сукня «Гертруди», до якої додали величезне намисто зі штучних перлів. Це робило його образ ще комічнішим. Коли він, крехтячи, заліз у вбрання і активував артефакт, я ледь не розсміялася: на мене дивилася стара і дуже незадоволена життям дама, готова проклясти весь світ.

Моє вбрання було зовсім іншим. Сукня глибокого синього, майже чорного кольору, зі сріблястою вишивкою зірок по подолу. Корсет ідеально підкреслював талію, а шовкова спідниця, здавалося, сама танцювала від найменшого руху.

Служниці чаклували над моєю зачіскою, укладаючи світле волосся у складну форму, що відкривала шию. Елоїза допомагала з макіяжем. Коли я подивилася в дзеркало, то побачила незнайому жінку – елегантну пані, готову підкорювати серця.

Елоїза теж перетворилася. Її сукня ніжно-бузкового кольору підкреслювала тендітну фігуру, а волосся, зібране у високий пучок, відкривало чарівне обличчя. На ній не було дорогих каменів – лише маленькі срібні сережки, які подарував Дерек, від чого вона мало не знепритомніла. Вона виглядала ідеальною в образі скромної молодшої племінниці.

– Мілено… – почувся низький голос Еріка. Він стояв у дверях, дивлячись на мене з захватом, який не могла приховати жодна ілюзія. – Ти неймовірна! Сам собі заздрю.

– Дякую. Ти теж, тітонько, нічого так, – засміялася я. – Тобі навіть віяло дали, щоб прикривати обличчя, поки слухатимеш плітки.

Приблизно о сьомій вечора до парадного входу під’їхала карета Дерека – елегантна, з гербом Холдерів на дверцятах, але без зайвої помпезності. Управитель допоміг нам сісти всередину.

Ми рушили. За вікном карети швидко пропливали освітлені ліхтарями вулиці Кіндслея. Вечірнє місто жило своїм життям. Повз нас проїжджали інші карети, розкішніші та гучніші, візники вигукували назви вулиць, а з вікон будинків лунала музика. У повітрі був запах свіжої випічки та чогось пряного. Я дивилася на це місто, яке колись мені вважалось чимось далеким. Завжди мріяла сюди потрапити. Мій погляд зупинявся на кожній деталі – на вивісках крамниць, на тінях, що лягали від ліхтарів, на силуетах перехожих. Усе це здавалося частиною якоїсь грандіозної театральної постановки, де ми були головними акторами.

Чим ближче ми під’їжджали до маєтку Сайласа, тим гучнішим ставав гамір. Здалеку вже виднілися десятки вогнів, що освітлювали територію. Карета уповільнила хід, вливаючись у довгу чергу екіпажів. Ми чекали, поки настане наша черга проїхати до парадного входу.

Згодом ми під’їхали до маєтку Сайласа. Це була справжня фортеця розкоші та марнославства. Величезний, збудований із білого каменю, він височів над усіма сусідніми будівлями. З кожного вікна лилося світло, а з відчинених дверей долинав гомін сотень голосів та звуки оркестру. На газонах горіли смолоскипи, а слуги в ошатній лівреї метушилися, відчиняючи дверцята карет і допомагаючи гостям виходити. І це будинок господаря невеликої частини флоту Еріка? Тепер я бачу, куди йдуть гроші з продажу дівчат. Цей покидьок любить жити на широку ногу, наче король.

Коли карета зупинилася, Дерек першим вийшов і подав мені руку. Я витончено зіскочила на бруківку, а потім допомогла Еріку-Гертруді.

– Ох, ці сходи! – пробурчала «тітонька», натурально хапаючись за поперек. – Куди Дерек нас привіз? Тут же можна ноги зламати!

Лакей співчутливо всміхнувся, мабуть звик до примх старих пані. Я повела «тітоньку» до дверей, а Елоїза, ледь стримуючи усмішку, йшла позаду під руку з Дереком.

Всередині маєток приголомшував хаосом заможності: фрески, кришталеві люстри, мільйони іскор і золото, золото всюди. Тут було стільки золота, що можна було б побудувати невелике місто. Скільки загублених життів на це пішло? Всередині мене все горіло від люті та ненависті, хоча на обличчі тримала спокій. Не можна показувати справжні емоції.

Найбільше вражав натовп. Сотні людей у розкішних костюмах заповнювали кожен куточок залу: лицарі, дами в кринолінах, таємничі маги та екзотичні звірі – кожен намагався перевершити іншого. Гомін голосів зливався з музикою оркестру, створюючи єдину симфонію балу, просякнуту пахощами дорогих парфумів, вина та квітів. Аж дурно стало.

Ми повільно рухалися крізь натовп. Поки що зарано привертати увагу, спочатку треба все роздивитися. Ерік-Гертруда постійно бурчав, скаржачись на тисняву та «невиховану молодь». Це було ідеальне прикриття, щоб розчинитися серед натовпу під виглядом пересічних родичів.

Моє завдання було не просто вивчати оточення, а відчувати його. Я зосередилася на потоках повітря, намагаючись вловити найменші коливання енергії. Це могло підказати, де розташовані приховані пастки на сходах.

Елоїза йшла поруч, її очі уважно вивчали кожного охоронця та кожні двері. Вона була справжнім сканером, що шукає слабкі місця. На щастя, вона не відволікалася на Дерека, розуміючи, що від успіху залежить і її свобода.

– Треба піднятися на другий поверх, перевірити охорону, – прошепотіла Елоїза мені на вухо. – Зроблю вигляд, ніби заблукала. Скоро повернуся.

– Будь обережна, сестричко, – усміхнулася я, підігруючи нашому образу.

Ми перейшли до іншої зали. Тут було трохи тихіше, слуги розносили напої. Ми взяли по келиху шампанського. Я відчувала, як енергія балу проникає в мене, змішуючись із власними емоціями. Було важко фільтрувати стільки повітряних потоків і голосів одночасно. Я намагалася підслухати розмови, можливо, хтось із присутніх теж замішаний у справах Сайласа? Але поки що лунали лише пусті теревені про погоду, артефакти та нового короля.

Я дивилася на натовп, на маски, на обличчя, які приховували під ними свої справжні наміри. Десь серед них був Сайлас… і граф. Мурахи побігли по спині від спогадів. Шрам на моєму плечі буде тепер завжди нагадувати про цю істоту.

Раптом я відчула легкий дотик до своєї руки. Ерік-Гертруда непомітно стиснув мою долоню. У його очах, попри маску старечої гнівної гримаси, я побачила знайому турботу.

– Усе буде добре, маленька, – прошепотів він, ледь ворухнувши губами, і продовжуючи прикидатися, ніби поправляє мені рукавичку. Від цього короткого дотику мені стало трохи легше.

Цієї ночі ми не планували діяти. Лише спостерігати, слухати, збирати інформацію. Ми були в лігві ворога, і щоб перемогти, мали стати ще хитрішими за нього. Вечір тільки починався, і справжня вистава була ще попереду.

Ерік

Вечір у маєтку Сайласа набирав обертів, але для мене це була не розвага, а виснажливе тренування з витримки. Я в образі «тітоньки Гертруди» змушений був пересуватися дрібними кроками, спираючись на руку Мілени, і щохвилини видавати скрипучі скарги на протяги та занадто солодке вино. Але під накрохмаленим чепцем мій погляд шукав Сайласа.

Ми зупинилися біля великої мармурової колони, вдаючи, що мені потрібен перепочинок. Саме звідси відкривався ідеальний огляд на ложу для почесних гостей. І там я побачив його.

Сайлас Хамінг стояв біля балюстради з келихом у руці. Він виглядав як досконалий аристократ: розкішний камзол, бездоганна постава, на обличчі – маска ввічливої поблажливості. Але я знав, яка гниль ховається за цим фасадом. Яким же я був сліпим! Тепер я зрозумів, чому він зайнявся торгівлею людьми: цей слимак прагнув королівської розкоші, на яку не вистачило б навіть найприбутковішого легального флоту.

Поруч із ним стояв Граф – його заступник і виконавець усієї брудної роботи. Коли я згадав, що він зробив із моєю дівчинкою, моя магія ледь не вирвалася крижаними ножами. Я зціпив зуби. Треба триматися, на кону надто багато.

Я примружився, розглядаючи Графа. Він нервово смикав край свого рукава, і коли він підняв руку, щоб поправити маску, я помітив дещо цікаве: на його лівій руці не вистачало чотирьох пальців. Шрами були свіжими, запаленими.

– Подивися туди. Сайлас у сірому, а поруч Граф. Зверни увагу на його ліву руку, – ледь чутно прошепотів я Мілені, прикриваючись віялом. – Схоже, це ціна за вашу втечу та втрачений товар.

Мілена ледь помітно кивнула. Вона випрямилася, затамувавши подих. Я бачив, як вона зосередилася, використовуючи магію повітря, щоб підхопити звукові хвилі прямо з ложі та донести їх до її вух.

Через кілька хвилин Мілена обережно потягнула мене за лікоть.

– Тітонько, Вам час прийняти ліки. Ходімо в затишніше місце, – промовила вона, а в тіні ніші прошепотіла: – Вони готують нову партію. Сайлас злий через збитки. Він сказав Графу, що якщо наступний рейс не пройде ідеально, той втратить не лише пальці, а й голову. Відправка одразу після балів.

Моя рука так стиснула віяло, що дерев'яні пластини хруснули.

– Ми не дамо цьому статися, – прогарчав я.

Елоїза з’явилася поруч ніби нізвідки.

– Я була на другому поверсі, – прошепотіла вона, вдаючи, що поправляє мені шаль. – Дивно, але там зараз без охорони. Лише один лакей у кінці коридору в обіймах з вином. Схоже, Сайлас впевнений, що ніхто не наважиться на крадіжку під час свята.

– Або він занадто покладається на свої магічні замки, – додав я. – Але це нам на руку. Елоїзо, перевіряй поверх кожного вечора. Треба знати напевно.

Ми не затримувалися. Сайлас так і не спустився, спостерігаючи за гостями з висоти своєї ложі, наче бог за мурахами. Для першого дня цього було достатньо.

Повернення в кареті пройшло в мовчанні. Тільки-но ми опинилися в безпеці кабінету Дерека, я з насолодою зірвав із себе чепець.

– Я думав, цей клятий вечір не скінчиться! – я потягнувся так, що хруснув хребет. – Дереку, наливай. Треба все обговорити.

Ми сіли навколо столу. Світло свічок кидало довгі тіні на стіни.

– Отже, що ми маємо? – Дерек поставив перед нами келихи з вином.

– Сайлас готує новий рейс, – почала Мілена, її голос був серйозним та схвильованим. – Він хоче відправити нову партію дівчат до Азару, але в цей раз дівчат буде більше. Граф зробить усе, щоб не втратити голову. Він знайде їх будь якою ціною.

– А ще охорона другого поверху, – додав я. – Елоїза каже, що там порожньо. Це або пастка, або надмірна самовпевненість. Але головне – Сайлас. Мілено, твій план із фліртом... він стає ще більш актуальним. Якщо він почувається невразливим, він легше проковтне наживку.

Я подивився на Мілену. У світлі свічок її світле волосся здавалося сріблястим німбом. Вона виглядала тендітною, але я знав, яка сила ховається в цій дівчині. Вона виконає це завдання.

Мені було гидко це казати, але вибору не було.

– Завтра ти повинна зробити так, щоб він тебе помітив. Не як одну з багатьох, а як ту, яку він забажає підкорити.

– Я знаю, Еріку, – Мілена накрила мою руку своєю. – Я зроблю все, щоб уся його увага була лише на мені.

– Елоїзо, – я повернувся до дівчини. – Твоє завдання незмінне. Стеж за другим поверхом. Нам треба знати, якщо туди когось відправлять.

– Я нарахувала більше двадцяти охоронців на першому поверсі, – звітувала Елоїза. – Ніхто з них на другий поверх навіть не дивився, всі погляди були на гостей.

Ми обговорювали деталі до глибокої ночі й розійшлися по кімнатах, коли небо на сході почало сіріти. Попереду був третій день балу. День, коли Мілена мала вийти на полювання. Я обійняв її вже в ліжку, відчуваючи її тепло.

– Будь обережною, кохана, – прошепотів я.

– Ти теж, мій капітане, – сонно відповіла вона, але раптом запитала: – Еріку, що буде з Елоїзою, коли все закінчиться? Мені не хочеться, щоб вона знову поверталася на вулицю.

– Я про це думав… Вона хороша дівчинка, попри своє минуле. У неї просто не було іншого вибору для виживання, – я поцілував Мілену в маківку. – Я хочу запропонувати їй опікунство до повноліття. Відправлю її до хорошої школи, щоб вона змогла знайти гідне місце в житті.

– Ти справді це зробиш? – Мілена здивовано підняла брови.

– Звісно. Це найменше, чим я можу віддячити за її допомогу.

– Ти найкращий, коханий! – від радості вона накинулася на мене з поцілунками, і на мить увесь жах майбутнього балу відступив перед цією хвилею ніжності.