Раді Вас бачити!

Мілена

Повертаючись до хатини, Ерік йшов попереду, прискіпливо вдивляючись у крони дерев. Раптом він зупинився, зробив ледь помітний жест рукою, і водяна стріла, сформована прямо з вологого повітря джунглів, зі свистом злетіла вгору. За мить до його ніг упав великий лісовий птах із яскравим оперенням.

– Нічого собі! – тільки й мовила я, ошелешено дивлячись на птаха.

– Я просто дуже хочу їсти. Від риби вже нудити починає, – віджартувався він, піднімаючи здобич. – Сьогодні у нас печеня. Але попереджаю: обскубувати пір’я будеш ти, твої маленькі пальчики більш підходять для цієї клопотливої справи.

– Який хитрий, – фиркнула я сміючись.

Ми повернулися до хатини в піднесеному настрої, хоча мої ноги все ще трохи тремтіли після того вихору. Усередині панувала приємна прохолода, особливо це відчутно після спеки на вулиці.

– Вмієш скубти чи потрібна допомога? – запитав він, усміхаючись кутиком рота.

– Вмію, не переймайся. У притулку нас не тільки молитися вчили, а й працювати на кухні, – відповіла я, беручи птаха. Це дійсно так. Кожного дня було чергування на кухні, бо кухар був лише один, а нас багато, тому доводилося йому допомагати, щоб не вмерти з голоду. Навіть наймолодшим знаходилось завдання.

Наступну годину ми провели за роботою. Це було дивно й незвично, ось так просто готувати їжу вдвох. Ерік розпалив піч і заходився чистити якісь коренеплоди, а я сіла на низький стілець обскубувати здобич. Пір’я вперто летіло мені в обличчя, лоскотало ніс, і я кілька разів голосно чхнула.

– Будь здорова, – хмикнув Ерік, не відриваючись від справи. – Дивись тільки, не чхни занадто сильно, бо доведеться дах заново крити.

– Дуже смішно, – я пирхнула, відкидаючи пасмо волосся з обличчя тильним боком долоні. – Ти краще за вогнем стеж, а то залишимося з вугіллям замість вечері.

У хатині стало тісно. Ми постійно штовхалися ліктями, намагаючись кудись дотягнутися. Один раз він випадково торкнувся моєї руки, передаючи ніж, і я знову відчула той дивний розряд, але цього разу просто усміхнулася від приємних відчуттів.

Ми разом нарізали м’ясо, закинули його в чавунний горщик разом із корінням та травами. Аромат пішов такий, що в мене аж шлунок звело. Поки все тушкувалося, ми сиділи на підлозі біля печі й просто розмовляли про всякі дрібниці: яку рибу легше ловити і як виглядає місто Кіндслей – столиця Зордару. Я розповіла про життя в притулку та мою ненависну роботу, з якої мене виперли. Розмовляти з ним було дуже легко, наче ми вже давно знайомі.

Він багато жартував, від чого вже почала боліти щелепа. За все життя стільки не реготала. Ерік виявився зовсім не таким похмурим, і я вперше відчула, що мені не треба бути насторожі. Не треба чогось боятись або оборонятись.

Коли все було готово, ми їли прямо з горщика, бо так було швидше і... по-домашньому. Було дійсно байдуже, як ми виглядали в цей момент. Нам було смачно та весело і це головне.

Я дивилася на нього і дивувалася тому, що ще тиждень тому була зовсім одна і нікому не потрібна, а зараз сиджу тут, сміюся і відчуваю себе частиною чогось справжнього. Наче зустріла рідну людину, про яку мріяла все життя. Це якось наївно, але мені подобається так думати.

– Дякую, Еріку, – тихо сказала я.

– За вечерю? – запитав він, кумедно набивши щоки їжею.

– За все, – відповіла я й тепло йому усміхнулася.

Ерік

Після обіду Мілена «здулася» так само швидко, як і з’явилася її магія на березі. Тільки-но ми доїли печеню, як її повіки почали важчати, а відповіді стали зовсім тихими. Я бачив, що той стихійний викид витягнув із неї всі сили до останньої краплі.

Я допоміг їй дійти до ліжка. Вона вмостилася на подушці й заснула миттєво, навіть не встигнувши натягнути ковдру. Дивлячись на неї – таку спокійну й нарешті не налякану, я відчув дивний мир у душі.

– Спи, маленька, – прошепотів я, підхоплюючи ніж та порожній кошик. – Подивлюся, чим тут ще можна тебе пригостити.

Вийшовши з хатини, я пішов углиб острова, туди, де джунглі ставали густішими. Моєю ціллю були «сонячні плоди» – великі жовті фрукти, які дід колись називав найкращими ліками від нудьги. Вони росли на самих верхівках дерев, і дістати їх було тим ще випробуванням. Якраз коли немає чим зайнятися.

Йти крізь хащі було спекотно, але магія води допомагала, бо я створив навколо себе тонку прохолодну оболонку, щоб не зваритися живцем. Поки йшов, ловив себе на ідіотській усмішці. Еріку, тобі тридцять років, ти маг, який втратив флот, маєток і репутацію. Ти зараз у розшуку. А що ти робиш? Ти лізеш у гущавину за фруктами, бо дівчина, яку ти знаєш два дні, мило зморщила носа, коли їла кислу ягоду зранку.

Це просто гостинність. Просто треба, щоб вона швидше одужала, і ми вигадали план повернення. Саме так.

На одній із галявин я побачив те, що шукав. Жовті кулі плодів висіли високо. Збивати їх водою було поганою ідеєю, бо розіб’ються. Довелося згадати дитинство й лізти на дерево.

– Якби Дерек мене зараз бачив, він би точно сказав, що я збожеволів. Ніби мені яблуні в дитинстві не вистачило, – пробурмотів я, чіпляючись за гілку.

Я вибрав найкрасивіші, найстигліші плоди, які пахли медом і лісом. Їй має сподобатися. Такого вона точно ще ніколи не куштувала.

Повернувшись до хатини, застав Мілену все ще в царстві снів. Вона розкинула руки на ліжку, а волосся чорною хмарою розсипалося по подушці. Я тихенько поставив кошик на стіл і почав очищати плоди від товстої шкірки, намагаючись не шуміти.

Нарізав фрукти скибочками, виклав їх на дерев'яну тацю і сів навпроти ліжка, чекаючи, поки вона прокинеться. Мені подобалося спостерігати за нею в ці хвилини. Мілена здавалася зовсім юною і такою беззахисною, що хотілося оберігати її завжди. Було в цьому щось... правильне. Дивно, як за кілька днів безлюдний острів перестав здаватися місцем вигнання і став домом. Завдяки їй…

***

Сонце вже почало хилитися до заходу, коли Мілена нарешті ворухнулася. Я спостерігав, як вона примружилася від сонячного зайчика, що пробився крізь вікно, і солодко потягнулася, на мить зовсім забувши про поранене плече.

– Ой! – вона миттєво здригнулася і вхопилася за руку, остаточно приходячи до тями.

– Обережніше, треба ще кілька днів поберегти руку, – тихо промовив я, підсуваючи тацю зі скибками фруктів ближче до ліжка.

Вона розплющила очі, дивлячись на мене трохи очманіло після глибокого сну. Розпатлане волосся, почервоніла від подушки щока... вона виглядала такою домашньою, що в мене на мить перехопило подих.

– Що це за запах? – прошепотіла вона, вдихаючи аромат. Побачивши фрукти, її очі заблищали. – Ти де це взяв?

– Злітав на небо і нарвав шматочків сонця, – віджартувався я, хоча подряпини від кори на моїх руках натякали на менш романтичний спосіб видобутку. – Це «сонячні плоди». Спробуй, вони відновлюють магічний резерв не гірше за дорогі еліксири.

Вона обережно взяла скибочку, надкусила її і заплющила очі від задоволення.

– Боже... це як мед, тільки з цитрусом і... хвоєю? Неймовірно. Дякую тобі. Ти весь час щось робиш для мене, – широко усміхаючись, сказала дівчина.

Я сперся ліктями на коліна, розглядаючи її сяюче обличчя.

– Ну, треба ж мені чимось зайнятися, поки моя головна розвага на острові спить. За два місяці самотності я встиг трохи здичавіти, – усміхнувся їй у відповідь.

– Хоч вити на місяць не почав? – тихо засміялася вона.

– Ще трохи – і почав би, – відповів я їй у тон. – Але ти врятувала мене від долі лісового монстра.

Вона щиро засміялася. Її сміх відгукувався в моєму серці теплом.

Вечір минав у дивному спокої. Ми сиділи в напівтемряві, підсвіченій лише вогнем печі. Мілена розповідала кумедні історії про дітей із притулку, про те, як вони колись намагалися виростити сад у старому черевику, а я ловив себе на думці, що готовий слухати цей ніжний голос вічність. Вона була такою справжньою на фоні всього того фальшу, до якого я звик у вищих колах Зордару.

– Знаєш, Еріку, – вона раптом замовкла, дивлячись на вогонь. – Я ніколи не думала, що буду вдячна за те, що мене змусили стрибнути за борт. Якби не це... я б ніколи не дізналася, що моя магія може бути більшою. І що люди можуть бути такими, як ти.

Серце пропустило удар. Мені хотілося сказати щось дуже важливе, наблизитися, взяти її за руку... але я просто кивнув і промовив:

– Світ великий. Поганих людей значно менше, просто на твоєму шляху саме вони траплялися. Але впевнений, що хороші люди ще зустрінуться у твоєму новому житті.

– Подивимось, – сумно усміхнулася вона.

Коли сонце остаточно сховалося за океан і хатину накрила нічна тиша, я знову влаштувався на своєму місці на підлозі.

– Мені якось не по собі, що тобі доводиться спати на підлозі через мене, – пролунав із ліжка її тихий шепіт.

– Не хвилюйся, мені зручно. Спи, тобі потрібно відновлюватися, – чомусь так само прошепотів я.

– Я можу лягти ближче до стіни, місця вистачить на двох, – раптом сказала вона і зашуршала ковдрою, звільняючи край ліжка.

Я здивовано підняв голову. Вона це серйозно?

– Ні. Разом ми на одному ліжку не відпочинемо нормально, ще й можу випадково зачепити твою рану, – і не тільки це. Моя стриманість уже тріщить по швах.

– Ну, ми ж спали минулої ночі разом, і все було гаразд, – не вгамовувалася ця вперта дівчина. – Не бійся, я не кусаюся.

У темряві пролунав її дзвінкий сміх. Я важко зітхнув, програючи запеклу боротьбу з власним бажанням знову відчути її тепле дихання на своїй шиї.

– А якщо я буду кусатися? – жартома запитав я, здаючи позиції.

– То скину тебе на підлогу своїм неприборканим вітром! Як гепне тебе боляче об дошки! – відповіла вона.

– Ну добре, вмовила, – сміючись, я піднявся і обережно вмостився поряд.

Мілена розвернулася до мене. Кілька секунд ми просто дивилися одне одному в очі.

– На добраніч, Еріку, – прошепотіла вона і заплющила очі.

Я обережно обійняв її за талію, відчуваючи, як вона розслабляється. Мілена майже миттєво провалилася в сон із ледь помітною усмішкою на вустах. Я ж заснути не міг. Довго роздивлявся її обличчя в слабкому світлі зірок. На губах затримався значно довше. Глибоко вдихнувши, я силоміць вигнав із голови думки про поцілунок. Тільки коли її дихання стало зовсім рівним, я нарешті дозволив собі заплющити очі.