Раді Вас бачити!

Ерік

Я міряв кроками цю тісну хатину вже соту годину поспіль, принаймні так мені здавалося. Кожен шурхіт старої дошки під ногами чи скрип вікна від вітру змушували мою руку смикатися до ножа. В голові крутилася лише одна думка: не треба було її відпускати саму. Так, Мілена тепер сильніша, вона вміє керувати потоками повітря, але мені від того не легше. Якщо з її голови впаде бодай волосина, я цей клятий порт на дно пущу разом із усіма його кораблями.

Коли двері нарешті відчинилися, я підскочив так різко, що ледь не збив її з ніг. Жива. Втомлена, захекана, волосся розтріпане від морського вітру, але в очах – хитра іскорка.

– Нарешті! – я притиснув її до себе так сильно, що вона аж пискнула, вткнувшись носом у моє плече. – Я тут мало не збожеволів.

– Еріку, пусти, ти зараз усю їжу розчавиш! – засміялася вона, намагаючись виплутатися з моїх обіймів і виставляючи на стіл пакунки.

Ми розклали провізію прямо на ковдрі. Я жував черствий хліб, який зараз здавався мені смачнішим за будь-який королівський делікатес, і слухав її розповідь про старого Гідеона та тих двох типів у цивільному, що винюхували щось біля причалу.

– Значить, ілюзія має спрацювати, – я крутив у пальцях маленьку срібну брошку. – Я стану якимось непомітним матросом, натягну капелюх на очі…

– Ні, – перебила мене Мілена, хитро примружившись і відкушуючи шматочок сиру. – Матросів і вантажників зараз трусять на кожному кроці. Нам треба щось таке, від чого патрульні будуть вертіти носом і мріяти, щоб ми швидше зникли з очей.

Я здивовано підняв брову, передчуваючи не добре.

– Ну і хто це? Жебрак? Прокажений?

– Жінка, – випалила вона, ледь стримуючи усмішку. – Поважна літня пані. Така собі буркотлива тітонька з провінції, яка супроводжує молоду племінницю до маєтку Холдерів.

Я ледь не вдавився хлібом. У горлі пересохло, а в вухах наче щось луснуло.

– Що? Я – жінка? Маленька, ти бачила мої плечі? Я колишній капітан, а не актор бродячого цирку!

– Артефакт зробить усе за тебе, – вона вже відверто сміялася, закриваючи рот долонею. – На три доби ти станеш літньою пані. Скажімо... тітонькою Гертрудою. Ти будеш спиратися на мою руку, постійно жалітися на простріли в попереку і голосно бурчати, що стражники сьогодні занадто повільні й невиховані. Повір, жоден патрульний не захоче перевіряти твої документи довше десяти секунд. Вони просто втечуть від твого ниття. Головне – бурчати переконливо.

Я закрив обличчя руками, відчуваючи, як вуха починають палати від сорому. Уявив, як шкутильгаю вулицями в спідниці й повчаю молодь моралі.

– Тобі не здається, що це трохи... занадто? – процідив я крізь пальці.

– Тобі життя дорожче чи твоя чоловіча гордість? – Мілена підсунулася ближче, лоскочучи мене своїм волоссям, і змовницьки підморгнула. – До того ж у тебе такий низький голос, що коли ти будеш шепотіти «Ганьба!» кожному зустрічному солдату, це звучатиме дуже переконливо. Просто кажи, що в тебе ангіна, якщо виникнуть питання.

Я важко зітхнув, дивлячись на брошку, потім на Мілену. Вона так світилася цією ідеєю, що я зрозумів: суперечки марні. Моя дівчина вирішила перетворити мене на стару каргу, і мені доведеться з цим змиритися.

– Три доби ганьби… – нарешті здався я. – Сподіваюся, цього вистачить, щоб дістатися додому і не померти від сорому дорогою.

– Обов'язково, тітонько Гертрудо! – Мілена не витримала і розреготалася на всю хатину. – Давай, спробуй сказати щось вищим голосом. Тільки не гарчи.

– Мілено, я тебе кохаю, але клянуся – я тебе колись за це відшмагаю, – пробурчав я, намагаючись зробити голос тоншим. Вийшло щось середнє між скрипом іржавих петель і хрипом старого морського кота, що вдавився кісткою.

Ми провели залишок вечора, вигадуючи нашу легенду. Я вчився «шляхетно» сидіти, не розставляючи коліна, як звик, а Мілена ледь не качалася по підлозі від сміху. Але десь у глибині душі я розумів, що вона права. Жоден шпигун Сайласа не шукатиме мене під чепчиком старої пані.

***

Ранок почався з приниження. Поки Мілена бігала по крамницях, завершуючи приготування, я сидів у хатині й намагався морально налаштуватися на роль «Гертруди», вибудовуючи образ. У повітрі пахло сирістю та старою деревиною, а за вікном кричали чайки, наче насміхаючись із моєї долі.

Найважче було прощатися з Грімом. Я розумів, що мій кінь – це занадто помітна прикмета. Сайлас знав Гріма не гірше, ніж мене, і впізнав би його за версту. Тому, коли Мілена повернулася з пошарпаною повозкою та якимось флегматичним сірим конем, у мене серце кров’ю облилося. Мій бойовий товариш проти цієї кволої клячі, яка, здавалося, засне прямо на ходу.

– Пробач, друже, – прошепотів я, передаючи вуздечку Гріма знайомому конюху, з яким домовилася Мілена. – Ми обов'язково повернемося за тобою.

А потім почалося справжнє пекло. Мілена вивалила на стіл купу одягу. Для себе вона купила пристойну сукню синього кольору, таку зазвичай носять дівчата зі збіднілих дворянських сімей. А мені... мені вона дістала щось коричневе, багатошарове і з таким високим накрохмаленим коміром, що він немилосердно лоскотав підборіддя.

– Одягай, – скомандувала вона, кусаючи губи, щоб не розреготатися вголос.

– Я сам не впораюся з цими шнурівками, – похмуро пробурчав я, борючись із нескінченними спідницями.

Коли я нарешті запхнув свої плечі в цю дивну конструкцію і приколов срібну брошку, світ навколо на мить хитнувся. Я подивився у старе дзеркало і мимоволі відсахнувся. На мене дивилася сувора літня дама з підтиснутими вузькими губами і густою мережею зморшок навколо очей. Артефакт працював ідеально: навіть мої мозолисті руки тепер виглядали як руки старої жінки, хоча й залишилися трохи завеликими.

Ми виїхали з порту близько полудня. Сонце припікало, і в цих спідницях мені було нестерпно жарко. Мілена впевнено тримала віжки, сидячи на лавці повозки, а я влаштувався позаду, на купі сіна, прикритій старою ковдрою.

– Швидше не можна було? – прохрипів я, намагаючись дотримуватися легенди. – У мене поперек розвалюється на цій старій таратайці!

– Терпіть, тітонько, – весело відгукнулася Мілена, навіть не повертаючи голови, але я бачив, як здригнулися її плечі від сміху. – Ми скоро будемо на місці.

Перший патруль зупинив нас на самому виїзді з міста. Два молодих стражники з королівськими гербами на грудях ліниво перегородили дорогу списами. Один із них підійшов до Мілени.

– Хто такі? Звідки і куди прямуєте? – запитав він, із неприхованою цікавістю розглядаючи її миловидне обличчя.

– Ми до Кіндслея, пане офіцере, — лагідно й трохи сором'язливо відповіла Мілена. – Везу свою тітоньку до родичів.

– До Кіндслея? – стражник підозріло зазирнув у повозку.

Я зрозумів, що настав час для вистави. Натягнувши чепець на самі очі, я вигукнув настільки противним і скрипучим голосом, наскільки дозволяли зв'язки:

– Що за зупинки? Чому ми стоїмо посеред цієї багнюки? Юначе, ви взагалі знаєте, що таке пристойність? Ви тримаєте поважну пані на протязі! Якщо я підхоплю нежить через вашу недбалість, ви будете особисто ставити мені гірчичники та компреси!

Стражник відсахнувся, наче я на нього окропом бризнув. Його напарник пирхнув у кулак, намагаючись стримати регіт.

– Проїжджайте, проїжджайте, пані, – швидко пробурмотів хлопець, махаючи рукою, аби ми якомога швидше забиралися геть.

Мілена струснула віжками, і як тільки ми від’їхали на безпечну відстань, я почув, як вона тихенько давиться від сміху.

– Гертрудо, ви були просто неперевершені, – прошепотіла вона, витираючи сльози.

– Менше смійся, племіннице, – пробурчав я своїм новим голосом, хоча всередині мені теж хотілося реготати. – Бо наступного разу я не втримаюся і почну читати йому лекцію про те, що в нього ґудзики на мундирі не почищені.

Ми рухалися в бік столиці. Прямим шляхом туди їхати дві з половиною доби, якщо ночувати в цій повозці. Якраз повинно було вистачити заряду артефакту, щоб ми встигли з’явитися на порозі мого маєтку.

***

Першу ніч ми провели в лісі, сховавшись подалі від головного тракту. Місце було тихе, надійно сховане за густими заростями папороті, але я все одно не міг розслабитися. Повозка, яка вдень слугувала нашим маскуванням, тепер перетворилася на нашу спальню, наповнену запахом сухої трави та пилу.

– Не знімай ілюзію, – прошепотіла Мілена, коли ми вмостилися на сіні під грубою вовняною ковдрою. – Раптом хтось проїжджатиме повз або патруль вирішить прочесати ліс. Краще не ризикувати ні на хвилину.

Я лише важко зітхнув, дивлячись у зоряне небо. Бути старою жінкою вдень – це одне, а от обіймати кохану дівчину в образі тітоньки Гертруди – це вже зовсім інше випробування для моєї психіки. Проте безпека була понад усе. Артефакт продовжував справно працювати, і навіть мої руки, що обіймали Мілену, залишалися вкритими зморшками та пігментними плямами старої пані.

На вулиці було досить тепло. Літня ніч огортала нас звуками цвіркунів та м'яким шелестом листя. Я притиснув Мілену до себе, відчуваючи її мирне дихання.

– Дивно це все, – пробурмотів я своїм справжнім, низьким голосом, який зараз зовсім не пасував до мого вигляду. – Сиджу в лісі в купі спідниць, обіймаю тебе, і все, про що можу думати – це як не загубити цей клятий чепець.

Мілена тихо засміялася, вмостивши голову на плечі «Гертруди». Її сміх звучав так затишно, що навіть мій роздратований стан почав вирівнюватися.

– Головне, що ми разом. Спи, «тітонько». Завтра на нас чекає довга дорога, – сонно прошепотіла вона.

Я поцілував її у лоб. Це виглядало б дуже зворушливо, якби не мій чепець, що постійно сповзав на очі. Але попри весь абсурд ситуації, я відчув, як напруга останніх днів нарешті трохи відпускає. Ми заснули, тісно притиснувшись одне до одного на купі сіна під надійною охороною лісової тиші.

Мілена

Другий день нашої подорожі видався дивовижно спокійним. Ми вирішили не випробовувати долю на головному тракті й поїхали об’їзною дорогою, що петляла через безкраї золотисті поля. Сонце лагідно припікало, у повітрі стояв густий, солодкий аромат розігрітих трав, а над дорогою ліниво зависали великі барвисті метелики.

Якби не обставини, це можна було б назвати романтичною прогулянкою, але поруч зі мною сиділа стара бабця в коричневій сукні, яка псувала всю ідилію своїм похмурим виглядом.

Ерік так глибоко увійшов у роль, що навіть сидів тепер по-особливому: спина пряма, наче в неї вставили залізний прут, руки чинно складені на колінах, а на обличчі застиг вираз вічного невдоволення всім світом.

– Тітонько Гертрудо, ви б хоч посміхнулися, – пожартувала я, злегка цьвохнувши віжками на нашого нового коня, якого ми за флегматичний характер прозвали Тишею. – Погода ж просто чудова, пташки співають!

– Племіннице, не базікай дурниць, – проскрипів Ерік своїм новим «старечим» голосом, але я помітила, як у кутиках його ілюзорних очей зблиснули знайомі смішинки. – Від цього сонця у мене тільки веснянки з'являться, а від твого керування цією таратайкою у мене всі нутрощі перемішалися. Куди ти летиш? Ми ж не на перегонах!

Я не стрималася й голосно розреготалася, ледь не впустивши віжки.

– Ой, Еріку, тобі так пасує цей образ! Треба було йти в актори королівського театру, а не в капітани.

– Ні, дякую. Це мій перший та останній бенефіс, – Ерік на мить забув про роль і всміхнувся своєю справжньою, впевненою усмішкою, яка дуже дивно й навіть трохи лячно виглядала на обличчі Гертруди.

Ми їхали так годинами, насолоджуючись рідкісною тишею. Згадували наші тренування на острові, сміялися з того, як я вперше намагалася підняти вітер, і просто розмовляли про все на світі. На полях навколо не було ні душі, лише зрідка десь на самому горизонті виднілися маленькі фігурки селян, що працювали в полі.

Я відчувала дивну, майже забуту легкість. Поруч був чоловік, якого я кохала, у мене була сила, про яку раніше я боялася навіть мріяти, і ми мали спільну мету. Кожен оберт колеса наближав нас до Кіндслея. І хоча я знала, що попереду чекає смертельна небезпека, цей день серед золотих колосків подарував нам такий необхідний перепочинок.

– Еріку, – тихо сказала я, притулившись плечем до плеча «тітоньки», ігноруючи жорстку коричневу тканину його сукні. – Коли все це закінчиться... я б хотіла частіше отак їздити з тобою. Тільки без чепчиків і спідниць для тебе.

Ерік накрив мою долоню своєю – великою, мозолистою, хоча артефакт і малював на ній зморшки старої жінки. Його рука була такою ж надійною та теплою, як і завжди.

– Обіцяю, маленька. Ми ще наїздимося досхочу, – впевнено відповів він.

***

Сонце вже майже сховалося за горизонт, коли на нашому шляху з’явилося маленьке затишне містечко. Ми вирішили не ризикувати з черговою ночівлею в лісі, а перепочити в нормальних умовах, гаряча вечеря та м'яке ліжко здавалися зараз справжньою мрією, тим паче з'економимо кілька годин заряду артефакту.

Ми зупинилися біля невеликого трактиру «Зелений острів», що пахнув свіжою випічкою та смаженим м’ясом. Я впевнено зіскочила з повозки й допомогла «тітоньці Гертруді» зійти на землю. Ерік так натурально охав, крехтів і тримався за поперек, що господар трактиру навіть не глянув на нього двічі, лише співчутливо похитав головою, дивлячись на «немічну» бабусю.

– Вітаю, пане. Нам одну кімнату з двома ліжками та ванною, – попросила я, викладаючи монети на стійку. – Бажано подалі від галасу, моїй тітці потрібен абсолютний спокій.

Нам пощастило: вільна кімната знайшлася на другому поверсі, у самому кінці коридору. Тільки-но двері зачинилися і я клацнула засувом, Ерік одним рухом зірвав із себе чепець і з полегшенням торкнувся брошки. Срібло спалахнуло, і замість суворої літньої пані переді мною нарешті знову стояв мій Ерік... у коричневій жіночій сукні з рюшами. Я ледь втрималася від сміху.

– О боги, я вже думав, що назавжди залишуся з цими зморшками й болем у спині, – він потягнувся так, що аж суглоби хруснули.

– Давай допоможу, – я підійшла та почала розплутувати шнурівку. Через мить він залишився стояти посеред кімнати абсолютно голий. Я мимоволі затримала погляд на його міцному тілі. – Може, хоч ковдрою прикрийся? Зараз вечерю принесуть.

– Я заховаюся на ліжку, коли постукають. А зараз йди до мене... Я хочу нарешті доторкнутися до тебе своїми руками, а не тими старечими пальцями, – він міцно притягнув мене до себе та впився в губи голодним поцілунком.

Його руки вже почали нетерпляче підіймати мою сукню, як раптом почувся наполегливий стукіт у двері. Я відсторонилася під невдоволений стогін чоловіка і почекала, поки він з головою залізе під ковдру. Лише тоді відчинила. На порозі стояла молода дівчина з візком, на якому парували тарілки, розливаючи неймовірні аромати. Я вкотила його до кімнати.

Ми їли мовчки, насолоджуючись гарячим супом і яблучним пирогом із корицею.

– М-м-м, смакота! Я так наїлася, аж дихати важко, – я повалилася спиною на ліжко після останнього шматка пирога, відчуваючи повну приємну млявість. – Тепер можна і спати.

– Ні, ще ванна. Я зараз наберу води, не засни мені тут, – сказав Ерік, сміючись, і підвівся з ліжка. – Роздягайся. Не одному ж мені світити голим задом.

– А мені дуже подобається на нього дивитися, – підморгнула я йому й грайливо прикусила нижню губу.

Ерік підійшов ближче та нахилився над моїм обличчям, впираючись руками в матрац по обидва боки від моїх плечей. Його очі потемніли.

– Можемо і потім ванну прийняти... – прошепотів він мені в самі губи й поцілував.

Він цілував мене спочатку повільно, смакуючи, але за мить поцілунок став палким. Моя сукня полетіла кудись на підлогу, залишивши мене повністю оголеною на білих простирадлах. Ерік навалився зверху, притискаючи мої руки до подушки. Його тіло було гарячим, шкіра до шкіри викликала справжній електричний розряд. Він спускався поцілунками від шиї до грудей, затримався на сосках, змушуючи мене вигинатися від гострих відчуттів. Я відчувала кожну його м’язу, кожен поштовх крові в його жилах.

Ерік на мить відволікся, щоб поставити над нами магічний купол тиші. Бо у постояльців трактиру виникло б занадто багато питань щодо звуків із кімнати двох «жінок».

Коли його пальці торкнулися моєї вологої плоті, я різко вдихнула, драпаючи його спину нігтями. Ерік загарчав, прибираючи пальці та увійшов у мене одним впевненим рухом, заповнюючи собою повністю. Я голосно стогнала, більше не намагаючись стримуватися. Ми рухалися в єдиному ритмі, старе ліжко під нами відчайдушно скрипіло, а повітря в кімнаті, здавалося, стало занадто густим від пристрасті.

З кожним його поштовхом я відчувала, як напруга всередині згортається в тугий вузол, поки він не вибухнув яскравими іскрами перед очима. Ерік завмер, міцно притискаючи мене до себе, і я відчула, як його гаряче дихання обпікає мені плече. Його язик пройшовся по моїй шиї, викликаючи новий табун мурах.

Ми ще довго лежали так, переплетені руками й ногами, намагаючись віддихатися.

– Тепер точно ванна, – усміхнувся він мені десь у волосся, все ще не відпускаючи.

Через кілька хвилин гаряча ванна була готова. Пара заповнила кімнату, пахнучи польовими травами, які він додав у воду. Ерік заліз першим і поманив мене пальцем. Я із задоволенням залізла до нього, відчуваючи, як гаряча вода миттєво знімає втому останніх днів. Ерік притягнув мене до себе, вмостивши мою спину на своїх грудях. Його руки почали повільно мити мою шкіру, і я відчула, як нарешті розслабляюся по-справжньому.

– Так добре, – прошепотіла я, відкинувши голову йому на плече. – Не треба кудись бігти чи ховатися… Принаймні найближчі кілька годин.

Його губи торкнулися моєї мокрої шиї, залишаючи гарячий слід.

– І я нарешті можу робити з тобою все, що захочу, – Ерік розвернув мене до себе у воді, його очі знову блиснули збудженням. – Бо в образі бабусі я тебе навіть поцілувати нормально не міг.

– То цілуй зараз, у нас вся ніч попереду, – прошепотіла я йому на вухо й легенько вкусила за мочку, одразу провівши там язиком. Він загарчав, мов голодний звір, і знову довів мене до шаленої насолоди прямо у воді.

Згодом, розпарені й геть сонні, ми нарешті перебралися в ліжко. Ерік обійняв мене, міцно притиснувши до свого боку. Його серцебиття заспокоювало краще за будь-які ліки.

– Завтра ми будемо вдома, – сказав він, засинаючи.