Раді Вас бачити!

Мілена

Шлях до берега став для мене справжнім випробуванням. Ноги все ще нагадували якусь жижу, а сонце нещадно палило потилицю. Навіть в одній сорочці з голими ногами було нестерпно жарко, після холоду мого містечка мені було дико незвично. Ерік ішов попереду, розчищаючи шлях крізь густе листя папороті, але раз у раз зупинявся, щоб перевірити, чи я не відстаю.

Коли ми нарешті вийшли на відкритий простір, я мимоволі затамувала подих. Океан сьогодні був неймовірно синім, а біла піна на гребенях хвиль сліпила очі. Яка краса! Наче казка!

– Ну що, готова? – Ерік повернувся до мене. – Не намагайся одразу знести скелю. Просто відчуй повітря. Воно тут інше, ніж у місті. Воно вільне.

Я заплющила очі й спробувала зосередитися. Вдих. Видих. Я шукала ту саму іскру, що врятувала мені життя під водою. Але зараз, у безпеці, вона здавалася невловимою.

– Я нічого не відчуваю, Еріку, – розчаровано прошепотіла я. – Тільки спеку і запах солі.

– Бо ти намагаєшся його змусити, – його голос пролунав зовсім поруч. – Вітер не підкоряється наказам, він відгукується на бажання. Вітер – це як жінка, з ним треба домовлятися.

– Звідки ти все це знаєш? Ти ж маг води, – здивовано запитала я.

– У мене був дуже наполегливий вчитель, який змушував досконально вивчати всю існуючу магію, готуючи мене до Академії. За невивчений матеріал страждали мої пальці від ударів палицею, – відповів він, весело всміхнувшись.

– Що ж тут веселого? – я шоковано дивилася на нього. Навіть у притулку ніхто не піднімав на нас руку, їм вистачало словесних принижень.

Я знову спробувала зосередитися, але різкий рух рукою викликав гострий біль у пораненому плечі. Світ перед очима здригнувся, ноги зрадницьки підкосилися на вологому піску. Я почала падати, але не встигла навіть злякатися, як міцні руки Еріка підхопили мене за талію, притискаючи до грудей.

– Обережно! – видихнув він. Його обличчя було всього у кількох сантиметрах від мого. Я відчула, як його серце б’ється так само часто, як і моє.

Ця близькість була неочікуваною. Я дивилася в його блакитні очі й раптом зрозуміла, що не хочу, щоб він мене відпускав. Моя долоня мимоволі лягла на його плече, відчуваючи тверді м'язи під тонкою тканиною.

– Вибач... – пробурмотіла я, червоніючи. – Я просто...

– Ти ще занадто слабка, – тихо сказав він, але його погляд затримався на моїх губах трохи довше, ніж того вимагала пристойність. – Я надто поквапився. Вибач, маленька.

І саме в цей момент, коли мої емоції оголилися, а тіло відгукнулося на його близькість та слова, щось усередині мене клацнуло. Якась невидима гребля прорвалася.

Різкий, потужний потік повітря зірвався з моїх пальців. Це не був легкий вітерець – це був справжній вихор. Пісок навколо нас зметнувся вгору, утворюючи ідеальну спіраль. Океанська вода за десять метрів від берега раптом розступилася, наче від удару велетня.

– Ого... – тільки й зміг вимовити Ерік, не випускаючи мене з обіймів.

Вихор тривав лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб ми обоє вкрилися бризками з океану. Пісок осів, залишаючи нас посеред ідеального кола на березі. Я важко дихала, дивлячись на свої руки. Вони ледь помітно світилися ніжним сріблястим світлом, яке повільно згасало під шкірою.

– Ти бачив? – я підняла на нього сяючі очі. – Це була я?

Ерік дивився на мене з сумішшю шоку та захвату. На його щоці застигли краплі води, а волосся було розпатлане моїм стихійним сплеском.

– Це була ти, – підтвердив він зачаровано. – Але якщо це «низький рівень», то я – королівський кухар. Мілено, твоя магія прокинулася.

Він повільно відпустив мене, але продовжував стояти поруч, готовий підхопити будь-якої миті. Тепер у мене ще більше запитань: хто ж були мої батьки?

– Тепер я точно впевнений, – додав він, дивлячись на горизонт. – Хтось із твоїх родичів був феєю. Треба буде перевірити твій рівень магічним каменем, коли розберемося з Сайласом.

Від згадки про цього мерзотника Хамінга мені стало холодно попри палюче сонце.

– Ти віриш, що у нас вийде? – я подивилася йому в очі. Надії всередині було замало, бо ворог міг бути занадто могутній.

– Ми хоча б спробуємо. Не ховатися ж нам тут до кінця життя, – усміхнувся він, дбайливо струшуючи пісок з моєї щоки. Від цього жесту шкірою побігли мурахи.

Ну чого ж… я б не проти тут залишитися. Звісно, не сама, бо розмовляти з пташками – задоволення сумнівне. А от з ним…

Ерік

Ми ледь дійшли до берега. Дивлячись на те, як Мілена намагається не розвалитися на частини від кожного кроку, я почувався справжнім катом. Давай, Еріку, виведи поранену дівчину на спеку. Геніальний план! Але я знав: якщо вона не відчує стихію зараз, страх перед нею залишиться назавжди.

Я намагався виглядати суворим наставником:

– Просто відчуй повітря, – сказав я максимально повчальним тоном.

Вона заплющила очі. Стояла така тендітна на фоні безкрайнього океану, що мені знову захотілося просто загорнути її в ковдру й віднести назад. Вона прошепотіла, що нічого не відчуває, крім солі. Звісно, бо намагалася наказати вітру, як матросу на палубі. А вітер – це як жінка, з ним треба домовлятися. Про що я їй і сказав.

Я підійшов ближче, збираючись дати чергову «дуже розумну» пораду, як раптом вона похитнулася. Моє тіло зреагувало швидше за мозок. Я підхопив її за талію, притискаючи до себе.

Мілена була так близько, що я бачив кожну золотисту цятку в її карих очах. Вона пахла сонцем і тим самим милом, яким я її мив… стоп, Еріку, не про те думаєш! Моя рука на її талії відчувала, як вона тремтить, а її долоня на моєму плечі… клянуся, це було гарячіше за розпечене вугілля. Ми завмерли. Я дивився на її губи й думав: якщо зараз не відпущу її, то моє «чесне ім’я» остаточно піде на дно.

Я вибачився за свою помилку… І тут бабахнуло.

Я очікував легкого протягу. Ну, максимум – що вона розкидає пісок. Але те, що сталося, змусило мою щелепу ледь не стукнутися об берег. З її пальців зірвався не вітер – це був справжній повітряний вихор.

Пісок зметнувся так, наче ми стояли в центрі піщаного годинника велетня. А коли океан попереду просто… розступився, оголивши дно, я зрозумів дві речі. По-перше, Мілена – це не «дихавка». Це стихійне лихо з очима лані. По-друге, ми обоє зараз будемо мокрі.

Хлюп! Бризки полетіли в обличчя.

– Ого... – це все, на що вистачило мого «блискучого» інтелекту в цей момент.

Вона світилася. Буквально. Сріблясте сяйво під її шкірою було таким прекрасним, що я на мить забув, як дихати. Вона підняла на мене погляд, такий сяючий, дикий, щасливий.

– Це була я? – запитала вона, сама не вірячи.

Хотів пожартувати, що це пролетів повз дуже сердитий дракон, але вчасно прикусив язика. Я бачив її руки, бачив силу, яка щойно вирвалася на волю. Хтось із предків дійсно належав до раси фей.

Я повільно відпустив її, намагаючись повернути собі незворушний вигляд, хоча моє серце все ще намагалося вискочити крізь ребра.

– Це була ти, – підтвердив я, пригладжуючи мокре волосся. – Але якщо ти називаєш це «низьким рівнем», то я – королівський кухар. Тепер я точно впевнений: твої предки – феї. Треба буде перевірити твій рівень, коли розберемося з Сайласом.

– Ти віриш, що у нас вийде? – вона подивилася мені в очі, шукаючи впевненості.

– Ми хоча б спробуємо. Не ховатися ж нам тут до кінця життя, – усміхнувся я, і рука сама потягнулася струсити пісок з її ніжної щоки. – Знаєш, з таким «низьким рівнем» нам доведеться тренуватися дуже обережно. Бо я не хочу, щоб ти наступного разу випадково здула мою хатину в інший бік острова.

– Не можу нічого обіцяти. Сам сказав, що вітер – як жінка. А жінки можуть бути непередбачуваними й дуже емоційними, якщо їх спровокувати, – відповіла вона зухвало, широко усміхнувшись.

І я зрозумів, що та дівчинка, яка плакала уві сні, залишилася там, у ліжку. Переді мною стояла жінка, яка змусить весь Зордар здригнутися, якщо хтось посміє її образити.