Раді Вас бачити!

Мілена

Ерік мовчки відійшов до вогнища. На душі стало спокійніше. Я спостерігала за ним, загорнувшись у ковдру. Його рухи були впевненими, а кожна дія виваженою та легкою. Такий сильний і міцний чоловік дивно гармонійно виглядав із казанком у руках, що мене трохи заворожило.

Невдовзі хатиною розлився неймовірний аромат печеної риби та пряних трав. Як же смачно пахне! Мої нутрощі одразу видали такий гучний і вимогливий звук, що я готова була провалитися крізь землю від сорому.

Ерік обернувся, в його очах промайнув веселий вогник. Соромно стало вдвічі більше.

– Здається, твій шлунок налаштований більш войовничо, ніж ти сама, – зауважив він, дістаючи з вогню пахучий пакунок, загорнутий у велике листя. – Так закуталася, ніби думаєш, що я тебе з’їм.

– У мене не було досвіду з нормальною поведінкою чоловіків, тому я не можу отак відразу довіритися, навіть після того, як ти врятував моє життя, – серйозно відповіла я. І це була чиста правда. За всі мої двадцять років не траплялося жодного чоловіка, який зробив би щось добре просто так. Тим паче – готувати для мене їжу.

– Мені дуже шкода. Але можу поклястися магією, що не заподію тобі жодного лиха, – так само серйозно промовив він.

Це були не порожні слова. Клятва магією має фатальні наслідки для того, хто її порушить. Рівень моєї довіри до нього миттєво зріс на кілька позначок.

Він підсунув до ліжка низький стілець, який слугував йому столом, і розклав вечерю. Поруч із рибою лежали запечені плоди, схожі на картоплю.

– Обережно, гаряче. І не накидайся на їжу – тобі не можна переїдати після гарячки, – ніжно усміхнувся він.

Я взяла шматочок риби пальцями, бо виделок тут, очевидно, не тримали. Смак був божественним. Особливо після кількаденного голоду.

– Це дуже смачно, – промурмотіла я з повним ротом, на мить забувши про всі правила етикету, якими мене намагалися муштрувати в притулку. – Ти завжди так добре готуєш, чи це самотність змусила навчитися?

– Самотність – чудовий вчитель, – усміхнувся він, спостерігаючи за мною. Погляд його став м’якшим, він більше не нагадував того грізного мага, що розбиває посуд силою думки. – Хоча дідів щоденник теж допоміг. Він залишив тут рецепти не лише настоянок, а й маринадів.

– Тут жив твій дід? – спитала я заінтриговано, продовжуючи насолоджуватися вечерею.

– Так. Років шість. Після смерті бабусі він не зміг жити серед натовпу великого міста, тому втік сюди, побудувавши цю халабуду й заховавши її відводом очей. Це єдине місце, де я зміг заховатися, бо про нього знаємо лише я та мій молодший брат.

– Я теж не зможу її бачити, коли вийду на вулицю? – спитала я. Не хотілося б вийти в кущики і не знайти хатину.

– Зможеш, бо я тебе сам сюди приніс, отже захист тебе прийняв як свою, – відповів він і підвівся, щоб налити мені трав'яного відвару.

Я задивилася на нього крізь пару, що йшла від їжі. Ерік рухався впевнено, в кожному його жесті відчувалася прихована грація. Коли він нахилявся, щоб підкинути дров, сорочка натягувалася на спині, окреслюючи рельєфні м’язи. Я раптом згадала, що він бачив мене... зовсім без нічого. Що він переодягав мене, обмивав рани.

Щоки обпекло сильніше, ніж від вогню каміна. Я різко опустила очі в кухоль. Як же соромно… і водночас бентежно.

– Що таке? – запитав він стурбовано. – Плече болить?

– Ні, просто... – я замовкла, не знаючи, як дібрати слів, але все ж сказала зовсім інше, ніж було на думці. – Про мене ніхто ніколи так не піклувався. У притулку ми були просто робочою силою, як і пізніше в господаря, де я працювала. А тут... ти три дні боровся за моє життя, хоча я для тебе – ніхто.

Ерік на хвилину замовк. Він дивився на полум'я, і тіні від вогню танцювали на його вилицях.

– Я не міг просто залишити напівживу дівчину на березі, не спробувавши врятувати. Я б собі цього ніколи не пробачив. Чим би я тоді відрізнявся від Сайласа? – відповів він, пильно дивлячись мені в очі.

– Дякую, що врятував. Помирати так рано я не планувала, – усміхнулася я, і його слова розлилися теплом на серці. Потім серйозно додала: – За твою допомогу я обов'язково віддячу. Допоможу чим зможу, щоб очистити твоє ім'я.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки мені це необхідно, – тихо промовив він, не відводячи від мене очей.

Потім він підвівся і підійшов ближче, щоб забрати порожній посуд. Його рука випадково торкнулася моєї, і по шкірі пробіг справжній електричний розряд. Я завмерла, боячись навіть дихнути. Він був так близько, що я відчувала запах солі, деревини та свіжої води. На мить наші погляди зустрілися, і в цій тиші було більше сенсу, ніж у всіх словах, сказаних до того.

– Тобі треба спати, – нарешті промовив він, відступаючи на крок, хоча я помітила, як його власне дихання збилося. – Завтра я спробую навчити тебе відчувати вітер тут, серед джунглів. Якщо ми хочемо вибратися звідси, твоя магія нам знадобиться. Та й твоє життя зміниться на краще, якщо станеш сильнішою. Більше ніхто не зможе тобі зашкодити.

Він загасив велику магічну свічку на столі, залишаючи лише тьмяне світло від вугілля в каміні. Сам Ерік влаштувався на підлозі, загорнувшись у похідний плащ поверх кількох ковдр.

– На добраніч, Мілено, – тихо пролунало з темряви.

– На добраніч, Еріку, – прошепотіла я у відповідь.

Вперше у житті я засинала не з відчуттям страху, а з дивним, бентежним теплом у грудях, яке було куди сильнішим за будь-яку магію. Я знала, що за вікном – небезпечні хащі, а десь далеко – вороги, але зараз, у цій старій хатині, я почувалася в безпеці. Під захистом чоловіка, який неочікувано став моїм єдиним союзником у цілому світі.

Ерік

Я вмостився на підлозі, підклавши під голову руки, і втупився у стелю. Сон не йшов. За пару метрів від мене, на моєму єдиному ліжку, спала дівчина, яка за одну вечерю примудрилася перевернути мій впорядкований світ вигнанця догори дриґом.

Коли вона прокинулася, я готувався до всього: до істерики, до того, що вона запустить у мене стільцем або спробує виколоти очі. Але вона... вона просто сиділа там, загорнута в дідову сорочку, яка була їй такою великою, що Мілена нагадувала маленьке налякане пташеня, яке заплуталося в білому вітрилі. Проте її переляк тривав недовго, що мене неабияк потішило. Не хотілося б викликати в неї страх.

І ці очі. Величезні, карі, сповнені такої впертості, що я мимоволі згадав наших портових буксирів – маленькі, але тягнуть цілі каравани. Скільки ж у неї жаги до життя, попри зовсім не легку долю!

А вечеря? Я ж вважав себе серйозним чоловіком, суворим капітаном. А насправді пів години чаклував над маринадом для риби, наче від цього залежала доля мого флоту. Коли вона їла з таким апетитом, я відчув дивний приплив гордості. Ерік Холдер – підкорювач океанів і... майстер запеченої рибини. Дожився.

Але якщо серйозно, то ситуація була не проста. Я два місяці вбивав у собі будь-яку надію на людське товариство, щоб не збожеволіти. І тут з’являється вона. Поранена, тендітна, зі своєю історією про Хамінга, яка розворушила мої рани не гірше, ніж сіль її плече. Та ще й дала надію, що ми разом зможемо покарати цю наволоч.

Богиня Долі вирішила зглянутися наді мною та підкинула на берег шанс повернути життя, яким воно було до зради найкращим другом. Завдяки свідченням цієї дівчини я зможу довести свою непричетність.

Коли я торкнувся її чола, щоб перевірити жар... бісові розряди! Мене смикнуло так, наче я засунув руку в банку з електричними вуграми. Вона була такою живою, такою... теплою. І пахла тепер не смертю і кров’ю, а милом і лісом.

Тримай себе в руках, Холдере. Вона – твоя гостя. Постраждала. Магиня, якій треба відновити сили. А ти виглядаєш як дикун із джунглів.

Я провів рукою по підборіддю. Треба поголитися. Завтра ж. Не тому, що я хочу їй сподобатися – звісно, ні, а просто... з гігієнічних міркувань. Так, саме так.

І ще ця її подяка. Вона сказала, що про неї ніхто ніколи не піклувався. Ці слова різанули гостріше за кинджал. Як можна було не піклуватися про когось такого ніжного, доброго, самовідданого? Вона готова була віддати своє життя заради невідомих для неї дівчат. Зордар справді згнив, якщо такі діаманти викидають за борт, як баласт.

Я почув, як її дихання стало рівним – вона заснула. Я заплющив очі, дозволяючи собі ледь помітну усмішку. Завтра ми почнемо тренування. І якщо ця «дихавка» змогла створити купол під водою, то я зроблю все, щоб вона навчилася створювати бурю одним помахом руки. А поки що... поки що мені треба якось заснути на цій твердій підлозі й перестати думати про те, як гарно вона виглядає в чоловічій сорочці, навіть із синцями на тілі. Я дійсно здичавів. Трясця!

Я вже почав занурюватися в сон, коли тишу хатини розірвав різкий жіночий крик. Миттєво підхопився, рука сама потягнулася до ножа, але в кімнаті не було нікого стороннього.

На ліжку кидалася Мілена. Її обличчя, щойно спокійне, тепер було спотворене жахом. Вона відчайдушно крутила головою, збиваючи ковдру, а її пальці судомно дряпали простирадла.

– Ні... не треба... – прохрипіла вона. – Будь ласка... човен...

Я відкинув плащ і за два кроки опинився біля неї. Моє серце навіжено гупало всередині.

– Мілено! Прокинься! Це просто сон! – я обережно торкнувся її плечей, намагаючись не натиснути на рану.

Вона не чула. Її дихання стало частим і поверхневим, наче вона знову опинилася під тією проклятою товщею води. Вона раптом різко сіпнулася, вигукуючи чиєсь ім’я, і її вільна рука вдарила по повітрю, намагаючись відштовхнути невидимого ката.

– Мілено, ти в безпеці! Ти на острові! – я перехопив її долоні, притискаючи їх до ліжка.

Вона розплющила очі, але в них не було впізнавання. Лише первісний, дикий жах. Вона дивилася крізь мене, мабуть бачачи обличчя матросів і чуючи постріли. Тіло дівчини здригалося від сильних дрижаків.

– Вони повертаються... вони скрізь... – прошепотіла вона, і в її очах знову почали збиратися сльози.

Я зрозумів, що просто слів замало. Важко зітхнувши, я відкинув край її ковдри і сів на ліжко, а потім обережно ліг поруч, накриваючи нас покривалом.

– Тихіше, маленька... я тут. Я нікому не дозволю образити тебе, – я притягнув її до себе, дозволяючи її голові опуститися мені на плече.

Мілена спочатку заціпеніла. Вона була напружена, як струна, що ось-ось лусне. Але я просто тримав її, повільно і розмірено випускаючи магію води – не у вигляді крапель, а як м’яку, заспокійливу прохолоду, що обволікала її розпечене страхом тіло.

Поступово вона почала розслаблятися. Її пальці, що досі судомно стискали мою сорочку на грудях, розтиснулися. Вона втиснулася обличчям мені в шию, шукаючи захисту, і я відчув її гарячий подих на своїй шкірі.

– Я тут. Спи спокійно, – прошепотів я, погладжуючи її спину заспокійливими рухами.

Вона видала довгий, полегшений видих і нарешті затихла. Її дихання вирівнялося, стало глибоким. А я так і залишився лежати, дивлячись у темряву.

Ситуація ставала дедалі «веселішою». Я лежу в ліжку з дівчиною, яку знав лише кілька годин при тямі. Моє серце, яке зазвичай працювало як годинник, зараз вибивало чечітку об її скроню. Я відчував кожен вигин її тіла, ніжність шкіри та м’якість волосся біля свого обличчя.

Це все довга самотність. Ще до острова я не був близький з жінкою кілька місяців, бо був поглинутий підготовкою до відправки великої партії артефактів для перевертнів. Спав по кілька годин на світанку, щоб все встигнути. Потрібно тримати себе в руках, бо вона слабка, зранена, залякана… я не хочу, щоб вона вважала мене таким самим, як ті кляті матроси.

Я заснув лише під ранок, пообіцявши собі, що це – лише один раз. Тільки для того, щоб вона одужала.