Раді Вас бачити!

Мілена

Я жива? Мертві ж, здається, не відчувають такого нестерпного печіння в плечі і ломоти, від якої хочеться просто розібрати себе на частини і скласти заново. Як же боляче!

Я спробувала поворухнутися, але ковдра здалася мені такою важкою, наче кам’яна брила. Сил зовсім не було. Збоку почулося спокійне, ритмічне потріскування вогню. Тепло від каміна торкнулося шкіри, і я здригнулася. Спогади про крижану воду і постріл накотилися так різко, що я ледь не задихнулася. О, Боги!

Розплющила різко очі і побачила стелю – низьку, з масивних темних балок, обплетених сухою травою. Усе попливло. Очі пекли так, наче в них насипали розпеченого піску. В голові гупало нещадно, кожен удар пульсу віддавався спалахом болю. Гарячі сльози самі бризнули й потекли по щоках, але я вперто продовжувала дивитися вперед. Мені потрібно було знати, куди мене занесло в цей раз – у чергове пекло чи в чиїсь добрі руки. Сподіваюся, що друге…

– Де... я... – хрипкий звук, що вирвався з мого горла, навряд чи можна було назвати людською мовою. В горлі пересохло, дуже хотілося пити.

Я спробувала піднятися на ліктях і в цей момент зрозуміла, що загорнута у щось величезне, біле, що пахло лісом та дивним чоловічим парфумом. Хоча я пам’ятала, як на мені розірвали весь одяг... Це була сорочка. І вона явно не належала тендітній дівчині. Дивина.

– Лежи, – пролунав глибокий, оксамитовий голос десь із тіні кутка. Він належав чоловікові.

Я здригнулася так сильно, що в плечі наче провернули розпечений ніж. Трясця! Погляд нарешті сфокусувався. У кріслі біля каміна дійсно сидів чоловік. Дуже вродливий чоловік. На вигляд років тридцяти. Русяве хвилясте волосся, що незграбно падало на очі, широкі плечі, вольове підборіддя з щетиною і очі... дивні, пронизливо-блакитні. Він тримав у руках ніж і якийсь шматок дерева, який до цього обтісував.

Я від переляку інстинктивно смикнула ковдру вище, до самого підборіддя, хоча сорочка і так закривала мене до колін. Хоча, чим вона має мені допомогти? Задушу його цією тканиною? Паніка, яка спалахнула всередині, була такою ж гострою, як і біль по тілу.

– Хто ти? – я спробувала вимовити це чіткіше, але голос зрадницьки тремтів. Я щойно втекла від збочених матросів, а зараз опинилася з іншим незнайомцем у глухій хатині. Хто знає, що там у нього в голові?! – Де дівчата? Корабель...?

Чоловік відклав ніж і повільно підвівся. Він був високим, набагато вищим і міцнішим за тих матросів-задохликів. Від нього віяло такою силою, що моє внутрішнє повітря завмерло, не наважуючись навіть ворухнутися. Я ковтнула тугу грудку, що застрягла в горлі.

– Дівчат тут немає. Ти була одна, коли я знайшов тебе на піску три дні тому, – він підійшов до столу, налив води у дерев’яний кухоль і простягнув мені. – Пий. У тебе була така гарячка, що я вже думав копати яму надворі.

Я дивилася на кухоль так, ніби там була отрута. Але пити хотілося до біса сильно. Три дні? Я проспала три дні під наглядом незнайомця?

– Не бійся, – він наче прочитав мої думки, і в кутиках його очей з’явилися ледь помітні зморшки від короткої усмішки. – Якби я хотів тобі зашкодити, я б не витрачав стільки часу на те, щоб збивати твій жар. Мене звати Ерік. І ми на острові, де, крім нас, немає нікого на милі довкола.

Оце вляпалася. Краще б він такого не казав – звучить, наче погроза. Мені навіть захиститися немає чим. Вітром я його не здую.

Раптом згадала капітана, матросів і те, як вони збиралися мене «провчити». Рука мимоволі потягнулася до плеча – воно було охайно перев’язане чистим полотном. Це здивувало мене ще більше.

– Чому ти мені допоміг? – запитала я, нарешті беручи кухоль тремтячими руками. – У Зордарі ніхто нічого не робить задарма. Особливо для таких, як я.

Він сперся спиною об стіну і схрестив руки на грудях, розглядаючи мене з якоюсь дивною сумішшю цікавості та підозри.

– Можливо, мені просто набридло розмовляти з птахами, тому врятував єдину компанію, яка не цвірінькає, – відповів він з усмішкою, але я відчула, що він щось недоговорює. – А тепер твоя черга. Хто ти така і чому в тебе стріляли?

Кілька митей ми мовчки дивилися одне одному в очі. Я важко зітхнула і вирішила розповісти. Гірше все одно вже не буде.

– Моє ім'я Мілена. Мене підстрелили, коли я стрибнула з корабля, тікаючи від работорговців. Вони викрали мене прямо біля дому, – почала я, і він миттєво змінився в обличчі. Не знаю, чи правильно роблю, але на якомусь підсвідомому рівні хотілося вірити, що він не заподіє мені зла. – Ті покидьки переправляли мене та ще двадцять дівчат до Азару на продаж перевертням. Дехто з них – зовсім діти. Ми відпливли не надто далеко від берега, тому вирішили ризикнути й втекти на аварійному човні. Дівчатам це вдалося, а я не встигла. Мене схопили. Побили й хотіли... Мені вдалося вирватися й стрибнути за борт, але вже у воді наздогнала куля. Я магиня вітру низького рівня, і з останніх сил створила повітряний купол, щоб не задихнутися, а потім знепритомніла.

Коли я промовила останні слова, Ерік наче закам’янів. Його блакитні очі, що хвилину тому здавалися спокійними, потемніли, наче море перед бурею.

– Работорговці... – процідив він крізь зуби. Його голос став низьким, вібруючим, від чого повітря в хатині поважчало. – Корабель... ти пам’ятаєш його назву? Чи ім’я того, хто цим керував?

Я завагалася, відчуваючи, як страх від його раптової зміни знову липкими лапами торкається серця. Але погляд Еріка був сповнений особистої люті, і направлена вона була не на мене. Напевно.

– Там був чоловік, його називали Графом. Він мене і довів до цього стану. Згадував якогось Сайласа, який не терпить збитків, – прошепотіла я, згадуючи розмову тих покидьків. – Ще казав, що якийсь Лютий чекає на нас в Азарі. Мабуть, хтось із перевертнів.

У ту ж мить кухоль, який стояв на столі поруч із ним, тріснув. Вода всередині не просто розлилася – вона на мить завмерла в повітрі гострими льодяними голками, перш ніж важкими краплями впасти на підлогу. Магія води... справжня. Ніколи не зустрічала мага води. В притулку магів були одиниці, і лише маги вітру та землі.

Він різко відвернувся до вікна, важко дихаючи й сильно стиснувши щелепу. Його плечі здригалися від люті.

– Хамінг... – видихнув він так тихо, що я ледь почула. – Він не зупинився.

Я завмерла, притискаючи ковдру до грудей.

– Ти знаєш його? – запитала я, відчуваючи, як усередині все холоне. – Ти... ти один із його людей?

Він різко розвернувся. Його обличчя було маскою болю та презирства.

– Сайлас був моїм другом. До того дня, поки не зробив мене головним злочинцем усього королівства, підставивши під смертну кару за власні брудні справи. Він використовував мої кораблі для работоргівлі. Знищив моє ім'я. Моє життя. Мені вдалося втекти сюди, щоб вигадати, як покарати справжнього злочинця, – промовив він із лютою ненавистю. У мене від шоку розширилися очі. – Як виглядав цей Граф?

– Шатен, років сорок. Блакитні очі з таким поглядом, що хочеться зникнути, – спробувала я описати його, трохи заспокоюючись. Отже, його лють направлена не на мене.

– Це не титул, це прізвисько. Він права рука Сайласа, – важко зітхнув Ерік. – Цілком очікувано.

Я дивилася на нього, не в змозі вимовити ні слова. Доля зіграла зі мною в дивну гру: мене врятував чоловік, якого цей Хамінг розтоптав так само, як і намагався мене. Ми були двома уламками однієї кораблетрощі, викинутими на цей безлюдний берег.

– Повітряний купол... – він раптом змінив тему, наче намагаючись опанувати себе. – Ти сказала, що ти магиня низького рівня. Але створити купол під водою, будучи пораненою і виснаженою... Це не низький рівень. Це інстинкт самозбереження такої сили, який я бачив лише у великих магів.

Я опустила погляд на свої тремтячі руки. Великий маг? Якби ж то. Ні, лише жага до життя.

– Я просто не хотіла здаватися. У притулку мене вчили, що вітер – це найслабша стихія, якщо в тебе малий резерв, – відповіла йому, скептично піднявши брову.

– Це не зовсім так. Навіть малий резерв можна розвинути, якщо постійно тренуватися. У мене середній рівень магії води, але я з дитинства працював над його зміцненням, щоб не тільки кущі поливати, – сказав Ерік і підійшов ближче. Цього разу я не відсахнулася. – Але навіть із тренуваннями ти не змогла б створити купол під водою без сторонньої допомоги... або прихованого потенціалу.

Він простягнув руку і на мить, зовсім легко, торкнувся мого чола, перевіряючи температуру. Його пальці були прохолодними й дивно заспокійливими.

– Тобі треба поїсти. Я наловив риби. А потім... потім ми вирішимо, що робити далі.

Я здивовано подивилася на нього крізь пасма сплутаного волосся.

– Ти хочеш помститися? – тихо спитала я.

– Я хочу справедливості, – відповів він, і в його очах наче спалахнув вогонь. – Ти допоможеш мені? Як свідок і потерпіла?

– Так! – вигукнула я одразу, навіть не роздумуючи. – Невідомо, скільки ще дітей він вивезе. Мерзотник! Сподіваюся, дівчатка встигли дістатися берега. Я зробила все, що могла. Направила трохи вітру, щоб вони встигли заховатися в нічній темряві.

У мене досі перед очима стояли їхні перелякані обличчя. Скільки вже життів знищив цей Хамінг? Від однієї думки про це в мені закипала лють не менша, ніж у Еріка.

– Ти дуже смілива дівчина, Мілено, – тихо, майже ніжно сказав він, ледь помітно всміхаючись.

Від цих слів і його погляду табун мурах пробіг по моєму тілу, залишивши дивне тремтіння десь глибоко всередині, а обличчя обдало жаром. Ох, що ж це коїться… Ніби я ніколи не бачила гарних чоловіків! Хоча ні, не бачила, та ще й таких, хто б казав мені щирі компліменти. Дурна моя голова, про що я думаю? Невже гарячка зовсім мізки поплавила?