Раді Вас бачити!

Ерік Холдер

Запах дорогого тютюну та старої шкіри в кабінеті завжди діяв на мене заспокійливо. Це був мій світ. Світ чесних угод, морських мап і торгових маршрутів, які я вибудовував роками. Я – власник одного з найкращих торгових флотів Зордару і маг води середнього рівня, тому завжди пишався тим, що моє слово має вагу. Але все змінилося в одну мить.

Сьогодні повітря в кабінеті здавалося отруєним. Я сидів біля вікна, дивлячись на сад, і вдесяте перечитував звіт королівського патруля. Мій корабель. Моя «Морська зірка». У її трюмі знайшли дівчат. Живий товар. Я чув, що дехто цим займається, але не думав, що ним виявиться мій найкращий друг.

– Сайласе... як ти міг? – прошепотів я, стискаючи папір так, що кісточки пальців побіліли.

Ми були друзями з дитинства. Хоч він був сином нашого колишнього управителя, це не заважало нам бути на рівних. Я ніколи не вважав його сином слуги чи нижчим за себе по статусу. Мій батько оплатив для нього найкраще навчання – тих самих учителів, що були і в мене та мого брата. Він жив зі мною в одній кімнаті, батьки не були проти, навпаки – завжди підтримували його. Згодом ми разом починали налагоджувати торговельні зв’язки з континентом перевертнів після смерті мого батька. Я довіряв йому як самому собі, віддав в управління частину флоту. А він... він цілий рік возив рабинь до Азару прямо в мене під носом. Хамінг не просто порушив закон – він плюнув на нашу дружбу, на мою честь і гідність, зробивши мене винним в смертному злочині.

Раптом знизу почувся гучний гуркіт у дубові двері мого маєтку в Кіндслеї. Цей звук не був схожий на візит гостя. Це були важкі, ритмічні удари, від яких здригався весь дім.

– Відчиняйте! Королівська варта! У нас ордер на арешт Еріка Холдера! – пролунав владний голос.

Я заціпенів. Вони прийшли за мною. Хамінг спрацював чисто: усі папери підписані моїм іменем, корабель мій, капітан – моя людина. Спробуй-но доведи, що ти «нічого не знав». У Зордарі за торгівлю людьми не дають шансу виправдатися. Тільки страта. Навіть моє слово більше нічого не варте. Як легко втратити все…

Двері мого кабінету розчинилися з таким гуркотом, що я ледь не підскочив. На порозі стояв Дерек. Мій молодший брат, зазвичай спокійний і розсудливий, зараз був блідий як полотно.

– Еріку! – вигукнув він, зачиняючи двері на засув. – Там варта. Брейн намагається їх затримати, каже, що тебе немає вдома, але вони мають наказ на арешт. Тікай!

– Тікати? – я гірко всміхнувся. – Якщо я втечу, це виглядатиме як визнання провини, Дереку.

– Якщо ти залишишся – тебе стратять ще до початку суду! – брат підбіг до мене і вхопив за плечі. – Мертвий ти не зможеш відновити наше ім'я. Знайди спосіб довести правду. Я залишуся тут, спробую дізнатися, де Хамінг сховав справжні книги обліку чи іншу інформацію, яка вкаже на справжнього злочинця. Тікай!

Слова брата протверезили мене. Він мав рацію. Мертві не говорять і не борються. Я не дам Сайласу вийти сухим із води моїм життям.

Я кинувся до столу. Там лежала невелика просторова сумка – рідкісна і дорога річ в нашому людському королівстві. Я почав гарячково кидати туди все необхідне: важкі гаманці із золотом, похідний плащ, ножі та кілька артефактів.

– Візьми артефакт магічного вісника. Я його відправлю, щойно матиму на руках хоч щось. Обіцяй, що не загинеш до того часу, – голос Дерека здригнувся.

– Обіцяю, брате, – я коротко обійняв його і закинув до сумки потрібний артефакт. – Бережи себе. Не лізь на рожон, щоб Сайлас і тебе не прибрав. Я також спробую щось вигадати і повідомлю.

Я підійшов до вікна. Другий поверх – високувато, але не для мага води. Відчинив рами, впускаючи в кімнату прохолоду Кіндслея.

– Куди ти поїдеш? – запитав Дерек.

– Краще тобі не знати. Тобі можуть влаштувати допит, – кинув я йому і вистрибнув у ніч.

Потік води, який я миттєво сформував під своїми ногами, пом’якшив удар об землю. У дворі вже чекав мій вірний кінь на ім’я Грім, наче відчуваючи тривогу господаря. Я заскочив у сідло і, не озираючись на свій дім, погнав коня геть із міста, поки патрулі не перекрили всі виїзди.

***

Скачка тривала кілька днів. Я оминав головні тракти, рухаючись лісовими стежками та узбережжям. Ховався перепочити в низинах або печерах, які траплялися на шляху. Патруль міг бути де завгодно. Я молився всім Богам, щоб не зустріти його. Я не можу померти! Якщо я програю, то та мразота продовжить свої брудні справи.

В голові без кінця прокручував останні події. Як так сталося? Чому я не помітив змін у Сайласі? Чи він завжди таким був і все життя носив маску? Коли саме він звернув не туди? Грошей та влади йому вистачало, нащо було вв’язуватися в таке божевілля? Торгувати дівчатами… Це ж яким покидьком треба бути? Його потрібно зупинити й покарати за будь-яку ціну.

Нарешті я дістався берега, навпроти якого лежав безлюдний острів. Він належить Зордару, але користі від нього ніякої, тому він стоїть зовсім дикий. Саме там знаходилася дідова хатина. Вона була захищена закляттям відводу очей – тільки кров Холдерів могла розгледіти її серед скель та густої зелені. Дід жив там затворником після смерті бабусі, і я бував у нього лише раз, зовсім малим.

Використовуючи всю магію, я перетворив частину протоки на товсту кригу, щоб можна було перейти воду разом із конем. Дякувати богам, протока була вузькою, бо на більше моєї магії просто не вистачило б. Грім спочатку боявся, але послухався й рушив вперед. Як тільки копита ступили на тверде каміння острова – крига розтанула, ніби її й не було. В голові запаморочилося від різкого викиду сил.

Я зліз із коня і, попри слабкість, відчув дивне полегшення, коли ноги торкнулися піску. Тут я був у безпеці. Поки що… Пройшовши вглиб хащів, я побачив хатину. Вона стояла саме там, де я її пам'ятав – вросла в скелю, обвита диким плющем, невидима для решти світу.

Всередині було брудно, повно павутиння та захаращено дідовими речами: книгами, посудом і старим одягом. На те, щоб привести все до ладу й цивілізованого вигляду, пішло три дні. Проте тепер тут не соромно було б і гостей зустрічати.

***

Два місяці. Шістдесят днів я прокидався під крики тропічних птахів замість дзвонів Кіндслея. Шістдесят ночей я засинав під шум прибою, стискаючи руків'я ножа під подушкою, хоча знав, що дідів захист не пропустить сюди жодну живу душу.

Життя затворника виявилося простішим і водночас складнішим, ніж я уявляв. Мій день був розписаний по хвилинах: полювання в джунглях, збір фруктів, ловля риби. Магія води, яка раніше допомагала мені в навігації кораблів, тепер стала інструментом виживання. Я навчився відчувати рибу під товщею хвиль і вихоплювати її водяним хлистом прямо на берег.

Але найважче було ввечері. Коли сонце ховалося за горизонт, я сідав на порозі хатини й згадував кожну розмову з Сайласом, кожен підписаний папір. Я мав знайти слабке місце в його брехні. Хамінг був розумним, але жадібність завжди залишає сліди. Я знав, що вдома Дерек теж не сидить склавши руки. Моє ім'я буде очищене – навіть якщо мені доведеться спалити весь Азар, щоб більше жодна дівчина не потрапила в їхні мерзенні лапи.

Скільки він їх встиг продати? Навіть уявити страшно… Отже, розповіді про наложниць короля перевертнів – зовсім не вигадки. Сайлас допоміг йому в цьому, я впевнений. Хоча він може бути не одним таким покидьком.

***

Сьогодні зранку я встав раніше за сонце. Запасів їжі поменшало, і я вирішив пройтися вздовж берега: після нічного припливу на мілині часто залишаються великі краби. Хотілося сьогодні чогось смачнішого за рибу.

Джунглі дихали вологою та ароматом екзотичних квітів. Я вийшов на піщану смугу, мружачись від перших променів, і раптом зупинився. Серце пропустило удар. Не може бути… На білому піску, прямо біля межі прибою, лежало тіло. Прокляття... тільки цього не вистачало.

Моєю першою думкою було, що це шпигун. Або пастка. Я обережно наблизився, тримаючи магію та ніж напоготові. Але чим ближче я підходив, тим сильніше стискалося горло від побаченого.

Це була дівчина. Абсолютно гола. Зовсім юна. Її шкіра була вкрита жахливими синцями, на плечі – вогнепальна рана, роз’їдена сіллю, а чорне волосся сплуталося з водоростями та запеченою кров’ю. Вона здавалася крихкою порцеляновою лялькою, яку хтось безжально розбив об каміння. Як вона сюди потрапила?

Може, ще встигну допомогти. Я опустився на коліна поруч, перевіряючи пульс. Слабкий. Майже непомітний. Але жива! О, Боги! Хто ж тебе так, маленька?

– Пішли до мене, бідолахо. Спробую тебе врятувати, хоча не обіцяю – цілитель з мене так собі, – пробурмотів я, підхоплюючи її на руки.

Вона була дивно легкою, наче складалася з самого лише повітря. Така крихка та маленька – чи це я такий великий? Весь шлях до хатини я намагався не дивитися на її тіло, хоча навіть крізь бруд і рани було видно, що вона неймовірно вродлива. Чи це так діють два місяці самотності? Еріку, ти стаєш дикуном! О, Боги!

У хатині я поклав її на своє ліжко – єдине зручне місце в цьому домі. Тремтячими від хвилювання руками промивав її рани та замучене тіло водою зі струмка. Очищувати її за допомогою магії не став, бо сили могли ще знадобитися на лікування. Щоб її оголений вигляд не бентежив мій розум, я дістав стару, але чисту сорочку діда і обережно одягнув її на дівчину. Величезна сорочка майже повністю сховала її, відкриваючи тільки ноги, і мені нарешті стало легше дихати. Відчуваю себе якимось збоченцем. Кляте вигнання.

Наступні три дні стали для мене справжнім випробуванням. У неї почалася гарячка. Дівчина марила, щось шепотіла про вітер, про бочки і якихось дівчат. Її тіло палало. Я не відходив від неї ні на крок. Не міг допустити, щоб вона померла – інакше не пробачу собі ніколи. Вона повинна жити! Тому, не шкодуючи сил, використовував магію, створюючи над її чолом тонку водяну плівку, яка постійно циркулювала, забираючи жар. Резерви танули, але я продовжував витягувати її зі світу мертвих. Вливав трав'яний відвар до рота по краплині, щоб зміцнити її знесилений організм.

Спав ці дні на підлозі. Було твердо та незручно, але ділити тісне ліжко з пораненою незнайомкою було б божевіллям. Я все ж таки не настільки здичавів.

На третю ніч гарячка нарешті спала. Я з полегшенням видихнув. Усе погане позаду. Я зміг! Сам собі дивуюся. Ніколи мені не доводилося рятувати когось від гарячки. Завжди поруч були цілителі, навіть на кораблі, коли я був звичайним капітаном.

Синці на її обличчі з фіолетових стали жовтуватими, і я вперше зміг розгледіти її риси без гримаси болю. Витончений ніс, густі вії, лінія підборіддя... Вона була прекрасною тією дикою, неземною вродою, яка буває лише в казках. Тендітна, наче фея. Хто ж ти така, дівчино?

Я спіймав себе на тому, що занадто довго дивлюся на неї. Мої пальці майже торкнулися її щоки, але я вчасно відсмикнув руку. Вона все ще була непритомною, але дихання стало рівнішим. Я знав: коли вона розплющить очі, моє спокійне життя на цьому острові закінчиться назавжди. І я чекав цього моменту з якимось незнайомим мені досі трепетом у душі.