Раді Вас бачити!

За кілька митей тишу в трюмі розірвав різкий, неприємний скрегіт – це нагорі відчинили важкі дубові двері. Дівчата навколо мене здригнулися, наче від удару батога. Ті, хто плакав, миттєво затихли, затискаючи роти долонями, а маленька рудоволоса дівчинка поруч вчепилася в мій рукав так міцно, що її пальці побіліли. Я притулила її до себе.

По крутих сходах спустилися двоє. Перший – брудний чолов’яга з червоним обличчям і чималим животом. Другий – високий, років сорока, з холодними блакитними очима. Він був вбраний у дорогий темно-синій камзол, який зовсім не пасував до смороду й гнилі цього трюму. Його погляд був настільки хижим, що мурахи побігли по спині. Який моторошний тип.

– Глянь, яка партія товару, – прохрипів перший, піднімаючи ліхтар. Світло боляче вдарило нам в обличчя. Я примружилася, відчуваючи, як магія всередині слабким поштовхом намагається виштовхнути залишки сонного зілля. – Жодного браку. Усі молоді та здорові.

– Сподіваюся на це, Джої, – голос другого був гладким і холодним, наче крига. – Сайлас не терпітиме збитків. Якщо хоч одна занедужає до того, як ми вийдемо в нейтральні води, вираховуватиму з твоєї частки.

Джої підлесливо зігнувся, ледь не впустивши ліхтар.

– Не турбуйся, графе. Доставимо в найкращому стані. Особливо ту, чорняву, – він кивнув у мій бік. – Магиня вітру. Хоч і слабенька, але в Азарі за неї відсиплють купу золота. Магічна кров завжди в ціні, бо такі живуть довше.

– Лютий чекає на них за тиждень, треба поквапитись, – кинув граф, розвертаючись до виходу. – Годувати двічі на день. Солонини не давати, щоб не мучила спрага.

Двері захлопнулися, і ми знову занурилися в темряву, яку розривав лише прискорений стукіт мого серця. «Товар». Він назвав нас «товаром». Замість сліз у мені почав вирувати гарячий і нестримний гнів.

Я подивилася на свої руки. Магічні канали вже не були забиті зіллям, резерв потроху наповнювався. Хоч якась добра новина. Але глянувши на переляканих дівчат, я знову відчула, як на душі стає мерзотно. Це ж зовсім діти! Яким нелюдом треба бути, щоб красти й продавати їх, наче мішки з крупою?

– Скільки ми вже в дорозі? – пошепки запитала я.

На мене одразу звернули погляди всі присутні. У голові вже почав вимальовуватися план – здаватися я не збиралася. Якщо є хоч найменший шанс втекти, я обов'язково ним скористуюся.

– Хвилин тридцять, не більше, – відповіла дівчина, яка здавалася найстаршою серед усіх. Вона була міцно складена, ніби роками займалася важкою працею, а коротке світле волосся незграбно падало їй на очі. – А ти що, кудись поспішаєш? – додала вона з гіркою іронічною посмішкою.

– Ще й як! Ще не пізно втекти. Чи ти справді збираєшся розважати перевертнів? – відгукнулася я їй у тон.

За рік роботи в таверні я наслухалася про цих істот таких жахів, що краще вже смерть прямо на цьому клятому кораблі чи в холодному океані з акулами.

– І як ти збираєшся тікати? Ти зовсім дурна? Ми посеред океану! – просичала вона.

Я подивилася їй прямо в очі. У її погляді змішалися втома, злість і добре прихований відчай.

– Мене звати Мілена, – почала я, ігноруючи її шпильки. – Я досить довго працювала в порту й таверні, де повно моряків, щоб знати дві речі. Перша: такі покидьки розслабляться, щойно вийдуть в океан, бо вони теж хочуть відпочити після завантаження. Друга: капітани таких посудин дуже цінують власну шкуру. Вони завжди тримають аварійний човен на правому борту, ближче до своїх кают, щоб накивати п’ятами першими, якщо щось піде не так.

Дівчина примружилася. Мої слова явно змусили її замислитися.

– Припустимо, – процідила вона. – Але ми під замком. Магії в нас немає. Нагорі озброєні головорізи. Твій план – це чисте самогубство.

– Самогубство – це пливти в Азар прямісінько до лап виродків, – похмуро відрізала я.

При згадці про перевертнів кілька дівчат знову тихо заплакали. Я відчула, як повітря в трюмі злегка завібрувало від моєї люті. Я ще точно не знала, як саме ми виберемося, але це рішення вже було прийняте.

– У мене є ідея. Вітер сьогодні неспокійний. Чуєте? – прошепотіла я, звертаючись до дівчат.

Корабель і справді почало гойдати дужче. Океан за бортом наче відгукувався на мою внутрішню лють.

– Зілля більше не блокує мої канали, а слух у мене чудовий, – я нахилилася ближче до старшої дівчини. – Я відчуваю рух повітря. Нагорі зараз перезмінка. Капітан пішов до себе, а той огидний тип із ліхтарем... почимчикував на кухню по випивку. Це наш єдиний шанс. Або ми скористаємося ним зараз, або нам кінець.

– Ти з’їхала з глузду, – прошепотіла вона, але в її очах нарешті промайнув боязкий вогник надії. – Але як ми відчинимо ці двері? Зубами?

– Я можу спробувати... – почувся раптом тонкий голос із кутка. Там сиділа дівчинка років п’ятнадцяти з довгим рудим волоссям і гарним личком. – Я навчилася зламувати замки раніше, ніж ходити. Шкода, що тікати швидко не навчилася, тому сиджу тут, а не витрачаю награбоване.

Вона сумно всміхнулася, дивлячись на мене крізь пасма розпатланого волосся.

– Як тебе звати? – запитала я, відчуваючи, як надія стає міцнішою.

– Елоїза, – відповіла вона тихо.

– Добре, Елоїзо, об’єднаємо зусилля. У тебе є чим працювати? – я почала підводитися, хоча коліна ще зрадницьки тремтіли.

– На жаль, ні. Вони обшукали мене й забрали все до останньої шпильки. Може, у когось із дівчат щось лишилося? – запитала вона, обводячи поглядом притихле товариство.

Я запустила руку в потайну кишеню своєї робочої сукні. Там, серед крихт і дрібного сміття, я намацала те, що мій колишній господар називав «інструментом для лінивих». Тонка металева шпилька, якою я підчіплювала замок на ящику з пивом, коли той заїдав.

– Це підійде? – я простягнула їй свою знахідку.

Елоїза взяла її в руки, її пальці миттєво стали впевненими, а губи розпливлися в широкій усмішці:

– Ідеально!

– Чудово. Дівчата, якщо ми зараз не ризикнемо, за тиждень наше життя не вартуватиме й ламаного гроша. Хто зі мною? – я обвела поглядом темний трюм.

Двадцять полонянок дивилися на мене, як на божевільну. Але крізь страх в їхніх очах почала проростати відчайдушна рішучість тих, кому вже нічого втрачати.

– Ми всі підемо! Краще втопитися, ніж стати річчю в лапах тих чудовиськ! – вигукнула ще одна дівчина, рішуче підводячись із підлоги.

– Добре. Тоді слухайте, – я звернулася до них пошепки. – Щойно вийдемо, тихо піднімаємося на палубу. Знайдемо рятувальний човен і по черзі спустимося на воду. Потім я спробую закликати вітер і спрямувати нас до берега. Це великий ризик, але іншого шляху немає. Треба поспішати, поки нас не відвезли надто далеко.

– Ви божевільні… – промовила перша дівчина, заплющивши очі. – Я з вами.

Я схвально кивнула їй і запитала:

– Як тебе звати?

– Мора, – відповіла вона після секундного вагання. – Я піду першою. Я не магиня, але фізично сильніша за вас усіх. Знаю кілька прийомів, як вирубити не надто тверезого покидька.

– Домовилися. Елоїзо, ти готова?

Елоїза тримала шпильку так обережно, наче це був не шматок дешевого металу, а найкоштовніший діамант. Вона спритно випрямила її, залишивши лише крихітний гачок на кінці, і впевнено рушила до дверей. Я підійшла слідом, відчуваючи, як серце калатає десь у самому горлі. Сонне зілля все ще відгукувалося важкістю в ногах, але адреналін уже випалював його залишки.

– Тихше, – прошепотіла Елоїза, притискаючи вухо до грубого дерева. – Я маю чути, як клацають пази. Якщо помилюся і замок заклинить… ми вже не вийдемо.

Ми завмерли. Здавалося, навіть корабель на мить перестав скрипіти. Двадцять дівчат затамували подих. У трюмі запала така тиша, що було чути шурхіт щура десь у кутку. Елоїза засунула шпильку в щілину. Її пальці рухалися м’яко, зосереджено. Вона заплющила очі.

Клац.

Перший звук змусив нас здригнутися. Я інстинктивно виставила руку вперед, намагаючись вловити рух повітря за дверима. Мій вітер був слабким, але він міг попередити, якщо хтось почне спускатися сходами.

– Ну давай же, рідненький, – ледь чутно благала Елоїза, закушуючи губу. По її чолу скотилася краплина поту.

Минуло кілька нескінченних секунд. Раптом зверху почувся важкий тупіт чобіт і грубий регіт. Хтось із команди пройшов прямо над нашими головами. Елоїза завмерла. Ми заціпеніли. Але кроки віддалилися.

– Тепер! – видихнула вона і різко повернула відмичку.

Клац-клац!

Важкий засув відійшов. Двері ледь помітно прочинилися, впускаючи в задушливий трюм вузьку смужку світла.

– Відчинила, – прошепотіла Елоїза, обертаючись. В її очах сяяв азарт справжньої мисливиці. – Мілено, твоя черга.

Я кивнула, витираючи спітнілі долоні об спідницю. Настав час перевірити, на що реально здатна магія «дихавки» в момент смертельної небезпеки.

– Дівчата, знімайте взуття. Йдемо босоніж. Будь-який звук – це наша смерть, – звернулася я до всіх. – Рухаємося по одній, тримаючись за стіни. Наймолодші – у хвіст.

Ми почали підніматися. Сходи були крутими й слизькими від солоної води. Кожна сходинка відгукувалася стогоном. Я зосередилася на потоках повітря. Вітер приносив цілий букет запахів: міцний тютюн, дешевий ром, вогку деревину та... небезпеку.

– Стійте, – шикнула я, здіймаючи руку. – Хтось є біля виходу. Я відчуваю його важке дихання. Один. Здається, дрімає, але він прямо біля дверей.

– Він мій, – прошепотіла Мора. – Чекайте тут.

Ми завмерли. Дівчина прослизнула до дверей, мов тінь. Почувся короткий глухий удар і звук важкого тіла, що сповзає на підлогу.

– Готово! Швидше, поки чисто! – скомандувала Мора.

Ми рушили далі, оминаючи здорованя, що завалився біля порогу. Збоку здавалося, ніби він просто заснув на посту, але я помітила тонку цівку крові, що витікала з його вуха. Вона його вбила... одним ударом. Хвиля жаху прокотилася тілом, але я швидко опанувала себе. Зараз не час роздумувати: хто ж вона така та звідки в дівчини такі смертоносні навички?!

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння, і стала так, щоб прикрити труп собою від очей молодших дівчат. Їм не варто було цього бачити, бо ще хтось закричить від переляку і тоді вихід тільки один – втопитися в океані.

Коли ми вислизнули на палубу, першим мене зустрів не смак свободи, а пронизливий, крижаний холод. Нічний океан гуркотів, наче поранений звір. Чорна вода зливалася з таким самим чорним небосхилом, і лише біла піна на гребенях хвиль дозволяла вгадати, де закінчується борт.

– Швидше, – підганяла я дівчат, вказуючи на правий борт. – Тримайтеся тіней. Не дивіться ні на кого, просто йдіть тихо!

Дівчата пробігали повз мене, наче налякані мишенята. Їхні босі ноги майже беззвучно тупотіли по мокрій палубі. Я відчувала кожен їхній крок через вібрацію повітря. Елоїза та Мора вже були біля рятувального човна, накритого чохлом із грубої парусини.

– Де вони? – прошепотіла Елоїза, судомно вчепившись у край сукні. Вона виглядала зовсім безпорадною.

Я заплющила очі, розширюючи своє сприйняття до межі. Повітряні потоки обтікали корабель, і я «побачила» їхніми очима.

– Троє на кормі, грають у карти, – мій голос ледь помітно тремтів. – Один біля штурвала, напівдрімає. Ще двоє на носі... сплять п’яні. Ми в «мертвій зоні», нас затуляє надбудова містка. Але якщо хтось вирішить пройтися палубою – нас одразу помітять.

Мора вже поралася біля кріплень.

– Канати заїло! – прошипіла вона, відчайдушно смикаючи стару мотузку.

– Давай разом! – я підскочила до неї, вхопившись за грубий канат.

Хвилини тягнулися, мов розплавлена смола. Ми ламали нігті, здирали шкіру на долонях до крові, намагаючись розплутати задерев'янілі вузли. Нарешті канат піддався, ковзнувши в моїх руках.

– Мілено, ми не зможемо спустити його тихо, – Елоїза обернулася до мене, і в її очах я побачила справжній розпач. – Коли човен почне з’їжджати по балках, цей скрип почують навіть на суші. Нам потрібен відволікаючий маневр.

Я подивилася на двадцять переляканих облич. Ми були за крок до спасіння і за крок до прірви.

– Я відволічу їх, – сказала я, сама не вірячи власній сміливості. – Залазьте в човен і коли почуєте гуркіт – спускайте його швидко. Не чекайте мене, якщо щось піде не так. Просто пливіть до берега, весла в ньому є, а я підштовхну вас магією.

Я кинулася до ряду великих бочок, що стояли біля перегородки. Вхопившись за вологий край однієї з них, вперлася ногами в палубу. М’язи протестували, у скронях важко гупало серце. Я мусила це зробити! Це їх затримає, а гуркіт від бочок перекриє звук зі сторони човна.

– Ну ж бо, рухайся! – прошепотіла я крізь зуби, налягаючи всією вагою.

Зі скрипом перша бочка піддалася і покотилася вперед, захоплюючи за собою наступну. Я завалила ще кілька. Гуркіт дерева об дошки палуби в нічній тиші пролунав не гірше за грім. Деякі бочки відкрилися і на палубу вивалилася солона риба. Чудово! Може носи собі порозбивають від слизької підлоги.

– Хто там?! Гей, тримайте вантаж! – почулися тривожні крики з корми.

Я не чекала, поки вони пройдуть перешкоди. Розвернувшись, кинулася до борту. Човен уже був на воді, темною плямою гойдаючись на хвилях. Я бачила внизу білі цятки облич – дівчата з надією та жахом дивилися вгору. Вони встигли…

– Мілено, стрибай! – відчайдушний шепіт Елоїзи долетів до мене крізь шум води.

Я занесла ногу над бортом, але було запізно. Чиясь груба рука вчепилася в моє волосся і з силою смикнула назад. Я боляче гепнулася на палубу, але в останню мить встигла виплеснути потік магії. Піднявся невеликий, але влучний порив вітру – він підхопив човен і погнав його геть від корабля, ховаючи дівчат у непроглядній темряві ночі. Я встигла їх врятувати. Тепер навіть помирати було не так прикро.

– Куди зібралася, дівко?! – проричав Джої мені прямо в обличчя, притискаючи коліном до дощок. – Хочеш, щоб мені голову відірвали за твою смерть?

Я обдерла лікті об шершаве дерево, але навіть не відчула болю. Човен із дівчатами остаточно зник, поглинутий туманом. Я полегшено зітхнула. Матроси навіть не дивилися в той бік – мабуть, були впевнені, що я просто божевільна, яка хотіла вкоротити собі віку. Відсутність човна вони також не помітили. Це й не дивно: майже всі були п'яні.

– Спустіть її вниз! – скомандував хтось зверху.

Мене потягнули назад до трюму, як мішок із кістками. Але коли двері відчинилися і світло ліхтаря вихопило порожні кути… запала мертва тиша. Порожньо. Лише кілька забутих хусток на брудній підлозі.

– Де вони?! – Джої розвернувся до мене, його обличчя перекосилося від жаху, який миттєво змінився нелюдським гнівом і його рука влепила мене по обличчю, – Де ці шльондри?!

Я лише хрипко засміялася, відчуваючи смак крові на губах та печіння на шоці:

– Ви їх не знайдете. Вони вже далеко.

Те, що відбулося далі, було схоже на кривавий сон. Мене витягли назад на палубу, боляче викручуючи руки. Граф був просто оскаженілий. Мабуть, втрата такої партії «товару» означала для нього смертний вирок. Так тобі й треба, покидьку!

– Роздягніть її, – прогарчав він, важко дихаючи від люті. – Треба її провчити! Якщо ми не заробимо на ній, то хоча б розважимося перед тим, як згодувати акулам. Це буде компенсація за майбутню прочуханку від Сайласа.

Я відчула, як грубі руки рвуть мою сукню, інші – міцно тримають за плечі. Мені стало дико страшно, сльози мимоволі потекли з очей. Холодне нічне повітря обпекло голу шкіру. О Богине Долі, за що ти мене так караєш?

– Ні… не треба… – просила я, намагаючись вирватися. Але у відповідь почувся лише гидкий регіт.

Матроси оточили мене колом, у їхніх очах палав брудний, тваринний вогонь. Збоченці кляті! Щоб вас акули зжерли! Я заплющила очі, готуючись до найгіршого і збираючи в душі останні залишки гордості.

Але граф відштовхнув першого, хто потягнувся до мене.

– Стій! Спочатку я, – він замахнувся і з усієї сили вдарив мене в обличчя. Потім ще раз. Я знову відчула металевий присмак у роті. Обличчя палало від болю, а сльози застилали зір. – Ти хоч знаєш, що зі мною зроблять за цей збиток?!

Кожен удар віддавався вибухом болю, але всередині мене замість страху раптом з'явився холодний спокій. Мені більше нічого було втрачати, та живою я їм не дамся. Акули вже не здавалися такими жахливими, як ці «люди».

Коли граф замахнувся знову, я не відсахнулася. Я зробила крок уперед і всім тілом, використовуючи його ж інерцію, штовхнула його в груди. Це не була магія повітря – це була чиста впертість і ненависть. Він не очікував такого опору, похитнувся і впав, а я, не гаючи ні секунди, кинулася до борту.

– Стріляйте! Стріляйте в неї! – верещав він, намагаючись підвестися.

Я полетіла у воду саме тоді, коли пролунав постріл. Різкий біль прошив плече, гаряча кров миттєво змішалася з крижаною водою. Я пішла на дно, як камінь. Вони стріляли вслід, кулі збивали дрібні фонтанчики води навколо. Крізь товщу океану я бачила вогні корабля, що віддалялися. Викрадачі, мабуть, вирішили, що поранена дівчина посеред штормового океану вже не проблема.

Я не помру тут... Не сьогодні. Я ще не готова… будь ласка…

Легені почали палати від нестачі кисню. Магія, яка раніше здавалася слабкою, раптом відгукнулася на мій передсмертний поклик. Я не намагалася пливти. Я просто уявила, як повітря навколо мене стискається, утворюючи тонку, мерехтливу оболонку.

Маленький повітряний купол. Кисню в ньому було обмаль, він пахнув озоном і моєю власною кров’ю, але я могла дихати. Я заплющила очі, дозволяючи течії нести моє тіло, поки свідомість повільно згасала в обіймах безодні.