Раді Вас бачити!

Мілена

Ранок увірвався в хатину разом із нахабним сонячним променем, який лоскотав мені ніс. Я спробувала перевернутися на інший бік, але вперлася в щось тверде, тепле і дуже приємне. Ерік.

Він спав, розметавши відросле русяве волосся по подушці, і виглядав зараз зовсім не як капітан у розшуку, а як великий втомлений кіт. Я заворожено спостерігала, як здіймаються його широкі плечі при кожному вдиху. Все, що сталося вчора... боги, я досі не могла повірити, що це моє нове життя, хай і лише на якийсь короткий час. Не хочу думати про майбутнє: чи будемо ми разом, чи вийде у нас покарати Сайласа?! Зараз я щаслива – і цього достатньо.

Ерік розплющив одне око, помітив, що я на нього витріщаюся, і затягнув мене назад під ковдру.

– Кудись зібралася, розбійнику в широких штанях? – прохрипів він сонним голосом, цілуючи мене в маківку.

– Сніданок сам себе не з’їсть, – засміялася я, намагаючись виплутатися з його міцних обіймів. – Хоча, зважаючи на те, що ти вчора витворяв, я дивуюся, як ми взагалі прокинулися вранці, а не наступної ночі.

Ерік засміявся і, нарешті випустивши мене, піднявся сам. Він підійшов до столу, де вчора залишив миску із залишками печені та фруктів. Над мискою ледь помітно тремтіло повітря магічного стазісу, який він створив перед сном. Він клацнув пальцями, магічна плівка лопнула, і по хатині знову розлився аромат трав.

– Сніданок у ліжко, пані, – він подав мені шматок солодкого плоду. – Доїдаємо залишки розкоші й ідемо на берег. Твій «низький рівень» сам себе не приборкає.

– Слухаюсь, капітане! – відповіла йому жартома. Поснідавши в атмосфері жартів та легкого азарту, ми без зволікань відправилися на тренування.

На вулиці було парко. Джунглі наче дихали нам у спину вологою і спекою. Ми йшли звичною стежкою до скель, де повітряні потоки були сильнішими. Ерік ішов попереду, розсуваючи ліани і щось насвистуючи під ніс. Я задивилася на його спину, роздумуючи про те, як швидко звикла до цього ритму життя, аж раптом краєм ока помітила рух праворуч.

На товстій гілці прямо над головою Еріка щось ворухнулося. У мене все похололо від жаху. Величезна, вугільно-чорна змія повільно розгорталася, готуючись до стрибка. Ерік, захоплений своїми думками, її не бачив. Вона вже напружилася, роззявивши пащу...

– Еріку, бережися! – крикнула я.

Часу на роздуми не було. Емоції взяли верх, і страх за нього вибухнув у мені сріблястою хвилею. Потужний, сконцентрований потік повітря влучив точно в змію. Бідолашну рептилію знесло з гілки з такою силою, що вона з глухим звуком «хрусь» влетіла в стовбур сусіднього дерева і сповзла на землю нерухомою стрічкою. Я заціпеніла від переляку. Яка ж вона страшна!

Ерік миттєво розвернувся, в його руках уже виблискували водяні кинджали, але ворога вже не було. Все трапилося за секунду, він навіть зреагувати не встиг. Скинувши воду з рук, Ерік подивився на змію, потім на мене – я стояла з витягнутими руками, важко дихаючи, а пальці все ще світилися сріблом.

– Оце так... – протягнув він, підходячи до змії й штовхаючи її носком чобота. – Маленька, ти її просто розмазала по корі.

У мене раптом різко попливло перед очима. Ноги стали ватяними, а в голові наче хтось вдарив у величезний дзвін. Я похитнулася, і Ерік вчасно встиг мене підхопити.

– Тихше, тихше... Ти що, вирішила вкласти в цей удар річний запас магії? – він обережно посадив мене на повалений стовбур дерева.

– Я злякалася за тебе... – пробурмотіла я, притискаючи долоні до скронь. У голові гупало нещадно. – Вона ж... вона хотіла тебе вкусити.

Ерік нахилився нижче до змії, уважно її розглядаючи, а потім раптом пирхнув:

– Знаєш, героїне моя, це була звичайна лісова полозяка. Вона не отруйна. Максимум, що б вона зробила – це налякала мене до гикавки або залишила пару дірок на плечі.

Я розплющила очі й обурено на нього подивилася:

– Ти серйозно? Я тут ледь не знепритомніла, рятуючи тебе, а тобі смішно? Невдячний!

– Я не сміюся, я оцінюю ситуацію, – він підняв змію за хвіст. Вона була довжиною метра два. – Знаєш, зважаючи на те, що ти вбила її так ефектно, тренування на сьогодні скасовуються. Ти точно випорожнила свій резерв на сьогодні. Але є і гарна новина.

– Яка? – похмуро запитала я, відчуваючи, як шлунок знову згадує про голод через витрачену магію.

– М’ясо полоза на вогні смакує як курка, тільки ніжніше. Тож замість тренування ми зараз підемо святкувати твоє перше бойове хрещення бенкетом. Я сьогодні готую змію на честь своєї відважної захисниці, щоб віддячити за моє спасіння, – він підморгнув мені, усміхаючись на всі тридцять два, закинув змію на плече, як шарф, і простягнув мені руку.

Незважаючи на запаморочення, я мимоволі всміхнулася.

– Ну, якщо це смакує як курка... – я сперлася на нього, і ми повільно побрели назад до хатини. – Тільки чур – готуєш ти. Мені бридко до неї торкатися, тим паче знімати шкіру. Я свою частину роботи виконала – я її вполювала.

– Справедливо, – погодився Ерік, міцніше пригортаючи мене до себе. – Може, тобі просто захотілося замінити мотузку на талії шкіряним ремінцем? Тому ти її гепнула?

Я лише тихо засміялася, вкотре дивуючись, як цей чоловік примудряється перетворити навіть небезпеку на привід для жарту. Але десь глибоко всередині я розуміла: ця змія була лише розминкою. Моя магія прокидалася, і мені треба навчитися її контролювати.

Ерік

Я дивився на цю нещасну змію, що звисала з мого плеча, і на Мілену, яка ледь переставляла ноги, тримаючись за мій лікоть. Ну що за жінка! Хотів навчити її збивати мушлі, а вона вирішила почати відразу з важкої артилерії.

– Так, мисливице, тримайся, – підбадьорив я її, коли ми нарешті доповзли до хатини. – Зараз я зроблю з цього «монстра» щось їстівне. Головне – уявити, що це дуже довга сосиска.

Я вклав Мілену на ліжко, накрив її ноги ковдрою і взявся за ніж.

– Еріку, а ти точно знаєш, що з нею робити? – пролунав із ліжка слабкий, але все ще цікавий голос.

– Я три роки ходив звичайним капітаном на торгових суднах. Там, якщо ти не вмієш приготувати те, що виловив з океану чи джунглів, ти просто вмираєш від голоду або від десертів суднового кока, – я вправно зняв шкіру зі змії й почав нарізати біле м’ясо. – Мій батько також вчив виживати подалі від міста, бо ніхто не знає, куди тебе може занести життя. І він мав рацію…

Я розвів вогонь і підвісив казанок. М’ясо зашкварчало, випускаючи аромат, який дійсно нагадував птицю.

– Розкажи мені про твою сім’ю, – тихо попросила вона.

Я на мить завмер, дивлячись на полум’я. Десять років минуло, а воно все ще кололо десь під ребрами. Але мені хотілося розповісти, стати ще ближче до цієї неймовірної дівчини, яка за короткий час підкорила моє серце.

– Батько був великою людиною. Маг води вищого рівня, тримав половину торгових шляхів Зордару. А мати... мати була звичайною людиною. Простою, теплою, як сонце. У нашому світі це рідкість. Сильні маги зазвичай шукають собі таких само сильних пар, щоб діти народжувалися з величезним резервом. Але батько плюнув на всі правила. Він казав, що жодна магія світу не варта одного погляду моєї мами. Він дуже сильно кохав її.

Я перемішав м’ясо, додаючи трохи диких трав, і продовжив:

– Через це в нас із братом є різниця. Мені пощастило трохи більше з середнім рівнем. А мій молодший, Дерек... йому зараз двадцять п’ять, і він ледь-ледь може наповнити склянку водою, якщо добре зосередиться. У нього низький рівень. У Зордарі таких не дуже цінують, сама знаєш. Навіть наша правляча королівська родина – звичайні люди, тому вони панічно бояться сильних магів і намагаються тримати нас під контролем, а от «низьких» взагалі зневажають.

– Їх більше немає, тому ти кажеш у минулому часі? – з сумом у голосі спитала Мілена. Вона підвелася і сіла на ліжку.

– Вони загинули. Десять років тому. Вони плили до Азару – до перевертнів. Ці пухнасті егоїсти нікого до себе не пускають. Тільки в одне маленьке містечко біля причалу для торгівлі. Батько підписав з ними неймовірно вигідний контракт на поставку прянощів та артефактів. Вони вже поверталися додому, щасливі... але океан забрав їх. Потрапили в такий шторм, з якого не вибираються.

Я зітхнув, згадуючи, як у двадцять років на мої плечі звалився весь спадок та брат-підліток.

– На той момент мені ще треба було два роки навчатись в академії. Після завершення я ще три роки працював капітаном, набивав гулі, вчився відчувати течії без батьківських підказок. А потім забрав спадок, купив ще кілька кораблів, найняв людей... Ми вдало ганяли товари між континентами. Це був щасливий час. Я думав, що більше нічого не затьмарить моє життя... Поки мій «найкращий друг» не вирішив, що мої кораблі – ідеальне прикриття для його брудних справ.

Я зняв казанок з вогню і розклав печеню по мисках.

– Ось, спробуй змію за рецептом вигнанця.

Ми почали їсти. М’ясо було дивовижним, ніжним, соковитим. На мить у хатині стало зовсім затишно, попри всі ті важкі речі, про які ми говорили.

– Дерек зараз, мабуть, намагається врятувати те, що залишилося від наших активів у столиці, – додав я, помічаючи співчутливий погляд Мілени. – Він хоч і слабкий у магії, але в паперах і цифрах розбирається краще за будь-якого банкіра. Сподіваюся, вони його не чіпали.

– Мені дуже шкода. Ти дуже любиш свою родину, – зауважила вона, куштуючи м’ясо.

– Люблю. І саме тому я не можу просто сидіти на цьому острові вічно. Хоча з тобою я тут став неймовірно щасливим. – Я відклав миску й простягнув руку, прибираючи пасмо волосся з її обличчя. Кілька митей ми просто дивилися одне на одного. – Давай наступного разу без непритомності, добре? Бо в мене знову серце ледь не зупинилося, коли ти почала падати.

– Не можу обіцяти, – усміхнулася вона, притуляючись щокою до моєї долоні. – Змія справді смачна. Тепер буду очима вишукувати наступну жертву. Тобі потрібен ремінець?

– Ти – диво, маленька, – крізь сміх сказав я і поцілував її.