Раді Вас бачити!

Мілена

Шторм продовжувався усю ніч, наче скажений звір. Ми з Еріком майже не спали, притиснувшись одне до одного під гуркіт дощу, що наполегливо намагався пробити дах. Але в теплих обіймах Еріка страху зовсім не було.

Я відчувала себе найщасливішою дівчиною на світі, бо мене кохає такий неймовірний чоловік. Було неочікувано чути слова, від яких я ледь стримала магію, що намагалася вирватися з мене сріблястим феєрверком. Він мене кохає… і я його також… нестерпно, до болю в ребрах.

Тільки під ранок стихія трохи вщухла, перейшовши у монотонний дощ, але з поривами вітру. Я вже почала була засинати, як раптом у голову штовхнуло дивне відчуття. Повітря стало важким, липким, а вітер приніс з боку берега чужі, металеві звуки. Скрегіт, лязг ланцюгів і... голоси. Страх пройшовся кожною клітиною мого тіла.

– Еріку! – я різко штовхнула його в бік. – Прокидайся. Там корабель.

Він підхопився миттєво, наче й не спав. Ми визирнули з вікна. Крізь сіру завісу дощу в нашій бухті вимальовувався силует корабля. Королівський патруль. Мабуть, шторм так притис їх до скель, що вони вирішили кинути якір біля першої-ліпшої землі, щоб не піти на дно.

– Дідько, – просичав Ерік, також впізнавши прапори. – Треба забрати коня, поки вони його не побачили.

– Будь обережним, – прошепотіла я. Моє серце калатало десь у горлі. – Вони поки стоять біля берега. Поквапся!

Грім стояв у загоні неподалік. Ерік голяка вискочив надвір, бо так і не одягався з вечора. Я бачила крізь щілину, як він схопив коня за вуздечку і буквально заштовхав його в нашу крихітну хатину. Грім впирався, пирхав і ледь не зніс копитом стілець, але Ерік був невблаганним. Добре, що магічний захист діда все ще діяв – зовні хатина мала виглядати для чужих як звичайна купа старого хмизу.

Ерік наклав закляття тиші, огортаючи нас ледь помітним, тремтливим куполом, щоб вони не почули коня та одягнувся.

– Як думаєш, вони тут надовго? – прошепотіла я, кутаючись у ковдру.

– Навряд чи. Перечекають шквал і рушать далі, – відповів Ерік, заспокоюючи коня.

Це був найдовший день у моєму житті. Наша затишна хатина стала тісною коробкою. Грім займав майже весь простір, від нього пахло мокрою шерстю та тривогою. Ми не могли розпалити вогонь, бо дим піднімається вище захисту хатини, і нас одразу помітять. Живіт зводило від голоду, але страх був сильнішим.

Один раз хтось із матросів підійшов зовсім близько. Я бачила крізь щілину край синього мундира. Я заціпеніла, забувши, як дихати. Ерік стиснув мою руку так міцно, що пальці затерпли, ділячись зі мною своєю впевненістю, хоча сам був на межі. Він тримав купол тиші годинами. Я бачила, як здригаються його м’язи, як по обличчю стікає піт від неймовірної напруги. Я могла лише витирати його чоло вологою ганчіркою, мовчки благаючи стихії дати йому сил.

Тільки коли сонце почало сідати, я почула заповітний свисток. Якір із гуркотом пішов угору. Ми ще довго сиділи нерухомо, слухаючи, як віддаляється небезпека.

– Пішли... нарешті, – втомлено видихнув Ерік. Його голос був зовсім безбарвним.

Він вивів коня, а я, ледь тримаючись на ногах від напруги, взялася за відвар. Острів наче випробовував нас останній раз перед тим, як відпустити на значно складніше випробування.

Ерік повернувся мокрий до нитки. Я прикликала магію, моментально висушуючи його одяг і шкіру. Ще застудитися не вистачало.

– Сиди, зараз стане краще, – я подала йому кухоль. Ми пили гарячу рідину в повній тиші, відчуваючи, як життя повертається в тіло.

– Давай спати, коханий. Ти зовсім блідий, – тихо сказала я, забираючи порожній посуд.

– Як ти мене назвала? – він раптом широко усміхнувся, і в його очах знову з'явилися ті самі грайливі іскри, ніби й не було виснаження.

– Коханий… – я прикусила губу, відчуваючи, як щоки обпікає рум’янець. – Тобі не подобається?

– Дуже подобається, – він притягнув мене до себе, втискаючи своє обличчя в мою шию. – Повтори ще.

– Коханий, – прошепотіла я йому, цілуючи в чоло, перш ніж ми поринули в глибокий, безпам’ятний сон.

Ерік

Минув обговорений нами тиждень. Я дивився на Мілену, яка збирала в дорогу наші нехитрі пожитки, і не міг відірвати очей. За ці дні вона стала іншою, впевненішою, сильнішою, її погляд став глибшим. Вона нарешті приборкала свою силу, навчилася застосовувати її чітко та виважено, без тих різких викидів, що спустошували резерв миттєво. Вона злилася з нею воєдино.

Тепер вона зможе себе захистити, якщо хтось посміє її образити. Але я зроблю все, щоб їй не довелося цього робити. Я завжди буду поруч. Вб’ю кожного, хто хоч пальцем до неї доторкнеться.

Настав час покидати наш маленький рай. Як би сумно не було, але далі тягнути неможливо – треба покінчити з Сайласом раз і назавжди.

– Ти впевнений, що Грім нас витримає обох? – запитала вона, затягуючи вузол на кошику з в’яленою змією та сушеними фруктами.

– Він у мене хлопець міцний, – я поплескав коня по шиї. Грім стояв біля хатини, задоволено пирхаючи. За цей час він від’ївся на соковитій острівній траві й виглядав так, ніби готовий проскакати весь континент без зупинки. – Головне – тримати лід.

– Мені буде не вистачати цієї хатинки, – сумно промовила Мілена. – Тут я була найщасливішою за все своє життя.

Я підійшов до неї та міцно пригорнув в обійми.

– Проведемо тут наш медовий місяць, – тихо засміявся я, занурюючись обличчям у її волосся. – Вона шоковано подивилася на мене, трохи відсторонившись. – Ти ж вийдеш за мене, коли я поверну своє життя?

– Еріку… – в її очах з’явилися сльози. – Тобі дійсно байдуже, що я боса й гола, ще й безхатько? У мене нічого і нікого немає… Та у мене навіть прізвища немає.

Вона почала плакати, заховавши обличчя у мене на грудях.

– Заспокойся, маленька! Мені потрібна тільки ти – така, як є. Прізвище у тебе буде моє. А те, що гола – це тільки плюс, – грайливо повів бровами та засміявся, коли миттєво отримав щипок у живіт. – Мені байдуже, що в тебе за душею. Я дам тобі все, що захочеш, як тільки розберемося з тим покидьком.

– Мені нічого не треба. Тільки ти… та сукня, – засміялася вона крізь сльози. – Бо ці велетенські штани мене дратують.

– Куплю тобі їх хоч сотню. То як, це «так»? – я усміхнувся, ніжно прибираючи пасмо волосся за її вухо.

– Так! – коротко відповіла вона та палко поцілувала мене. Я притиснув її до себе, відчуваючи, як її серце б’ється об мої ребра.

Тепер у мене була ще одна причина за що битися. Не тільки за своє життя та честь. А й за жінку, яка стала моїм світом за такий короткий термін.

***

Ми підійшли до самої кромки води. Тут, де острів найближче підходив до материка, протока здавалася не такою вже й страшною. Але я пам’ятав, як важко мені було того разу, коли я дістався цього берега на коні по крихкому льоду, який створював магією на межі сил.

Я вивів Гріма на вологий пісок. Мілена стала поруч, і я відчув, як повітря навколо неї завібрувало. Вона тепер була моїм підсилювачем. Наші сили сплелися, ніби в танці: моя вода і її повітря створювали ідеальний баланс, наче одне ціле.

– Ну що, Грім, не підведи, – прошепотів я і направив у бік хвиль потік магії.

Тієї ж миті по воді побігли білі тріщини. Вода з гуркотом перетворилася на сріблясту кригу. Вона не просто замерзла – Мілена спрямувала потік холодного повітря прямо під мої рухи руками, роблячи лід таким твердим, що він міг би витримати цілий загін кінноти.

Я заскочив у сідло і простягнув руку Мілені. Вона легко злетіла на коня, влаштовуючись у мене між руками. Я міцно обхопив її, тримаючи поводи, і ми зробили перший крок. Грім спочатку насторожено цокнув копитом по прозорій поверхні, але відчувши під собою надійну опору, впевнено рушив уперед.

– Це неймовірно! – вигукнула Мілена, не зупиняючи потік магії з рук.

Ми буквально скакали по поверхні океану. Під копитами коня, глибоко під льодом, пропливали злякані риби, а навколо нас кружляв легкий сріблястий туман, який вона створювала додатково, щоб приховати нашу переправу від можливих очей.

Я відчував, як з кожним метром моя лють на Сайласа вщухає, змінюючись холодним розрахунком. Ми поверталися не як вигнанці. Ми поверталися як господарі своєї долі.