Раді Вас бачити!

Зордар ніколи не вмів шепотіти. У нашому королівстві, а особливо в моєму містечку Мейс, вітер або кричить тобі прямо у вуха, або намагається вибити зуби холодом. Сьогодні він обрав другий варіант: із самого ранку він настирливо забирався під мою ковдру через тонку щілину у вікні, яку я марно намагалася заткнути старою ганчіркою.

Я розплющила одне око, подивилася на сіру стелю з плямами вогкості й важко зітхнула. Хотілося б сказати, що я прокинулася від ніжного співу пташок чи аромату свіжої кави, але ні. Я прокинулася від крижаного протягу і від того, що мій шлунок видав звук, схожий на гарчання голодного звіра. Вчора на вечерю була лише пересохла скоринка хліба та ложка рідкої вівсянки, що більше нагадувала розмоклу глину.

Іноді я питаю себе: яким було б моє життя, якби не притулок, куди я потрапила в три роки? Мабуть, таким самим сірим. Мої батьки померли від голоду просто на вулиці. Це якщо вірити словам директорки. Про них я не знала абсолютно нічого. Хто вони? Звідки прийшли? Чи є в цьому світі хоч одна душа, в чиїх жилах тече та ж кров, що й у моїх? На ці питання ніхто не давав відповіді: ні вихователі, ні дізнавачі, яких я наймала рік тому на важко зароблені гроші в порту. Ну не буває ж так, щоб людина залишилася зовсім одна у величезному світі! А він дійсно величезний: незважаючи на окремий континент перевертнів, тільки наш континент має кілька королівств, які населяють маги, феї та звичайні люди. Має ж бути хоч якась рідна ниточка хоч з кимось...

Але я не здаюся. Це єдине, що я вмію по-справжньому добре – не здаватися. Пообіцяла собі, що продовжу пошуки, як тільки назбираю ще цих клятих золотих монет.

Від самотності іноді так роздирає нутрощі, що хочеться кричати, і тільки жага знайти когось близького піднімає мене на ноги кожного холодного ранку. У мене ж навіть друзів немає. П’яні матроси, що мене оточують, для цього не годяться, а єдина дівчина, з якою я дружила в притулку, поїхала шукати кращу долю в королівство фей – Файрин. Вона кликала мене з собою, але я відмовилася. Поки не знайду хоч якусь інформації про рідних, я не можу покинути цей похмурий Зордар.

– Ну що, Мілено, пора заробляти на життя, – прохрипіла я сама собі, розганяючи залишки сну.

Я піднялася, тремтячи від кожного подиху вітру в кімнаті, і подивилася на свої руки. Моя магія – це взагалі окремий привід для жартів. Я – магиня вітру. Звучить гордо, правда? Але насправді я лише «дихавка» – так у Зордарі зневажливо називають тих, у кого дар ледь помітний. Справжню магію тут мають одиниці, бо королівство населяють переважно звичайні люди, інші маги обирають жити в сусідніх королівствах. Та все одно до таких, як я, ставляться з особливим презирством через низький рівень, мінімальний резерв, відсутність грошей та впливової родини.

У мої двадцять років мого дару вистачало лише на те, щоб підняти невеликий вітерець, підсушити волосся після дощу чи показати кілька дрібних фокусів.

Я спрямувала потік повітря, намагаючись підштовхнути важкий чайник до плити. Він незграбно смикнувся, пролетів пів метра і з гуркотом приземлився на піч. У голові одразу неприємно зашуміло – резерв спорожнів на добру п’яту частину. Шикарно. Магічна еліта, не інакше.

З орендованою халупою мені «пощастило» так само, як і з долею загалом. Вона крихітна, стоїть на самому краї міста, впритул до причалу, і наскрізь просякнута смородом гнилої риби. Єдина перевага – низька ціна, хоча для мене навіть ці кілька мідяків були цілим статком, який доводилося вигризати зубами.

Після чаю, який хоч трохи зігрів мої кістки, я швидко натягнула робочу сукню. Тканина груба й колюча, зате міцна – саме те, що треба для нескінченної біганини між столами. Поверх накинула стару вовняну шаль, яка бачила кращі часи ще, мабуть, до мого народження. Я знайшла її в кутку цієї хатини, і це було приємним бонусом, бо нехай вицвіла, зате тепла.

Перед виходом кинула швидкий погляд у тріснуте дзеркало: чорне волосся після сну стирчало в різні боки, але карі очі горіли впертістю. Саме це завжди бісило вихователів у притулку – я ніяк не хотіла схиляти голову перед обставинами. Доля мене не зламає… Хоча наполегливо намагається.

Вийшла на поріг і одразу отримала в обличчя щедру порцію запаху сирої риби та океанського повітря. Шлях до таверни пролягав через вузькі брудні вулички нижнього міста, які вже вирували життям. Моряки тягали ящики на кораблі, лаючись так, що вуха червоніли, а торговці перекрикували один одного, нав’язливо тицяючи свій сумнівний товар прямо під ніс. Я спритно пробігла між ними, притискаючи шаль до грудей, щоб мене випадково не збили з ніг чи не гепнули чимось важким.

Коли попереду нарешті з’явилася важка, обвітрена дубова вивіска таверни «Скелястий берег», плечі мимоволі напружилися. Я важко зітхнула. Попереду знову виснажливий день: нескінченні важкі таці, тупі жарти матросів і господар, який обов’язково знайде привід, щоб оштрафувати. Як же я ненавиджу це місце! Вже рік терплю тут приниження, але іншої роботи для «дихавки» без рекомендацій немає. Тому, глибоко заховавши свою гордість, я рушила всередину. Колись усе буде інакше. Головне – вірити в це, щоб не збожеволіти.

Щойно я переступила поріг, на мене накотилася звична задушлива хвиля смороду пересмаженої олії, кислого пива і плісняви, яка, здавалося, намертво в’їлася в дерев’яні стіни. У залі вже було повно люду – переважно моряки з ранкових рейсів, які прагнули залити горлянку чимось міцнішим за солону воду.

– Мілено! Де тебе вітер носить?! – прогримів голос Олефа, мого господаря. Чоловік, схожий на величезну бочку з салом, уже стояв за стійкою. – Столи самі себе не приберуть! Живіше, бо залишу без обіду!

Я лише мовчки кивнула. Сперечатися з Олефом – це як намагатися зупинити шторм дірявою парасолькою. Підхопила важку тацю і вилетіла в зал. Там і розпочалася моя маленька особиста магія – та, про яку не пишуть у підручниках академій. Весь зал став для мене лабіринтом повітряних потоків. Я шкірою відчувала, як за спиною відчиняються двері, як праворуч замахується рукою п’яний боцман, як зліва хитається старий табурет. Це виснажувало мій мізерний резерв, але так було простіше виживати в цьому хаосі.

Коли один здоровань раптом різко відкинувся назад, ледь не збивши мене з ніг, я інстинктивно випустила короткий повітряний імпульс. Крихітний «пшик», але його вистачило, щоб створити невидиму подушку. Я втримала рівновагу, а пиво в кухлях навіть не хлюпнуло на тацю. Це вміння коштувало мені не одного десятка мідяків, які я раніше виплачувала за розбитий посуд. Нікого ж не обходило, що таці летіли на підлогу не з моєї вини, а від грубих поштовхів відвідувачів. Винна завжди була я, бо клієнт – це святе.

Ближче до ночі повітря в таверні стало таким густим від тютюнового диму, що його можна було різати ножем. Голова нестерпно боліла, очі пекли від чаду. Я ледь переставляла ноги. Скоріше б уже додому… Навіть моя стара халупа з рибним смородом тепер здавалася райським куточком порівняно з цією дірою.

– Гей, пташко, куди це ми так поспішаємо? – шлях до кухні мені перегородив матрос. Брудний, з червоними від випивки очима.

Тільки цього не вистачало. Ще не було жодної зміни, щоб якесь п’яне чудовисько не вирішило проявити «увагу». Чому вони думають, що дівчина з тацею – це обов’язковий додаток до випивки? Дістали, мерзенні збоченці!

Я спробувала оминути його, але він різко, з силою штовхнув мене в кут між стіною та шафою. Сморід дешевого рому та гнилих зубів вдарив у ніс, перехоплюючи подих. Гидота.

– Відпусти, – процідила я, відчуваючи, як усередині закипає лють. – Моя зміна закінчилася. Дай пройти.

– А мені не треба пиво, – він гидко гигикнув, притискаючи мене до стіни своїм масивним тілом. – Я хочу подивитися, на що здатна така красуня в ліжку. Кажуть, у вас, магичок, особливий темперамент… Покажи, що вмієш.

Його брудна, шорстка рука потягнулася до моїх грудей. Ну ні, знову? Терпець остаточно увірвався. Я не стала витрачати залишки магії на цього мерзотника – просто міцніше перехопила важку дерев’яну тацю і з усього маху, вклавши в удар усю ненависть до цього життя, гепнула його по голові. Звук був такий, наче розкололася перезріла диня. Мабуть, я трохи перестаралася. Упс, оце так показала.

Матрос безвільно осів на підлогу. В залі на мить запала гробова тиша. Я чула лише гучний стукіт власного серця у вухах.

– Ти що коїш, дурепо?! – Олеф вискочив з-за стійки, розлючено витріщивши очі. – Ти підняла руку на клієнта! Ти ж знаєш правила мого закладу!

– Цей «клієнт» розпускав руки і затиснув мене в куті! Це теж прописано у ваших «правилах»? – вигукнула я. Але, побачивши налиті кров'ю очі господаря, зрозуміла: цього разу штрафом не обійдеться. Мені гаплик.

– Забирайся геть! – проорав він так, що затремтіли склянки на полицях. – Щоб я тебе тут більше не бачив! Розрахунку не чекай, гроші за сьогодні підуть на лікування цього бідолахи. Геть, поки я патруль не покликав!

Я вилетіла з таверни, навіть не намагаючись забрати свої копійки. Холодний нічний вітер обпік обличчя, але навіть він не міг вгамувати гірку образу, що стискала горло. Гарячі сльози самі потекли по щоках. Ну за що мені все це? Що за дурні випробування? Весь день пахати як проклята, залишитися без засобів до існування... і за що? За те, що захистила себе? Що мені тепер робити?

Вулиці портового району вночі нагадували похмурі лабіринти, де з кожного кута могла чекати небезпека. Я майже бігла до своєї хатини крізь пелену сліз, мріючи лише про те, як зачиню двері на всі засуви і просто провалюся в сон. До дому залишалося всього кілька кроків, коли тіні біля глухого підворіття раптом відділилися від стін.

Я не встигла навіть скрикнути. Чиясь міцна рука затиснула мені рот, а до обличчя притиснули шматок тканини, що тхнув чимось нудотно-солодким. Сонне зілля? Світ навколо раптово хитнувся і почав розмиватися.

Я відчайдушно спробувала викликати вітер, щоб відштовхнути нападників, але пальці оніміли, а свідомість почала стрімко занурюватися в чорну безодню. Останнє, що я відчула – це грубі руки, які підхопили моє тіло, і моторошний сміх десь над головою.

***

Прокинулася я від гострої нудоти та мерзенного рипіння дерева об дерево під ритмічний глухий плескіт води. Де я? Голова розколювалася так, ніби по ній довго й методично били важким чоботом, а в роті пересохло настільки, що я ледь могла поворухнути язиком.

Із зусиллям розплющила очі. Навколо панували напівтіні, гостро відчувався запах цвілі та гнилого сіна. Тьмяний магічний світильник під низькою стелею розгойдувався, наче маятник, відкидаючи довгі потворні тіні на стіни. Піді мною була холодна, слизька від вологи підлога… трюму? Що за…? Я на кораблі! Прокляття! Коли туман перед очима нарешті почав розсіюватися, моє серце пропустило удар і пішло в п’яти ще раз.

По всьому приміщенню, тісно притиснувшись одна до одної, сиділи дівчата. Зовсім юні, майже діти з розпатланими косами, і старші – приблизно мого віку. Двадцять пар очей, сповнених первісного жаху та німого відчаю, дивилися в темряву. Хтось тихо схлипував, затиснувши рота тремтячою долонею, щоб не привертати уваги варти. Хтось просто дивився в порожнечу з кам’яним обличчям, на якому вже не залишилося місця для сліз.

Це був не просто корабель. Це був «ловець душ». У нашому місті про такі судна лише пошепки згадували в найтемніших завулках, за міцно зачиненими дверима. Я ніколи, навіть у найстрашнішому сні, не думала, що сама стану частиною цього кошмару. Нас викрали, як беззахисну худобу, щоб продати за океан – у землі перевертнів.

Їхній континент лежить далеко за горизонтом, оповитий туманами та моторошними історіями. Вони нікого не приймають туди на рівних правах – лише як живий товар. І лише молодих дівчат. Кажуть, сам король тих земель – жорстокий збоченець. Подейкують, у нього сотня наложниць різних рас, зібраних із нашого континенту: магинь, фей і людей… Жодна з них не поверталася назад. Хтозна, що саме вони там із ними роблять: чи використовують для розваг, чи для кривавих ритуалів, чи просто ламають їхні душі задля забави. Усе це я чула з уривків розмов п'яних моряків у таверні, які після кількох кухлів пива охоче ділилися плітками, не звертаючи уваги на непомітну офіціантку.

Я спробувала поворухнутися, хоча б підтягнути коліна до грудей, але власне тіло здалося чужим і неслухняним. Залишки сонного зілля все ще гуляли кров'ю, сковуючи рухи. Я була абсолютно беззахисною посеред безкрайнього океану, замкненою в дерев’яній клітці з тими, чиє життя тепер коштувало не дорожче за жменю іржавих монет.

Невже це і є мій кінець? Невже всі мої пошуки родичів, усі сподівання на краще життя закінчаться тут, у цьому смердючому трюмі, де повітря пахне смертю та безнадією? Доля мене все ж вирішила добити.

– Гей... ти як? – почувся тихий шепіт поруч.

Я повернула голову. На мене дивилася дівчина з великими, заплаканими очима. На її щоці виднівся багряний слід від удару.

– Жива, – хрипко відповіла я, відчуваючи, як усередині, під шаром жаху, знову починає прокидатися та сама впертість, яка тримала мене все життя.

Я поки не знаю, як звідси вибратися. Голова ще погано працює. Але я знаю точно: якщо вони думають, що я просто здамся, то вони дуже сильно помиляються. Вітер у моїх легенях, нехай і слабкий, усе ще належить мені. І поки я дихаю, я буду шукати вихід.