Раді Вас бачити!

Мілена

Ранок почався не з тривоги чи болю і навіть не з пронизливого холоду, а з дивного аромату, що заповнив усю хатину. У повітрі пахло сіллю, чимось солодкуватим і гарячим.

Я розплющила очі. Світло заливало кімнату. Ерік стояв біля вогнища, зосереджено витягаючи з окропу величезного червоного краба. Я заворожено спостерігала за парою, що підіймалася від казанка, і відчула, як у роті з’являється слина.

Ніколи в житті я не куштувала крабів. Хоча все життя провела біля океану, вони здавалися мені їжею з іншого світу. У притулку навіть рідка вівсянка без грудочок вважалася святом, а під час роботи в порту я перебивалася найдешевшими овочами, лише зрідка тішачи себе дрібною рибиною.

– Королівський сніданок? – запитала я. Мій голос після сну звучав хрипко, але в ньому вперше за довгий час не було страху.

Ерік підвів на мене погляд, і його обличчя вмить розслабилося. Він усміхнувся так тепло, що мені здалося, ніби сонце в кімнаті стало світити яскравіше.

– Як колись казала моя бабуся: «Хочеш, щоб жінка тобі завжди усміхалася – годуй її найкращим, що в тебе є», – відповів він, тихо сміючись.

– Яка мудра була жінка! Я з нею цілком згодна, – я широко усміхнулася у відповідь і спробувала обережно сісти на ліжку. Плече все ще нило, я відчувала себе слабкою, але живою. Магія також відновлювалась.

– Після такого сніданку в мене, мабуть, щелепа болітиме, – додала я, спостерігаючи, як він вправно розбиває панцир ножем. – Бо доведеться усміхатися тобі весь день.

Ерік розсміявся так щиро й відкрито. Цей звук, глибокий і мелодійний, здався мені найприємнішою музикою, яку я коли-небудь чула. Мене дійсно від гарячки поплавило. Він поставив тарілку з ніжним білим м’ясом прямо мені на коліна.

– Спробуй. Це смачно, обіцяю, – сказав він не припиняючи усміхатися.

Я взяла перший шматочок. Він буквально розтанув на язиці, розливаючись солодкуватим смаком океану. Я заплющила очі від задоволення.

– Ну що? – запитав Ерік, спостерігаючи за мною з таким поглядом, в якому читалося щось набагато глибше, ніж просто гостинність. Сьогодні він поголився і виглядав значно молодшим. І ще гарнішим… – На усмішку я заслужив?

– Звісно. Це справді неймовірно. Дякую, – я підморгнула йому, відчуваючи дивний лоскіт під серцем. Цей чоловік за кілька днів зробив для мене більше, ніж увесь світ за двадцять років.

– Це добре. Сподіваюся, сніданок додасть тобі сил. Як ти почуваєшся? – він присів навпроти, приєднуючись до трапези.

– Вже краще. Трохи ниють синці, і плече пече, якщо різко поворухну рукою. Але загалом... я відчуваю, що знову повертаюся до життя, – відповіла я, мимоволі ніяковіючи під його прямим поглядом. – Насправді я хотіла подякувати за те, що вночі…

Я не змогла закінчити. Щоки миттєво спалахнули, стаючи кольору того самого вареного краба на тарілці. Згадка про ніч накотилася хвилею: те, як йому довелося лягти поруч, щоб відігнати кошмари... Його міцні руки, що обіймали мене, даруючи відчуття абсолютної безпеки.

– Будь ласка. Мені було зовсім не важко, – Ерік раптом теж відвів очі й стрімко встав, прямуючи до печі. – Якщо тобі краще, сьогодні почнемо тренування. Підемо до берега. Мені справді цікаво подивитися, на що здатна твоя магія, коли ти не тонеш.

– Добре, – погодилася я, хоча всередині панував скепсис. – Ти справді думаєш, що в мене великий резерв?

– Переконаний у цьому, – серйозно відповів він, подаючи мені кухоль. – Якби ти справді була магинею низького рівня, твоїх сил вистачило б лише на те, щоб роздмухати вогонь у печі – не більше. Тебе взагалі перевіряли в дитинстві?

– До нас в притулок якось приходив чоловік з артефактом. Він мовчки записував показники, а ми вже потім дізнавалися результати. У всіх сиріт був записаний «низький рівень».

– Скоріш за все, він збрехав. Або твоя сила перебувала в стані глибокого сну. У тебе в роду феї були? – спитав він, хмурячи брови.

Я ледь не поперхнулася відваром і витріщила на нього очі. Феї? До чого тут вони?

– Не знаю. Я потрапила до притулку в три роки, сім’ю свою зовсім не пам’ятаю. Директорка казала, що вони померли від голоду. Я теж була на межі, але вижила, бо батьки останнє віддавали мені, – я ледь стримала сльози, що зрадницьки підступили до очей при згадці про самотнє дитинство.

Ерік миттєво змінився в обличчі. Він підійшов, сів поруч на край ліжка і обережно взяв мою долоню у свою. Його пальці були теплими, а дотик неймовірно ніжним. Від цього простого жесту на душі стало значно спокійніше.

– Мені дуже шкода, Мілено. Вибач, я не хотів тебе засмучувати, – він сумно подивився мені в очі.

– Все добре. Просто... чому ти згадав про фей? – усе ж таки цікавість перемогла сум.

– Бо у фей магія влаштована особливим чином, – пояснив він, не випускаючи моєї руки. – До двадцяти років їхня основна сила спить. Вони користуються лише крихтами для побутових потреб. І лише після двадцятиріччя магія повністю прокидається разом із їхнім особливим даром.

Я завмерла. У пам'яті спливли уроки в притулку, де нам побіжно розповідали про раси, які населяють наш світ Арканум.

– Виходить... якщо в мені тече кров фей, то моя магія розвивається за їхнім графіком? Мені якраз виповнилося двадцять років три місяці тому... – ця здогадка приголомшила мене. – Але вони ж дізнаються, яка саме магія в них, лише після двадцяти, а я знала з дитинства, що в мене магія вітру. Тим паче, фей з даром вітру не буває.

– Таке трапляється дуже рідко, особливо якщо кров змішана. Можливо, один із батьків був магом вітру, а особливість появи магії передалася через якусь бабусю-фею. Але це пояснює все. Ти можеш не мати крил чи гострих вушок, але твоя магія проявлятиме себе саме так: через емоційний вибух або в момент смертельної небезпеки, – Ерік продовжував тримати мою руку, ніжно погладжуючи шкіру великим пальцем. – Я колись читав подібне, коли навчався в Академії магії. Цей феномен досі не можуть пояснити. Ти унікальна, Мілено, я в цьому впевнений.

Я дивилася на наші переплетені пальці й відчувала, як усередині мене, глибоко в грудях, починає ворушитися щось нове. Наче вітер, який занадто довго тримали в замкненій кімнаті, нарешті відчув відчинене вікно. Він відкрив для мене зовсім інший світ.

– То що, – прошепотіла я, піднімаючи на нього погляд, – Підемо перевіримо, хто я насправді?

Ерік усміхнувся, і в його очах я побачила не лише підтримку, а й щире захоплення:

– Підемо. Океан чекає.