Раді Вас бачити!

Мілена

Минуло вже кілька днів. Кілька щасливих та насичених днів. Ми багато тренувалися, полювали, готували та сміялися, наче живемо разом роки. Я ніколи в житті не була такою щасливою. Синці зникли, а рука вже майже не боліла.

Сьогоднішній ранок знову зустрів нас яскравим сонцем. Сни в обіймах Еріка були такими спокійними, що я прокидалася з відчуттям, ніби в моїх жилах замість крові тече чиста енергія. Бути з ним поряд здавалося таким природним, ніби так мало бути завжди. Я все частіше ловлю себе на думці, що хочу чогось більшого... Особливо коли його сильні руки пригортають мене до себе вночі. Аж подих перехоплює. Але ми не заходимо далі обіймів, ніби обидва боїмося зруйнувати цю крихку ідилію.

Я бачу, як він іноді дивиться на мене. Хоч я і не досвідчена в таких справах, але його палкий погляд пробуджує дикі інстинкти десь глибоко в мені. Проте це зачекає… Зараз потрібно стати сильнішою, а не бути в’ялим овочем.

– Готова до справжнього випробування? – запитав Ерік, коли ми доїли фрукти. Його очі азартно блищали.

– Що ти задумав? – спитала я заінтриговано.

– Є кілька ідей. Ходімо, – він простягнув мені руку.

Ми знову вийшли на берег, але цього разу він не змушував мене просто «відчувати».

– Тобі треба навчитися точності, – пояснив він, малюючи на піску коло. – Викликати шторм — легко. А от збити конкретну мушлю зі скелі, не піднявши піщану бурю – ось це мистецтво.

Дві години я намагалася приборкати силу. Це було виснажливо. Щоразу, коли я пробувала направити тонкий струмінь повітря, він виривався грубим поштовхом. Ерік стояв поруч, іноді поправляючи мої плечі чи руки. Кожен його дотик змушував серце калатати. У місцях, де він торкався, шкіра ніби спалахувала полум’ям.

– Не злися на стихію, Мілено. Вона – це ти. Якщо ти всередині напружена, то й вітер буде рваним, – повчав він.

Зрештою мені вдалося. Тонкий, наче лезо, порив вітру зрізав верхівку сухої трави рівно там, де я хотіла. Я переможно підскочила і, забувши про втому, обійняла його за шию:

– Бачив?! Я це зробила! Завдяки тобі. Ти – найкращий вчитель!

Ерік розсміявся, але в його очах щось змінилося. Зіниці розширилися, а блакитний погляд затягнуло туманом. Я повільно опустила руки, ніяковіючи під його пильним наглядом.

– Непогано для початку. Але ти вся в піску. Думаю, на сьогодні досить. Ходімо до струмка, поки вода ще тепла, – хрипко сказав він.

Струмок ховався в густих заростях папороті за хатиною. Він слугував нам душем усі ці дні, ми по черзі насолоджувалися прохолодною водою після тренувань. Ерік відійшов у бік хатини, залишивши мене біля природної заводи.

– Я буду неподалік. Якщо щось трапиться – клич, – кивнув він і зник за деревами.

Я з полегшенням скинула сорочку. Вода здалася божественною. Вона змивала пісок і бентежні думки про Еріка. Я заплющила очі, підставляючи обличчя під струмені невеликого водоспаду. Але тиша джунглів зіграла зі мною злий жарт – я не почула кроків. Мабуть, надто довго насолоджувалась водою.

– Мілено, я згадав про рушник… – голос Еріка пролунав зовсім поруч.

Я різко розвернулася, прикриваючись руками. Він застиг за кілька кроків, тримаючи тканину. Його погляд зустрівся з моїм, і він не відвів очей. Дихання Еріка стало важким, а повітря навколо наче заіскрилося.

Я відчула, як по тілу виступили сироти, і зовсім не від холодної води. У цей момент не було ні страху, ні сорому – лише дивне, непереборне бажання, щоб він підійшов ближче. Я цього дійсно хотіла… Я хотіла його. Відчуття були нестерпні, ніби я помру, якщо він не доторкнеться до мене.

– Вибач… – прошепотів він, але не рушив з місця.

Я стояла у воді, не в змозі відвести погляд від його обличчя, на якому зараз читалися всі ті думки, які він так старанно приховував. Як і я. Вдавати далі, що цих почуттів немає безглузда справа. Моя магія відгукнулася на спалах емоцій: вітер, зазвичай такий неслухняний, раптом легко підхопив опале листя, закрутивши його навколо нас у ніжному танці. Але я не звертала на це уваги, бо мої очі були прикуті лише до нього.

– Еріку… – хрипко, ледь чутно прошепотіла я.

Я не хотіла відвертатися чи ховати свою наготу, але й не могла поворухнутися. Невидима сила тримала мене на місці. Потяг до нього став майже нестерпним.

Він повільно поклав рушник на камінь і зробив крок до води. Його погляд був важким, темним, наче грозове небо над океаном, у якому я тонула. Це було вперше, коли мене так відверто й нестримно тягнуло до чоловіка. До зустрічі з ним світ чоловіків асоціювався в мене лише з огидою, грубими руками та перегаром. У портовій таверні порядних людей просто не траплялося. Чоловіки викликали в мені лише бажання стиснутися в клубочок і стати невидимою.

Але Ерік... Може, мене так тягне, тому що він перший справжній чоловік у моєму житті? Не п’яна, брудна істота з тваринними інстинктами, а той, хто вкривав мене ковдрою, хто відганяв жахіття, хто годував з рук і хто бився за кожен мій подих. Його турбота розтопила моє серце і поселила там щось значно більше за вдячність.

Він підійшов до краю заводи. Вода торкнулася його босих ніг, але він не зупинився.

– Мілено, мені зараз важко стримуватися і думати тверезо, – промовив він низьким, вібруючим голосом. – З першого дня, як я тебе побачив, я борюся із собою. Мене тягне до тебе якоюсь невідомою силою. Якщо я зроблю ще один крок – не зможу зупинитися. Скажи мені «ні», і я піду, обіцяю.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як краплі води стікають по моїй шкірі, і як під кожною з них спалахує жар. Страху не було. Було лише дике, первісне відчуття, що я нарешті знайшла свій берег.

– Я не хочу казати «ні», – відповіла я, і мій голос був впевнений. Я хотіла, щоб він нарешті зробив цей крок.

І Ерік зробив його. Він миттю опинився зовсім поруч, його великі, мозолисті руки обережно лягли на мої плечі. Його дотик обпік холодну від води шкіру, і я мимоволі подалася вперед, шукаючи його тепла.

– Ти навіть не уявляєш, як важко мені було просто бути поруч ці дні… особливо вночі, коли відчував твоє тепле дихання на своїй шкірі, – прошепотів він, нахиляючись до мого обличчя. – Нічого із собою вдіяти не можу. Мене шалено тягне до тебе, маленька.

Він не поспішав. Його чоло притулилося до мого, і ми кілька секунд просто дихали одним повітрям. Я відчувала запах солі, лісу та його власного, неповторного аромату, який тепер назавжди став для мене запахом безпеки.

А потім він мене поцілував, і моє серце ледь не зупинилося від переповнення почуттів.

Це не було схоже на те, що я уявляла. Це не було грубо чи вимушено. Його вуста торкнулися моїх ніжно, майже запитально, але коли я відповіла, обхопивши його за шию й заривши пальці йому у волосся, поцілунок перетворився на справжній шторм. Розум остаточно поступився місцем первісним інстинктам, що тепер керували мною.

Здавалося, увесь острів навколо нас завмер, спостерігаючи за тим, як двоє самотніх людей нарешті стають цілим. Наши стихії вивільнились у вигляді крапель, що кружляли в повітрі навколо нас. В його обіймах я не відчувала себе слабкою. Навпаки, я відчувала, що моя сила зростає, підживлюючись тими емоціями, які він викликав у мені.

Ерік

Коли вона прошепотіла, що не хоче казати «ні», остання нитка мого самоконтролю обірвалася. Я зробив крок, і вода навколо моїх ніг завібрирувала, відгукуючись на гуркіт крові у скронях.

Я обійняв її, вологу й гарячу, притискаючи до своїх грудей. Мої губи знайшли її… ніжний поцілунок став жадібним, нестримним, наче я намагався поглинути її. Як же довго я про це мріяв. Мілена відповіла з такою відвертістю, що у мене потемніло в очах, а магія вийшла через надлишок емоції. Її руки обхопили мою шию, а ноги інстинктивно обвили мою талію, притягуючи мене в саме серце її тепла.

Я опустився на коліна в мілку воду біля берега, не розриваючи поцілунку. Мої долоні ковзали по її пружних стегнах, піднімаючись вище, до тонкої талії.

– Еріку... – її стогін потонув у моєму роті.

Я відсторонився лише на мить, щоб глянути на неї. Краплі води стікали по її піднятих повних грудях, затримуючись на сосках, які затверділи від прохолоди й бажання. Я схилився до них, пестячи язиком, поки Мілена не вигнулася в моїх руках, впиваючись пальцями в мої плечі. Я відчував, як її дихання збивається на хрипкий солодкий шепіт.

– Будь ласка... – просила вона, і в цьому не було благання, лише чиста пристрасть.

Я знав, що вона цнотлива – бачив це в кожному її ніяковому погляді раніше, по її розповідях про чоловіків, які траплялися в її житті, тому старався стримувати свого внутрішнього голодного звіра. Мої пальці повільно ковзнули вниз, туди, де прохолода струмка змішувалася з її власною гарячою вологою. Вона була такою вузькою, що в мене перехопило подих. Коли я почав наполегливо пестити її ритмічними поштовхами пальцями, Мілена видала гучний, відвертий стогін.

Я роздягнувся, не зводячи з неї очей. Коли знову притягнув її до себе, шкіра до шкіри, ми обоє здригнулися. Я обережно розвів її стегна, готуючи її до себе. Я бачив у її очах не страх, а жагу. Вона вперше відкривалася комусь так повністю, і я боявся зіпсувати цей момент. Я не хотів зробити боляче…

– Я буду дуже обережним, обіцяю, – прошепотів я, зупинившись лише на мить, щоб побачити її ствердний кивок.

Я входив повільно, міліметр за міліметром. Її очі розширилися, обличчя на мить спотворилося від різкого болю, і я відчув, як вона напружилася, руйнуючи останню перепону. Я завмер, вкриваючи її обличчя, вуста та шию ніжними поцілунками, чекаючи, поки біль вщухне і вона звикне до мене.

– Усе добре... Продовжуй, – прошепотіла вона, важко дихаючи, і сама подалася назустріч, вимагаючи більшого. Ох, маленька моя…

І тоді я перестав стримуватися. Наші тіла сплелися в шаленому, нестримному ритмі. Кожен мій поштовх відгукувався в ній хвилею задоволення, яку вона більше не приховувала. Вона стогнала голосно, відкинувши голову. Я відчував кожен м’яз її тіла, чув, як частішає її пульс. Мої руки блукали по ній, стискаючи сідниці, пестячи груди, поки ми обоє не опинилися на самому краю.

– Еріку! – вона голосно вигукнула моє ім’я, коли її накрив перший у житті оргазм. Її тіло судомно стиснулося навколо мене, і це стало останньою краплею.

Я вийшов і вилився на неї, важко дихаючи. Ми завалилися на мілину, сплетені руками й ногами, не в змозі відпустити одне одного. Невже я не сплю і це все насправді?

Ми лежали так довгий час, поки дихання не вирівнялося. Я відчував її серце, що билося об мої ребра, і зрозумів: з цього моменту моє життя більше не належить мені. Воно належить цій дівчині, яка щойно подарувала мені весь світ в одній солодкій миті.

***

Ми все ще лежали на вологому піску, а вода струмка ліниво обмивала наші переплетені тіла, охолоджуючи розпечену шкіру. Сонце вже майже торкнулося обрію, перетворюючи краплі води на тілі Мілени на дрібні рубіни. Вся та пристрасть, що щойно вирувала між нами, змінилася такою глибокою ніжністю, якої я не знав ніколи раніше. Жодна жінка до неї не викликала в мені такої бурі почуттів.

Я притягнув її ближче, вкриваючи мокре плече обережними поцілунками. Вона довірливо притиснулася до мене, сховавши обличчя на моїх грудях. Її дихання все ще було трохи уривчастим, а тіло час від часу здригалося від залишків пережитого задоволення.

– Ти як? – прошепотів я, перебираючи пальцями її вологі чорні пасма.

– Відчуваю себе так, наче я нарешті... ціла, – ледь чутно відповіла вона, підводячи на мене очі. – Я й не знала, що так буває. Що можна не боятися… та отримувати таку дику насолоду.

Я обережно взяв її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на мене.

– Мілено, – мій голос звучав серйозно, як ніколи. – Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, чим закінчиться моя боротьба з тим покидьком. Але я клянуся стихією, що ніхто й ніколи більше не торкнеться тебе без твого бажання. Ти більше не сама. Ти – моя!

Вона завмерла, вдивляючись у моє обличчя, наче намагалася знайти там хоча б тінь сумніву. А потім просто усміхнулася тією самою усмішкою, заради якої я був готовий спопелити всіх її ворогів.

– Твоя, – повторила вона, немов куштуючи це слово на смак. – Мені подобається, як це звучить.

Я допоміг їй піднятися і висушив її, задіявши магію, яка теплим коконом огорнула її тіло. Хоча я приніс рушник, так було надійніше, щоб вона не застудилася. Це було так дивно, як суворий колишній капітан перетворився на закоханого юнака, який боїться зайвий раз дихнути на свою дорогоцінну знахідку.

Ми одягалися повільно, постійно перериваючись на короткі поцілунки та дотики. Здавалося, ми намагалися надолужити місяці самотності за один вечір.

– Ходімо додому? – запитав я, простягаючи їй руку.

– Ходімо, – вона міцно стиснула мої пальці.

Ми йшли крізь вечірні джунглі, які тепер здавалися не дикими хащами, а стінами нашого власного палацу. Я знав, що попереду на нас чекає запекла боротьба за цей спокій. Але цієї миті, відчуваючи тепло її долоні у своїй, я був наймогутнішою істотою у світі.