Раді Вас бачити!

Мілена

Я прокинулася від лоскоту сонячного променя, що вперто пробирався крізь вії. Тіло було приємно важким, наповненим відлунням минулої ночі, а рука Еріка, що владно лежала на моїй талії, дарувала відчуття абсолютної безпеки. Я обережно повернула голову, милуючись його обличчям у стані спокою. Без маски «тітоньки», без суворих зморщок на чолі, він здавався молодшим і таким рідним.

– Я знаю, що ти не спиш, капітане, – прошепотіла я, торкаючись кінчиками пальців його неголеної щоки.

Він розплющив очі, такі глибокі, сповнені такої ніжності, від якої перехоплювало подих.

– Хочу повідомити, що погода за бортом занадто гарна, щоб її ігнорувати, – хрипко відповів він, притягуючи мене ближче для довгого, лінивого ранкового поцілунку.

Ми вирішили сьогодні нікуди не поспішати. Цей ранок належав тільки нам, і жоден Сайлас не мав права його зіпсувати. Ерік встав та наповнив величезну мідну ванну на ніжках гарячою водою.

Ми залізли в неї удвох. Було трохи тісно. Я була позаду і мої ноги переплелися з його довгими м'язистими ногами. Взяла губку і почала повільно водити по його спині.

Сніданок нам принесли прямо в кімнату. Свіжоспечені булочки, густий мед, сир та кава, аромат якої, здавалося, міг оживити навіть мерця. Ми сиділи в одних халатах біля вікна, розмовляли та жартували. Було так спокійно та затишно, що хотілося зупинити час.

Після сніданку ми вирішили трохи «вигуляти» наші ролі. Ерік активував артефакт, і переді мною знову постала велична Гертруда у своїй улюбленій коричневій сукні. Я ж накинула легкий плащ поверх домашнього вбрання.

Ми вийшли в сад маєтку. Це було дивовижне місце, де природа ще не була приборкана столичним лоском. Старі дуби простягали свої покручені гілки до неба, створюючи приємну тінь, а кущі троянд пахли так солодко, що паморочилося в голові. Стежки були викладені сірим каменем, порослим мохом.

– Подивися, тітонько, які квіти! – я грайливо підхопила Еріка під лікоть.

– Квіти – це добре, Мілено, але в моєму віці головне – щоб лавочка була поруч, – проскрипів він, майстерно шкандибаючи поруч.

Ми пройшли до дальнього кута саду, де шум міста майже не долітав. Тут, під розлогою вербою біля невеликого штучного ставка, було тихо. Сонце виблискувало на воді, а золоті рибки ліниво плавали біля поверхні.

Ерік на мить зупинився, дивлячись на краєвид. Під маскою старої жінки я бачила його справжній погляд – зосереджений і тривожний.

– Тут так спокійно, – тихо сказала я, притискаючись до його плеча. – Мені подобається твій дім.

– Кохана, це вже НАШ дім, – він накрив мою долоню своєю «старечою» рукою. – Мілено, я хочу, щоб ти знала... якщо щось піде не так...

– Нічого не піде не так, – я рішуче перервала його. – Ми всі будемо живі. Ми скоро будемо жити спокійно.

Я розвернула його до себе, заглядаючи в очі ілюзії, де світилася справжня душа мого чоловіка.

– Ми не втратимо один одного. Ніколи. Я вірю в це, – я притулилася губами до його щоки, бо більше не могла собі дозволити, раптом хтось побачить. Ще зарано розкривати його ілюзію.

Ми ще трохи погуляли, вбираючи в себе спокій природи, сонячне світло та тепло одне одного. Це був наш останній ковток вільного повітря перед тим, як ми знову пірнемо в отруйну атмосферу балу.

Повернувшись до будинку, ми почали неквапливо збиратися.

Для останнього вечора ми обрали сукню, яка мала вибити у Сайласа грунт з-під ніг. Ніяких пишних спідниць чи купи шарів тканини, в яких можна заплутатися. Це була срібляста сукня, яка облягала тіло, наче друга шкіра.

Коли я почала вдягатися, тканина на дотик була холодною і дуже гладкою. Вона не просто блищала, вона ніби переливалася при кожному моєму русі. Служниці допомогли мені залізти в неї, і я одразу відчула, наскільки вона смілива. Сукня підкреслювала все: і талію, і стегна, але головним був виріз. Декольте було дуже глибоким. Це було на межі пристойності, навіть для столичного балу, але саме такий був план.

– Ого... – видихнула Елоїза, яка стояла поруч. – Мілено, ти в ній схожа на якусь небезпечну сирену. Сайлас точно мізки розгубить і піде туди, куди його заманиш.

Я подивилася в дзеркало. Срібляста тканина ледь прикривала груди, залишаючи багато простору для уяви. Кожен мій вдих змушував сукню натягуватися, і це виглядало дуже зухвало. Я відчувала себе в ній голою і водночас неймовірно сильною.

Тут до кімнати зайшов Ерік. Він був у своєму коричневому вбранні Гертруди, з цим дурнуватим чепцем на голові. Він зупинився як укопаний. Його погляд пройшовся по мені – від подолу сукні до глибокого вирізу. Я побачила, як у нього на шиї сіпнулася жилка, а очі потемніли від ревнощів і захоплення одночасно.

– Трясця, Мілено... – пробасив він, забувши на мить пищати, як бабця. – Я знав, що сукня буде відкритою, але не настільки ж. У мене зараз руки сверблять накинути на тебе ковдру і нікуди не вести.

– Еріку, заспокойся, – я підійшла до нього і поклала руки йому на плечі. – Так буде легше заманити його в кабінет, де ти будеш чекати на нас.

– Я знаю, – він важко зітхнув і обережно торкнувся моєї щоки своїми великими пальцями. – Але мені буде дуже важко тримати себе в руках, коли цей виродок буде витріщатися на тебе. Я просто хочу, щоб це швидше закінчилося.

Я допомогла йому поправити ілюзію, щоб він знову виглядав як буркотлива стара. Ми востаннє перевірили, чи все на місці. Під сріблястою тканиною сукні, на стегні, у мене був закріплений маленький тонкий ніж про всяк випадок.

Ми вийшли з кімнати. Сьогодні ми або переможемо, або втратимо все.

***

Дорога до маєтку була жахливою. Погода зіпсувалася остаточно: небо потемніло, наче хтось розлив над містом чорнило, а вітер так гамселив у боки карети, що здавалося, ми от-от перекинемося. Дощ лив стіною, барабанячи по даху, і цей шум тільки додавав нервозності. Ерік сидів поруч в образі тітоньки Гертруди, мовчазний і напружений, як струна. Я бачила, як він стискає зуби, і розуміла, що він на межі.

Коли ми нарешті під’їхали до будинку Сайласа, я ледь не зойкнула. Кількість охорони просто зашкалювала. На кожному кроці стояли не просто найманці Хамінга, а королівські гвардійці. Всюди коні, зброя, серйозні обличчя. Було зрозуміло, що приїхала найважливіша людина в королівстві.

Ми зайшли всередину, і я на мить зажмурилася від яскравого світла сотень магічних світильників. Музика гуркотіла, але в залі не було тієї легкості, що в минулі дні. Усі гості вишикувалися вздовж стін, а в центрі, на спеціально збудованому дерев’яному помості, сидів він – молодий король – Дерек Зордар.

Його прізвище, яке належало першому королю Зордару, дало назву всьому королівству, і дивлячись на нього, я розуміла чому. Це був чоловік, який одним поглядом міг змусити замовкнути натовп. Думаю, його предок був таким самим. Йому було на вигляд років тридцять п’ять. Високий, широкоплечий, він сидів на своєму троні-помості з такою невимушеною грацією, ніби це було найзручніше крісло у світі.

Його волосся було чорним як смола, коротко підстриженим і акуратно зачесаним, що робило його риси обличчя ще гострішими. Але найбільше вражали очі – яскраво-блакитні, майже прозорі, вони виділялися на фоні його смаглявої шкіри. Дерек Зордар був звичайною людиною. Проте це не робило його слабким. Навпаки, від нього віяло такою природною силою і авторитетом, що ніяка магія була не потрібна.

Він сидів у кріслі, схожому на трон, і спокійно пив вино. А поруч із ним, як вірний пес, що дорвався до великої кістки, стояв Сайлас. Хамінг щось нахилявся і шепотів королю на вухо, розпливаючись у підлесливій посмішці.

– Дивись, – ледь чутно проскрипів мені Ерік, не повертаючи голови. – Вже підлизується.

Сайлас помітив нас майже одразу. Його обличчя просяяло, і він щось сказав королю, вказуючи на нас пальцем. Король повільно підняв голову. Погляд у нього був важкий, королівський, такий, що хочеться одразу вклонитися і не підводити очей.

Ми почали повільно йти до помосту. Мої підбори стукали по мармуру, і кожен цей звук віддавався мені в скронях. Я відчувала на собі погляди сотень людей. Ерік-Гертруда шкандибав поруч, спираючись на мою руку, і я чула, як він важко дихає.

Ми зупинилися біля самого помосту. Сайлас спустився на одну сходинку нижче, переповнений власною величчю.

– Ваша Величносте, – голос Сайласа рознісся залою, – дозвольте представити вам прекрасну Мілену, про яку я вам розповідав. Перлина з провінції, яка прикрасила моє свято.

Я зробила реверанс, намагаючись, щоб мої коліна не тремтіли.

– Ваша Величносте, – тихо промовила я.

Король відставив келих і уважно подивився на мене.

– То ось ви яка, – голос у нього був глибокий і спокійний. – Сайлас каже, що ви надзвичайна дівчина. Рідкісна краса для наших країв. І я з ним згоден.

Я підняла погляд і зустрілася з ним очима. – Я вдячна за таку високу оцінку, Ваша Величносте, – відповіла я, намагаючись усміхнутися не натягнуто. – Пан Хамінг дуже гостинний господар. Я закохана в його маєток. Ніколи раніше не бачила такої розкоші.

Сайлас задоволено хмикнув. Він був настільки впевнений у собі, що вже бачив королівську прихильність у своїй кишені. А я відчувала, як поруч зі мною Ерік буквально закипає від люті. Його пальці на моєму лікті стиснулися так міцно, що напевно залишаться синці.

Сайлас запросив нас приєднатися до королівського столу. Це було ідеально для плану, але водночас це була клітка. Тепер ми були під постійним наглядом гвардійців і самого короля. Треба виманити Сайласа до кабінету, перш ніж король покине бал.

– Сідайте, пані Гертрудо, – знущально ввічливо звернувся Сайлас до Еріка. – У вашому віці шкідливо довго стояти.

Ерік-Гертруда видав такий хрипкий і невдоволений звук, що я ледь не засміялася від нервового напруження.

– Дякую, молодий чоловіче. Мої ноги справді вже не ті, що були за часів моєї молодості, – прорипів він, сідаючи на край стільця.

Сайлас знову повернувся до розмови з королем. Я підслухала, ледь помітно прикликаючи магію. Він просив фінансування для розширення портів, а для цього треба знести цілий район будинків біля причалу. Це ж купа людей залишаться без даху над головою! Сподіваюся, король розумніший, щоб такого не робити. Король не встиг щось відповісти, бо Ерік почав свій спектакль, а я відчула, як у мене всередині все стиснулося від напруги. Йому треба першому потрапити в кабінет…

– Ох, Ваша Величносте… Пане Хамінгу… пробачте старій жінці її слабкість, – Ерік видав такий пронизливий, скрипучий стогін, що кілька гостей за сусідніми столами здригнулися. Він театрально притиснув мереживну хустинку до чола, і його віяло затріпотіло зі швидкістю крил переляканого птаха. – Голова… наче тисяча барабанів б’ють прямо всередині мого черепа. Ця музика… вона надто гучна для моїх бідних нервів.

Я побачила, як Сайлас роздратовано сіпнув кутиком рота. Його бісило, що «тітонька» псує такий момент перед королем. А от король Зордар дивився на це інакше. Його блакитні очі уважно вивчали Гертруду.

– Елоїзо, люба, – я швидко втрутилася, поки Сайлас не встиг сказати щось різке. – Проведи тітоньку в якусь тиху залу. Їй треба прилягти і випити краплі.

– Звісно, сестро, – Елоїза підхопила Еріка під руку.

Вони почали повільно, майже по-черепашачому, відходити від королівського столу. Ерік натурально шкандибав, налягаючи на плече дівчини, але я знала, як тільки вони опиняться за межами прямої видимості, їхня швидкість зміниться. Вони мали лічені хвилини, щоб дістатися другого поверху, поки Марк відволікає свого напарника.

Тепер я залишилася сама між двома найнебезпечнішими чоловіками в королівстві. Я повернулася до Сайласа, і моя срібляста сукня сяйнула в світлі люстр. Я навмисно нахилилася до нього, порушуючи межі пристойності, і відчула, як він миттєво зреагував. Його погляд, наче липке павутиння, пройшовся по моєму глибокому декольте, затримавшись на смарагді, що здригався від мого прискореного дихання.

– Пробачте за таку сцену, пане Хамінгу, – я опустила очі, ніби зніяковівши, а потім знову подивилася на нього, – Тітонька старіє, їй вже нічого не приносить радість, а я… я навпаки, відчуваю, що сьогоднішня ніч особлива.

Я відчула, як Сайлас випрямився. Мої слова подіяли на нього як вино.

– Ви надзвичайна жінка, Мілено. Ваша енергія… вона п’янить більше за цей нектар, – прошепотів він, ігноруючи все навколо, навіть короля.

Я обережно торкнулася його рукава кінчиками пальців.

– Знаєте, Сайласе… мені казали, що ви не лише успішний торговець, а й людина великого розуму. Що у Вашому кабінеті зібрана найкраща бібліотека в Кіндслеї. Мені так набрид цей шум… Можливо, ви покажете мені свої книги? Кажуть, приватна колекція може багато розповісти про свого господаря.

Я вклала в ці слова стільки натяку на усамітнення, що Сайлас мало не задихнувся від власного самовдоволення. Він був впевнений, що я повністю в його владі, підкорена його багатством і величчю.

– Книги? – він низько засміявся, і в його очах спалахнув неприхований вогонь. – О так, у мене є на що подивитися. Там є речі, які не призначені для очей звичайного натовпу.

Він повернувся до короля, який весь цей час мовчки спостерігав за нашим фліртом, потягуючи вино.

– Ваша Величносте, сподіваюся, Ви не засудите господаря, який хоче приділити увагу такій чарівній гості?

Король ледь помітно кивнув. Його блакитні очі були холодними і непроникними.

– Ідіть, пане Хамінгу. Жіноча цікавість – це сила, яку не варто стримувати.

Дерек залишився на місці. Він був нашою останньою лінією оборони тут, внизу. Він мав подати папери королю в ту саму секунду, коли прозвучить зізнання Сайласа.

Хамінг подав мені руку. Його долоня була холодною і трохи вологою, і мені коштувало неймовірних зусиль не висмикнути руку. Ми почали підніматися широкими мармуровими сходами. Дощ за вікнами продовжував шаленіти, блискавки на мить засліплювали залу крізь високі вікна, а гуркіт грому зливався з музикою оркестру.

Чим вище ми піднімалися, тим тихішим ставав гомін балу. На другому поверсі панувала зовсім інша атмосфера. Тут у коридорах горіли тьмяні настінні лампи.

Ми підійшли до масивних дубових дверей. Серце калатало так сильно, що мені здавалося, що його почує весь маєток. Біля дверей я побачила Марка. Він стояв рівно, стискаючи спис, але його очі на мить зустрілися з моїми. Поруч із ним сидів на лаві інший охоронець, його голова була неприродно нахилена набік, здається, «колекційне вино» Марка спрацювало ідеально.

– Що з ним? – різко запитав Сайлас, зупинившись.

– Перевтома, пане, – швидко відповів Марк, вклоняючись. – Багато охорони, мало сну. Я нагляну за ним.

Сайлас лише зневажливо хмикнув. Його вже нічого не цікавило, крім мене і того, що мало статися за зачиненими дверима. Він дістав із кишені масивний срібний ключ і вставив його в замок.

Двері відчинилися, і ми увійшли в кабінет. Там було темно, лише світло блискавок на мить вихоплювало з темряви важкі полиці з книгами, величезний письмовий стіл і масивний диван у куті.

– Ласкаво прошу в моє святилище, Мілено, – Сайлас зачинив двері на замок зсередини. – Тепер нам ніхто не завадить. Я так довго чекав, коли ми залишимося наодинці.

Я відчула, як волосся на потилиці стало дибки. Десь тут мав ховатися Ерік. Але в кімнаті було тихо. Занадто тихо. Сайлас почав повільно підходити до мене, скидаючи свій розкішний камзол на ходу.

– Ви хотіли побачити мої скарби… – він провів пальцем по моєму плечу, спускаючись нижче, до краю декольте. Його подих був важким. – Але ви навіть не уявляєте, який головний скарб я збираюся здобути сьогодні.

Я змусила себе посміхнутися, хоча всередині все кричало від жаху.

– Невже ви такий нетерплячий, Сайласе? – прошепотіла я, відступаючи на крок до письмового столу, – А як же вино? Як же розмови про ваші великі справи? Я чула, ви готуєте щось масштабне… новий флот, нові горизонти…

Він зупинився, примруживши очі. У світлі чергової блискавки його обличчя здалося мені обличчям справжнього диявола.

– Ви надто допитлива для простої дівчини, – його голос став небезпечно тихим. – Але сьогодні я дозволю вам знати трохи більше. Перед тим, як ви станете моєю…

Він зробив ще крок, і в цей момент я почула ледь помітне шурхотіння за своєю спиною.