Раді Вас бачити!

Мілена

Ранок видався туманним і вогким. Поки Ерік, знову перевтілений у поважну «тітоньку Гертруду», з важким кректанням забирався в повозку, я підійшла до трактирника розрахуватися. Чоловік привітно всміхався, згрібаючи монети, але мої почуття були напружені до межі. Магія повітря, яку я навчилася відчувати кожною клітинкою шкіри, раптом зреагувала на різке коливання потоків за моєю спиною.

Я відчула обережний рух, як чиясь легка рука впевнено тягнулася до моєї кишені, де лежав гаманець із золотом. Я миттєво розвернулася і перехопила чуже зап’ястя мертвою хваткою. Мої пальці стиснули тонку шкіру, а повітря навколо нас на мить стало густим і важким.

– Навіть не думай... – почала я загрозливо, але слова застрягли в горлі.

Переді мною стояла худа руда дівчина в брудному дорожньому плащі. Коли вона злякано підняла голову, я шоковано втупилася в її обличчя. Ці зелені очі... я бачила їх у напівтемряві трюму, коли надії на спасіння майже не було.

– Елоїза? – прошепотіла я.

Це була вона. Та сама дівчина, яка на кораблі работорговців змогла відчинити замок нашої клітки. Саме завдяки її неймовірним здібностям ми тоді отримали шанс на втечу.

– Мілено? – прохрипіла вона, дивлячись на мене так, наче бачила привида. – О боги... ти справді жива?

Вона виглядала жахливо: виснажена, з темними колами під очима, а її руки, які колись так майстерно поралися з відмичками, тепер дрібно тремтіли.

– Племіннице! – пролунало з повозки гучне, скрипуче невдоволення «Гертруди». – Що ти там застрягла, як муха в сиропі? Поспішай!

Я глянула на Еріка. Він сидів у своєму безглуздому чепці, люто мнучи край коричневої сукні, але я бачила, як уважно він стежить за кожним рухом дівчини.

– Зачекай! Усе добре. Я зараз все поясню, – швидко кинула я Еріку, не випускаючи руки Елоїзи. Потім знову повернулася до неї: – Що сталося? Чому ти тут і... де інші дівчата?

Елоїза гірко всміхнулася, опустивши очі.

– Після того, як ми опинилися в порту, Мора допомогла всім залягти на дно у свого приятеля, який ватажкує якоюсь дрібною бандою. Ми побоялися йти до патрулів, бо Мора запевнила, що нам ніхто не повірить. Ми ж ніхто… звичайні бродяжки. Цей Щур – так кличуть того типа, не ображав нас, але сидіти замкненими тижнями було нестерпно. Тому я і ще дві дівчини пішли звідти. – вона судомно вдихнула повітря. – Дівчата одразу попрямували до правоохоронного департаменту, щоб заявити про викрадення... а я заховалася навпроти, вирішила почекати. Через годину їх вивели з будівлі зі зв'язаними руками... Я не знаю, куди їх повезли. Я вирішила тікати якнайдалі, фарбувала волосся, ховалася… бо боялася, що ті покидьки з корабля впізнають мене. Одне діло – сидіти за ґратами за крадіжку, інше – бути товаром. Я не хочу знову на той корабель. Раніше я була вільною, а тепер почуваюся здобиччю, за якою полюють…

Вона почала тихо плакати. Я відчула, як у грудях защеміло. Ми ризикували життям не для того, щоб усі знову опинилися в лапах Сайласа.

– Ми обов'язково покараємо тих покидьків! Елоїзо, слухай, ти вмієш зламувати магічні замки? – запитала я, міцно тримаючи її за руки. У мене в голові миттєво з’явилася ідея.

– Тільки в теорії, – відповіла вона, трохи ошелешена моїм питанням. – У мене є краплина магії землі, але її вистачає лише на магічний зір. Я бачу магічні нитки, бачу, як вони сплетені, але не можу на них впливати. Щоб відкрити такий замок, потрібна сила справжнього мага не нижче середнього рівня.

– А якщо інший маг під твоїм керівництвом буде розплутувати ці нитки? Це реально? – я відчула, як серце забилося швидше. Це був наш шанс дістатися до сейфа Сайласа.

– Так, це можливо. Я можу бачити і підказувати, яку саме нитку витягувати і в який бік крутити, – відповіла дівчина, хмурячи брови. – Але навіщо це тобі?

– Нам потрібна твоя допомога. Знову! Щоб ми всі стали вільними, треба дістати документи, які стануть смертним вироком для головного работорговця. Тоді полювання на нас припиниться. Ми їдемо в столицю. Ти з нами?

Вона кілька секунд пильно дивилася мені в очі, а потім впевнено кивнула.

– Ти ризикнула життям заради нас на кораблі... Я піду з тобою до кінця. Краще померти, ніж так жити.

Вона міцно обняла мене. Її плечі все ще тремтіли. Хоч якою сміливою вона намагалася здаватися, Елоїза була лише наляканим підлітком.

– Залазь у повозку, – рішуче сказала я, тягнучи її за собою.

Ерік чув усю нашу розмову. Він важко зітхнув, відсуваючись і звільняючи місце на купі сіна.

– Мілено, ти впевнена? Це великий ризик для нас усіх, – запитав він, грізно хмурячи «старечі» брови.

– Так, Еріку. Вона звільнила нас на кораблі, вона допоможе нам і тепер, – відповіла я, сідаючи на лавку та беручи віжки. – По дорозі все обговоримо.

Елоїза залізла в повозку, абсолютно не розуміючи, чому я називаю «стару пані» чоловічим ім'ям. Я дала їй пакунок із залишками вчорашньої вечері, і дівчина накинулася на їжу, наче не бачила її цілу вічність.

Ми виїхали з містечка. Нас тепер було троє. Ризик зріс у рази, але я відчувала, що Елоїза стала саме тим відсутнім елементом нашого плану, без якого сейф Сайласа залишився б неприступним.

Ерік

Спостерігати за тим, як Мілена тягне в нашу повозку чергову «пригоду», було випробуванням для моїх і так натягнутих нервів. Але розповідь дівчини про подруг, яких зв’язаними вивели прямо з департаменту, змусила мою кров застигнути. Сайлас купив усіх: від портових щурів до правоохоронців. Прокляття, він просунувся значно далі, ніж я міг собі уявити.

Щойно ми від’їхали на достатню відстань від селища, я зрозумів, що так далі їхати не можна. Дівчина позирала на мене з таким страхом, що це вже набридало.

– Мілено, зупини коня, – наказав я своїм справжнім голосом.

Елоїза здригнулася і мало не випала з повозки, почувши низький баритон, що лунав з-під мереживного чепця «бабці». Вона буквально втиснулася в сіно. Я торкнувся срібної брошки, і магічна завіса з тихим шелестом спала. Образ розчинився, на мить відкриваючи моє справжнє обличчя, перш ніж я знову активував артефакт.

– О боги! – вигукнула дівчина, закриваючи рот руками. – Ви... ви чоловік!

– Мене звати Ерік Холдер, – я стягнув із голови безглуздий чепець. – І я той, хто відправить Сайласа Хамінга на шибеницю. Те, що ти бачиш магічні нитки – наш шанс відкрити його сейф. Віднині ти – ще одна моя «племінниця». Ми маємо потрапити до мого маєтку й розробити план. Слухай уважно.

Ми розповіли їй коротко всю ситуацію. Елоїза швидко оговталася – вуличне життя навчило її не дивуватися занадто довго.

– Якщо ми з Міленою маємо бути сестрами, треба змінити вигляд. Ми надто різні, – вона дістала з кишені невелику бляшанку. – У мене є магічна фарба. Вона тримається довго і не змивається дощем.

– Хороша ідея. Граф може впізнати мене навіть у натовпі, якщо ми зустрінемось, – підхопила Мілена. – Інший колір волосся відверне увагу.

Ми зупинилися біля невеликого озера. Поки я набирав воду для коня, дівчата влаштували справжній «салон краси» просто на березі. За пів години переді мною стояли дві сестри-блондинки. Навіть я, знаючи Мілену до кожної рисочки, на мить завагався. Світле волосся робило її обличчя зовсім іншим – м’якшим, невпізнанним.

– Ну що, тітонько, рушаймо? – Мілена весело підморгнула мені, поправляючи світлі пасма.

– Так, залишилось зовсім трохи, маленька, – я не втримався і ніжно провів долонею по її новому волоссю.

– Це дуже дивно виглядає збоку, – поруч пирснула від сміху Елоїза. – Іншої ілюзії справді не було?

– Стару бабцю патрульні перевіряти не стануть, – усміхнулася Мілена, застрибуючи в повозку. – Тому це ідеальний варіант.

Ми рушили до головного в’їзду в Кіндслей. На посту нас чекав серйозний посилений загін. Старший патрульний, побрязкуючи обладунками, підійшов до повозки й почав прискіпливо вивчати наші обличчя.

– Куди прямуєте, пані? – запитав він, підозріло дивлячись на двох блондинок.

Я ввімкнув «режим Гертруди» на повну потужність, відчуваючи, як усередині все кипить від іронії:

– До родичів! Нащо ви нас зупинили? Хіба не бачите, що діти ледь тримаються від утоми? – я почав демонстративно обмахуватися хусткою. – Везу небог до родича, він обіцяв знайти їм хоч якусь роботу. А ви тут тримаєте нас на самому сонці! Моя мігрень зараз просто розірве мені голову! Хочете, щоб я знепритомніла прямо тут? Чи взагалі вмерла у вас на посту? Я ж вас тоді примарою мучити буду до кінця ваших днів!

Патрульний скривився так, наче в нього раптово розболілися всі зуби одночасно. Він швидко глянув на Мілену та Елоїзу – дві скромні дівчини з покірно опущеними очима виглядали максимально безпечно.

– Проїжджайте вже, – кивнув він, роздратовано махаючи рукою своїм людям. – Сил немає слухати ці старечі крики.

Коли ми нарешті проїхали ворота і опинилися на брукованих вулицях Кіндслея, я відчув, як крижана напруга в грудях трохи спала. Ми були в місті.

– Добре спрацьовано, сестрички, – прошепотів я, все ще не виходячи з образу і дивлячись на знайомі шпилі будинків. – Ми майже приїхали. Попереду – мій дім.

***

Будинок зустрів нас оманливим спокоєм. Я бачив, як по периметру паркану ліниво походжав один із патрульних. Ми зупинилися біля головного входу. Мілена та Елоїза впевнено зіскочили на землю, а я, дочекавшись своєї черги, виліз слідом, старанно імітуючи старечу неміч. Брейн, мій управитель, який саме вийшов на ганок, ошелешено втупився на нашу повозку.

– Доброго дня. Покличте пана Дерека, скажіть, що приїхали далекі родичі з боку його матері, – проскрипів я, натягнувши чепець глибше.

За кілька хвилин на порозі з’явився брат. Дерек виглядав жахливо: змарнілий, із глибокими тінями під очима, він нервово стискав пальцями край свого сюртука. Він зупинився на верхній сходинці й завмер, розглядаючи наш «жіночий загін». Його погляд застряг на мені – огрядній старій пані в безглуздому коричневому вбранні.

– Які ще родичі? – сухо запитав він. – Можливо, ви помилилися адресою, пані.

Я бачив, як він уже збирається розвернутися. Треба було діяти негайно. Я трохи нахилився вперед і, зберігаючи вираз обличчя буркотливої карги, процідив низьким голосом:

– Бісова яблуня, Дереку. Здається, я знову з неї гепнувся, і цього разу прямо тобі на голову. Я тітонька Гертруда, не впізнав, чи що?

Брат завмер. Його обличчя за секунду змінило всі відтінки – від мертвотно-блідого до пунцово-червоного. Він різко подався вперед, вдивляючись у мої очі, приховані ілюзією.

Ця фраза миттєво повернула нас у літо нашого дитинства. Батько тоді суворо заборонив нам лізти на стару яблуню в саду, бо гілки були трухлявими. Звісно, я поліз першим, як тільки батько зайшов за дім. Коли гілка піді мною хруснула і я полетів донизу, я встиг лише вигукнути прокляття дереву, перш ніж батьки знову з’явилися на стежці. З того часу «бісова яблуня» була нашим таємним сигналом, що означав: «це я» і «ми в халепі».

– Тітонько? – голос Дерека здригнувся, але він миттєво зорієнтувався. – О боги, тітонько Гертрудо! Як я міг вас не впізнати? Проходьте, негайно проходьте в дім! Брейн, повозку в стайню, коня нагодувати, і щоб ніхто не турбував нас у кабінеті! Навіть якщо сонце згасне.

Його руки тремтіли, коли він вхопив мене за лікоть і буквально затягнув усередину. Було дивно повернутися додому. Наче все залишилося таким самим – ті ж гобелени, той самий запах воску та старої шкіри, але тепер усе здавалося чужим, ніби не був вдома кілька років. Щойно двері кабінету зачинилися на важкий засув, я зірвав із себе чепець і деактивував артефакт.

– Еріку! – він кинувся обіймати мене так, наче перевіряв, чи я не привид. – Ти божевільний... Ти справді приїхав сюди? Ще й у сукні?

– Це була ідея Мілени, – я кивнув у бік дівчат. – І, як бачиш, вона спрацювала краще за будь-яку бойову магію. Знайомся, це моя наречена – Мілена, та її подруга – Елоїза.

Я обійняв Мілену за талію, і вона всім тілом притулилася до мене, шукаючи підтримки.

– Мені дуже приємно познайомитись, – спокійно сказала Мілена.

– І мені, пані, – Дерек шоковано перевів погляд із дівчини на мене. – Наречена? Цікаво... Коли і де ти встиг знайти наречену, перебуваючи в розшуку?

– На безлюдному острові, – я широко усміхнувся, насолоджуючись його ошелешеною реакцією. – Але про це потім. Нам треба знати все: де зараз Сайлас і як нам потрапити до його кабінету, поки він не спалив звіти.

– Сайлас завтра починає тижневий прийом у маєтку на честь нового короля Зордару, – почав розповідати Дерек. – Старий король вирішив скористатися послугами просторового мага з Аменд'аля й пішов у світ русалок, щоб провести залишок років не як усі. Трон він передав старшому сину.

– І Сайлас вирішив підлизатися до нового монарха? – припустив я. Хитрий сучий син.

– Саме так. Буде величезний бал-маскарад, з'їдеться вся знать, – кивнув брат. – У будинку буде стільки людей і метушні, що це наш найкращий шанс. Але є проблема – магічний замок на сейфі. Моя людина в його домі так і не змогла його відкрити.

– Дереку, Елоїза якраз для цього з нами. Вона бачить магічні нитки та вміє відчиняти всі замки. Вона – наш ключ до сейфа. Треба тільки потрапити до кабінету, – я обернувся до дівчини, і вона впевнено кивнула.

– Його бал – ідеальний час... але там буде повно найманців, – із сумнівом промовив Дерек.

– Головне – потрапити туди. Нехай слуги куплять комплекти маскарадних костюмів. Завтра ми пропустимо перший день, бо буде підозріло, якщо «родички» з дороги одразу побіжать на бал. І зв’яжися зі своєю людиною, хай слідкує за Сайласом.

– Я можу його відволікати, поки ти з Елоїзою будеш поратися із замком, – впевнено додала Мілена. – У мене навряд чи вийде розплутати ті нитки, я краще буду відволікати Сайласа.

– Мені не подобається ця ідея! – відрізав я. – Він небезпечний!

– Там буде купа народу, Еріку, що він мені зробить при всіх? Я просто буду уникати усамітнення. Довірся мені. Треба бути впевненими, що він не піде до кабінету, поки ви будете зайняті замком, – вмовляла мене Мілена.

Я стиснув зуби. Мені хотілося зачинити її тут, але вона мала рацію. У цьому маскараді кожен мав зіграти свою роль.

– Я буду поряд із нею, брате! – впевнено промовив Дерек, кладучи руку мені на плече.