Раді Вас бачити!

Ерік

​Ранок дня народження Елоїзи почався з приємної метушні. Маєток наповнився пахощами свіжої випічки та квітів. Мілена власноруч прикрашала терасу, створюючи затишок, якого ці стіни не бачили роками після смерті матері. Елоїза, якій сьогодні виповнилося шістнадцять, сяяла від щастя. Вона вперше у житті отримувала подарунки не тому, що щось вкрала, а тому, що її справді любили. 

Дівчата сьогодні з’явилися вже без слідів фарби на волоссі. Нарешті моя маленька повернула свої чорні локони, які їй личать набагато більше. Дерек же вперше побачив їх з натуральним кольором волосся, особливо його погляд затримався на довгих червоно-рудих пасмах Елоїзи.

​Ми зібралися за святковим обідом на терасі. Дерек подарував їй витончений срібний кулон, і я помітив, як почервоніли щоки дівчини, коли він особисто застебнув ланцюжок на її шиї. 

Я провів виховну бесіду з Дереком. Він переконав мене, що нічого аморального він на думці немає. Йому подобається спілкуватися з дівчиною та проводити з нею час, але ніяких почуттів як до жінки, вона в ньому не викликає, бо розуміє, що вона ще майже дитина. Через два роки може щось зміниться.

Я ж вручив їй документи про зарахування до школи Аменд'аля та просторову сумку для подорожей, ще дав гаманець з монетами на різні витрати.

​– Дякую, це найкращий день у моєму житті! – вигукнула Елоїза, витираючи сльози радості.

​Раптом спокійну атмосферу порушив гуркіт коліс по гравію. До головного входу під’їхав поштовий екіпаж королівської служби. Брейн, наш управитель, поспішно вийшов назустріч, а за хвилину вже стояв біля нас із конвертом у руках. На цупкому папері чітко виднілося одне-єдине слово, виведене розмашистим почерком: «Ламорія».

​– Це від Мори! – скрикнула Мілена, схопивши листа.

​Вона швидко розірвала конверт, і ми всі схилилися над текстом.

​«Мілено! Твій лист був неочікуваним. Ми всі вважали тебе мертвою, але ти знову мене здивувала. Я щиро рада, що ти вибралася з того пекла. Твої новини про Сайласа – це найкраще, що ми чули за останній час. Дівчата втомилися ховатися, не виходячи з будинку. Ми вже збираємося в дорогу. Я погоджуюсь допомагати тобі, досвід няньчити підлітків у мене вже є. Ти занадто добра, щоб витримати це, а мене вони будуть слухати. Через кілька днів чекайте на нас. Мора.»

​Мілена притисла лист до грудей, її очі заблищали від сліз полегшення.

​– Вони скоро будуть тут... Вони їдуть сюди! – вона подивилася на мене, і в її погляді було стільки світла, що я на мить засліп. – Еріку, притулок... ми повинні перевірити чи всі кімнати підготовлені.

​– Встигнемо, – усміхнувся я, обіймаючи її за талію. – У нас є ще кілька днів.