Спочатку:
На сторінку книги
Глава 29. Двійка жезлів
Порада від карт: «Дуже легко застрягти в тому, що знайоме і добре вдається. Повсякденні справи, вже давно перестали бути для вас викликом. Ви продовжуєте займатися рутиною, бо добре це вмієте, але приходить усвідомлення того, що пора рухатися далі. Струсіть з себе пил та спробувати нарешті щось нове»
З глибини піднялася велика бульбашка і лопнула, розповсюджуючи різкий запах. Я заплющила очі і відкинула голову, занурюючи тіло глибше. В лазнях завжди тхнуло сіллю, але вода була настільки гаряча та приємна, що вилазити не хотілося. Так би і лежала тут годинами, поки шкіра на пальцях не піде лускою. Чиїсь вправні руки натирали мої плечі, руки та ноги рудою глиною, потім змивали і змащували пахучою олією. Це робило шкіру шовковистою та сяючою. Монастирські лазні не дарма вважалися достойними уваги королівського палацу. Я можу це точно стверджувати, бо вища знать розуміється на відпочинку, як ніхто інший. Хоча звідки мені знати, що зараз цінується у вищих колах суспільства? Вельможі сюди приїжджають лікуватися, а не теревенити зі мною, обговорюючи плітки. Та і хто в здоровому глузді впізнає в ігумені віддаленого монастиря мене колишню? А навіть якщо і здогадаються, то не покажуть цього. Тепер я для них порожнє місце. Ну, і грець із ними.
Настільки добре я себе не почувала вже багато років. Нарешті з’явився шанс хоча б ненадовго звільнитися від сірих кайданів всевидючої богині і віддатися первинній стихії, возз’єднатися зі справжньою собою. На кінчиках пальців ще відчувається, як по моїм венах замість крові течуть потоки сили та вогню. Це неймовірно збуджує та нагадує, що я ще жива. Так нестерпно кожен день постійно ховати посмішку від того, що загадкові події, які відбуваються в Шарті, знову змушують мене відчути цей світ. Стати чимось більшим за сірий каптур. Адель постійно каже, що стати наставницею – це бути цілим всесвітом для покинутих долею дівчат. Її слова давно перестали надихати.
Хто би міг подумати, що якійсь обряд зможе принести мені більше задоволення, ніж смачна їжа, келих вишуканого міцного напою, нова сукня з заморської тканини чи відчуття плотської близькості. Хоча, про що це я? Останнє з цього списку, я вже майже не пам’ятаю. Розмріялася. Можливість згадати - як це бути коханою, ще не скоро з’явиться на моєму горизонті.
В спробі відволіктися від важких думок, я занурилася з головою у солонувату воду і затримала дихання. Бульбашки повітря повільно відірвалися від мого носа та рушили до поверхні. Колись мені нічого не заважало подовгу отак лежати і думати. Це заспокоювало і дарувало свободу від реального світу, коли він занадто на мене тиснув. В ті часи я була молодою, повною енергії та планів змінити рух землі під ногами. А зараз - можу протриматися під водою не більше хвилини і радуюсь дозволу бути собою.
- Клята, Делія! - я з силою винирнула і ковтнула повітря.
Підступне стервисько вся пішла в свою мати. Я оступилася лише раз! Один єдиний раз! І де я зараз? На краю світу серед кам’яної пустки підтираю зади дурним дівчатам. Якби вони хоча б були талановиті, то я б ще зрозуміла, а так.. Деякі з них ще чогось варті, з ними можна кашу зварити при правильному підході. На іскру сили інших я би не звернула ніякої уваги. Але богиня милостива для всіх однаково і ми рівні поміж рівних. Дідька лисого!
- До вас прийшла гостя, матінко, - прошепотів тонкий дівочий голос.
- Хто тут? – я подивилася у темряву лазень, з острахом згадуючи, чи не промовила я свою тираду вголос.
- Я, Вільда, матінко. Прийшла дівчина від бургомістра і просить вашої аудієнції, - відповів голос і вийшов на світло.
- Яка ще дівчина? – не зрозуміла я, розчаровано витягуючи своє тіло з води.
- Та що носить ваш обренч, - монахиня подала мені рушник та довгу білу сорочку.
- А, ця дівчина. Якщо вона прийшла за сукнями, то вони вже готові і висять в моїй гардеробній. Нехай просто забирає і йде собі. Навіщо мені особисто брати в цьому участь?
- Речі для неї вже спакували та завантажили в екіпаж, але вона наполягає на особистій зустрічі. Каже, що це важливо.
- Добре, раз просить, значить я прийду. Завари поки їй трав’яного чаю з пелюстками лаванди та липи, і хай почекає. Я скоро буду.
Накинувши поверх сорочки шовковий, розшитий танцюючими чаплями халат, я задумливо торкнулася води. Посланці Ніка просто так до мене не заходять. Цікаво буде почути, що такого важливого сталося, через що мені треба вилазити з води? Добре, хоч вона прийшла, а не той клятий алхімік. Може Анатоль і вважає його молодим дурником, але я з ним не згодна. В хлопці є зерно потенціалу. Це міг не помітити його старий вчитель, але я здатна розгледіти більше. Сивий може змінити ім’я на більш шляхетне, стати герцогом, підім’яти під себе владний орден, проте він так і залишиться переляканим молодим парубком з віддаленого острова, який приречений вічно тікати від свого минулого. Для нього я теж колись була всім всесвітом, а зараз що? Він вривається на мою територію і хазяйнує, як хоче, прикриваючись шматком паперу з печаткою тієї, кого всім серцем ненавидить. Якщо промовити це в голос то вийде абсурдний оксюморон, який може будь-кого привести на шибеницю. Тому, краще промовчу.
Дорога до моєї вітальні, як і завжди, займала багато часу. По приїзду сюди, я хотіла оселитися ближче до лазень, в одну з кімнат для шляхетних постояльців, проте мені не дозволили. Делія навіть такою дріб’язковою забороною вказала мені на моє нове місце в харчовому ланцюжку. Я більше не вхожу в коло шановного панства, і тому навіть не можу претендувати на кімнати для них. Ну і нічого. Як тільки з’явилася можливість почати ремонт, то я собі зробила кращі умови.
Єдине, що я не змінила – це білі стіни. Вони завжди нагадували мені аркуш чистого паперу, на якому можна зобразити що завгодно. Весь новий корпус з сонячного каменю, вишукані вази для квітів, картини, гранітні каміни і навіть оббита дорогою тканиною софа, на якій сиділа дівчина від Ніка – це все моя заслуга. Я підійняла садівництво, налагодила торгівлю, випросила в Анатоля, чи Гю, чи як його там зараз звуть, продати мені франшизу на виготовлення джину, і змогла здобути потрібні кошти. В молодості я не так планувала змінювати цей світ. Хоча чого мені скаржитися? Зі мною обійшлися краще, ніж з минулою королевою, яка остогидла монарху. Може тому, що королевою я так і не стала.
Чорнява дівчина в срібному обренчі стояла біля вікна і задумливо дивилася в сторону Червоного замку. З моїх вікон його майже не видно, лише пару гострих шпилів центральної будівлі відблискують на обрії. Мабуть цього було достатньо. Над її головою порхали білі метелики, які завітали на солодкий аромат трав’яного чаю. Я зайшла до кімнати, взяла розчіску та шпильку для волосся з шафки, і сіла на пуф. Дівчина не почула мене і продовжувала сконцентровано вдивлятися в далечінь. Прийшлося навмисно двічі постукати ложечкою об порцеляновий чайник, щоб привернути її увагу. Нарешті вона повернулася на звук і здивовано вигукнула:
- Коли ви тут встигли з’явитися? Навмисно підкралися?
- Навіщо мені підкралася в своїй власній вітальні? Ти мене б змогла помітити, лише в тому випадку, якби я влетіла крізь вікно. Смію тебе розчарувати: моя мітла залишилася в столиці, а крила я ще не навчилася відрощувати. Та і взагалі мені казали, що монахині не літають. Тому – роби висновки сама.
Так собі вийшов жарт, на трієчку, але я посміхнулася та додала ложку цукру у філіжанку.
- Не пийте чай! – раптово вигукнула дівчина і підбігла до мене.
- Чого б це? – не зрозуміла я і налила з чайничка гарячий напій.
- Луїза вам нічого не розповіла? - здивувалася дівчина.
- Яка Луїза? – спитала я і взяла гребінець в руки.
- Ще одна актриса погорілого театру, - закотила очі дівчина і відставила від мене філіжанку з чайником, - Досить цих дурнуватих ігор! Ви надіслали підопічну у вигляді служниці шпигувати в Червоний замок. Ми її викрили та надіслали до вас з важливим посланням.
- Молодці, що ще я можу сказати, - я знизала плечима і почала розчісуватись, - Ти мене щойно витягла з лазень. Якщо Луїза в монастирі, то я її ще не бачила.
- Можете перестати це робити? - невдоволено попросила дівчина.
- Що саме, люба?
- Ось це! - вона ткнула пальцем на гребінь в моїх руках, - Я вам не один з жеребців, котрих можна гіпнотизувати вашою розкішною гривою.
- Ти справді вважаєш її розкішною? Що ж, дякую за комплімент, їх не часто можна почути в монастирі. Якщо тобі це заважає, то волосся може почекати, – не образившись на неї за таке порівняння, я вдоволено провела рукою по волоссю і відкинула вологі локони за спину, - Кажи, що такого важливого трапилося?
- Ми думаємо, що донька бургомістра нічим не хворіє і в Шарті твориться якась бісовщина.
- Я сама оглядала Летицію після першого приступу. Цікаво почути з чого ви це взяли.
Дівчина не замовкала вже хвилин двадцять, а я весь цей час думала лише про те, який же сивий все таки бовдур. Ні, я також молодець, бо ця вся божевільна історія розвернулася на моїх очах, а я тільки гав ловила. Без зайвої скромності, я можу стверджувати лише одне - не дарма я казала, що його улюблена тема мерців тут ні до чого. Він тільки і знав собі - постійно кричав про це папугою, як заведений.
- Перепрошую, ви щось сказали? – зупинила свою розповідь дівчина.
- Що ти почула? – перепитала я.
- Щось про папугу, - відповіла вона здивовано і закінчила попередню думку, - Ви в небезпеці. Отруєно вже декілька людей і ми думаємо, що ви наступна.
- Алхімік думає, що я наступна, - зрозумівши звідки вітер віє, я виправила її твердження, - Нехай не хвилюється, я дам собі раду. Мене більше цікавить інше - звідки Вольфганг знає про стихію пустки?
- Він не сказав. Мабуть прочитав в якомусь трактаті.
- Будь де таке не напишуть, - похитала я головою, - По перше, її називають не пусткою, а порожнечею. А по друге, якщо прямо трактувати стародавні вчення, стихія - це одна з першооснов світу. У сучасних текстах релігійного та наукового змісту стихії можуть бути перефразовані або переосмислені, і представлені наприклад, як різні форми енергії. Проте, це не змінює суті – порожнеча не може бути стихією, бо це не першооснова світу. Крапка. Хто би що не писав в своїх маргінальних теоріях, ані порожнеча, ані темрява, ані розбрат, ані будь-яка інша субстанція не може назватися стихією, бо не приймала участі у створенні світу. Час, життя та смерть – це все наслідки, а не першоджерела, як і всі боги, демони та духи, - закінчила я свої філософські роздуми. Вона зморщила ніс та промовила:
- Вольфганг теж назвав це маргінальною теорією. Звідки ви все це знаєте? В монастирі, де я навчалася, нам інше розказували про створення світу на ранкових проповідях.
- Ми зараз не святе письмо обговорюємо, да осяє богиня твій темний розум, а стародавні мистецтва, більшість з яких зараз заборонені, - я відчула розчарування тим фактом, що навпроти мене сидить не алхімік, який би мене зрозумів, - Нагадую, що це ти до мене прийшла, а не навпаки, тому слухай мовчки. Мені потрібен символ, який був намальований на обеліску, і детальний опис кого і як принесли в жертву.
- Три білих голуба були розташовані трикутником в колі з нутрощів.
- Голуби, - я замислено закусила губу, - Ніколи не розуміла знущання над невинними створіннями задля втіхи потойбічних сил. Трикутник, це потужний символ єдності трьох елементів - жіночого, чоловічого та духовного аспекту. Або він просто може означати будь-яку силу трьох.
- Птахів полили оліями чорного мирту, пижми і шафрану.
- Ритуальні трави старої віри, однозначно. Пижму можна використовувати для освячення магічних інструментів та зняття заклинань стримування. Росте в будь-якій пустці поруч з містом, як бур’ян. Чорний мирт, це популярний інгредієнт пахощів, який також є цінним підношенням потойбічним силами. Його можна легко купити в будь якого купця. Але шафран? Цікаво, де його зараз можна дістати в Шарті? Я вже пару тижнів чекаю нову партію зі столиці, а вона все ніяк до мене не доїде.
- Так, це дороге задоволення, - кивнула дівчина.
- Його аромат – це аромат небес. Він налаштовує зв’язок з астральним світом, викликаючи тонкі енергії. При правильному використанні, за допомогою нього можна прокласти для будь-якої потойбічної істоти шлях в наш світ. Щось ще було?
- На обеліску був намальований оцей символ.
Дівчина витягла з кисету шмат криво відірваної тканини на якому чорним вугіллям було щось зображено. Я обережно розклала його на столі і стала роздивлятися. Закарлючки з яких складався символ не були схожі на літери, не утворювали логічний малюнок та не мали чіткої симетрії чи геометрії. Ніякого звичайного символізму та відсилок до стародавніх вірувань теж не було. Все виглядало, як випадковий набір завитків та ліній, які дитина бавлячись намалювала пальцем на піску.
- Новороб якійсь, - я покривила губами, роздивляючись цей витвір божевільної уяви, - Нічого від старої віри тут немає. Вольфганг точно не помилився в зображенні?
- Ні, він декілька разів перевірив. До того ж, на символ зреагував амулет.
Камінь міг світитися біля обеліска реагуючи на природні коливання сили, тому це не показник. Але у алхіміка срібна печатка, а це не абищо. Він молодий, його око таке ж гостре, як і розум. Краще самій все перевірити. Зібравши волосся золотою шпилькою з нефритами, я дістала з потаємної шухлядки оксамитово-чорний мішечок.
- Я не спитала одразу, яке ти обрала собі ім’я?
- Тут мене звати Ізольда.
- З давньої мови це означає «озброєна». Гарний вибір, тобі личить, - з цими словами я протягнула їй мішечок.
Дівчина прийняла його і витрусила вміст. На долонь впав амулет, які блякло світився блакитним.
- В мене вже є такий, - сказала вона і витягла його брата-близнюка зі свого кисету. Він також світився. Вона не розуміючи подивилася на мене, задавши питання одними очима.
- Я вже казала – монастир обитель сили богині і вони можуть тут так себе вести. Передай камінь своєму другу лицарю. Він загубив його ввечері у Червоному замку. Луїза знайшла його і принесла сюди, але мені він не потрібен. Якщо вже ти тут, то поверни його, будь ласка, власнику.
- Чому він вам не потрібен? Зі слів старого монаха, це єдиний спосіб виявити потойбічні сили.
- Що ті монахи можуть знати в тонких матеріях? Нехай займаються своєю роботою і не лізуть в чужу.
Запаливши свічку я обережно провела тканиною по краю полум’я. Вона заіскрила і тканина на мить спалахнула блакитним вогником.
- Дивно, простий малюнок не повинен себе так вести.
Дівчина мовчки дивилися на мене і, здавалося, що вона ловить кожен мій рух. Поклавши на клапоть тканини руки, я прошепотіла потаємні слова, заплющила очі і почала прислухатися до своїх відчуттів.
Звуки кімнати почали повільно затихати, залишаючи мене в німій тиші. Свічка затріщала і від неї знову посипалися іскри. Вони зупинилися на шляху до підлоги і завмерли, ніби потрапивши у невагомість. Метелик, який порхав у повітрі, ще раз махнув своїми білими крилами і застиг.
- Пора, - прошепотіла я і, глибоко вдихнувши повітря, зробила крок вперед, провалюючись в темряву.
Двері відчинилися. В довгому коридорі було безліч кімнат. Їх двірні отвори зяяли темрявою. Здавалося, що білі стіни не мають не кінця, ні краю. Я ступала по липкій підлозі, орієнтуючись на звук. Звідкись здалеку було чутно глухе ритмічне цокання. Цок, цок, цок. Його прорізав одинокий дівочий крик і знову все затихло. Плутаючись в своїй довгій сорочці, я обережно попрямувала до нього.
В кімнаті, куди мене привів коридор, щось було. Серце затремтіло в грудях. На підлозі, в калюжі чогось темного, непорушно лежало тіло дівчини звернувшись в неприродній позі. Наче театральний софіт, з вікна визирнув яскравий повний місяць. Граючи своїми промінцями по кришталевим бра на стінах, він освітив мені її статуру. Ніби поламана лялька, вона приклала одну руку до грудної клітини, а іншу сховала за спину. Розпатлане волосся була залите чимось густим та темним, і приховувало від мене обличчя. Пошматована коричнева сукня оголила ноги, на яких виднілися поранення. Жахливе видовище. Досить. Я вже побачила, що хотіла - треба повертатися.
- Малюнок справжній, - я розплющила очі, повернувшись з астральної прогулянки.
Час продовжив свій рух. Білий метелик сів на цукорницю, ніби нічого і не було. Іскри від свічки впали мені на ноги, боляче вколовши шкіру.
- Не знаю куди він мене привів, проте це місце добрим не назвеш. Тобі про щось говорить довгий коридор з повнею за вікнами?
- Так, - дівчина здригнулася, - Це те місце куди ми попадаємо у своїх снах. Там живе якась потвора, що може приймати різні обличчя. Вона ледь не вбила мене сьогодні вночі. Добре, що Кальм допоміг і поклав мене у воду.
- Рудий лицар? – здивувалася я, - Як він до цього додумався?
- Тінь біля обеліску в пустці зламала хребет його кобилі. А сам він впав в якійсь транс і не міг прокинутися. Проїжджий рон дотягнув його до озера і якось привів до тями зануривши в озеро.
- Що? – вигукнула я, - Його кобилу вбила тінь?
- Я не знаю подробиць, але він саме так розказував, - знизила плечима дівчина.
- З цього і треба було починати, а не морочити мені голову здогадками Вольфганга!
Дівчина глянула на мене переляканими очима і відсунулася трохи далі. Схопивши бронзовим дзвіночок, я двічі змахнула їм. В кімнату тихо зайшла Вільда.
- Чим може допомогти, матінко?
- Терміново надійшли когось до великого магістра Ордену Білої Айстри, герцога Ре Отіна, з проханням якнайшвидше приїхати сюди. Луїза мене шукала сьогодні?
- Ні, матінко.
- Моя гостя стверджує, що вона повинна була передати мені важливу інформацію. Я починаю хвилюватися. Попроси дівчат розшукати її. Це також терміново.
Дівчина поклонилася і без зайвих запитань покинула кімнату. Я розвернулася до той, що називала себе Ізольдою і спитала:
- Є ще щось, чим ти хочеш поділитися?
- Так, ми думаєм, що за цими обрядами може стояти хтось з ваших дівчат.
- З моїх дівчат? – я розсміялася забувши всі закони пристойності, - За кого ти нас тут приймаєш?
- Ну, навіть не знаю. Давайте подумаємо разом, - протягнула вона, - Ви не можете тримати в руках срібло. Воно тяготить і пече шкіру, коли її торкається. Ваші дівчата можуть ворожити на тінях, знаходити будь кого і будь де, зцілювати тяжкі рани і ще достобіса інших дивних речей. Я бачила рубці Гийома. Так швидко поранення навіть у палугів на затягуються. Ви розумієтесь на окультизмі, травах, настоянках, старовинних ритуалах. Тільки що, на моїх очах змогли потрапити у місце нічних кошмарів і легко повернулися звідти по свої волі, навіть не спітнівши.
- Це все хаотичні збіги обставин і звичайна жіноча мудрість - нічого більшого, - я розвела руками, - Можливо, ти колись зрозумієш, що я маю на увазі.
- Не тримайте мене за дуру, матінко, – в’їдливо прошипіла дівчина, - Ім’я Брухос, це ж відсилка до слова «відьма» з південних мов? Цей святий взагалі існував колись? Ви б ще Орденом Святої Стриги назвалися, щоб зовсім ніхто не здогадався.
Вона наблизила до мене своє почервоніле обличчя і набравши повні груди повітря випалила:
- Ми не на суді Святого престолу і я прийшла до вас не заради звинувачень. Власно, мені байдуже, чим ви тут займаєтесь. Аби тільки вибратися з цього клятого міста живою. Вислухайте, будь ласка, мене без своїх звичайних насмішок – ми думаємо, що хтось з монахинь, які сьогодні танцювали на арені, причетний до всіх містичних подій.
- Алхімік справді так вважає?
- До чого тут він? Думати серед нас вміє не тільки Вольфганг, - спалахнула дівчина, - Це я помітила чобітки, поки вони витріщалися на ваші химерні танцюльки.
- Химерні? А мені здається, що доволі добре вийшло. Чого ви вирішили, що хтось з моїх причетний і до чого тут чобітки?
- Після нападу білої примари в монастирі, Вольфганг з Кальмом знайшли дивний слід від танцювального чобітка перед своїми вікнами. Ми не розуміли звідки він там взявся, аж поки я не помітила схожі чобітки під часу танцю. Я склала обидва випадка і прийшла до того, що всі дороги ведуть в монастир. Тут був перший напад, тут знайдений слід і саме тут знаходяться ті, хто міг це зробити.
- Чобітки кажеш, - задумливо промовила я, обдумуючи слова співрозмовниці, - Це має сенс. Ось звідки міг йти звук, про який говорив лицар.
- Ви про що?
- В монастирі ніколи не було білої примари, як і у всьому Шарті. Істота, з якою билися твої друзі не могла нею бути. Повернення з мертвих має декілька стадій. Спочатку ледь чутний вітерець і шепіт, далі хмара білого диму, потім те, що люди називають полтергейстами, а вже після цього, починає формуватися фізична оболонка. А лицар казав, що чув сморід і звук, як від комахи, коли переслідував потвору вночі. Це не збігається з місячною фазою і не має сенсу. В будь яких обрядах повинна бути логіка та джерело сили. Підняття мертвих зав’язано на місяці: скільки часу душа відходить в місячний світ, стільки же вона і повертається. Зараз він майже втратив курс і скоро стане повністю темним. Отже два-три дні назад примара, якщо б це була вона, не могла отримати плоть. До того часу, для неї немає ніяких матеріальних перешкод, бо їх для духів не існує. Перестрибувати через паркани і лізти до вікон їй не треба.
- З ким тоді вони билися?
- А я звідки знаю? - я знизила плечима і задумалася, - З кимось вони точно билися, бо поранення були не з легких. Йошико прийшлося сильно попрацювати, щоб підняти лицаря та його звіра на ноги.
- У Вольфганга є ще одна теорія з цього приводу, - зітхнула дівчина, - Але це зовсім вже щось на грані божевілля.
- Здивуй мене, - я посміхнулася їй і подумала, що алхімік і так вже мене здивував щонайменше двічі за один день. Цікаво, чи вийде в нього хет-трик?
- Він думає, що в Червоному замку оселилася гаргулья.
- Ну, думаю він правий, - погодилась я, кивнувши головою, - Але з об’єктивних причин, його краще назвати гаргуйль. Він якось завітав до мене на ранковій зорі. Після цього прийшлося нові шибки вставляти у вікна.
- Що? Ви серйозно?
- Абсолютно. Я зазвичай не жартую, коли мені вибивають вікна. Тільки, я не розумію навіщо йому нападати на людей? Гаргульї - породження сил хаосу. Їх рід не відноситься до злих потойбічних створінь, які б легенди не ходили.
- Що ви таке кажете? Тобто ви це знали і весь час нічого не робили? - закричала дівчина.
- З чого ти це взяла? Те, що в місто пробралися темні сили, я відчула доволі давно. В повітрі з’явився нестерпний сморід, який неможливо перебити квітами та пахучими оліями. Знаєш, такий тонкий, настирливий запах, ніби миша здохла десь в стіні і тепер треба просто чекати, коли вона повністю зітліє. Через це я їздила в Червоний замок і пропонувала бургомістру свою допомогу, проте він від мене відмахнувся. Я спочатку не зрозуміла чому. В нас завжди були гарні відносини і він цінував мою думку. Аж поки не побачила того старого, який невдало видавав себе за астролога. Тоді все стало на свої місця.
- Ми вважаємо, що старий монах може до цього бути причетний.
- Він? Якщо я правильно пам’ятаю, то отець Абрахім звичайний канцелярський щур з якогось північного монастиря. Коли і за які заслуги він став повіреним Гюстава, я не знаю. Наскільки я бачила, з умінь в нього тільки рівний почерк та можливість писати без помилок. Звичайно, це більше ніж можуть багато інших, проте недостатньо для роботи з тонкими матеріями. Чого ви на нього подумали?
- Агоу! – крикнула дівчина, - Ви мене взагалі слухали? Я з цього починала нашу розмову! Кальм підслухав його розмову з таємничою покоївкою, де він давав їй розпорядження щодо необхідності зірвати весілля і щось казав про обряди біля обелісків. Дівчину звали Сія, проте справжньою Сією вона не була, бо справжню Сію сьогодні випадково отруїли. Бачили цю німу дівчину з ластовинням на обличчі тільки обрані, з ким вона контактувала. Ваша шпигунка і хранителька замку про неї нічого не знають. Вольфганг подумав, що вона не справжня і її не існує.
Отакої, мабуть я і правда старію. Треба кидати пити, бо щось зовсім погано стало з концентрацією. У Вольфганга або дуже сильна уява, або насправді непогані розумові здібності. Може він і не сильно обізнаний в окультизмі, і помилився зі стихією, проте хлопець зміг вловити суть. А в цій мішанині причин і наслідків, це зробити вельми не просто. Принаймні, у мене з Гюставом не вийшло.
- Перший закон цього світу каже, що з нічого не може з’явитися щось. Якщо так багато людей бачило німу дівчину, значить вона існує. Змінити зовнішність не можливо, перевертнів серед нас нема. За допомогою мороку можна видати себе за іншу людину, чи стати невидимою. Прозорою ти не будеш, просто люди не будуть звертати на тебе увагу. Ти станеш для них пустим місцем. Але таку властивість може подарувати лише одна потойбічна істота, яку треба прикликати.
- Ваш виступ на турнірі був доволі ефектний. Це ж був не простий танець, правда?
Я прискіпливо придивилася в дівчину. Темно-синя сукня сиділа на ній доволі не погано. Вона її підкреслила ажурною білою сорочкою, комірці якої виглядали з вузьких атласних рукавів. Чорняве волосся заплетено в звичайну косу. З прикрас був мій срібний обренч та нитка дрібного лазуриту на шиї. Як на мене - занадто просто, навіть суворо, а їй личить. Молодець, знайшла свій стиль, швидко вчиться.
- Яка кмітлива дівчина, - я заплескала в долоні, - Я справді починаю шкодувати, що ти навчалася не під моїм крилом. Кігті ворона виявилися спритнішим, еге ж? Те, що ти раніше назвала химерними танцюльками, було старовинним обрядом, який повинний захистити місто від напасті. В ньому ми звернулися до сили землі, щоб вона була спокійною і плодючою. Його виконували за сотні років до мене, в місті тобі будь-хто про це може розповісти. Правда, я його трохи адаптувала, добавивши силу вогню. Якщо ти думаєш, що це був обряд виклику, то це хибна думка. Випадково навчитися викликати демонів не можливо. Ґримуари Абрамеліна і Агріппи не вивчають в сільських школах. Для цього треба мати доступ архівів, які зберігаються в дуже захищених місцях.
- Наприклад, одне з таких місць може бути монастирем на півночі поблизу Акритусу? – сказала дівчина.
- Так, вдалий приклад, - я задумливо кивнула, дівчина діло говорить, - І монах з канцелярії Святого престолу може знайти спосіб проникнути в будь-яке сховище. Для цих щурів архіви - другий дім. При умові, що колись був перший.
- Якщо за всім стоїть людина сивого кардинала, то він сам може бути першоджерелом всіх проблем.
- Не думаю. Крім знань потрібна чимала сила. Гюстав не настільки обдарований і пік свого розквіту вже пройшов. Та і нащо це йому?
- Гроші? Влада? Прихильність корони? Вам краще знати, - розвела руками дівчина
- Все це в нього або вже є, або не суттєво. Якщо б захотів чогось більшого, то з його посадою та ресурсами міг собі дозволити діяти відкрито, а не плести інтриги. Тим паче, якою б паскудою сивий не був, він не буде просити допомоги в темних сил. В нього з ними вже є свої не закриті рахунки.
- Тоді монах діє самотужки або має інших покровителів, - розвела руками дівчина, - Ви можете переконати сивого взяти під варту отця Абрахіма?
- Не раджу називати герцога Ре Отіна «сивим» в його присутності. Він від цього біситься, - попередивши дівчину, я продовжила, - Я поговорю з ним, але це може бути не просто. Коли Гюстав в чомусь впевнений, його важко переконати в іншому. Пихатий покидьок змалечку був цілеспрямованим впертим бараном.
- Змалечку? Він виглядає вдвічі старшим за вас, - округлила очі дівчина і тихо добавила, - Скільки вам взагалі років?
- Перед тим, як задавати питання, навчись спочатку думати, чи хочеш знати відповідь. Це набагато спростить життя тобі та іншим. А може і сильно його подовжити. Передай Вольфгангу, що я його почула і зроблю все, що в моїх силах. Завтра прийом на честь заручин в палаці сім’ї Де Гійяр. Там ми з ним побачимося і все обговоримо. А зараз йди, мені треба подумати і зустрітися з Гюставом.
Дівчина сховала амулети в кисет та пішла до дверей. Я розвернулася та гукнула їй в спину:
- Постривай! Хотіла спитати, чого ти мені все це розповіла? Не боїшся, що я сама можу за всім цим стояти?
- Все просто, - посміхнулася дівчина, - Ви танцювали босою і я бачила ваші ноги.
- А що в мене з ногами? – не зрозуміла я і глянула на свої стопи.
- Слід був маленький, як у підлітка. А на ваші ступні можна підкови вішати.
- Ну, це якось вже занадто, - сказала я і зігнула пальці на ногах, - Я могла задіяти когось з дівчат, наприклад. Вони б виконали всю роботу, а я залишилася чистою.
- Могли звичайно, проте це маловірогідно, - похитала головою дівчина, - Ви занадто розумна, щоб діяти так грубо і не продумано. Маючи доступ до доньки бургомістра на своїй території можна було б вигадати щось вишукане. А тут, як ви сказали, один суцільний новороб і плутанина.
Я кивнула їй і підійшла до вікна. Правду кажуть - дві розумні жінки завжди знайдуть спільну мову, якими б різними вони не були. Сонце невпинно дійшло до Черлених гір, і вже з'явився краєчок тонкого, майже невидимого нічного світила. Ну, все - почався період темного місяця. Темрява з’їдала останні залишки світлого місяця, а мене гризла нетерплячка.
- Дідько! Гюстав, якщо це ти заварив цю кашу, то начувайся!
Сподіваюсь, ніхто не помітить ще однієї маленької прогулянки. Швидкими рухами, щоб не дати можливість собі передумати і відмовитися від цієї авантюри, я виклала посуд з бронзового підносу та вилила в нього чай. З дзеркальної гладі, визираючи крізь плаваючі суцвіття липи та лаванди, на мене поглянуло моє трохи витягнуте відображення. Я схилила голову і вгледіла нову зморшку на переніссі.
- Трясця, я ще толком нічого не робила, а ця халепа вже коштувала мені складки між очима. Нічого, це в силах виправити.
Вдивляючись в очі свого дзеркального двійника, я торкнулася поверхні. Як тільки по золотавій рідині пішли кола, губи самі зашепотіли вже майже забуті слова. Хвилі чаю на підносі застигли, підхопили мій розум і за мить я опинилася в чийсь вітальні. Пробираючись крізь розлоге листя квітів у вазонах, сонячне світло заливало простору кімнату. Портрет не знайомого чоловіка на білому коні осудливо дивився на мене, не розуміючи звідки тут взялась ця нахаба. З коридору почувся чиїсь крики:
- Що значить зупинитися? Все закінчиться, коли я скажу!
В дверному отворі з’явився сивий в компанії чоловіка, що був зображений на картині. Блондинисте волосся незнайомця було масним від поту. Він помітно нервував і здався набагато старшим за своє зображення на полотні. Я туго зав’язала свій розшитий птахами халат і поправила ще вологі локони на плечах. Гюстав зупинився, примруживши очі.
- Як ви тут опинились? - гаркнув незнайомець, - Марін! Марін, чого ти не попередила, що у нас гостя?
- Не турбуй покоївку, Ґаззанті, це не до тебе прийшли, - осадив його сивий, подарувавши мені криву посмішку.
Незнайомець хотів ще щось сказати, але сивий зупинив його, жестом вказавши на вихід. Чоловік ображено скривився, але мовчки залишив нас на самоті. Я відвернулася від них і задумливо продовжила розглядати картину.
- Що ти тут робиш? Делія знає про твої фокуси?
- Або ця картина стара, або митець зображаючи його фарбами, скинув замовнику не один десяток років, - задумливо промовила я.
- Навряд чи ти витратила стільки сил, заради того, щоб поговорити про дешеве мистецтво або зовнішність мого друга. Якщо ти наважилася порушити заборону Адель, то мабуть сталося щось важливе.
- Сталося, - кивнула я, - Але не те сталося, що гадалося, Гюстав. Ти весь цей час брехав. Тільки от питання - ти брехав мені чи собі?
- Твоя манера говорити загадками зараз напрочуд недоречна. Або викладуй, що такого важливого ти дізналася, або йди звідки прийшла. В мене немає часу на порожні балачки.
- Ну, що ж, тоді по суті - хтось в Шарті невідомо навіщо викликав Беліала, - промовила я, споглядаючи на реакцію чоловіка. Обличчя сивого витягнулося і він став схожий на перезрілу грушу, - Як я і казала, мерців тут ніколи не було і ти не міг про це не здогадуватися. А тому, або твій особливий зв’язок з ними вже не працює, або ти ввів мене в оману.
- Без додаткових танців з бубнами, мій зв’язок так само не працює, як і твій. За це можна щиро подякувати нашій сяючій матері. Про мерців, це була одна з робочих версій. Хто ніколи не помилявся, може кинути в мене камінь. З чого ти взяла, що тут демон?
Я подумки штовхнула горщик з квітами. Земля розсипалася по підлозі, зобразивши потрібний мені символ.
- Я не ховаю обличчя, в мене їх безліч, - прошепотів сивий, - Сигіл химери. Вперше я зустрів його десь півроку тому. Де ти його побачила?
- Найманці бургомістра знайшли цей малюнок серед залишків ритуалу біля білого обеліску. Знаєш, як він працює?
- Ні, поки ми ловили єретиків на півдні, не було можливості побачити його в дії. Як пережили зустріч з ним люди бургомістра?
- Поки всі цілі, але їх вже спробували вбити, причому не тільки уві сні. Також вони зіткнулися з дівчиною, яка може змінювати зовнішність.
- Хтось з твоїх дівчат міг це зробити?
- Не сміши мене! - я голосно розреготалася, - Ці дівчата навіть кролика з капелюха не витягнуть, не те що демона з потойбіччя. Князь Беліал - особистість багато в чому легендарна. Корифей нижнього світу не терпітиме аматорів. Тим паче малих шмаркачок.
- Хочу тебе розчарувати, люба Маджерін. В Шарті і справді немає не моїх улюблених мерців, ні близьких тобі демонів, - він похитала головою, - В ґримуарах зазначено, що Беліал може з'являтися у вигляді людини, кота, жаби, або їх комбінації. В ілюстраціях “Пекельного словника” зображені голови цих істот із ногами павука. Якщо його справді прикликали, то щось з цих атрибутів повинно було з’явитися в місті. Випадково жабоголового кота на шістьох лапках не бачила поки сюди йшла? - посміхнувся сивий.
- Більше нічого кумедного не встиг придумати? Мені зараз якось не до твоїх плоских жартів, Гюставе.
- А я і не жартую, - його бліде обличчя і справді виглядало дуже серйозним, навіть похмурим, - Сигіл химери, не має ніякого відношення до демонів. Вони пішли за сонцем на захід, сховавши свої роги у темряву віків. А це, - він вказав на символ з розсипаної землі на підлозі, - Нове віяння, яке народилося в нульових - десятих роках нашого сторіччя, проте тільки зараз дійшло до нас з-за південного моря. Сигіли, гальдрастави, огами, хекс-руни, чорний атт, магічні літери, все, що ти так не любиш – суцільна хаотична магія та новороб. В них навіть магічний рік по іншому розраховується.
- І це працює?
- Ще й як. Ти багато пропустила за роки відчуження в монастирі, - похитав головою Гюстав, - Минулого року недалеко від Пенефоріса я два загону монахів втратив через схожу річ. Вже кілька років не можемо придушити в зародку цю дурню. Бігаємо як сліпі цуцики з одного кінця країни в інший, а воно пре і пре з усіх шпарин. Як тільки ми відрізаємо одну голову, виростають з десяток інших.
- Як себе поводять амулети? Хаос, чи ні, це все одно магія - камені повинні були відреагувати.
- В тому то і справа - якось кволо вони себе ведуть, - скривився сивий кардинал, - Я гадав, що при будь якій потойбічний активності вони постійно повинні зірками палати, а насправді тільки час від часу спалахують. І то не завжди.
- Виходить, що не тільки ти виявився бовдуром, а і я. Або ми чогось не розуміємо, або і справді встигли постаріти. Треба це якось виправляти, Гюставе. Я ще не готова загубити в темряві віків, як це зробили демони.
- Що ти пропонуєш?
- Для початку, відправ в каземати старого монаха і спробуй розв’язати йому язика. Я не вірю, щоб він діяв самотужки. За ним стоїть хтось владний і заможний. А я буду шукати загадкову дівчину та джерело.
- Я зрозумів тебе. Адель будемо щось писати?
- Це погана ідея, - я похитала головою, - Якщо в столицю дійде інформація раніше, ніж ми з усім розберемося, то вона з нас три шкури спустить, приспівуючи свою дурнувату пісеньку.
- Садистка чортова, - скрився він, - Ці куплети досі у мене у вухах стоять.
- Чекаю вас обох до заходу сонця в монастирі.
- Так дивно знову тебе бачити такою, - ледь чутно промовив він, - Ти віддаєш мені накази, хоча тебе тут навіть нема. Легкого повернення, Маджерін.
Час знову пішов. Хвилі чаю дійшли до ободка бронзового підноса і пролилися на стіл. Дивно, я і справді навіть не спітніла. Здається, що робити перехід, як і плавати - не можливо розучитися, навіть якщо довго цього не робив. На вулиці почувся гамір і я підійшла до вікна, щоб подивися. До внутрішнього двору влетів скрипучий віз у супроводі зграї озброєних монахів.
- Клянуся, Делія, що ніколи не забуду того листа, де ти мене наказуєш допомагати їм. Моя б воля - котилися би вони звідси під три чорти, разом з Гюставом.
Взявши гребінець, я повільно провела ним по волоссю. Дивна ця історія, мутна і темна. Алхімік з друзями розкопав за пару днів більше, ніж ми змогли за місяць. Так, він молодий і має відкритий розум. Також, йому пощастить, хоча руни удачі я малювала не на ньому. Треба подивитися правді в очі - я втратила хватку. Роками займаючись врожаєм, щовечора заливаючись міцним джином та впиваючись жалем по своїй зруйнованій долі, я перестала встигати за рухом часу. Нові сигіли, які так не схожі на звичні для мене чари. Може у Вольфганга та його друзів все виходить, бо вони молоді? Їх розум не забитий старим досвідом. Треба щось змінювати, а то я скоро зовсім забуду ким народилася. Може кинути все і поїхати кудись на південь? Розвідаю про новий напрямок окультизму, відпочину від ваги сірого каптура та нарешті зможу відмити з себе нестерпний пил Черлених гір. Взимку нічого робити в монастирі. Хіба що, грати в преферанс з сестрою Розою. Цей час можна використати з користю.
Німа дівчина з ластовинням ніяк не йшла з моїх думок. Серед дівчат, які танцювали зі мною достатню іскру мають лише троє. Юстину можна відкинути, її талант вже розкритий. Хоча чому це? Її можливість спілкування з тінями могло прогресувати. Саме тіні вбили кобилу рудого лицаря, якщо він не бреше. Вільда - соня і в неї погано виходять нічні ритуали. Завжди носом клює та слова плутає. Залишається добрячка Софіко, яка і муху не може прихлопнути, щоб не пустити сльозу. Вольфгангу все вдається, бо в нього відкритий розум. Може і мені почати думати ширше? Афродезія - темна конячка, дар якої я ще не змогла зрозуміти.
- Все це дурня якась! – в серцях я кинула гребінець на підлогу, - Жодній з них не вистачить ані сил, ані розуму вивчити щось без мого пильного ока. Хто ж ти насправді така, невловима німа дівчина?
Задавши вголос це питання, я відчула, що десь глибоко всередині мене щось здригнулося і запалало ліве вухо.
- Дідько, невже це Гюстав мене згадує незлими тихим словом?
Заплющивши очі, я намацала тонку нитку, яка вела до мене і повільно потягну за не її. Вона дико задзвеніла та відкликнувся пекучим болем в серці, ніби в мене встромили ніж і провернули декілька разів. Не очікуючи такого, мене склало пополам, я впала на підлогу та зігнулась калачиком. Намить в голові промайнула ідіотська думка, що я зараз помру від цього болю.
- Матінко! Що з вами, матінко? - крикнув дівочий голос.
Опанувавши себе, я поспіхом відрізала нитку, і нарешті змогла набрати повітря в легені. Біль почав зникати.
- Все нормально, я зараз підведуся.
- Ми знайшли її, матінко! Вам треба терміново збиратися.
- Кого? Кого ви знайшли? - не зрозуміла я і поглянула на почервоніле обличчя Вільди. Очі дівчини були повні сліз, а голос тремтів.
- Луїзу, матінко. Вона у великій небезпеці.
