Раді Вас бачити!

Глава 33. Аркан 9 Відлюдник та Сімка мечів

Порада від карт: «Одинокий розум шукає просвітлення на шляху до істини. Будьте обережні - підступність, обман, хитрість та зрада буде Вас очікувати на кожному кроці. Будьте пильними. Цілком можливо, що Вас сьогодні захочуть сильно надути, або навіть встромити ніж в спину»

Теплі сутінки заполонили місто, розтікаючись по ньому густим фіолетовим чорнилом. Сірий екіпаж винирнув з темного провулку і повільно виїхав на широку вулицю. Місто ніби вимерло. Порожні мовчазні вікна будинків не світилися, як завжди, грайливим світлом ліхтарів. Лавки та майстерні були зачинені. Не було чутно ані криків дітей, ані звичайного гаміру таверен, які тут були на кожному кроці. Я нервово зіщулилася, відчуваючи майже інфернальних холод.

- Дивно. Така спека стоїть, а в мене мурахи по шкірі бігають, - подумала я, потираючи занімілі пальці.

Бозна скільки часу в мене пішло на те, щоб відвідати кожне місце, в якому нитка Луїзи робила вузол. Сподіваюсь, це буде останнє. На диво, мене не почало охоплювати відчуття, що я гаю час. Це вже не суттєво - час давно втрачений. Все було не так. І це не через порожні вулиці, де здригаєшся від кожного шурхоту миші, яких розвелося тьма-тьмуща. Це вітало у повітрі - суміш небезпеки та темного липкого відчуття чогось невідворотнього. Ніби наді мною зависла велика темна хмара, яку неможливо відігнати. Хоча ні, це знову мій егоїзм - вона нависла над всім містом. Щось мало статися і залишилося два варіанти: боротися або тікати світ заочі. Мені потрібно більше часу. Спочатку знайду Луїзу, а потім вже обдумаю наступний крок.

Сховавши ці думки у велику скриню з написом “на потім”, я відвернулася від вікна. Вільда привітно посміхнулася.

- От дурепа. Сидить собі, зуби сушить, і навіть не розуміє, що нас всіх чекає , - подумала я, дивлячись в блакитні очі дівчини, - Хоча чого це я? Ніби сама знаю більше. Чортова Делія. Якщо б не твої неосяжні кайдани, то я давно би з усім розібралася.

Екіпаж промайнув ще один провулок і виїхав на центральну площу, сполошивши стаю голубів. Небо заполонило крилами. Птахи здійнялися у повітря, гублячи білі, як сніг, пір’я. Сніг. Мабуть, він вже давно йде на півночі.

Ще раз подумки потягнувши за тонку червону нитку, я відчула, що пора виходити.

- Зупиняємося, - скомандувала я дівчині.

Без зайвих питань, вона двічі постукала в дерев’яну стінку і екіпаж зупинився біля фонтана. Скрипнули двері і я ступила на мостову з чорного граніту. Порожня центральна площа зустріла нас блиманням ліхтарів, які вже встигли запалити.

- Що ти тут забула, Луїза? - пошепки запитала я у мовчазної площі, а вже голосніше кинула через плече Вільді, - Попроси возницю почекати нас тут. Не думаю, що ми затримаємося.

Роздивившись навкруги, моє око впало на одну з будівель. В серці захололо і задзвеніло, ніби крижана струна скрипки. Вікна першого поверху були розмальовані білими квітами. Над входом красувався яскравий напис - “Чайна мадам Моро”.

- Куди далі, матінко? - тихо спитала Вільда.

- Сюди, - промовила я, вказуючи на важкі двері закладу.

- Ви тут бували колись?

- Ні, - похитала я головою, оглядаючи доволі красиву вітрину, - І ми це зараз виправимо.

Дівчина кивнула, та мовчки попрямувала до входу. Я ще раз прислухалася до своїх відчуттів. Нитка ніби вела сюди, але я чогось не розуміла. Все виглядало неправильно, як в кривому дзеркалі, що привозять на ярмарок здивувати народ.

- Стій. За мною, - скомандувала я, вглядаючись в темну підворотню.

Провулок просмердів кров’ю, смертю та хімікатами. Хтось постарався все прибрати, але якщо відбитків трагедії не помітити звичайним оком, то це не означає, що їх немає. Знявши шовкову рукавичку, я присіла і доторкнулася двома пальцями до граніту. По шкірі пробіг холод, хоча каміння ще було теплим від денної спеки. В очах постала червона картина різанини.

- Тут загинуло чоловік десять, не менше, - прошепотіла я, - І ще був звір. Його різкий мускусний запах досі залишився на стінах будинку. Він був переляканий, але попри все мав захистити свого володаря. Цікаво, хто з лицарів вирішив вигуляти свою тваринку в середмісті? Ставлю на чорнявого, у рудого ніби розуму побільше.

- Що ви кажете, матінко? - перепитала Вільда, - Я вас не розчула.

- Нічого, просто думки вголос, - похитала я головою, знімаючи другу рукавичку, - Давай-но зайдемо всередину.

Вільда вже хотіла повертатися на площу, але я зупинила її:

- Не туди. Нам в ці двері, - я вказала на заставлену ящиками стіну.

Дівчина округлила очі і відсунула перший короб. Сховавши в кисет рукавички, я відсунула сусідній. За стіною з порожніх дерев’яних ящиків та плетених корзин дійсно виявилися приховані двері. Вільда лише мугикнула щось собі під носа та сперлася на ручку.

- Тут зачинено. Може буде краще постукати в парадні двері?

- Не думаю, люба, що є кому нам відкрити, - посміхнулася я і згадала слова своєї старої вчительки. Вона була ще тою горгоною, але дечому мене навчила. Пора і мені починати давати справжні уроки. Зрозумівши, що я зібралась робити дівчина запротестувала:

- Не треба, матінко! У вас можуть бути проблеми!

- Запам’ятай, Вільдо: коли всі інші бачать зачинені двері, для нас це вікно можливостей. Дай-но мені спробувати відчинити.

Вона неохоче поступилася, звільняючи прохід. Наблизившись впритул, я крадькома обернулася - крім мене та Вільди поруч нікого не було. Добре, можна трохи змахлювати. Я лизнула кінчик мізинця і, зібравшись з думками, швидким розчерком намалювала слиною символ на ручці дверей.

- Аперіре ігнеам порту, - зірвалося з моїх губ.

Замок заскрипів, нагрівся і зі шпарини пішов їдкий димок. Посміхнувшись, я задоволено штурнула ногою двері. Вона відчинилася майже без скрипу, проявивши за собою темний прохід. Остання надія крадіїв: перевернутий п'йофастафур в поєднанні з заклинанням іскри. За таку витівку Фіфа мені точно би по голівці не погладила. Назвала би це дріб’язковим досягнення, про яке не варто нікому розповідати, щоб не ганьбитися. А кому яка зараз різниця?

Ім’я моєї наставниці походило від слова “щаслива”. Не знаю, ніколи не бачила у Феліцитати на обличчі справжнього щастя, лише прискіпливий вираз, ніби в неї під носом наклали велику купу лайна. Хтось дуже кмітливий колись називав її Фіфою і це прилипло на багато поколінь. Таким чином, одна з величніших чаклунок сучасності увійшла в історію під ім’ям Фіфа. Яка іронія. Навіть в посмертній епітафії так помилково написали. Я не відвідала її похорон, занадто була зайнята руйнуванням власного життя. Дівчата потім розповіли.

- Ви перша, чи мені йти? – спитала Вільда.

- Спочатку я, а ти за мною. Якщо щось піде не так, то не пробуй мене врятувати. Мчи до екіпажу і одразу в монастир. Там повинен бути Гюстав. Нагай йому про обов’язок виконувати старі клятви.

Дівчина мовчки кивнула, але я помітила, що вона поклала одну руку на свою талію. Ставлю десять золотих, що в неї там схований ніж.

- Молодець, моя школа, - подумала я, перевіривши під сукнею свій власний стилет.

Темний коридор виявився ще й задушливим. Торкаючись руками дорогих шовкових шпалер, я прямувала вглиб приміщення. Вільда сірою мишею слідкувала за мною. Всі вікна були закриті і йти прийшлось майже наосліп. Ліхтар я взяти з собою не додумалася, а повертатися було зайвим. В мене була можливість собі трохи підсвітити, але витрачати сили на таку дурницю не мало сенсу. Які гарантій, що саме тут закінчується нитка Луїзи? Це може бути ще один вузол.

- Ні, не тут. Потрібно підніматися вище, - подумала я, смикнувши подумки за нитку, - Десь тут повинні бути сходи. Треба їх відшукати.

На мій подив, прохід до вузьких тісних сходів, швидко знайшовся, навіть в темряві. Вільда пробувала наполягати, що треба шукати інші, але яка різниця? Крок за кроком, я піднімалася на другий поверх. Десь почувся гамір і я різко зупинилися. Дівчина не побачила цього і легко штовхнула мене в спину.

- Вибачте, матінко, - прошепотіла вона. Я цикнула на неї, нагостривши вуха.

На вулиці завзято гудів натовп. Луна доходила звідкись здалеку. Точно, це мабуть почалася друга частина лицарського турніру. Нік зовсім з глузду з’їхав цього року, витрачаючи дурні гроші, щоб вразити Де Санті. Видно, йому дуже важливий цей шлюб, якщо він так розщедрився. Пенефорійці теж молодці. Привезли з собою стільки грошей і коштовностей, що скоро всі повії в місті будуть ходити в перлах, які вони їм дарували. Біля моря, це не рідкість і прикрасами з дарів глибин нікого не здивуєш, а тут, в підгір’ї, такі коштовності - справжній скарб.

На другому поверсі було вже світліше. Вікна не були наглухо затулені портьєрами, крізь них пробивалося блякле тепле світло ліхтарів з вулиці. Я зупинилися, прислухаючись за відчуттів - треба ще вище підніматися. На цей раз сходи знайшлися не так швидко. Ми обшукали весь другий поверх, поки не натрапили на приховані за гобеленом двері.

- Цікаво, а куди всі звідси поділися? Теж турнір дивляться, чи приєдналися до загиблих в провулку? – думала я, ступаючи скрипучими сходинками.

Горище відрізнялося від перших двох поверхів, які були оздоблені з не аби яким смаком. В повітрі вітав важкий запах чаю та якихось трав. Ряди ящиків з пляшками та плетені короби стояли рівними рядами понад стінами. Я ткнула свого носа в один з них, так гучно чихнула.

- Щось мені здається чай запрів, - прошепотіла я у темряву.

- Я думаю, що ми дарма сюди прийшли, матінко, - тихо промовила Вільда.

- Не треба, люба, - похитала я головою.

- Що саме не треба? – не зрозуміла дівчина.

- Думати, - відрізала я, - Зараз це недоречно і тільки заважає. Треба очистити розум, прислухатися до своїх відчуттів і йти туди, куди вони тебе ведуть.

- І куди ваші відчуття зараз спрямовують?

- Туди, - я вказала перстом на зачинені двері в кінці кімнати.

- Як скажете, - знизала плечима Вільда.

Пальці зомліли і я майже була певна, що з рота вирвалися клуби пари. Щось мене непокоїло в цій будівлі. Ніби звичайний заклад: чистенько, нема павутиння і слідів щурів. Всюди стоять пляшки з напоями, коробки чаю та банки зі спеціями. Нічого дивного. Повітря трохи не свіже, але це не важливо. Може за тими дверима щось цікавіше?

Я штовхнула двері і перед моїми очима постало королівство битих дзеркал. Шматами тріснутого скла була заставлена вся кімната. Гротескними гострими піками вони височіли на столах та стільцях, стояли на підлозі, відблискуючи світло ліхтарів з вулиці. Обережно прямуючи по скляному коридорі, в одному з потрісканих віддзеркалень, я побачила лежачу постать в коричневій сукні.

- Дідько! – вирвалося в мене. Вільда хотіла підбігти до мене, але я зупинила її, - Не заходь сюди! Стій де стоїш і будь готова повернутися в екіпаж.

Дівчина зупинилася на порозі і схвильовано затулила рота.

- Точно дурепа. Чого лякатися? - подумала я, розглядаючи підлогу, - Вона ж не бачить картини, яка відкрилася перед моїми очима. Це мені треба втрачати свідомість, але якось не той настрій зараз, щоб гратися в благородну діву.

В колі сріблястого порошку та майже згорівших свічок лежало тіло дівчини. Світло від них відображалось в битих дзеркалах, роблячи і так химерну картину ще більш моторошною. Зібравши силу волі, я підійшла ближче, роздивляючись коло. Обережно торкнувшись до невідомої суміші, я зойкнула.

- Це скло, - прошепотіла я, потираючи палець.

На шкірі проступили пару червоних крапель крові. Те що здалося срібним порошком, виявилося дрібним, як пісок, дзеркальним склом. Незвичайне виконання магічного кола, нічого не скажеш. І хто до такого додумався? Власне, я без забобонів, але биті дзеркала до добра не доводяться. Витягнувши зі складок спідниці ніж, я обережно зробила пробіл в замкнутому контурі, розімкнувши коло. Розкидаючи скляний порошок, незримий вітер увірвався в кімнату і змусив свічки мерехтіти. Повітря наповнилось літаючими блискітками. Затуливши обличчя від дрібного скла, я переступила розірваний контур і наблизилася впритул до лежачої дівчини.

Це була не Луїза. Руде волосся було майже, як в мене, але з відтінком бронзи. Я обережно прибрала його з густо покритого ластовинням обличчя дівчини та доторкнулася до стрункої шиї. Пальці відчули слабкий переривчастий ритм серцебиття. Без сил, але ще жива.

- Матінко, з вами все нормально? – крикнула Вільда.

- Нічого нормального тут немає, - прошепотіла я, і вже голосніше відповіла дівчині, - Пошукай велике простирадло або зірви штору з вікна. Швидко!

Скрипнули двері і почувся тупотіння ніг.

- Молодець, не задає дурних питань, - подумала я і роздивилася незнайомку.

Її ноги наче рвав дикий звір. На дерев’яній підлозі виднілися засохлі червоні калюжі. Якійсь садист шматками зрізав з неї шкіру і обробляв зеленою маззю, щоб рани гоїлися, прирікаючи дівчину на довгі страждання. Подекуди, вже виднілася рожеві плями поміж ран.

- Який нелюд з тобою так вчинив, люба? - прошепотіла я, оглядаючи тіло.

Одним пальцем взявши крихту мазі зі шкіри, я пильно її роздивилася. Рецепт абатиси Еквін, однозначно. Ми таку також виготовляємо. Цікаво, чи робить її ще хтось в місті чи околицях.

- Зараз не час для роздумів. Поки Вільда десь ходить, треба тут трохи прибратися, - оговталася я від побаченого і почала швидко стирати коло, - Їй не можна все це бачити. Молода дівчина ще не готова зустрітися з темною магією, і тут тільки тому, що більше нікого не було поруч.

Взявши ніж, я почала гасити свічки широким лезом свічки. Їх залишки розтікалися брудним воском по підлозі, перетворюючись в багнюку. Замість вогню залишився тільки дим. З кожною погашеною свічкою, його ставало все більше.

- З чого вони зроблені, що така димовуха стоїть?

Десь далеко почувся несамовитий крик натовпу. Темряву неба розрізали кольорові вогні. Їх мінливе блакитне сяйво відбилося у сотнях битих дзеркал, заливаючи кімнату потойбічним світлом. На мить, я навіть відволіклася на цю красу, від моторошного горища. Вогнеграй у небі додав мені сил і сміливості рухатися далі.

Погасивши останній вогник, я зрозуміла, що зробила фатальну помилку. Фіфа мені б точно за таку необачність дала смачного ляпаса, і була би абсолютно права. Своїм довгим життям, чаклунки та чарівники, в першу чергу, завдячують інтуїції та увазі до деталей. Інтуїція підкаже, що треба робити, а відчуття нюансів – як саме. Звичайно, треба ще мати краплю вдачі, але це всім потрібно, не тільки нашому поріддю. Якщо в тебе немає хоча б двох з трьох цих простих компонентів, то вважай, що пора починати копати помиральну яму. В кращому випадку іскра згасне, повільно випалюючи тебе з середини, в гіршому - вона стане невимовним тягарем, який зникне тільки тоді, коли хтось переріже нитку твого життя.

Дим, який йшов від тліючого гніту, був не білий і не сірий. Він був чорний, як смоль, і гіркий, наче полин. Може я б і подумала, що у віск додали трав, чи якусь хімію, якщо б цей дим не почав формуватися у розпливчасту фігуру. Мінливе блакитне світло проявило тіньову постать. Не чекаючи, поки потвора покаже своє обличчя, я схрестила перед грудьми руки і звернулася до первісної сили. Делія мені за це голову відірве, але нехай, то буде потім. Борись сьогодні, отримуй на горіхи завтра. Головне, щоб залишилося кому отримувати.

Сила почула мене і відгукнулася. Між долонь спалахнув маленький вогник. Скрутивши його в тугу кулю, я жбурнула нею в згусток диму. Яскравою плашкою він промайнув в кімнаті, намить розвіявши тіні, але темрява кімнати швидко його поглинула.

- Нічого, - подумала я, - Майстерність я втратила, але це, як плавати в річці. Якщо вже колись робив, то можна швидко пригадати.

На цей раз куля була вже більшою, проте особливої різниці не було. Вона пролетіла крізь дзеркальний коридор і поцілила в груди потворної істоти, не зашкодивши їй.

- І це все, що ти можеш, жалюгідна відьмо? – прошипіла тінь, яка з кожною хвилиною все більше походила на дівочу фігуру.

- Ну, добре. Хочеш по дорослому, буде тобі по дорослому, - прошепотіла я і випустила дві кулі поспіль.

Кожний зі спалахів виблискував в десятках потрісканих дзеркал, химерно освітлюючи горище, проте тіней менше не ставало. З кожним моїм нападом, їх тільки більшало. Кінцівки пальців почали німіти від напруги.

- Трясця! Якщо я буду продовжувати в тому ж ритмі, то надовго мене не вистачить. Все таки відсутність постійної практики дають про себе знати, - подумала я і вирішила змінити тактику.

Останній згусток вогню промайнув дзеркальні ряди і зник в димчастій постаті. Тіні всмоктують світло. Як таке можливо?

- Чого тобі треба? – спитала я, глибоко вдихаючи повітря.

Чорний дим остаточно прийняв контури людської подоби. На дівочому обличчі відобразилося не розуміння, ніби вона вагалася з відповіддю. Тіньова постать задумалася на хвильку та розтулила очі. Який колір темніший за чорний? Мабуть, для нього не існувало назви в нашому вимірі. Очі були, наче дві виколоті дірки в космічну безодню. Така темрява зжирає цілі світи, перетравлюючі їх в своїх надрах. І наш колись також поглине. Сподіваюсь, не сьогодні.

- Віддай свою іскру, - прошепотіла темрява.

- Навіщо темряві потрібна іскра? – зацікавилася я, піднявши брови, - Свічки запалювати, щоб не так страшно було?

- Вона в тебе велика, а ти марнуєш її тут, на задвірках цивілізації, - прошелестів тихий, наче пожовкле листя голос.

- Зрозуміла, - кивнула я, - Значить, я, стара дурепа, живу не правильно, а в тебе вийде краще?

- Так! – зміцнілий голос відбився від дзеркал, заполонивши всю кімнату.

- Всі крадії від початку часів гадають, що краще зможуть розпорядитися майном своєї жертви. Мені завжди інтригувало питання – звідки така пиха? - протягнула я, збираючись з думками, - Може треба навчитися здобувати своє, а не вирішувати, що робити з чужим?

- Твій час давно пройшов. Настав мій! - вигукнуло створіння, і за мить добавило, - Наш.

- Цікаво, - протягнула я, оцінюючи останнє слово.

А «Наш», це скільки? Кепсько, якщо мені протистоїть коло відьом. Навіть три дурепи, об’єднавши свої сили, діючі «три, як одна» можуть дати просратися одній чаклунці. Ні, звичайно, потім можна окремо розчавити кожну з цих нахаб, як тільки коло буде розірване, але для цього треба спочатку вижити. Амулетів в мене не було. Великого джерела вогню, який міг дати мені більше наснаги – також. Нічого, і не з такого виплутувалися.

- І що ти збираєшся робити, коли отримаєш мою силу?

Тіньова постать завагалася, і я відчула, що задала правильне питання.

- Бачиш, з цим не все так просто, як здається, - промовила я, - З будь якою силою треба зуміти впоратися, підкорити, щоб вона тебе не зробила своєю рабинею. А головне - жити, постійно відчуваючи цей потік всередині. Будь-яка сила, це не тільки дар, а ще й чималий тягар.

- Облиш свої повчальні лекції, матінко! – вигукнуло створіння і вдарила ланцюгом з тіні та диму. На відміну від моїх вогняних куль, темрява батога не відобразилася в дзеркалах.

- Ах, все таки «матінко»! Гарних же «дочок» послала мені богиня, - подумала я, нашвидкуруч будуючи захист.

Простягнувши перед собою руки, я прикликала денне світло. Надворі глуха ніч, тому щит вийшов жалюгідний, але принаймні зміг встояти.

- Ти не шануєш силу! Не користуєшся нею! Тільки скиглиш і жалієшся на життя, наче стара куртизанка, яка пішла в тираж, - по зміїному отруйно прошипіла потвора, наносячи удари один за одним, - Ти не гідна її!

Один з батогів просковзнув поміж променями, які йшли з моїх долонь, і боляче вдарив в живіт. Мене відкинуло на кілька метрів і я спиною знесла дерев’яний стілець. Почувся дзвін битих дзеркал. Прокотившись по підлозі, я зігнулася від болю, і намить поглянула у вікно. Гул натовпу не змовкав. Десь далеко було багато людей, які переживали один з найяскравіших моментів свого життя. Навіть звідси я відчувала їх захоплення, страх, радість та азарт. Їх золотаві нитки спліталися в сяйві вуличних ліхтарів у загадкові фігури. Це блякле світло не могло мені допомогти, занадто слабке джерело. Дідько! Навіть місяця не було не небі. Нічне світило може подарувати краплю сили втомленій відьмі, але не цієї ночі.

- Фаза Ліліт, - подумала я, крутячись від болю, - Підібрала найвдаліший час, стерво. Щоб тобі було пусто!

З цими словами, я використала останню зброю, яка в мене була – жбурнула стилет в напрям тіні. Це вийшло незграбно і сталеве лезо поцілило в одне з найбільших дзеркал, які стояли на горищі. Скло розірвалося на друзки і впало на підлогу срібним дощем. Потвора сіпнулася, наче від укуса бджоли. Закривши очі, я поглянула на неї внутрішнім оком. Тінь стояла точнісінько по центру великого кола з битих дзеркал, з яких тягнулися чорні нитки. Ніби, гігантська павучиха, вона зловила мене на наживку, як дурну муху.

- Дзеркала! – осяяло мене, - Ось звідки в неї така сила! Биті дзеркала, поглинають позитивну силу і випромінюються негативну. Я тут зараз все розтрощу!

Схопивши стілець, який боляче мене вдарив в спину, я поцілила в перше-ліпше дзеркало, що стояло поруч. Створіння з тіні зрозуміла, що я розкрила її секрет і заверещала, швидко втрачаючи людську подобу. Її руки витягнулися, а з тендітних пальців вилізли гострі пазурі. Нижня щелепа відкрилася, оголивши звірячі ікла.

- Яку ж все-таки потвору я виростила під своїм крилом. Навіть змією назвати не можна, бо не хочеться потім червоніти перед їх королевою, - промайнуло в моїй голові, - «Станеш їм всесвітом», казала вона. І що ти зараз на це відповіси, Делія?

Адель звичайно не почула моїх думок, як це робила зазвичай, бо на цьому горищі її не було. Потвора мене також не почула. Вона стала мене бити вже не одним батогом, а чотирма. Я стрибала між ними, як якась гірська коза, ледь встигаючі відводити удари, бляклими променями свого щита.

Моя вдача була не довгою. Розбивши ще пару дзеркал, один з батогів, сплетених з диму та тіней, боляче вжалив мене в бік, знову відкинувши до стіни з вікнами. На мене посипалося бите скло і я навіть не спробувала захистилися від нього руками. Були більші проблеми – з мого боку цівками стікала кров. Тіло прошило пекучою біллю. Прошепотівши потаємні слова, я спробувала припекти рану пальцями, але сил майже не залишилося. Кепські справи.

- Останній раз прошу – віддай добровільно, - прошипіла потвора.

- А то що? Вб’єш мене? – розсміялася я, - Не треба мені заливати. Ти в будь-якому разі не збиралася мене звідси випускати живою.

- Чому ти завжди все ускладнюєш? - прогарчало створіння, яке вже зовсім не було схоже на людину.

Перетворивши батіг на меч воно жбурнуло лезо з тіні в мене. І тут сталося неможливе. На вулиці гучно вибухнуло і нічне оксамитове небо спалахнуло вогнем. Посеред ночі раптово зійшло сонце. Справжнє, багряне, гаряче, яким воно і має бути. Світло від вогнеграя осяяло горище, розвіюючи тіні. Я потягнулася до нього всіма фібрами своєї душі, і воно мені відповіло взаємністю. Ніби вірний пес, який давно тебе не бачив, але на все життя запам’ятав твій запах і зберіг прихильність.

Тонкі струни вогняної сили простягнулися до мене і почали наповнювати собою. Я жадібно пила його, як пісок в пустелі поглинає дощову воду. Мені не потрібно було концентруватися, щоб відбити сутінкове лезо, яке хотіло позбавити мене життя. Взявши небесний вогонь голими руками, я затулилася ним від невідворотної смерті. Прямуюча до мене тінь торкнулася купола зі світла та розсипалася попелом. Потвора невдоволено заверещала.

- Мабуть, це алхімік постарався. Треба не забути купити йому випити за таке видовище, - подумала я, швидко припікаючи своє поранення, - Вогонь в небі не буде мене чекати вічно. Треба діяти.

За наступні дії Делія могла би легко винести мені смертельний вирок, а Фіфа, якщо б була жива, аплодували би стоячи. Не щаститьмені в житті з жінками. Якось важко у нас складаються відносини. Інша річ чоловіки, прості і зрозумілі створіння, крім сволоти Гюстава. А от з жінками - ніколи не вгадаєш чого очікувати.

Піднявши руки вгору, я провела ними над собою, ніби відганяючи метеликів. Світло мого куполу замерехтіло і з нього почали бити промені. Гострими мечами вони пронизувати горище, розрізаючи тіні. Потвора вишкірилися і знову почала бити батогами. Я зробила помах руки, розбиваючи його на шматки. Наступний, ще один, і одразу два за ним. Крок за кроком, я різала і відсікала тіні на своєму шляху.

- Першочергово треба вибратися з кола битих дзеркал. Поза ними потвора вже не матиме такої великої сили, - думала я пробираючись до виходу.

Потвора несамовито закричала і всі дзеркала стали темними. Чорними дірами, вони поглинали моє світло. Вогонь почав стрімко згасати. Світлові мечі-промені ще зупиняли потоки тіней, які лилися з чорних дзеркал, але вже не так просто. Дихати стало важче, дим витиснув з кімнати весь кисень. З чола покотився піт, перед очима почали літати білі мухи і я впала на одне коліно, воліючи зробити хоча б один ковток повітря.

Порив вітру розбив вікна, вивернувши шибки. Від нього дзеркала почали падати, розбиваючись об підлогу. Тінь закричала і скуйовдилася. Поглянувши за спину, я заклякла. Крізь вікно, на мене дивилася пара яскраво жовтих звіриних очей. З червоною шкіри прибульця сочився білий дим. На горище пробирався гаргуйль. Отвори вікон були замалі для велета, і йому прийшлося прокладати собі шлях, розбиваючи цегляну кладку міцними руками.

Потвора з тіні забула про мене, перевівши всю увагу на нічного хижака. Це дало мені трохи часу перевести подих. Гаргуйль, нарешті зміг пробити собі шлях і довгим стрибком кинувся на монстра з диму та тіні.

- Дзеркала! Бий дзеркала, а не її!

Кричала я, але він не слухав, або не розумів. Зрештою, я мало пам’ятаю про цих створінь, і чи знають вони нашу мову. Єдине цінне, що я змогла відкопати в книжках - вони не виносять запаху чар-квітки. Вона спонукає частіше битися їх кам’яне серце і вони від цього божеволіють. Багато знань втрачено і це не дивно. З їх роду небагато залишилося в живих. Свого часу гаргульї були одними з найнебезпечніших істот у світі, поки їх не прокляли. Так, вони не завжди перетворювалися на камінь при перших променях сонця. Хто і за що занапастив цих створінь на повільне вимирання, мені було невідомо. Історія взагалі не була моєю сильною стороною. Свого часу я палко бажала творити її, а не вивчати. Вочевидь, першого без другого не буває. Проте в цей момент, я була безумовно вдячною цьому гаргулью за порятунок. Навіть вибачила йому вибиті шибки у свої вітальні.

Кремезними руками він завзято гамселив чорні тіні. На мій подив, димчаста потвора сприйняла кам’яного хижака, як гідного супротивника. Його кігті шматували темні батоги, перетворюючи їх на попіл.

- Ні! – вигукнула я і жбурнула згусток світла в щупальце, яке підбиралося ззаду до хижака.

Я влучила. Сяйво розвіяло тінь і освітило кімнату. Їх виявилося більше ніж я очікувала. З десяток таких же щупальців підповзали до нічого не підозрюючого крилатого велетня. Я жбурнула ще пару куль, але це була марна трата сил, яких і так майже не залишилося. Тіні схопили гаргулья за кажанячі крила, розтягуючи в різні боки. Павучиха впіймала ще одну жертву, перетворивши лютого хижак на безпомічну здобич.

Він шалено бив хвостом та ногами, а щупальці лише міцніше його закручували в свої смертельні обійми. Я спробувала підвестися. Від великої втрати сил і поранення, ноги погано мене слухалися. Тремтячими руками я взяла перше, що підвернулося під руку і вдарила по одному з дзеркал. Тіньова потвора закричала, але не відпустила гаргулья з полону. Його червона кам’яна шкіра хрустіла, як печиво. Я розбила ще дзеркало, і ще одне, поки щупальце мене не вдарило в живіт. Зігнувшись навпіл, я впала на коліна, пробуючи ще раз прикликати полум’я. Воно не почуло мене цього разу. Небо у розбитих вікнах знову було темним. Вогнеграй віддав мені все, що зміг, і розчинився у ночі.

Тіньова потвора просунулась впритул до гаргулья, який походив на оповиту павутинням бджолу, і розкрила свою пащу. Кам’яний велет несамовито заверещав.

- Не можна дати йому загинути, - промайнуло в моїй голові, - Якщо він помре, то я одразу стану наступною.

Світло жовтогарячих очей звіра почало згасати, а червона шкіра стрімко сіріти і осипатися, ніби була з піску. Всіма струнами душі я відчула, як його покидає життя. Потвора з мороку смакувала його, ніби дорогоцінне вино.

- Ну, за це мене точно повісять. Але краще померти чесною смертю, аніж віддати свої сили страховиську, - подумала я і схопила шмат розбитого дзеркала.

Міцно стиснувши зуби, я рішуче занесла скло над лівою рукою з намірами спороти собі шкіру. Добровільна жертва – остання надія, коли немає більше вибору. Коли ти наважуєшся на це, то сили не можуть не почути твій поклик. Гострий край дзеркала майже доторкнувся до тильної сторони руки, коли в кімнаті щось вибухнуло. На мене посипалися дрібне бите дзеркало, голосно закричав гаргуль, кімната захиталася і я провалилася у темряву.