Раді Вас бачити!

Глава 37. Аркан 21 Світ

Порада від карт: «Ви більше не женетеся за привидами і здобули внутрішню рівновагу, яка дозволяє відокремлювати справжні бажання від випадкових. Карта пророкує можливість розпоряджатися власною долею. Попереду Вас чекає новий етап, сповнений радості від досягнутого»

День наближався до вечора, і птахи почали співати гучніше, відчувши прохолоду. Сонце пройшло більшу частину небосхилу і замріяно готувало собі перину з пухкого туману, який клубився над піками Черлених гір. Віз тихо скрипнув. Проста, поспіхом збита дерев’яна труна з гуркотом опустилася на його дно.

- Помер хтось чи що? - спитала торговка фруктами в своєї сусідки, споглядаючи, як двоє кремезних хлопців допомагали трунарю в широкому плетеному капелюсі супроводжувати небіжчика в останню путь.

- Може той навіжений дідуган, що знімав кімнату на горищі? - відповіла жінка виганяючи з прилавка великого рудого кота. Худорлявий облізлий звір, явно був проти цього і активно пручався.

- Той, що тягав з собою мапи зоряного неба і бідкався на квадрат Урану з Сонцем, в опозиції до ретроградного Сатурна?

- Що за дурню ти мелеш? Хоч зрозуміла, що сказала?

- Нічогісінько, якщо чесно. Букви ніби знайомі, але якось в розумі не склалися, - розсміялася жінка, - Він постійно бубонів про це, ось я і запам’ятала.

- Ну, ти, Шушана, даєш,- похитала головою поважна дама, з корзинкою свіжих курячих яєць, - Такий поважний зірогляд був. Соляр мені склав безкоштовно на наступний рік. Все питав про найбезпечніший шлях до столиці.

- А що, зірки йому цього не розповіли? - посміхнулася молода торговка Шушана.

Жінка відмахнулася від неї, назвавши дурепою, і осяяла чоло святим знаком Ув. Тим часом трунар заліз на візок і вдарив кобилу по її округлим бокам. Тварина заіржала і невдоволено рушила. Скрипучий віз поплентався заплутаними провулками, розлякуючи містян своїми химерними звуками, та змушуючи закривати носи від трупного смороду. Він промайнув центральну вулицю і повільно попрямував в сторону міської брам.

- Ну, нарешті, - прошепотів я, дивлячись на нього з висоти башти, - Мене просили годинку позасмагати на башті, а я вже пів дня тут шмаль палю.

- Стій! - вигукнув вартовий, перегороджуючи дорогу траурній процесії.

Візниця потягнув за поводі, зупиняючи кобилу. Вона вдоволено сповільнила хід.

- Просто так вже виїхати з міста не можна? - посміхнувся він.

- Чого ж не можна? Можна, але після перевірки, - відповів вартовий.

- А що тут перевіряти? - здивувався трунар, - Небіжчицю везу в сірий дім, щоб монахині відслужили останню службу, а потім на цвинтар. Щось трапилося хлопці?

Вартовий пильно вгледівся в його широкополий капелюх, прикрашений брошкою у вигляді білої емальованої квітки. Під ним ховалося ретельно виголене обличчя.

- Злочинця ловимо. Показуй, що у возі, - коротко відповів старший вартовий.

- Тю, так, а що, не видно? Там лише солома і труна. Обшукувати будете?

- Будемо. Відкривай труну, - скомандував вартовий.

- Навіщо бентежити домовину, хлопці? Якщо в ній злочинець, так він вже віддав богині душу. Прости милостива його гріхи, - сказав старигань, осяюючи себе святим знаком.

- Відкривай труну, - повторив хлопець, поклавши руку на меч.

- Добре, добре, якщо така ваша воля. Але попереджаю: зараз спекотно, тіло довго лежало, так що затуляйте носи, - погодився трунар і вистрибнув з возу. Вартові не заперечували і мовчки чекали.

- Ну, я вас попередив, - прошепотів чоловік, взяв в руки фомку з гаком і почав відкривати.

Після першого витягнутого цвяха, повітря наповнилось нестерпним смородом, який виїдав очі. Вартові затулили обличчя руками, крім головного, який підійшов і подивився на вміст погребального ящика.

- Смердить, наче дохла кобила, - сказав він, відкриваючи тканий саван.

Молоде обличчя було сірим, вуста почорніли, а очі запали. При житті вона була гарною, але смерть нікому не до лиця.

- Що ви таке кажете? Майте богиню в серці! - запротестував трунар.

- Хто вона? Ким була? - спитав солдат.

- Мабуть повія якась. Я не задаю зайвих питань. Мене покликали привезти труну і забрати тіло, я так і зробив.

- За законами Шарту, перед тим, як забирати тіло, ви повинні були оповістити міську варту.

- Так, мабуть, хтось вже кликав вартових. Звідки мені знати? Я ж зазвичай останній приїжджаю, - викотив очі старий трунар і розвів руками.

- На який цвинтар вести будете? - спитав молодий вартовий.

- Так, на бідняцький, де всіх волоцюг ховають. На благородну вона ніби не схожа, та й не викликають мене до вельмож, - посміхнувся старигань.

- Повертай, - скомандував старший вартовий, - Поїдемо в управління дізнаватися чи бачила її міська варта.

- Хлопці, та ви що? - крикнув трунар, - Чи не чуєте смороду? Вона ж зогниє вщент, поки ваші розбиратися будуть.

Я придивився до труни. Наче все нормально. Звичайна небіжчиця, від якою тхне так, аж шлунок вивертає, але щось мені в цьому не подобалося. Мимо мене пролетів жирний ґедзь. Я зловив його рукою і розмазав об кам’яну стіну. На брунатній цеглі залишився чорний слід розчавленої комахи. Я задумливо подивився на стіну і мене осяяло.

- Пропустить його. Не треба знущатися над мерцями. Кому яка справа до мертвої повії? - крикнув я, надягаючи шолом. Старшого вартового пересмикнули, чи то від смороду, чи то від моїх слів. Він насупився та відповів:

- Ти пропонуєш нам знехтувати наказом бургомістра?

- Під мою відповідальність, - кинув я йому і підійшов до візка, - Супроводжу його до сірого дому, а там монахині розберуться. Якщо з тілом щось не так, то покличу вас.

Трунар скривився від цих слів, ніби скуштував тухлятини, якою просмерділо все повітря навколо, але заперечувати не став. Лише взяв молоток так почав прибивати кришку труни.

- Добре, - погодився вартовий, - Якщо під вашу відповідальність, то вам і звітувати перед старшиною.

Я почекав, поки старигань впорається з цвяхами, застрибнув на коня і ми виїхали з міста. Мій Гонзо швидко порівнявся з його кволою кобилкою.

- Ви місцевий? Щось я вас тут ніколи не бачив, - спитав я, вдивляючись в його гладке обличчя.

- З Червоного монті, - кинув він мені, - Аж звідти прийшлось тягнути віз, бо ваш місцевий ще не протверезів після вчорашнього. В Шарті було якесь свято?

- Лицарський турнір, - відповів я, хитро дивлячись в трунаря, - Я чув, що в Червоному монті щось сильно горіло днями. Ніби палац якогось вельможі.

- Так, є таке, - підтвердив він знервовано, - Будь вони прокляті зі своїми дурними забаганками, високородні виродки.

- Еге ж, вони такі. А що сталося? Чорний дим від пожежі аж до Шарту дійшов. Мабуть, багато трупів прийшлося вивозити?

- Багатенько, - посміхнувся трунар, - Моя стара ледь всіх їх утягла.

- Дивно, ви наче казали, що до вельмож вас не викликають, - зазначив я і поклав руку на меча, - Чи не так, отець Абрахім?

Старий монах злобно глянув на мене з-під капелюха і прогарчав:

- Що мене видало?

- Маскування відмінне, святий отець. Накладні брови ви собі з відрізаної бороди зробили? - посміхнувся я, знімаючи шолом, - Вас видали мухи. Такий сморід стояв, а поруч ні однієї не пролетіло. Якщо тіло довго лежало, як ви казали, то вони повинні були над ним роїтися.

- Мухи. Проколотися на такій дурні, - прошепотів він.

- Чим ви облили свій віз? Смердить сильно, але мух не приваблює.

- Сірчиста вода з болота, - коротко відповів монах, - Кляті мухи не люблять її.

- Не кляніть божих створінь, отче. Так сталося, що я мав честь познайомитися з трунарем в Червоному монті. З минулим трунарем, якщо бути чесним. Навряд чи вони так швидко знайшли когось після його кончини.

- А ще кажуть, що лицарям голова дана лише щоб шолом носити, - розлючено пробелькотів монах.

- Це, як його там? - почухав я голову, - Спетеорип.

- Стереотип, бовдуре. Бісова дівка. Турніру їй зі справжніми лицарями захотілося, дурепа мала.

- Може і мала, а таке заварила, що навіть дорослі не змогли розібратися. Ви ж не збираєтесь чинити супротив?

Його злоба змінилася пригніченістю і він смачно плюнув на дорогу.

- А який сенс? - спитав він, - Або ти зарубаєш на дорозі, або мене чекає побачення з прядивною краваткою. В будь-якому разі, я вже мрець. Хочу піти красиво з цього світу.

- Красиво, кажете? Я бачив, як виглядають ті, хто отримав квиток на шибеницю. Нічого красивого в них немає. Повертайте віз до Червоного замку.

***

Місяць не охоче показав свої срібні ріжки з-за обрію. На те він і молодик, щоб ніяковіти від зірок, які йому кокетливо підморгують з небосхилу. Фаза Ліліт закінчилася, почалася фаза Ніки. Домінік Де Гійяр нервово міряв кімнату кроками та кожні кілька хвилин задав одне й те саме питання:

- Довго ще?

- Шановний пане, вкотре повторюю вам - раніше ніж місяць зійде повністю, вона не прокинеться.

- А швидше ніяк не можна?

- На жаль, ні. Проти еліксиру “Білої дами” немає антидоту. Вона сама прокинеться, коли прийде час.

- Точно прокинеться? - ніби не розумів він.

- Аааа, - застогнав я і розпачливо поглянув на ігуменю, яка куштувала маленькими ковтками вишневий лікер за невеликим столиком. Вона зловила мій знесилений погляд і тихо промовила:

- Нік, іди краще випий. В мене в голові вже паморочиться від твоєї біганини.

- Випити? Ти пропонуєш мені випити? Ти розумієш, що в мене зірвалася головна угода мого життя?

- Ну, якби ти до весілля своєї доньки ставився не як до ділової угоди, може все вийшло якось інакше, - прошепотіла вона допиваючи бокал.

- Та що ти про це знаєш, жінко? - прокричав він.

Маджері підвела на нього свої очі і вони почали стрімко наповнюватися суцільним золотом.

- Коли я укладала свою першу угоду, ти ще не народився. Пам’ятай з ким розмовляєш, - по зміїному прошепотіла вона.

- Не судіть його строго. Це наслідки від жаб’ячої настоянки, які я попросив підмішати у вино всім, хто приймав участь у виклику духів.

Домінік гнівно глянув на мене і захекав. Ігуменя наповнила порожній бокал рубіновим ароматним напоєм і протягнула його бургомістру:

- Іди полікуй нерви. Після такого треба похмелитися.

Бургомістр схопив кубок і осушив за один ковток, аж з вусів закапало.

- Вибач. Дуже важкий день, - сказав він, витираючи обличчя хусткою, - Де Санті розірвали заручини і готуються до повернення додому.

- Чому? - холодно спитала вона. Бургомістр поглянув на неї, як на божевільну.

- Я іноді дивлюся на тебе і задаюся питанням: ти точно людина із крові і плоті?

- Така ж, як і ти. Кров в моїх венах не така блакитна, як твоя, але всі ми під богинею ходимо. Кажу одразу, перевіряти якого вона справді кольору, я б нікому не порадила, - посміхнулася жінка. Золото в її очах почало поволі поступатися кольору весняного листя.

- Я не про це, - відрізав він, - Три твої названі доньки, три молоді дівчини, не прокинулися, через злі чари, а ти навіть оком не повела.

- А що я могла зробити? - спитала вона холодно, - Це алхімік в усьому винен, якого ти сюди притягнув. Його пентакль запечатав прохід між світами і вони не змогли повернутися до своїх тіл.

В мене відпала щелепа від такого нахабства і я пішов у контрнаступ.

- Я винен? Це ви мені наказали кинути пентакль в коло з магічних амулетів! Звідки я знав, що він так спрацює?

- Вчитися треба було наполегливіше, може тоді б знав, - буркнула вона під носа, - В будь якому разі, зв’язок їх душ з тілами обірваний. Я не знаю, як їх повернути з лімбо, навіть якщо б хотіла це зробити.

Бургомістр недовірливо примружив очі, оцінив майже порожню пляшку і пішов за ще одною.

- Навіщо ви йому збрехали? - тихо промовив я, коли пан зачинив за собою двері, - Якщо ви забули, то я був поруч, коли ми повернули дівчат з того світу.

- Ти був, а його не було, тому і збрехала. Ти не здав своїх, а я своїх. Ми не такі вже і різні, Вольфганг, - знизала плечима жінка, - Так чи інакше, навіть найгірші з нас, набагато важливіші, ніж вельможі з їх інтригами.

- Що з ними буде далі?

- Це не мені вирішувати. Гюстав зараз супроводжує їх до столиці. Вони все ще монахині і їх будуть судити за нашими законам, - прошепотіла вона і поглянула на мене.

- Ви хотіли сказати, чаклунки? - спитав я, посміхнувшись.

Вона пронизливо поглянула на мене. Її смарагдові очі були холодні і пусті, наче шматки гострого скла. Я міг би заприсягтися, що десь в їх глибинах ховалися сльози. Просто, ще не настав час, щоб вони могли пролитися. Я теж захистив сім’ю місцевих алхіміків, від гніву Святого ордену, направивши пріора Антоніо шукати вітра в полі. Ми і справді не сильно відрізняємося.

Місяць показався у вікні, торкнувшись труни своїм сяйвом. Очі дівчини розтулилися і вона почала глибоко дихати.

- О, наша спляча красуня прокинулася, - солодко посміхнулася Маджері, - Добрий вечір, зіронька!

Дівчина в труні двічі кліпнула і почала невпевнено підводитися. Руки погано її слухалися і тому рухи виглядали ломаними, наче в ляльки. Еліксир “Білої дами” в народі називали настоянкою “Живого мерця”. Рівно 82 краплі цієї суміші, розведені у чарці кінського молока, призводили до настільки глибокого сну, що живого від мертвого відрізнити було майже неможливо. Кров переставала рухатися, дихання завмирало і навіть з’являлося трупне задублення. М’язи ставали твердими, як камінь, а шкіра холодною. Змінювати дозу було смертельно небезпечно. В такому разі, шанс прокинутися ставав мінімальним. Офіційно, право виготовляти цей еліксир мали тільки алхіміки з золотою печаткою. Неофіційно, я готував її двічі, навіть не здобувши срібну. Не питайте для кого і навіщо. Вельможі бувають дуже дивні в своїх амурних вподобаннях.

- Де я? - прошепотіла Летиція.

- Вона хіба нас не бачить? - спитала ігуменя, насолоджуючись химерною картиною пробудження Летиції та залишками лікеру.

- Ні, органи відчуттів не одразу прокидаються. За пару хвилин повинна оговтатися.

- Хто тут? - крикнула дівчина і впала на підлогу, перечепившись через край труни.

В кімнату зайшов бургомістр і в нього відібрало дар мови. Його улюблена донечка, повзала по підлозі, ніби пародія на зіграного в театрі упиря. З її шкіри осипався сірий попіл, яким для правдоподібності, намастив її отець Абрахім. Волосся було скуйовджене і збилося у великий ковтун.

- Донечка моя! Жива! - вигукнув він і кинувся до неї, забувши, що тримає в руках пляшку з лікером.

Вона відсахнулася від його обійм. Дивлячись сліпими переляканими очима, дівчина відповзла до стіни.

- Я цілий день собі місця не знаходив. Навіщо влаштовувати цю виставу?

- Це не вистава, пане, а ще одна казка, яку вона прочитала, - спокійно сказав я.

- Яка ще казка? - не зрозумів Домінік.

- Звичайна казка, де принцеса випиває чар-зілля, щоб не виходити заміж за некоханого чоловіка і засипає вічним сном. Потім повинен примчати лицар, палко поцілувати її, вона прокинеться і вони будуть разом до кінця часів. Ось, можете самі прочитати, - я підняв вгору невеликий фоліант, - Сторінка з десятої по сорок четверту. Майже детальна реконструкція.

- Навіщо ти це зробила? Дурне дівчисько! Через твої фокуси у нас зіпсувалися відносини з пенефорійцями! - закричав бургомістр.

- Байдуже! Пішли вони всі під три чорти! В гробу я бачила Стефано з твоїм весіллям!

- Добре, не сподобався тобі наречений, - погодився він, - Але навіщо ж ти все це зробила? Можна було вибрати когось іншого.

- Не хочу заміж і не піду! Я буду вчитися у столиці і жити своїм розумом, - відрізала вона.

- Ти могла загинути, навіжена! Де я тепер тобі знайду гарну партію? Плітки мабуть по всій країні розійшлися, - пригнічено сказав чоловік.

- Поки не розійшлися, - похитала головою ігуменя, - Ярмарок не закінчився, люди не роз’їхалися. Ще є можливість все виправити.

- Може передумаєш? - з надією спитав бургомістр в доньки.

Дівчина насупилася і відвернулася від нього. З її очей побігли сльози. Вони змішувалися з золою, стікаючи цівками на сірий саван. Вмить вона перетворилася з однієї казкової героїні на іншу. Ось тільки двох злих зведених сестер і кришталевого чобітка не було поруч. Я подивився на це неподобство, і мене осяяло.

- Облиште її, пане, є інший вихід. Тільки потрібна допомога мудрої впевненої в собі жінки. Наприклад, ігуменя підійде. Але в мене є умови.

- Я? - здивувалася Маджері, - Що ти вже надумав?

Я наклонився через стіл і прошепотів їй на вухо свою ідею.

- Срібна печатка, кажеш. А розум працює, ніби вже маєш золоту, - примружила очі жінка, вислухавши мене, - Гайда, поки я не передумала.

***

Кремезний годинник гучно цокав, відраховуючи час. На дворі стояла непроглядна ніч. Молодий місяць швидко промайнув небо, сховавшись за хмарами. Перший місячний день завжди швидко минає. Дві жінки сиділи у вітальній залі, попиваючи чай.

- Нагадай мені, навіщо я це роблю? - невпевнено сказала Ева.

- П’ять відсотків від чистого прибутку за експорт коштовностей, - холодно відповіла Маджері, - І шанс відновити свою репутацію там, де ти її ще не встигла спаскудити.

- Точно, - кивнула Ева, - А я не застара для цього?

- Для весілля та похорону не можливо бути занадто старою, - відрізала ігуменя, - Пенефоріс, це місто, яке краще за інші підходить для початку нової сторінки життя.

З коридору пролунали кроки. Дворецький відчинив двері, вклоняючись немолодому солідному чоловіку в жовтому камзолі.

- Вітаю вас, славетний... - почав він вітати прибульця, але не встиг закінчити свою промову.

- Та стулися, вже, - знервовано гаркнув на нього Серафіно, - Навіщо ви мене викликали?

- Домовлятися, - відповіла ігуменя.

- Домовлятися? Ваша скажена дівка зіпсувала всі наші плани! Ноги моєї більше не буде в цьому проклятому місті.

- Ваша нога нам не потрібна, залиште її собі, - зухвало посміхнулася Ева, - Тільки рука. Бажано права, я люблю ходити саме з цієї сторони.

- Ви що нализались? - не зрозумів він, - Яка рука, яка нога?

- Ваш рука. На серце ми не претендуємо, - кивнула Маджері.

- Моя, що? Ви подуріли?

- Абсолютно, ні. Ми рятуємо тебе та репутацію твоєї сім’ї, Серафіно, - спокійно сказала ігуменя, дмухнувши на гарячий чай.

- Репутацію моєї сім’ї? - розсміявся чоловік, - Про вашу скажену дівку всі будуть пліткувати роками! До неї і близько ніхто з нормальних хлопців ніколи не підійде. Думаєте, я не знаю всієї історії?

- Ну, по перше, всього не знаю навіть я, - заперечила матінка, - А Летиція.. А що Летиція? Вона поїде в столицю, заснує свою ювелірну справу і всім буде байдуже на її минулі ексцентричні витівки. У великих містах взагалі всім на все плювати, якщо ти багатий. Летиція стане вільною та успішною леді Де Гійяр. Ти б за свого небожа ліпше хвилювався.

- Чого б це? - насупився пенефорієць.

- Серафіно, я збираюсь в паломництво до монастиря бухти Трьох Шибеників. Планую обмінятися досвідом з місцевою абатисою. Він розташований недалеко від Пенефорісу і мені часто прийдеться навідуватися в місто у справах. І от коли я там буду, можу випадково проговоритися своїм чисельних друзям, кому в Шарті твій Стефано дарував шафран.

- Який шафран? - чоловік почав відверто хвилюватися.

- Той самий шафран, - хитро примружила очі ігуменя, - Найдорожча пряність у світі, відома своїм насиченим кольором, гіркуватим смаком і неземним ароматом. Наскільки я пам’ятаю традиції півдня, його дарують, як символ вічного кохання. Майбутнім нареченим, коханкам або коханцям. Ти нічого не чув про таке, Серафіно?

- Не певен, пані, що пригадую таку традицію, - почав задкувати пенефорієць, зрозумівши, що вона має на увазі.

- Чудово, я також про це забуду, - посміхнулася жінка, - За умовою, що ти візьмеш в дружини пані Евтропію Де Гійяр. І ти це зробиш завтра вранці, бо по обіді в мене інші плани.

Серафіно зацькованим поглядом глянув спочатку на усміхнену ігуменю, а потім на зніяковілу Еву. Чоловік сильно нервував і судомно крутив свої вузлуваті руки.

- І ми про все забудемо? - нарешті спитав він.

- Звичайно. Молодо-зелено, з ким не трапляється? Якщо ти приборкуєш свої емоції, то отримаєш після шлюбу все те, про що ви домовлялися з Ніком. Всі будуть задоволені, а Святий престол отримує один відсоток від прибутку експорту на розвиток освіти та високих мистецтв.

- Один відсоток? Це ж здирництво, - в один голос вигукнули Ева та Серафіно.

- Ви тільки погляньте! Вже говорять, як справжня пара, - задоволено посміхнулася жінка, - Рівно один відсоток і ми підтримує ваше нове підприємство. Самі ви не протримається довго у протистоянні з королем. А таким чином, нас стане троє. Корона не буде сіпатися проти нашого союзу.

- Які в мене ще є варіанти.. - прошепотів пенефорієць, - Я згоден.

- Чудово! Добре, що ми так швидко порозумілися, - плеснула в долоні ігуменя, - Богиня милостива, прямо зараз би вас обвінчала, та не можна. Треба ж людям показати чисте непорочне кохання.

Серафіно скривився, як від зубного болю. Ігуменя акуратно поставила порцелянову чашечку і вийшла зі столу, городов випрямивши спину.

- Залишу вас вдвох обговорити майбутній щасливий шлюб. Завтра за вами заїдуть весільні карети і я вас буду чекати біля ратуші рівно о десятій. Час ідеальний. Сонце ще не буде занадто високо.

Давши їм останню вказівку, вона повільно вийшла в коридор, зачинила двері і тільки після цього гучно видихнула і зсутулилася.

- Дідько, ну чому це так складно? - вирвалося в неї, - Ніби не на весілля, а не ешафот їх тягнула.

- Ну як? Вийшло? - спитав різноокий хлопець, який весь цей час підслухав біля дверей.

- Звичайно вийшло, - гаркнула жінка.

- Добре. Тепер підписуйте, - кивнув він, подаючи їх лист пергаменту та перо.

- Нахабний здирник. Кожного разу я роблю всю роботу, а ти отримуєш лаври, - прошипіла вона і вирвала з рук пергамент.

- В нашому житті, ідея коштує не менше, ніж її виконання, - розвів він руками, - Мені цей лист з вашим підписом, а вам один відсоток прибутків і шанс звідси вирватися. Хтось же повинен наглядати, щоб вони не обманули Святий престол. Ну, і шанс спаскудити життя сивому кардиналу, докупи.

- Мені пальцем підписувати, чи ти даси чорнила? - не витримала Маджері.

Алхімік витяг з сумки дорожню пляшечку чорнил і протягнув їй. Жінка покривила губами і зробила швидкий помах пером. Він кивнув і продовжив:

- І печатку, якщо ваша ласка.

Маджері зиркнула на нього спідлоба. Зняла важкий золотий перстень, макнула його в чорнила і міцно притиснула до пергаменту.

- Ось тепер, все, як треба. Рад був мати з вами справи, пані, - вклонився він, - Побачимося в сонячному місті.

- Краще чорта зустріти, ніж тебе, - буркнула вона, - Стривай! Так, а кому Стефано дарував шафран?

- Чесно, уявлення не маю.

- Так, це був фарс?

- Немає різниці кому саме він його дарував. Головне, що зробивши це, він сильно занепокоїв свого дядька. Я був певен, що Серафіно зробить все, щоб врятувати репутацію. Навіть одружиться з Евою.

Вольфганг глибоко вклонився жінці та поспіхом пішов. Вона стояла і чекала поки його силует зникне в коридорі. Нарешті він розчинився у темряві і Маджері змогла дозволити собі широко посміхнутися.

- Сподіваюсь, ти скучив за мною, сонячний Пенефоріс, - прошепотіла вона в темряву.

***

В Шарті відчутно похолодало. Спека, яка весь час панувала в підгір’ї, змінилася приємною свіжістю. Природа нарешті згадала, що вже пора починати готувати світ до темного періоду року. Або, скоріш за все, цьому посприяла відсутність вибухів у серці гори. Нових землетрусів не було. Гірські хребти були спокійні і мовчазні. Нічний крижаний вітер приніс важкі хмари, які пролилися коротким ранковим дощем. Дощ в день весілля, це добрий знак чи навпаки? Вічно плутаю цю прикмету.

Так, я почав вірити в пророцтва та прикмети. Точніше, навіть не в них самих, а в те, що може стояти за ними. В щось більше ніж охоплює людська свідомість. Кілька бурхливих днів, насичених містичними символами, міфічними створіннями та карколомними подіями, зробили свою справу. Я почав вірити. Може це і є ключ до розуміння цього світу? Віра у надможливості.

- Ти гадаєш, що це справедливо? - спитала Лі, відволікаючи мене від виду за вікном, - Через витівки Летиції загинуло купа народу, зламані чисельні долі, а вона вийшла сухою з води. Завтра вона збирається в столицю, буде там веселитися і жити своє найкраще життя.

Ми тряслися в кареті графа Де Сіза. Цікаво, що з ним сталося після того, як їх план з сірим кардиналом провалився? Пузатий золочений мастодонт повинен був відвезти нас до центральної площі, де ось-ось мало початися весілля.

- Це багатії Чого ще ти очікувала? Закони не для них, - спокійно відповів я.

- Не правда, - відрізала вона, - Відплата може прийти за кожним. Я це знаю, як ніхто інший. Вотаме загинула через її дурощі, навіть Фіора, якою б підступною вона не була. Вони були дорослі і розумні жінки.

- Хочеш почути мою думку? Летиція ще отримує на горіхи. Столиця суворе місце, там ні з ким не церемоняться. Ставлю п’ять золотих, що коли замріяна донька бургомістра, яка живе казками, зіштовхнеться з суворою реальністю, вона швидко повернеться під батьківське крило. І він точно її прийме, бо любить. А що до Вотаме та Фіори, я майже певен, що це від початку був їх план.

- З чого ти це взяв? – здивувалася дівчина.

- Подумай. Хто привіз Летиції книжку? До кого вона у всьому прислухалася? Хто їй показав, що існують справжні пророцтва і потойбічні сили? І головне - дешеві самоцвіти, які вони планували підмінити на необроблені райдужні опали, щоб потайки вивезти за межі провінції.

- Ти думаєш, вартові не відрізнили би оце від дешевих кристалів? - спитала вона, вказуючи на коштовне намисто, яке блищало на її шиї.

- Ти бачила колись не оброблені сльози драконів? Щоб розкрити їх барвистий внутрішній світ, ювеліри довго їх обробляють. Світитися райдужні опали починають тільки коли настане темний період року. Доти вони бляклі і невиразні. Ми в провінції. Хто тут буде придивлятися до камінців, яке везуть кочівники? Їх карвани вільно пересуваються країною і постійно купують чи продають все підряд. Кращого комівояжера годі і шукати.

- Гадаєш, що Вотаме закрутила цей вузол події?

- Стара жриця побачила нагоду і вирішила скористатися нею. Пам’ятаєш ким нас вважає ронський народ? Ми для них – доро. Люди, які не варті уваги, якщо не приносимо користь. Так само повів себе Жакері з Кальмом, коли очікував від нього допомоги. Чому Вотаме повинна бути іншою?

- Не знаю, це якось сумно. Мені подобався їх тандем. Вони так мило дивилися один на одного, - посміхнулася дівчина, - Я не знала Кальма до Шарту, але він ніби ожив. І тільки спробуй йому про це розпатякати.

- На нього багато навалилося. Надприродні тіні, ронські пророцтва, таємничий Жакері, чарівна Луїза. Ну і галюциноген зробив свою справу. Думаю, це дало йому якийсь поштовх, але я не певен в яку сторону.

- Ігуменя знайшла Луїзу? - тихо спитала дівчина.

- Звісно. Монахині сховали її в підвалі монастиря, під самим носом в Маджері. В тій камері, де померла Фіора.

- А що з мовчазною покоївкою? Ким вона була?

- Маджері думає, що вона не місцева. Можливо наймичкою з Червоного монті, або з інших поселень. Вона ще не прокинулася, коли я її бачив в останнє.

- Кмітливі дівчата, нічого не скажеш, - кинула дівчина.

- Нас весь час водили за нос, як сліпих цуценят. Один гаргуйль від початку зрозумів що до чого.

- Гаргуйль? Тобто, він був на нашій стороні? - спитала вона і задумалася, - Якщо звичайно в цій історії взагалі є сторони.

- Його прислали, щоб захистити замок від зовнішніх ворогів. Гірський володар не знав, що ворог завжди знаходився всередині.

- Чого тоді він напав на вас в монастирі? А до цього хотів залізти в покої ігумені?

- Зуб даю, що в ті моменти поруч знаходився хтось з дівчат. Біл ігумені, скоріше за все, була Вільда. А поруч з нашими вікнами підслуховувала Софіко. Ось він і прийшов. Яким же я був дурнем! - мене осяяло.

Дівчина поглянула на мене занепокоєним поглядом, і я вирішив їй пояснити:

- Партія в фатл в бібліотеці! Тільки Летиція з усього замку постійно її відвідувала. Вона розставила всі фігури у вигідні для себе місця, і звершила би свою майстерну партію, якщо б не ми.

- Що людина тільки не зробить, щоб мати шанс обрати долю, яку вона прагне, - підсумувала лучниця.

- Знаєш, я гадаю, що нам не обов’язково їхати на весілля. Що ми з тобою там не бачили? В мене є знайомий ювелір в сусідньому кварталі. Ти оціниш намисто, а я поки збігаю в лавку алхіміків. Треба ж колись платити борги.

Дівчина доторкнулася до сяючої морської зірки на грудях і кивнула мені.

- Шкода розставатися з такою красою, але що ж поробиш. Та й куди я буду його носити?

- Дійсно, і куди дівчата носять всі ті прикраси, туфлі та гарні сукні. Краще великий лук та міцна кольчуга, еге ж? - посміхнувся я.

Вона жартівливо штурнула мене в бік та розсміялася. Карета повернула в провулок і м’яко покотилися по мощеній вулиці, розлякуючи прохожих.

Над дверьми лавки алхіміків задзвенів дзвіночок. За стійкою, де раніше завжди стояв усміхнений Дієго, було порожньо, а на полицях значно поменшало пляшок з настоянками та банок з сумішами. Я гукнув Мірайю, але у відповідь була тиша. Дівчина знайшлася на подвір’ї. Вона задумливо пакувала склянки та настоянки в коробки та по черзі зносила в підвал. За нею з цікавістю наглядала тендітна чорна кішка з білою плямою.

- Ваша кицька повернулося? - спитав я, почухавши звірятко по загривку, - Кудись збираєшся?

Дівчина аж підстрибнула від переляку, потім вгледілася в мене і заспокоїлася.

- Так, сьогодні вранці, - відповіла вона, дивлячись на кішку, - Я зачиняю магазин. Ми їдемо з міста.

- Куди, якщо не секрет? - спитав я.

- Я вирішила дослухатися до вас і податися в травниці. Спочатку поживемо з братом в горах, пройдемо практику, а потім поїдемо в Зелений луг. Це невелике містечко в річковій долині на півдні країни, де знаходиться їх гільдія.

- Ти мені дуже допомогла, Мірайя. Я хочу тобі відплатити.

- Мені не треба ваших грошей, - відмахнулася вона, - Працюючи з вами, я відчула, що спроможна на більше, і можу робити не тільки настоянки для чиряків та мазь від мозолів. Ви були праві, треба дивитися в майбутнє, а не тягнути хрест минулого.

- Ну, що ж, непоганий варіант, - кивнув я, - Не будете сумувати за Шартом?

- Анітрохи, - відрізала вона, - Після всього, що тут сталося, поповзуть чутки про нашу причетність до крадіїв і може стати гаряче. Будівля магазина розташована в хорошому місці. Я вже домовилася з ювеліром навпроти про оренду.

- Оренда, це добре. Ніколи не знаєш, коли захочеш повернутися. Тримайте, - сказав я і простягнув їй сувій та доволі об’ємний мішечок з грошима.

- Що це? - спитала вона, розгортаючи пергамент.

- Я ще ніколи не писав рекомендації, але наче все зробив за протоколом. Якщо колегії алхіміків щось не сподобається, то мій друг Азіз перепише, як треба. Він вміє підробляти мій підпис, йому не вперше. А гроші - на перший час, поки не влаштуєшся.

Мірая водила очами по пергаменту в неї відібрало дар мови. Нарешті вона опанувала себе і тихо промовила:

- Навіщо ви це робите?

- Від надійного джерела, я чув, що алхімік, який склав план підривів в штольнях, справжній геній. Я спочатку подумав на Ре Отіна, але то було хибне припущення. Не для того мама квіточку ростила. Це не міг бути Дієго, бо він не цікавиться горами. В твого брата інше покликання. І тут я згадав, про твої хвилювання з приводу каменярів, та про проект вашого дядьки, який потребував фінансування. І картина склалася. Ви - той геній, який не дав люті гір поглинути Шарт та околиці. В мене тільки одне питання. Звідки ти взяла жаб’ячу слину, яку поставляла Летиції в замок під виглядом лікувальних настоянок?

- Кляті жаби, - прошепотіла дівчина, - Вона попросила свого нареченого їх привезти з півдня. Казала, що це дуже романтично. Мабуть вичитала в якійсь своїй книжці.

- Романтичні жаби. Здуріти можна! - вигукнув я.

- Хтось крім вас це знає? - тихо спитала вона.

- Не хвилюйтесь, алхіміки своїх не здають.

- А Дієго? Я не можу його залишити. Він теж був пов’язаний з Фіорою.

- Я беру його собі в помічники. Давно пора було когось взяти. Він гідна кандидатура.

Дівчина розплакалася та обняла мене. Від неї плину сильний аромат кориці та пряних трав.

- Не знаю, як вам за це дякувати, - з її небесно-блакитних очей котилися сльози.

- Не хвилюйся, я вже придумав: будеш виконувати мої стандартні замовлення від постійних клієнтів, а з цих грошей виплачувати оренду лабораторії. На зворотній стороні написана адреса Азіза, він тобі все покаже і дасть ключи.

- І це все? - посміхнулася вона, витираючи очі, - Це ж просто казка якась, працювати разом з вами в столиці.

- Я не повернуся в столицю. Принаймні, в найближчий час.

- У вас якісь плани? - дівчина насупилася і відсторонилася від мене.

- Так, знайшов тему для дослідів, - відповів я, - Прямую в Пенефоріс збирати наукову базу для трактату. Не знаю, що з цього вийде, але варто спробувати.

- Це ж дивовижно, Вольфганг! Я рада за вас, але мені сумно, що я не прийму в цьому участь.

- Все ще попереду. Хто знає, як життя обернеться? - посміхнувся я, побажав їй легкої дороги і сказав де мене повинен знайти її брат.

***

Дорога була паскудною, а стала ще гірше, ніж була тиждень тому. Почалися короткочасні дощі, які, слава богині, ще не планували переростати в затяжні. Суха земля швидко всмоктувала в себе воду, та поки не перетворилася на суцільну багнюку. Візок монотонно хитався зі сторони в сторону, спотикаючись об каміння. Десь поруч серед тюків з сіном хропів Дієго. Цей хлопець вмів засипати, навіть коли навкруги стояв нестерпний гамір. Поруч з ним, знайшла собі місце сіра димчаста кішка з різними очима. Я накрив плечі вовняною ковдрою і зіщулився. Сильно похолодало.

Шлях до Пенефорісу був не близький, більше двох тижнів. Про комфорт можна навіть не згадувати. Кочівний табір Есфірь залюбки взяв нас з собою. За помірну платню ми отримали місце в одному з возів, та вечірні розваги у вогнища. Робити було нічого. Спочатку, я пробував читати книжку, яка так припала до серця Летиції, але вона швидко мені набридла. Від нічого робити, я витяг колоду карт і почав задавати питання.

- Чи правильно я роблю, що їду в Пенефоріс шукати русалок? - спитав я, витягнувши карту Таро.

На аркані був намальований чоловік, який стояв на високому мурі і дивився на спокійну гавань. Над морем сходило сонце. Воно освітлювало силуети кораблів, які йшли за обрій, прямуючи в далекі країни. Думаю, це хороша відповідь.

- Що мене чекає на шляху до знань? - спитав я.

Віз підстрибнув на черговому камені. Карти вислизнули з рук і підлогу випало кілька карт. Я підняв їх та роздивися. Це були: “Місяць”, “Повішений” та “Смерть”.

- Ой, та пішли ви зі своїми передбаченнями, - буркнув я собі під носа. Зібрав карти і склав в коробку, де лежав сірий адуляр поруч з листом, який підписала Маджері. Закривши її кришкою, я відчув, що всі хвилювання залишаються позаду. Шарт, чарівне невелике місто, в яке я би ні за що не повернувся, виднівся на горизонті стрімкими шпилями Червоного замку.

- Попереду тільки світле майбутнє, сонячне місто, тепле море та нові досягнення. І крапка.

Я тоді ще не знав, як сильно я помилявся. Дорога обіцяє бути довгою. Нарешті зможу виспатися. Зручніше вмостившись на тюк з сіном, я миттєво провалився у солодкий сон без тіні сновидінь.