Раді Вас бачити!

Глава 19. Четвірка жезлів

Порада від карт: «Четвірка Жезлів символізує чесно зароблений відпочинок, якого ми всі іноді потребуємо. Зараз ви знаходитесь у центрі і готові до прояву творчих сил та природних талантів. Ця карта передбачає зустрічі, веселощі та творчі досягнення. Це свято має стати додатковим стимулом до продовження вашого творчого пошуку»

Дуплет виявився мені в пору, про те сидів як на корові сідло. Фіолетовий ніколи не був моїм кольором і по легендам мав приносити мені лише невдачу. Якщо бути повністю чесним, то не лише мені, а всім хто народився під знаком Овна. Я в ці забобони не вірив, проте по можливості оминав цей колір. Ось вона - справжня сила народного повір’я, яке навіть вченій людині можна затуркати голову всілякими дурницями. Пес з ним.

Вже півгодини я крутився дзиґою перед люстерком, силячись нарешті зав’язати трикляту краватку. Слава Трисмегисту, що ажурні жабо вийшли з моди, бо це вже було б занадто. Шовкова червона краватка ніяк не хотіла зав’язуватися і висіла на мені як задушена котом-фелісом дохла миша.

- Все, з мене досить, - вирішив я, закидуючи ненависний шмат шовку на ліжко. Потім подумав трохи і поклав її в карман. Про всяк випадок.

Розкладати речі я не став, проте склянки з інгредієнтами виставити все таки прийшлось. Зараз вони майоріли кольоровим склом на столику біля вікна. Першим, що я зробив, коли залишився в кімнаті сам - це перевірив амулет. Занурення його у воду з бювету ні до чого не призвело, реакція була нульова, тому я вирішив провести поверхневі досліди. Взявши сільничку, житній спирт, чашку з водою та трохи винного оцету, я по черзі помістив його спочатку в рідни, потім в сіль – нічого. Спробувавши на ньому ще декілька більш складних хімікатів та солей і не нічого не з’ясувавши, я роздивився камінь під опуклим збільшувальним склом. З першого погляду, камінь був звичайним силікатним кварцом з характерними включеннями у вигляді ниток рутила, які створюють ефект блиску.

- Думай, Фольфганг. На щось же він має реагувати, якщо вже це робив. Треба виявити на що саме.

На очі попалася пляшечка води з басейну монастиря. Бура жовтизна відклалася осадом і сформувала мереживо дрібних бурих кристалів невідомого мені складу на склі. Капнувши пару крапель води на камінь я глянув на нього у скло. Він більше не походив на яскраву зірку, проте від нього йшло м’яке мерехтіння, яке було помітне в напівтемній кімнаті. Я не повірив своїм очам, нитки рутила в камені повільно рухалися, ніби вібрували.

- Не може такого бути, - подумав я і протер скло, - Може це така оптична ілюзія?

Глянув ще раз, нічого не змінилося, нитки продовжували м’яко колихатися, ніби водорості під товщею води. Витерши воду з амулета я знову глянув на нього крізь скло – мерехтіння зникло, камінь знову став нерухомим.

- Що ж ти таке? – розмірковував я вголос, нагадуючи собі завтра з’ясувати що за кристали осіли у воді з басейну.

Повернувши амулет у порожню пляшку, я акуратно витягнув з сумки камзол для фінального виступу. Він був дороги, гарний, глибокого кольору індиго, розшитий срібними нитками та чорним коміром. Жилетка була щиро оздоблена зображенням зірок, фаз місяця та алхімічних символів. Ґудзики були з чистого срібла, а застібки стилізовані під крила птахів. Це був подарунок однієї шанованої леді, ім’я якої я заприсягся ніколи не згадувати у розмовах. Як і те, що між нами колись було.

Цей костюм я одягаю тільки по особливим випадкам, коли треба було досягти потрібного візуального ефекту, от як зараз. Ніхто не буде платити шалені гроші за твої досягнення, якщо ти будеш виглядати, як віслюк в хліву. Вища каста цього не любить. Робити досліди чи просто приносити готові замовлення, це інше - ніхто на твоє вбрання звертати увагу не буде. Ми не фокусники і не артисти, але коли ти демонструєш свої вміння, навіть якщо вони не такі вже й великі, треба виглядати на рівні. Який би ти не був вправний, розумний та навіть геніальний, без реклами та підтримки багатіїв ти багато не досягнеш. Реклама притягую спонсорів, бо як я вже казав – алхімія справа не з дешевих. Обладнання та рідкісні інгредієнти самі себе не оплатять.

Зібравши брудні речі в мішок, я поклав його перед входом в кімнату, як мені і сказали. Їх одразу підхопила міцна дівчина в білому чепчику покоївки.

- Дурне дівчисько, - я почув гучний звук розбитого скла далі по коридору - Ти могла все зіпсувати! Геть з моїх очей!

Я побіг на крики. Двері однієї з кімнат відчинились і в мене врізалася перелякана дівчина. Руде від ластовиння обличчя почервоніло від сліз, що текли з її жовтих очей. Вона відсторонилася від мене і закриваючи лице зникла за рогом коридора. Я зайшов в кімнату і побачив отця Абрахіма, який витирав стіл від пролитого вина.

- Отче, що тут сталося?

- Клята дівка робить, що їй заманеться, - гарчав він собі під носа, не звертаючи на мене уваги - Я на таке не підписувався.

- Отче? – я підвищив голос, - Що вона зробила? Чого ви так кричали?

- А, це ви, - він підняв зморене обличчя на мене. – Дуже важко в наші часи знайти нормальних помічників.

Чорні кола під очима стали ще виразнішими, роблячи його вигляд хворобливим. Капелюх з’їхав з голови, роблячи його вигляд трохи навіженим.

- Ви тільки подивіться, що вона наробила? – він істерично замахав руками, - Стільки часу роботи фелідаю під хвіст!

- Та наче нічого критичного, - я оглянув заляпану мапу зоряного неба та розкидані по столу документи, - Та й вино біле, а не червоне, ніхто навіть не помітить. Коли висохне – буде як нове.

- Ніхто не помітить, коли вона залишила такі сліди? Ви хоч розумієте, юначе, що кажете? – майже загарчав на мене чернець.

- А в якому сенсі ви сказали про багато часу роботи? – зацікавлено запитав я, не зважаючи на його крики, - Ви ж наче тут знаходитесь стільки, скільки я?

- Ну, я трохи раніше приїхав. Треба було оцінити складність ситуації.

Злоба вмить змінилася розгубленістю, як у людини, що випадково ляпнула зайвого. Очі ченця почали бігати по кімнаті.

- Трохи раніше, це скільки?

- Не ваша справа! - закричав монах, аж слина полетіла, - Маю вам нагадати, що це ви повинні звітувати переді мною, а не навпаки. Раджу вам це запам’ятати.

- Не смію вас більше відволікати. Бачу, що у вас багато роботи, - відповів я, зробивши остаточний висновок, що чорта лисого, я йому щось буду доповідати, та залишив монаха на самоті.

За вікном стояла майже суцільна темрява. До столу мене поки ніхто не кликав і я вирішив пошукати бібліотеку бургомістра, щоб якось позбутися неприємного осаду, від спілкування зі святим отцем. Спитавши дорогу у однієї з служниць, я попрямував на другий поверх. Бібліотека знайшлась доволі легко, велике приміщення з рядами шафам заповнених потертими фоліантами. Її поєднали арочним входом з ігровою залою. Там стояли столи для гри в карти, шахові дошки з дорогими різбляними фігурами, набори для гри в нарди та навіть фатл.

- А пан розуміється на дозвіллі, - подумав я роздивляючись стіл, де хтось залишив недограну партію фатл.

Карти любили всі, шахи та нарди більш ерудовані касти, а ось фатл – незвичний вибір. Цією грою захоплюються в основному горці. Вони називають її хнефатлом, що перекладається як «гра короля», а всі інші скорочують складну назву до більш простих чотирьох літер. Вона розвиває логічне мислення, планування союзів та вміння передбачати ходи суперника. Це стратегія, де один гравець керує містом та його захисниками, а інші – нападниками. Гравці між собою можуть укладати союзи, а переможе той, чия армія залишиться в місті останньою. Простіше кажучи, це щось середнє між шахами та шашками, але складніше.

Судячи з партії, в неї грали п’ятеро. Білі з короною на обладунках нападали з западу, сірі з символом зірки з півночі, чорні зі знаком золотої монети зі сходу. По центру стояли червоні з гербом бургомістра. Були ще жовті, з символом сонця і морських хвиль, які стояли з півдня.

- Цікава партія, - подумав я і, забувши про книги, сів за стіл.

Гру залишили не розіграної навіть до середини. Кожна зі сторін встигла зробити лише по декілька десятків ходів. Я більше віддавав перевагу картам, проте багаторічне спостереження за моїм вчителем давало мені зрозуміти, що чорні та білі уклали таємний альянс, а червоні збиралися об’єднуватися з жовтими та почали перемовини з сірими. В цілому все зрозуміло, червоні захисники міста – це люди бургомістра, білі – королівська гвардія, сірі – монахи Святого престолу, жовті мабуть моряки Пенефорісу. А хто такі чорні?

Я взяв в руки одну з фігурок та задумливо постукав по ній пальцем. Монети, це символ торгівлі. Може це горці, з якими йде обмін коштовного каміння на іншу продукцію? Навряд чи, тоді б символом була не монета. Чорні стоять на сході. Ми вже й так знаходимося на крайньому сході королівства, далі лише самі гори на багато днів польоту птахів. Основні торгові потоки королівства йдуть або через західні рівнини, або кораблями південним морем. Офіційні шляхи через гори не йдуть. А не офіційні? Я трішки задумався і мене осяяло - чай. Зі слів місцевої королеви крадіїв, нові сорти тут з’являються раніше ніж в столиці. Як таке можливо?

Зазвичай новинки спочатку потрапляють до великих міст. Купці таким чином розуміють, що сподобається багатіям і скільки за це можна брати в провінціях. Якщо б чай вирощували горці, то тоді торгівля доволі дорогим напоєм йшла через бургомістра, як це зараз відбувається з коштовним камінням. А вона говорила, що її батько першим завіз чай в Шарт та відкрив низьку закладів та крамниць. Чому інші не змогли позмагатися з ним за місце в торговому ряду? Контрабанда - це були єдине логічне пояснення появи чаю та розміщенням фігур на ігровій дошці. Чому тоді у чорних та білих альянс? Я подивився на інші фігури.

Про що гра говорить в цілому? Забагато питань без відповідей. Може це все нічого не означає і фігури так поставили випадково. Проте, наводить на думки, що Шарт по суті зараз в облозі. Багато зацікавлених сторін проти купки захисників міста. Але що до цього призвело?

Я відкинувся на стільці і почав дивитися у вікно обмірковуючи ситуацію. Нас наймали в особистому порядку, а не через гільдії, щоб не привертати увагу корони. З поведінки Гюстава можна зробити висновки, що він давній друг бургомістра – ось і домовленість між червоними і сірими. Чому укладають весілля саме з жовтими? Яку роль грають порти Пенефоріса? Дайте подумати, що в цих горах є цінного? Наскільки я пам’ятаю, Шарт почав процвітати за рахунок сліз дракона. Більше нічого особливого тут нема і вони це роблять багато поколінь. Що змінилося? Якщо сприймати цей розклад саме так, то все виглядає досить кепсько. Треба швидше зрозуміти в яку халепу я потрапив і вибиратися звідси світ за очі.

- Гхм, гхм, - в кімнаті прозвучав тихий кашель.

Я розвернувся. Серед темряви стелажів з книжками стояла кістлява хранителька маєтку. Вона тримала в руках потертий фоліант, обтягнутий чорною шкірою. Цікаво, чи давно вона так мовчки наглядає за мною

- Пані, Августа, - я кивнув їй головою, - Вибачте, не помітив вас раніше.

- Ви так задумливо споглядали за фігурами, що я не наважилась вас турбувати.

- Гарна партія, додає багато роздумів. А хто були гравці у фатл? – зацікавлено запитав я.

- Не знаю, можливо хтось з гостей. Володар ще навіть її ще не бачив. Набір надіслав гірський правитель пару тижнів тому, як подарунок на весілля, але пан Домінік давно сюди не заходив, наскільки я знаю.

Вона повільно підійшла, сіла навпроти мене і поклала книгу на стіл. Потерті срібні літери виблискували у полум’ї свічки - Йорген Гьогу «Бестіарій».

- Вирішили почитати на ніч? – запитав я, здивований смаком на книги цієї жінки, - Це ж оновлене перевидання Плінія Старшого?

- Так. Ні. Не знаю, - жінка на мить загубилася, але швидко знайшла відповідь, - В замку та околицях перебуватимуть палуги. Ці звірі рідкість в наших краях і тому наш знахар попросив йому зібрати книги, щоб освіжити в пам’яті їх особливості. Що думаєте про цю партію?

- Дивний подарунок для молодят, - відповів я, дещо здивований різкою зміною теми розмови.

- Це ще дрібниці, - жінка покривила губами, - Вона йшла в комплекті зі статуєю горгулії. Ми декілька днів ламали голову куди її приткнути, щоб вона вписалася.

- Це та потвора, що стоїть біля бювету на під’їзній дорозі?

- Химерно виглядає, еге ж? – погодилась вона, - Землетрус повалив одну з колон і ми вирішили замість неї поставити цю статую. Кудись же її треба було діти. Відмовлятися від подарунків поганий тон і може зіпсувати відносини з горцями.

- Я чув, що вони покинули осілі місця після землетрусів.

- Так, володар навіть злякався, що це їх прощальний подарунок. Але потім приїхав посильний зі звісткою, що всі домовленості в силі.

- Можна питання? – акуратно спитав я, - Ви ж знаєте навіщо мене наймав бургомістр?

- Так, звісно. Я власноруч складала ваш договір найму, - погодилась вона, - Я веду майже всі його ділові справи. Ви тут через загадкову хворобу молодої пані замку.

- Добре, ви тут все знаєте. Що ви можете про це розказати?

- Мабуть нічого нового для вас, - знизила плечима жінка, - Все що знала - вже розповіла пану астрологу. Він декілька тижнів допитував персонал по колу і встиг всім сильно остогидити.

- Розумію вас, - мугикнув я собі під ніс, - Я чув їх сварку з покоївкою, її наче звуть Сія.

- Знову? – округлила очі хранителька замку, - О богине, чого він до неї причепився? То кричить на неї, то сюсюкається, то знову свариться. Але просить щоб тільки вона за ним доглядала.

- Сварка була доволі експресивною, вона плакала.

- Бідна дівчина тільки недавно почала в нас працювати, - похитала вона головою, - А в її стані не легко чинити супротив настирливим гостям.

- Вона не давно тут? Коли я приїхав ви назвали її дочкою кухара?

- Я? Не може такого бути. Дочку кухара звуть Аніка, вона працює з ним на кухні, - вона трохи подумала і продовжила, - Не знаю, тиждень був складний, багато клопотів через кляте весілля, ще й моя кішка десь пропала. Всіх наших постійних слуг перевели в міський маєток працювати. Може і обмовилась випадково.

- А скільки вона тут працює? – не знаю чому вона мене зацікавила, але в мовчазній дівчині було щось незвичайне. Мова не про її обмежені можливості вести розмову і навіть не про яскраво жовті очі. Було ще щось.

- Тижні три, може місяць, - вона розвела руками, - Точніше не можу сказати, треба дивитися замкові книги обліку. Через весілля нам прийшлося найняти багато нових людей, щоб догодити всім гостям. З нею щось не так, тому ви питаєте?

- Та ні. З нею все добре, - я почав її заспокоювати, - Проте, Абрахім доволі дивна особа. Я подумав, що він її міг вдарити. Пригляньте за дівчиною, будь ласка, про всяк випадок.

- Зрозуміла, - кивнула вона, - Я попрошу інших дівчат пильнувати. Драми перед весіллям нам не потрібні.

Вона поправила комірець на блузці, взяла свою книгу та пішла в сторону книжкових шаф. Судячи зі звуків метушні на вулиці, до замку під’їхала карета. Дивно, казали, що зустріч гостей тільки завтра, а сьогодні лише вечеря в сімейному колі. Оглянувши останній раз розставлені фігури, я підійшов до вікна. На ганку стояв яскравий ронський візок, прикрашений різнокольоровими вимпелами та малюнками. Серед них виділявся великий силует чорного птаха, який розпушив міцні крила.

- На гуску якусь схоже, чи паву, - пробурмотів я, роздивляючись прикраси, - Ви не в курсі, що ронська колісниця робить біля центрального входу?

- Звісно, що в курсі, - відповіла вона мені, переставляючи книжки по полицям, - Володар запросив ронську жрицю провести спіритичний сеанс.

- Нічого собі! А місце за столом для мене знайдеться?

- Справді? – вона покривила губами, - Не думала, що вам таке цікаво. На мою думку, це дурна вистава. Але якщо так, то тоді пройдіть за мною в зелену залу, там вже повинні починати.

Вона взяла з запалений сталевий підсвічник та повела мене за собою. Вночі замок виглядав інакше, настінні кришталеві ліхтарі таємничо мерехтіли та виблискували в темряві коридорів. Фігури на картинах зацікавлено споглядали на тебе, ніби пробуючи зрозуміти – що в їх родовому замку роблять сторонні люди. По приїзду, будівля мені здалася напівпорожньою, але зараз в будівлі гудили десятки голосові та тупотіли сотні ніг. Замок ожив, прокинувся і почав готуватися до вечірньої трапези.

Зелена вітальна розташовувалася в лівому крилі першого поверху. Прямуючи до неї, мені зустрілися десятки покоївок, які стурбовано метушилися і бігали від кімнати до кімнати. Декілька поважних леді з високими зачісками та жінок у вишуканому вбранні промайнули нас, поспішаючи вперед. Хтось кивав пані Августі, хтось приязно вітався, але ніхто не оминув її своєю увагою. Ось вона - справжня королева підсвічників в своїй стихії. Вона не була гарною, не мала титулів, статків чи дорогоцінностей, але вона була мозком цього замку, а беручи до уваги чий це замок, можливо і всього міста. На ній були витрати та закупівлі, облік прибутків та ведення бухгалтерських книг, наймання працівників, записи на персональні аудієнції до бургомістра, канцелярія та пошта. Даю десять проти одного, що ця худорлява жінка - негласний керівник всієї мерії і не одне розпорядження не буде підписане без її уваги. Таких розумних і освічених люблять брати на роботу багатії, щоб хтось думав за них. З цією жінкою треба бути обережним.

Велика кімната зі смарагдовими шпалерами була переповнена бажаючими подивитися на спілкування з духами. В кутку стояла велика арфа, на якій задумливо грала щось високохудожнє біловолоса дівчина, розважаючи оточуючих. Жінки в вечірніх нарядах та чоловіки в камзолах схвильовано перешіптувалися та вгамовувати нерви аперитивом з кришталевих бокалів. Всі вони відчайдушно бажали яскравих відчуттів. Я згоден з хранителькою замку, спіритичні сеанси – це повна маячня. Мені колись пропонував мій друг Азіз влаштовувати такі шоу, щоб заробити грошенят. Він збирався грати сліпого медіума, а від мене були потрібні іскри, дим та інші спецефекти. Я не погодився і правильно зробив. Горе-медіуму надавали тумаків на першій же виставі. Але він був з осілих, справжні кочові рони були майстрами вистав. Не важливо вірили ви в духів чи ні - вони змусять вас повірити хоч на хвильку та зможуть здивувати. І на це було варто глянути.

Час йшов, люди вже перестали захоплено перешіптуватися і все частіше просили оновити їм келихи. По залі курсували хлопці з підносами канапок та бокалами. Мій шлунок занив, нагадуючи, що їжі в ньому вже давно не було. Взявши келих та пару розрізаних перепелиних яєць з бланманже, я примостився на вільний стілець. Позаду мене сиділа купка літніх дамами. Їм було нудно і вони займалися важливішою з усіх можливих справ – вони пліткували.

- Ти вже бачила, у що вбралася Бернардін? – спитала одна з них, в синьому наряді прикрашеним білим пір’ям, - Я б таку тканину навіть на портьєри не пустила.

- Більше на кінську попону схоже, - розсміялася її подруга та відпила червоного напою з кришталевого келиха, - До її кобилячого профіля пасує.

- Може обличчям вона не дуже вийшла, проте ти чула скільки заробляє її доходний дім в столиці?

- А ця Августа, нишпорить по кімнаті, немов стара ворона. Коли вона проходить поруч, здається, що зараз виколе око своїм дзьобом.

- О, любонька, як же влучно ви сказали, - погодилася дама в червоному криноліні, - Я була на кухні і таке почула!

- Ти, на кухні? Що ти там забула? – здивовано спитала жінка в блакитному.

- Шукала покоївку. Дівчата тут всі безголові, ніколи нікого не знайдеш.

- Згодна, одна з них не могла нормально завити мені волосся. Півгодини крутилася і ось що вийшло, - вона вказала масним пальцем на ідеальні блискучі локони, та продовжила, - Геть без волосся мене залишила.

- Ти забагато очікуєш від свого волосся, нормально вийшло, - жінка в червоному поправила білу перуку, - Так ось – кажуть, це її останній прийом в замку. Домінік нарешті вирішив її позбутися.

- Нічого собі, - леді в блакитному вражено округлила очі та зробила ще один ковток.

- Так, так, я чула, що вона такий скандал учинила в його кабінеті. А після цього почала бити посуд на кухні. Вщент набір тарілок розтрощила. Добре, що я якраз привезла новий сервіз молодятам, - жінка закінчила розповідь с задоволеною посмішкою.

Вона підняла руку та похитала порожнім бокалом в повітрі. Поруч з’явився хлопець в біло-червоному костюмі та наповнив його рубіновим напоєм.

- Правильно зробив, - сказала дама в блакитному, - Я давно йому казала, що цю пихату вискочку треба замінити на людину нашого кола.

- Не розумію, чого він так довго її терпить. Невже нікого більше не знайшлося? З більш шляхетним походженням. Ось хоча б мій син. Чудовий ерудований молодий чоловік, а його досі не приймають у сімейну справу, - поскаржилась жінка з білим пір’ям на сукні.

До софи піднесли тацю з канапками. Дами взяли по одній і почали насолоджуватися смаком.

- Твій син ще той пройдисвіт, - промовила дама в червоному, пильно розглядаючи їжу, - Чутки про його походеньки тягнуться за ним, куди б він не поїхав.

Жінки на софі голосно засміялися, переглядаючись одна з одною.

- І що? – обурилася їх подружка, - Він ще молодий і точно краще буде справлятися ніж ця вискочка.

- А ви знали, що вона місцева? – прошепотіла одна з них, - З роду збіднілого князя, що колись тут правив.

- Да ти що? Це тому вона вважає замок своєю власністю? Ходить тут, наче головна.

- Кажуть, що вона була проти цього весілля, - додала дама в синьому.

- Невже? Чому тоді Нік її не позбувся одразу?

- Ні, не проти весілля, - заперечила дама в червоному, - Їй не сподобалося об’єднання нашої родини з Ді Санті. Мій чоловік обмовився, що ніби вони в обхід короля хочуть експортувати коштовне каміння морем до інших країн.

Я помислами присвиснув, нічого собі тут справи. За таке можна і з головою попрощатися. Монархи не любить, коли їх хтось обходить.

- А що? Так було можна? – округлила очі жінка в блакитному.

Леді поправила на шиї кольє з райдужних опалів. Коштовні камінці заграли різними кольорами в променях сотні ліхтарів та свічок, що освітлювали велику кімнату. Я поглянув на неї та втратив дар мови – за таке кольє легко можна було отримати великий дім в передмісті. Чи рік жити без турбот в Пенефорісі, насолоджуючись сонцем та теплим морем.

- За законом, права на продаж належать нашій сім’ї. Ми повинні платити данину, за те що ними торгуємо, але куди і кому – вирішує Нік.

- О, так ми можемо розраховувати на великий прибуток? – завзята потерла долоні дама з пір’ям.

- Ось чому такий дивний вибір, - замислилася її подруга, - А я ще гадала, чого він не дозволив Летиції вийти за того багатія з Акритусу. Вони так покохали один одного. А Нік тільки й казав – що вона там до погоди не звикне.

- Дурниці, я ж звикла. І Ева теж не скаржилась ніколи, - підтримала її подруга.

- Ну, на погоду вона може і не скаржилася, а ось на все інше, - жінка в червоному похитала головою. Жінки мовчки закивали, погоджуючись з подругою, - Ви чули, що одна з її доньок приїхала? Цікаво було б на неї подивитися.

Я пильно вгледівся в худорляву постать хранительки замку. Вона сутулячись проходила поміж гостей не звертаючи уваги на присутніх. Дещо високомірно, проте кланятися всім вона не зобов’язана. Її кістляві пальці міцно трималися за різьблену палицю. Гострі риси обличчя, довгі руки, а якщо не буде сутулитися – то і зріст буде ще вищий. Кігтів не було видно, але в обличчі було щось схоже не потвору з моїх снів - гострий сконцентрований погляд. Справді схожа на ворону, поміж стайки барвистих голубок.

В кімнату забіг молодий паж, та забігав очима, ніби когось вишукуючи в натовпі. Поглянув на мене та жваво замахав руками. Я поставив бокал та стіл та пішов до нього.

- Вас терміново запрошують пройти до кабінету володаря. В нас стався інцидент, - перелякано зашепотів він.

- Який інцидент? – здивувався я.

- Я не можу тут нічого розповісти. Вас чекає пан бургомістр.

- Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, - подумав я і прослідував за пажем.

Під пильними поглядами оточуючих, за нами, кульгаючими кроками попрямувала хранителька замку.