Раді Вас бачити!

Глава 9. Принцеса мечів

Порада від карти: "Більше слухайте і менше кажіть. Розкривайте чужі таємниці, вміючи приховати свої"

За вікнами ніч мерехтіла купками зірок. Вони перемигувалися між собою та спліталися заплутаними візерунками на чорному, наче полірований онікс, небі. Десь здалеку, крізь зачинені вікна, було чутно монотонний скрип. Він змушував нервувати. Світло ліхтаря монахині попереду освітлювало білі стіни коридорів, які ніяк не хотіли закінчуватися. Я ніби потрапила в свій старий нічний кошмар.

Всі школи-інтернати для дівчат з благородних сімей були схожі між собою. Такі ж прості стіни, покриті павутинням тріщин та побілені простим вапном. Хоча в цій, мабуть, трохи чистіше. Я в подібному опинилася дуже пізно за їхнім мірилом, тому не змогла проникнутися благодійною атмосферою сестринства. Добре, що батько змалку мене вчив у стайнях і звіринцях поводитися з тваринами. Якщо вдивитися в тріщини на стінах, то за шаром білого вапна благодійності в цих закладах можна випадково помітити, що вони аж ніяк не відрізняються від тих самих звіринців. Тут мешкають такі ж небезпечні створіння, тільки вони ховають своє нутро за масками з сірих суконь, уроків етикету, гарних слів та постійних знаків Ув. Від кожної сірої миші з двома білими косичками, перев’язаними яскравими стрічками, можна очікувати підстави. Оком не встигнеш моргнути, як отримаєш болючий укус під ребра. А якщо занадто довго не показувати зуби, то вони їх тобі вирвуть при першій нагоді.

Тільки простий люд, дивлячись на благородну леді високого походження, думає, що вона наче пелюстка рожевої півонії – така ж вразлива та тендітна. Дорогі тканини, туго затягнуті корсети та летючий поділ суконь малюють витончений силует, який нас з дитинства вчать створювати. Але це не головне. Справжня шляхетна леді і в мішку з під картоплі буде виглядати належним чином. Суворі вчительки і наглядачки сталевим ціпком вбивають в нас покірливість, стриманість та вміння розуміти коли треба промовчати, а коли казати та робити те, що потрібно. Нас такими зображають на гравюрах та в уяві народу. Це наш захисний природний камуфляж. Потрібний нам образ прекрасної дами, заради прихильності якої борються славетні лицарі на турнірах. Просто красива ілюзія.

Моя люба матінка завжди носила з собою стилет схований в потаємній кишені сукні. Біла кульбабка-бабуся до останнього не розлучалася зі сталевою тросточкою, на яку вона граціозно спиралася, а при потребі могла відбитися від злодія. Будь яка дівчина в моїй школі мала прихований ніж в корсажі. У кожної троянди є шипи, але їх не помічаєш серед яскравих квітів. Поки не наколишся.

Так, нас вчать танцювати, співати, грати на музичних інструментах, правильно вести бесіду на різні теми, читати класичні твори, декламувати вірші, шити, кроїти та ше мільйону інших речей. Але також, нам дають уроки фехтування та кінної їзди, а іноді - вчать полюванню. Правильно освіжувати тушки звірів, розділувати м’ясо, розбиратися в травах і готувати вечерю. Прислуги може не бути поруч і тобі самій доведеться давати собі раду. А осіб, які падають без тями при виді крові розрізаної курки, серед леді не більше, ніж серед простих дівчат з околиці будь якого містечка. Я провела серед подібних вапняних стін майже два роки, поки керівниця школи не вислала мене в більш відповідне місце на її думку.

Ноги трохи підкошувалися від втоми та випитого джину. Огрядна жінка крехтіла та горбилася, несучи попереду мою сумку. Ніби валун на гору тягнула. Дивно, сумка наче була не надто важкою. Може забрати? Якщо їй стане погано, я не певна, що сама зможу її дотягти до людей. Нарешті монахиня сама зупинилися перепочити.

- Свята сестро, давайте я краще сама своє шмаття понесу. Не треба себе силувати.

Я підняла сумку і закинула на плече. Все як я і думала - сумка важила не так вже і багато. Окрім пари запасних чобіт, одягу та ще деяких речей в ній було моє похідна ковдра. Вперше, таку річ я побачила у контрабандистів з островів, яких колись мені замовили провчити. Ковдра була з секретом. Ззовні звичайна овеча стьобана вовна, а у середині - приховані кармани з пластин задубілої шкури кетуса, морського чудовиська, що могло поглинати цілі торгові кораблі. Острівні народи різали його товсту шкіру, поки її ще не торкнулися сонячні промені. В цей час вона не встигла скам’яніти і ще піддавалася ножу та голці. В неї дуже вдало можна ховати зброю і не хвилюватися, що наколишся на неї уві сні. Коли я його побачила, то була просто в захваті від винаходу острівних пронир.

Те замовлення я злила, забрав в хлопів лише це покривало. Їм залишилися їхнє життя та бізнес, тож гріх жалітися. Ми потім з ними навіть знайшли спільну мову і прокрутили пару справ. Я не якась злодюжка і ніколи не опускаюся до звичайного пограбування, але від такої необхідної дрібнички не змогла відмовитися. Шкіра кетуса сама по собі - вже контрабанда, а начинена всіма можливими знаряддями всередині – ставала справжньою перлиною. Інкрустовані сріблом метальні ножі в секреті ковдри коштували мені цілого статку, але які ж вони гарні. Зроблені на замовлення у майстра зі сходу, напрочуд гострі та дивних форм - вони коштують кожного Бартоломія, якого я на них витратила.

- Чортів Гийом! Таку гарну схованку спалив, гад. А ще дурником постійно прикидається. Йохані очі, і як я цього не помітила?

Подумки цабанячи лицаря, я взивала до святого Йохана, покровителя сліпих. Свята сестра відпочила і ми знову пішли блукати білими коридорами. І навіщо так далеко мене відводити від інших? Я що, схожа на дешеву повію? Невже не видно, що я би швидше стала спати з палугами, ніж з тими трьома бовдурами. Кляті святоши з їхніми принципами.

Коридори потроху ставали не такими порожніми, на стінах почали з’являтися картини. Це добрий знак - якщо є картини, то десь тут є і люди. Хтось же повинен на ці картини дивитися? Моя правда, люди тут точно були. За рогом чулися голоси, сміх та стукіт дверей.

- Дівчата! Вже давно був відбій! Ви що собі думаєте? – голосно крикнула монахиня, - Вибачте, пані, вони зазвичай тихі. Не подумайте про них погано.

А я і не думала - я знала. Точніше пам’ятала. Це було ні що інше, як звуки нічної вечірки. Місцеві дівчата потайки влаштували гулянку після відбою, поки наглядачки не бачать. Моя несподівана поява обламала їм всю вечірницю і мені від цього чогось було трохи солодко на душі. Ніколи не любила такі збори після відбою. Не те щоб мене не кликали, ні – звали всіх, бо всі повинні бути до цього дотичні. Це гарантія, що та, хто здасть - теж була там і буде так само покарана. Всюди однакові правила.

Ми завернули за ріг та одразу почули перелякане тупотіння босих дівочих ніжок та стукіт дверей. Ага, швидко вони зорієнтувалися, вже навчені. Значить я серед вже доволі дорослих. Малі дівчата ніколи не встигали повернутися до своїх кімнат. Їх перших заставали та карали за нічні походеньки. Тиждень перебирати горох або пересівати борошно на кухні - не найгірші покарання, але які ж вони нудні. Краще б одразу засилали стайні чистити, там хоч можна побути в нормальному оточенні. І байдуже, що багнюку після цього можна відшкрябати від себе кілька годин. Не хочу про це згадувати, то було давно і не правда.

Монахиня в пенсне нарешті дійшла до потрібних дверей та, двічі постукавши, відчинила їх. В кімнаті очікував мій воскреслий нічний кошмар. На двоярусному ліжку сиділо біляве дівча та робило вигляд, що вже гасить ліхтар та лягає спати.

- Сестра Марта, ви так пізно. Щось сталося? – заторохтіла вона, - Я вже майже спала.

- Це наша гостя, вона буде ночувати з тобою. Ми завтра на ранковій проповіді зі всіма вами поговоримо про вашу поведінку, а зараз прошу показати тільки кращі сторони. І не смій ганьбити честь нашого монастиря, - роздратовано сказала монахиня та вказала мені рукою на ліжко, - Проходь та ложись спати, сніданок у нас ранній. По коридорам та тим паче на вулицю виходити вночі заборонено, - вона глянула на мене та майже прошепотіла, - Приглянь за ними, будь ласка, вночі.

Я кивнула та кинула сумки біля входу в кімнату. Двері зачинилися і я залишилася на самоті з дівчам.

- Як тебе звуть? – спитала білява дівчина, явно не збираючись лягати спати.

- Тобі яка різниця? Я тут тільки на ніч і не по своїй волі, - я відповіла стомленим голосом, без жодного бажання продовжувати розмову.

- Тоді ми дуже схожі, я також тут не по своїй волі. Але тут не так погано. Мене звуть Юстина, для подруг просто Юся, - дівча звісило голі ноги з ліжка та зачаровано розглядала мене.

- Це у вас справжній бойовий лук? Мене батько з такого вчив стріляти.

- Не думаю, що в твого старого був такий. Він зроблений королівськими майстрами.

- Такий, такий! Я мала була, але точно пам'ятаю, - голосно запротестувала білявка, - Я ще тоді жила біля моря. Наша хатина стояла поруч з лісом і тато вчив мене стріляти по качкам. В нього навіть гравіювання таке саме було.

Я подивилася на лук - ніби звичайний, такі можуть використовувати в будь якому загоні. З дурнуватою емблемою правлячої династії.

- А хто був твій батько? – спитала я з цікавістю. Такі луки на дорозі не валяються. Їх можна отримати тільки коли служиш стрільцем у війську, або як я – за дурні гроші. Просто в нього напрочуд зручна конструкція та висока щільність стрільби. А головне - коли його бачать, то не задають зайвих питань.

- Він був мисливцем. Потім надовго поїхав, а коли повернувся, то в нього вже був такий лук.

Я вдивлялася в дівча і в мене не складалися факти в голові. Школа для багатих дівок, а в цієї - батько простий мисливець. Не буває такого. Дочки мисливців ніде не навчаються, хіба що у своїх матерів, і не їдуть через пів країни до гірського монастиря. Хоча, якщо її батьки загинули на війні, то дитя могли взяти в монастир. Тоді палили цілі села з жінками та дітьми, зачиняючи їх в хатах. Не зрозуміло тоді, чому вона так далеко від дома? Невже ближче ніякого монастиря не знайшлося? І чому саме в той де є школа? Дівчина в моїх очах стала вже цікавішою.

- Юстина? Чи можна тебе назвати Юсею? - дівча кивнула мені, - Я приїхала за запрошення бургомістра.

- О, так ви будете виганяти потвору з Червоного замку? – у дівчинки округлилися очі і вона прикрила вуста долонею.

- Що? Яку потвору? Ти про що? – в мене відвалилася щелепа, такого я не очікувала.

- Ви тільки матінці не кажіть, що я вам розказала, бо вона сильно кричати буде, - дівча перейшла на драматичний шепіт, - В місті тільки про це і говорять. Дочка бургомістра перетворюється на химерну потвору, що ходить с заплющеними очима вночі і витягує життя з тих, кого зустріне на шляху. Нам заборонили виходити з монастиря, бо Червоний замком зовсім поруч.

Я присвиснула. Дівчинка не виглядала наляканою. Можливо мене дурять, щоб потім посміятися всім поверхом над проїжджою дурепою, що повелася на нічні страшилки. Але треба почути всю історію.

- Так, що за Червоний замок?

- Замок бургомістра, де він живе зі своєю сім’єю. Він стоїть через поле від нас. Ви його мабуть бачили по дорозі до міста.

- Ні, не бачила, вже темно було. Та й я і не розглядала сильно околиці. А чого червоний?

- Так тут в місті все червоне, крім нашого монастиря і фонтанів на площах.

- А з його дочкою що?

- У, там такий жах! – дівча додало ще більше ноток драматизму в шепіт.

Яка актриса пропадає! Треба порекомендувати приїжджим ронам її в якості поповнення їхньої театральної трупи. З ними значно веселіше ніж тут.

- Була дівчина, як дівчина. Добра, всі в місті її любили. До монастиря часто приходила, з матінкою нашою спілкувалася, допомагала нам по хазяйству. Роботи не цуралася. До неї свати приїжджали зі всієї округи, але батько всіх їх завертав назад. А недавно, приїхав якійсь пан зі столиці, і вже навіть до весілля почали готуватися. В нас квіти замовили та вино. А десь з місяць тому, почала вона вночі прокидатися та бродити, не пам’ятаючи себе. Спочатку, просто в саду бездумно стояла годинами біля озера. Потім, вже далі відходити почала. Два тижні тому навіть до наших воріт приходила. Жах такий! Ніч, темрява непроглядна, лише місяць світит. Стою я в дзвіниці, а вона йде в білій сорочці розпатлана полем крізь туман, наче пливе. Очі заплющені, ніби говорить з кимось і руками водить, - дівчина почала водити руками перед собою, ніби розганяючи метеликів, - А їй хтось відповідає з туману. Протяжно так, наче стогне. І дзвіниця труситися почала. Я перелякалася і побігла кликати старших монахинь. Коли всі збіглися, то її вже не було, а в околицях монастиря зранку знайшли дядечку-купця мертвого. Може сил сердечних не вистачило, коли її побачив вночі. Але люди кажуть, що то вона з нього життя випила. Матінка наша сполошилася і до її матінки поїхала, в замок. Але пан бургомістр не схотів її допомоги і виставив на двір. Наша матінка так злилася потім - тиждень всім спокою не давала. І мені заборонила комусь розповідати, про те, що я вночі тоді бачила.

- І ти звісно нікому не розповіла? – всміхнулася я. Ох, ці дівчата. Чутки розносять швидше вітра, що несе пожежу полем.

- А що? – здивувалася вона, - Матінка ж вже після цього заборонила. Я одразу дівчатам все розповіла, як все було.

- А далі що було? – цікава історія. Особливо цікава тим – скільки ця дівчинка її вигадувала.

- А що було? Леті замкнули в замку. Спочатку це діяло, але з часом замки самі почали відчинятися в ночі і випускати її.

- Леті?

- Так. Леті, це скорочено від Летиції – донька бургомістра. Спочатку пан бургомістр лікарів викликав звідусіль, знахарів звал, навіть медіумів – ніхто допомогти не зміг. Кажуть, що він її не давно в столицю возив лікуватися. Але там щось сталося і вони назад повернулися. А за ними, через деякий час, ви приїхали. Містяни бачили поряд з нею кістляву потвору, з якою вона розмовляла, коли ходила вночі. Ось я і подумала, що ви приїхали - щоб її вполювати.

- Почекай, так це вона потвора, що вбила купця, чи з нею хтось поруч був?

- Не вірю, щоб Леті могла комусь нашкодити, - замислено сказала Юся, - На свої очі я тільки туман бачила, що з нею розмовляв. Але містяни кажуть, що бачили щось, що залазило до неї в замок. Воно було кістляве та чорне, наче старий мрець. Старші сестри принесли ці чутки, після того, як ходили в місто.

Щось не дуже складна історія виходить. Ходити дочка бургомістра вночі могла куди завгодно, хоч до коханця бігати, хоч через інші дурощі. Лазити до неї у вікно міг також хтось з її залицяльників. Дівчина вона заможня, молода, охочих поріднитися з такою владною сім’єю завжди багато. А вночі в тумані все, що завгодно може привидітися малій чутливій дурепі. Чи взагалі наснитися.

- Коли ви з сестрою-наглядачкою прийшли, ми з дівчатами як раз на тінях збиралися ворожити. Хотіли побачити, що з потворою далі буде.

- На тінях ворожити? – здивувалася я.

Не очікувана нічна забава для дівчат з монастиря. Нам навіть дивитися на карти у ворожок на ринку забороняли, бо єдина істина йде від богині. А щоб ще й самим ворожити? За таке би нас на місяць в стайні працювати загнали, якщо б побачили.

- Хочеш з нами? Сестра Марта вже пішла мабуть. Вона сьогодні сама на два крила чергує, бо інших на ворота матінка наказала поставити.

Вони все одно підуть, якщо вже надумали. Зі мною, чи без мене. Чого б не подивитися на їх ворожіння перед сном?

- Згодна, я ніколи не бачила як на тінях ворожать.

- Мене бабуся навчила. Ще коли я біля моря жила, - з гордістю сказала білявка Юся, - Зараз всіх покличу.

Вона хутко вибігла за двері та почала тихо стукати в сусідні двері. З них хтось вийшов і гуркоту стало більше.

- Бігають, наче миші під підлогою, - всміхнулась я.

Юся повернулася з трьома дівчатами різного віку. Вони розсілися по ліжкам, а мені довелося сісти на підлогу біля своїх сумок з речами. За мить, дівчат в кімнаті побільшало і вони буквально заполонили її. Стало тісно та душно. Вільним залишився лише п’ятачок в кутку кімнати. Дівчата роздивлялися мене, перешіптувалися та хіхікали. Юся шикала на них і пробиралася до шафки біля вікна. Вона дістала три жовтих огарка свічок, мідне блюдо та шмат чистого сувою. Сіла у вільному кутку та розклала все інше на підлогу. Взявши огарки свічок, вона почала підпалювати їх від маслянки, розставляти в рядок перед блюдом та скомандувала погасити все інше світло. Дівчата погасили свої ліхтарі і в кімнаті стало темно.

Шмат пергаменту відкидавав велику тінь на побілену вапном стіну. Юся взяла його та почала м’яти промовляючи:

- Три свічки горіли, три ватри палали, мені майбутнє показали, - дівчина піднесла зім’ятий пергамент до вогню.

- Перша свічка гори - хто в тінях ходить покажи, - Юся підпалила пергамент.

- Друга свічка гори - тінь від мене віджени, - підпалила пергамент від другої свічки. А далі і від третьої.

- Третя свічка гори - що буде з потворою - розкажи!

Поспіхом поклавши палаючий пергамент, вона почала повертати блюдо по ходу сонця. Пергамент димів, тіні від нього затанцювали на стіні та почали рухатися. Серед гострих виступів, які були схожі на гори, виросло кілька будівель.

- Це ж наш монастир, он вежа млина стоїть, - прошепотів хтось з дівчат. ззаду. Юся шикнула на неї і продовжила повільно крутити блюдо.

Біля однієї з будівель стояли три постаті, які рухалися, і здавалося, ніби вони билися між собою. То один впаде і потім знову підніметься, то інший, то в центрі постать закрутиться вовчком. Я зачаровано дивилась та таку дивину. Потім до інших підбігла ще одна тіньова постать і пергамент яскраво спалахнув і згас. Юся зойкнула і почала терти очі. Дівчата розчаровано зашепотілися між собою. Картинка на стіні зникла, залишивши після себе лише їдкий запах диму. Пергамент догорів і попіл розсипався по блюду. Сестри прочинили двері, провітрюючи кімнату. Хтось з них взяв глечик з водою і почав промивати запорошені попелом очі Юстини.

- Щось ти, Юся, сьогодні не в найкращій формі, - сказала одна з дівчат з високим лобом.

- Точно, раніше більше показувало, а сьогодні якось занадто вже коротко. Тільки дарма збиралися, - підтримала її інша дівчинка, трохи старша за подругу.

- Не дарма, Валено. Що показало, то й показало. Це ж не я показувала, а тіні. Наче і пергамент як зазвичай відірвала. Не знаю, чому так сталося.

Зазвичай? Тобто дівчата постійно так з тінями бавляться? Цікаві в цьому монастирі дівочі вечорниці. У моїх сестер по школі розуму вистачало тільки палити тютюн зі спільної люльки, красти вино з підвалу та бігати до хлопців в місто, а тут такі містерії. Може, розповідь Юсі вже і не така надумана, як мені здалося спочатку.

- Це всі дівчата, які тут вчаться, чи ще є? – зацікавлено спитала я забираючись на верхнє ліжко. Мене трохи хитало від випитого джину.

- Коли всі приходять, то частина дивиться з коридора. Мене тут всі дівчата люблять, вони такі чудові, - захопливо сказала дівча, зачиняючи двері, - Афродезія і Селеста не прийшли, вони ніколи не приходять. Кажуть – що це все дитячі забавки, а вони вже давно виросли, - спародіювала їх голоси Юся, - Вільди нема, знову зачинилася в своїй кімнаті, Софіко сьогодні на воротах чергує, а Йошико в лазареті.

- Так, я вже познайомилася з Софіко. Привітна дівчина.

- Тут всі привітні, - Юся посміхнулася та почала розчісувати волосся кольору стиглої соломи костяним гребнем.

- Прямо всі? – я підняла ліву брову та постаралася, щоб мій голос був якомога скептичнішим. Але дівчина продовжила свою справу, ніби не почувши мене.

- Ітідаль та Луїза поїхали готуватися до прийому у маєтку бургомістра. Їх батьків запросили на церемонію заручин. Нашу матінку також запросили.

- Заручини?

- Так, я ж казала - буде великий прийом. До Леті в Червоний замок приїхав якийсь особливо шановний пан зі столиці і скоро заручини, а за тиждень – весілля.

- Стільки дівчат. Ти все про всіх знаєш? – сказала я здивовано. Здається мені пощастило і я ночую в кімнаті з головною пліткаркою всього монастиря.

- Я сама не випитую, мені все тіні розповідають, - посміхнулася Юся та погасила ліхтар.

З настанням темряви я моментально провалилися в глибокий сон. Серед ночі мене розбудив звук вибуху. Очі не хотіли розтулятися і злиплися, немов склеєні вчорашнім кисілем. Кімната була залита помаранчевим світлом від вогню, що палав десь ззовні. Дівчата перелякано бігали коридором та стукали одна одній в двері. Я зістрибнула з верхнього ліжка і зазирнула на нижнє. Воно було порожнє.

- Юся, Юся, це все Юся! – почула я дівочі крики в коридорі.

- Це тіні показували, я тут не до чого, - майже плакало дівча.

Запалювати ліхтар потреби не було - полум’я з вулиці освітлювало не гірше за сонце. Я вибігла з кімнати і побачила, як дві доволі дорослі дівчини затисли до стіни Юстину. Одна з них замахнулася, щоб знову вдарити дівчину по обличчі. Все, як я і запам’ятала.

- А мені ще всі тут доводять, яка в них хороша школа і привітні дівчата, - схопивши нападницю за руку, я вивернула її в іншу сторону.

- Ти хто така? Чого лізеш? – закричала від болю та переляку дівчина, пробуючи вивільнити рук.

- Не подобається, коли більші ображають менших, еге ж?

- Ти знаєш хто моя мати?

- Світла Богиня тут мати одна на всіх. Чи ти пропускала недільні проповіді? Як не гарно з твоєї сторони було не слухати святе письмо, – глузувала я з кволих спроб дівчини звільнитися з моєї хватки. Подруга нападниці відпустила Юсю, та відійшла показуючи руками, що вона не з нею. Ох, же це сестринство. Як завжди підтримують одна одну.

- Мені по цимбалах, хто ти і хто твоя матір. Якщо щось не подобається, можеш поскаржитися на мене святому Брухосу. І ще обов'язково розкажи, якою чемною дівчинкою ти була, коли била вдвох з подругою меншу сестру.

Я зі зневагою відкинула руку нападниці. Та зойкнула, вилаялася та швидко побігла кудись, осяяними світлом від пожежі коридорами.

- Юся, ти як? Дай гляну, – я взяла дівчину за обличчя та повернула до світла, яке лилося з вікон. На щоці набрякав ніжно блакитний синяк, - От стервиська. Це часом не Селест с Афродезією були?

- Так, вони. А як ти здогадалася?

- Ім’я підходящі. Запам’ятай, Юстина, якщо в тебе батьки не сповна розуму і дали тобі ім’я на кшталт Афродезія, і всі про це знають, то це вірний ознак благородої гадини.

- А як тебе звуть? Ти так і не сказала?

- Можеш звати мене Лі

- Зрозуміла, тобі також з ім’ям не пощастило, - замислено проговорила дівчина.

Я тільки похитала головою. Щось, я багато говорю останнім часом. Мабуть, через ностальгію за шкільними роками.

- Час іде, міста змінюються, а дівчата все такі ж. Мабуть, це якесь загальношкільне прокляття. Пішли за мною.

Потягнувши Юстину в кімнату, я дістала з сумки один зі своїх ножів. Він був найменьшим, з лезом в мізинець довжиною. Якщо бити їм навмання, то тільки подряпати можна. Але для дівчини саме те, що треба.

- Тримай і носи з собою.

- Не треба, вони насправді хороші. Бабуся казала, що вони просто бояться того, що бачать в тінях, при ворожінні. Там, де я раніше жила в дитинстві, зі мною набагато гірше чинили. І діти, і дорослі.

- Ти тому і поїхала?

- Ні, нашу хату спалили, коли батько знову поїхав. Я змогла вибратися і добігти до церкви. Там зустріла сестру Сільву. Вона мене вислухала та привезла сюди. Матінка ігуменя заборонила про це розповідати. Вона каже, що тут ми всі рівні.

- Ігуменя або не при собі, або сама не вчилася в таких закладах. Ви всі рівні, поки можете за себе постояти. Тобі треба навчитися їм користуватися та захисти себе. Зранку дам тобі пару уроків, а зараз збирай дівчат та йдіть у віддалене місце. Якось занадто сильно палає, може і сюди дічти.

Юся кивнула мені, взяла ніж і скрикнула. Він випав з руки дівчини та закотився під ліжко.

- Боляче? Ти поранилася? - перелякалася я.

- Пече, мабуть за лезо взяла. Треба всіх вивести, як ти і казала, - промовила вона та, потягнувши палець до рота, вибігла в коридор збирати дівчат.

- Тільки дарма сюди тягла це все, - я втомлено позіхнула, - Хоча чому дарма? Дуже пізнавальний вечір видався, - з не прихованою усмішкою, я взяла свої лахи та пішла шукати дорогу до своїх супутників.

Як я і думала – всі школи схожі між собою, без винятків. Але в цій точно було щось, що відрізняло її від інших. І це щось мене бентежило. В особливості їх реакція на срібло. Юстина не могла порізатися об лезо, бо за лезо ніж тримала я, повернувши в її сторону інкрустовану сріблом рукоять. Щось мені починається здаватися, що їх обітниця богині не брати в руки срібло ґрунтується не тільки на релігійних переконаннях.