Раді Вас бачити!

Глава 12. Лицар жезлів

Порада від карт: « Бурхливий темперамент дасть про себе знати, і вам захочеться авантюр. Ви потрапите в ситуацію, де будуть вирувати бурхливі пристрасті. Спробуйте дати волю своїм почуттям і хоч раз у житті діяти за велінням серця»

Інтуїція, притаманна кожному лицарю, підказувала мені, що більша частина сказаного нами в цій кімнаті - чиста маячня. На можу стверджувати, що нам свідомо брехали, але правди мені б не вистачило і на шматок хліба намазати, якщо б вона була маслом. Таке відчуття, що для цієї справи найманців спеціально обирали не за вміння, а за слабкі сторони.

Пан Ре Отін знає про гріхи моєї молодості. Як таке можливо? Не багато в світі знайдеться живих, які щось зможуть розповісти про ті часи. І чомусь я впевнений, що сивий має на руках реальні факти, а не тільки порожні чутки.

Лучниця - темна конячка, можливо навіть темніша ніж я. Вертлявий виродок дав зрозуміти, що знає про її таємниці, але всі карти викладати на стіл не став. Добре, що вона хоч відверто брехати не стала про те, з якого вона загону. Бійці, що носять спорядження, як в неї, працюють в групах не більше трьох-чотирьох осіб. Їх не наймають для охорони обозів, щоб махати сокирою та відлякувати грабіжників на дорозі. Погано, що в Ордені Воронячого ока не знають чи зараз займається їх донька. З чуток відомо, що вони завжди страхують своїх, якщо все йде фелідаю під хвіст.

Що до Кальма. Рубаку, добрішого за нього, я не зустрічав у всьому світі. Якихось особливих секретів в нього немає, але як він дожив до свого віку з притаманною йому простодушністю, я не знаю. Вправний мечник, гарний вершник, везунчик у всьому. Окрім дівчат. Тяжко йому з ними. Цьому лицарю я довіряю, як собі. Він єдиний з гільдії, хто може довго витримувати мою компанію і з ким я впевнено можу працювати в парі. Рудий вусань міг легко знайти нормального друга та напарника, але скільки би нас не розводила дорога, ми знову зустрічаємося на перехрестях.

Останній в списку нашої бідової компанії був алхімік, якому не вистачало декількох клепок в голові. Його вибуху минулої ночі, навіть я трохи злякався. Не знаю кому він заборгував, і навіщо йому стільки грошей. Проте, не хотілось би колись дізнатися, що він пішов на корм рибам одного зі столичних каналів. Перспективний хлопчина, таких шибайголів треба мати в колі знайомих.

А ігуменя? Ох, не проста вона жінка. Одразу видно, що до того, як стати монахинею, вона довго жила при дворі, або має шляхетне походження. Сіре, мишаче вбрання не може приховати в ній витончену леді. За які гріхи її заслали в цю глушину?

Не встигли двері зачинитися, а я обдумати все почуте - в кімнату зайшов огрядний немолодий пан в чорній рясі зі шкіряною сумкою в руках. Його густа пожовкла борода та пасма колись пишного волосся, були неохайно злохмачені і замазані чорнилами.

- Вибачте за запізнення! – жваво викрикнув чернець, - Треба було терміново відправити листа в канцелярію Святого престолу з описом нічних подій.

Чоловік почав метушливо ритися в сумці, перебираючи листи. Вони вистрибували з сумки, немов цвіркуни з кабатирки, падаючи на килим, проте він не звертав на це неподобство уваги. Чи то наспівуючи, чи то лаючись на бездонну сумку, він мугикав щось собі під ніс на незрозумілій мені мові. Нарешті чернець витягнув довгий сувій та почав збирати з підлоги листи.

- Я отець Абрахім, повірений кардинала Ре Отіна, - прокрехтів чоловік, - Його світлість уповноважив мене ввести вас в план дій.

Підійшовши до столика, він посунув чашки та спробував розкласти сувій. Краї пергаменту пручалися цьому, згинаючись з усіх сторін. Лучниця, не змогла на це довго дивитися та, взявши чашки, розставила їх по краям, міцно притиснувши неслухняний сувій.

- Всіх прошу підійти ближче, це треба бачити, - очі ченця, попри його поважний вік, горіли нестримним ентузіазмом.

Одним з перших до столику підійшов алхімік і одразу почав водити по сувою пальцями, про щось перешіптуючись з лучницею. В грудях болісно відчувались наслідки нічної битви і зайвий раз рухатися не хотілося. Все тіло боліло. Дрібниці, бувало й гірше, заспокоював я себе. Кальм глянув на мене, розуміючи все без слів. В погляді блакитних очей відчувався біль, рудому також добряче дісталося. Я підбадьорливо посміхнувся старому другу і направився до пуфів поруч зі столиком.

На жовтому пергаменті майстерною рукою були каліграфічно виведені літери з великою кількістю завитків. При певній уяві їх можна було скласти у напис - «Місто Шарт». Намальована зеленуватими чорнилами мапа, зображала містечко та околицю. Мереживо кварталів та стріли вулиць розходились від центру до мурів, формуючи малюнок схожий на витягнуту зірку. Під деякими закарлючками були підписи з позначками дрібним почерком.

Остання до столу підійшла матір ігуменя. Вона стала позаду мене і, споглядаючи з висока, курила люльку. Я через силу спробував піднятися. Жінка осадила мене рукою, спершись на моє плече. Ранкове сонце, пробираючись через завісу сірого тютюнового диму, грало промінцями на її рудому волоссі. Вона замислено водила мундштуком кістяної люльки по рожевим губам, вдивляючись в мапу. Так близько настільки розкішних жінок я ще не бачив. Від неї плинув легкий аромат вербени, який брав мої думки в полон і позбавляв спокою. В горлянці пересохло, як і вчора, при першій нашій зустрічі. В цей раз від її близької присутності в мене встав не тільки ком в горлянці. Ставало саме серце.

- Нічого хорошого з цього не вийде, - сказав я собі.

Щоб викинути хвилюючі думки з голови я вирішив відволіктися і поспіхом перевів очі на мапу. Огрядний монах вже пару хвилин щось завзято розповідав, вказуючи на стіл. Треба хоч кінець розповіді почути.

- Його світлість просить вас через мене тримати його в курсі справ і передавати листи з новинами кожного вечора, - розповідав чернець, - Я запрошений до бургомістра в якості астролога. Буду складати натальні карти з річним соляром для молодят. Ви зможе знайти мене в маєтку бургомістра на поверсі прислуги.

- Отче, я вибачаюсь, - перебив я ченця, - Так, що саме нам треба робити?

Лучниця закотила очі, Кальм насупився, алхімік захихотів, а отець Абрахім лише жваво заторохтів:

- Як я вже казав, місто стоїть на енергетичних лініях. Ось вони, йдуть зі сторони гір, - ткнув він гачкуватим пальцем в одну з пунктирних ліній, які проходили крізь місто та губилися на краю мапи.

- Якщо нам вислали правильну мапу, а канцелярія Святого престолу не часто помиляється, в таких справах, то вам першочергово треба обстежувати ось цей трикутник, - ткнув він пальцем в пагорби за містом, - Цей квадрат з пусткою, - обвів місцину в полях західної окраїни, - І ось це коло, в центральній частині міста.

- В місті є три великих енергетичних ламки, - продовжила його розповідь ігуменя, - Це місця, де пересікаються енергетичні лінії. Будь який обряд подіє в них втричі сильніше, ніж в інших місцях. Навіть, якщо його буде робити останній незграба. Треба оглянути ці місця і пошукати залишки ритуалу.

- Чим нам це може допомогти в справі? Той, хто робив обряди міг прибрати всі сліди після себе, – спитав алхімік.

- Ритуали завжди лишають сліди, навіть якщо ви не їх не бачите. Отче, Святий престол вислав амулети? – запитала ігуменя у ченця.

- О! Так, матінко. Зараз, - пробелькотів чернець та почав щось шукати в своїй сумці, - Ось вони.

Чернець дістав чорний оксамитовий мішечок і виклав на стіл декілька підвісок з камінцями молочного кольору. Алхімік взяв в один в руку та почав роздивлятися. На світлі, з першого погляду звичайний камінець заблищав блакитним сяйвом.

- Це риб’яче око, адуляр. Не надто дорогий, але дорогоцінний камінь. Його ще називають місячним каменем. Навіщо він нам?

- За святим письмом богиня має два різних ока. Праве, це сонце, а ліве - місяць. Золотим, сонячним оком вона дивиться на земний світ та дає силу всьому живому. Його ототожнюють з цитрином або андезином. Інше око, місячне, дозволяє богині бачити потойбіччя – мерців, духів, демонів та іншу нечисть, щоб запобігти їм вийти в наш світ. З цим оком асоціюють всі види адулярів та селеніт.

Алхімік приклав камінь до ока і спробував крізь нього подивитися, як через монокль.

- Але камінь не прозорий,- зробив він висновок, - Як через нього дивитися?

- Не треба сприймати мої слова буквально. Цей дорогоцінний камінь - символ кристальної чистоти, досконалих знань та високої моральності. Камінь реагує на присутність потойбічних сил та нагрівається. В місці де робили обряд або поруч з надприродними створіннями він дасть про це знати, - пояснила ігуменя.

- Як на мене, для мінералу, він і зараз занадто теплий, - зазначив хлопець та здивовано подивився на ігуменю.

- Звісно він зараз теплий, - роздратовано гаркнула на нього жінка, - Ви в храмі богині. Храми, це святі місця і осередок її сяючої сили. Те що, він трохи теплий – це нормально в цьому випадку. Починати турбуватися треба, коли він буде пекти так, що до нього неможливо буде доторкнутися. Ви це відчуєте.

- Чого тоді все місто не завісити такими камінцями? – вирішивши доєднатися до розмови Кальм.

- Все місто? – округлив очі чернець, - Кожен з таких камінців - рідкісний зразок. Бачите, як в них блиск йде хрестом? Таких всього з пару десятків у власності Святого престолу. Ще приблизно стільки же зберігається в королівській скарбниці. Не загубить їх, вони дуже цінні.

- Чому такого ще нема на шиї леді Летиції? – задала влучне питання лучниця.

Ігуменя важко зітхнула, переглянулася з ченцем та відповіла:

- Ми вже пробували, вона не може його носити. Як тільки вдягає - то втрачає свідомість. Тому їх будете носити ви.

Лі замислено взяла зі столу один з амулетів та потерла камінець пальцями. Розміром він був з ніготь на великому пальці, блідий і невиразний . Навіть прикрасою назвати важко. Верхній частині камінця надали клиновидну форму, нижній — випуклу. Ювелір, чи сама природа постаралися в нижній частині висвітлити іризацію в блакитно-синіх відтінках. Той самий перелив у формі двох перехрещених блакитних промінців, які були схожий на хрест. З виду - звичайний кабошон, хоч і чудернацький. Дівчина вдягнула його на шию, сховавши під сорочку. Алхімік так Кальм зробили те саме. Я потягнувся за останнім та скривився від болю. Ігуменя співчутливо похлопала мене по плечу м’якою рукою.

- Для початку треба знайти місце. Знаючи місце - можна спробувати відстежити виконавця.

- Чудово, тоді я почну з пагорбів, - сказав я та спробував підвестися. Рука ігумені з силою стиснула моє плече.

- Вас ніхто не відпускав, поки я вас не огляну і не зроблю перев’язку рани, - її нігті залізними клинками впилися в шкіру. Я подумки зойкнув. Сталева леді.

- Тоді піду я, - радісну посміхнулася Лі і встала з софи.

- Сядьте, юна леді. Ви також нікуди не підете. Ввечері за вами заїде карета графа Де Сіза і відвезе до Червоного замку, знайомитися з новою кращою подругою. А до цього, у вас по графіку лазні, стрижка та примірка нарядів. Вас не повинні бачити в місті без потрібного образу, це зіпсує нам легенду.

Лучниця розчаровано плюхнулася на софу, загубивши посмішку та весь ентузіазм. З її виразу обличчя зараз можна було робити лимонне сорго.

- Тоді піду я, - сказав алхімік, - Але почну з центру міста та ринкової площі, прогуляюсь, роздивлюся місцеві красоти, загляну в аптеку. Це для мене більш звична місцевість, ніж пагорби та поля. Тільки спочатку поснідаю, бо після вчорашнього сиру в мене макової роси в роті не було.

- Чудова ідея, нічого не маю проти. Сніданок ви вже пропустили, але вас нагодують, - вперше за весь час розмови, матір ігуменя йому всміхнулася, - Столова в сусідньому крилі, яке ви, на щастя, ще не встигли спалити.

Алхімік потупив очі, помітно розгубившись, розкланявся та мовчки вийшов.

- Шановні пані та панове, якщо є якісь питання, то прошу задавати, - сказав огрядний чернець.

- Мені одразу відправляти до замку, чи разом з Лі ввечері? – спитав Кальм.

- Дівчину не повинні бачити з вами разом. За легендою, ви не знайомі, - власно промовила ігуменя, - До обіду, ви з палугом може дослідити пустку, а потім прибути до замку.

- Чудово, тоді я також поснідаю і піду у розвідку, - радісно мугикнув Кальм, похлопав мене по спині та вийшов с кімнати.

Ігуменя попрощалася з ченцем, взяла в руки бронзовий дзвіночок і двічі їм махнула. Двері відчинилися і в кімнату увійшла гарненька молода дівчина з довгими золотавими косами. Лі, поглянувши на неї, скривилася, як від кухля лимонного сорго.

- Дякую, що завітала, Дезі. Будь ласка, супроводи нашу гостю до лазень і допоможи їй відмитися від довгої дороги. Після цього, вас чекає сестра Роза на примірку суконь. Ти добре обізнана в столичній моді, тому оглянь гардероб, який привіз пан бургомістр, і підбери підходящі наряди.

- Матінко, я не думаю, що зможу чимось допомогти в цьому випадку, - з сумнівом пробелькотіла дівчина, оглядаючи лучницю, - Дуже запущений випадок.

- Афродезія, я не прошу тебе думати - просто виконуй, що кажуть. В замку ніхто не повинен в ній розпізнати бродячу найманку. Прослідкуй, щоб Роза встигла підігнати сукні по її фігурі до вечора. Якщо, не впораєшся - нарікай не себе. Ти все зрозуміла?

- Так, матінко. На все воля богині, - улесливо відповіла дівчина, зробивши граціозний реверанс.

- Раз всім все зрозуміло - то вперед, дівчата. У вас мало часу на сбори.

Лі потягнулася та позіхнула на весь рот, як голодний фелідай, встала з софи та підійшла до молодої дівчини.

- Спочатку мені треба забрати свої речі. Вони знадобляться мені для роботи.

- Як скажете, пані, - сказала дівчина та усміхнулася.

Лучниця хмикнула. Дівчата зникли за білими дверима і ми залишилися на самоті з ігуменею. Вона нарешті відпустила моє плече і скомандувала:

- Знімай сорочку, зараз тебе підлатаємо.

Я без заперечень почав розстібати ґудзики своєї останньої сорочки. Вона була з грубого простого матеріалу з латками в декількох місцях. Більше двох сорочок брати з собою немає сенсу. Перша сорочка була втрачена та залишилася лежати закривавленим ганчір’ям на підлозі лазарету. На дорозі ніхто не звертає уваги у що ти вдягнений. Всім байдуже. Навіть, якщо від тебе тхне гірше, ніж від коня. Ця думка та знаходження ігумені поруч, викликали тремтіння в ногах. Треба буде на ярмарку купити нову сорочку і вибрати щось з білизни. У ронів точно знайдеться щось пристойне. Ні, не те, щоб я думав, що вона зверне на це увагу, але хоча б не буде прикривати ніс хустинкою, коли перебуватиме зі мною в одній кімнаті. Я поклав сорочку на бильце софи та випрямив спину. Рани боліли як ніколи. Я стиснув зуби, щоб не показувати це.

Тим часом, жінка підійшла до стелажа, запалила курильницю з пахощами, витягла пару пляшечок і присіла на столик навпроти мене. До її аромату вербени додалися якісь нові ноткит. Він нагадав мені теплу морську ніч, коли місяць у повні, а море пахне темрявою та свободою. Я силився згадати, коли мився останній раз та трохи відсунувся від неї.

- Сидіти, - гаркнула вона, - Всі ви, чоловіки, однакові. Як битися - то ви перші, а коли діло до лікування доходить, то волієте втекти та згинути десь під мостом від запалення або кровотечі, - невдоволено сказала вона, думаючи, що я злякався перев’язки.

Нехай краще гадає, що це так, ніж те, що я соромлюсь. Не до лиця лицарю соромитися жінки. Навіть такої вродливої. Ігуменя, здається, не звернула увагу на мої душевні муки. Вона придвинулась ближче і провела рукою по моєму торсу.

- Які чудернацькі татуювання. Це робота острівних майстрів?

- Так, матінко, робив в порті Ман-Піноа, - через силу видавив я.

- Ми самі в кімнаті, можеш назвати мене на ім’я, - прошепотіла вона, - Вони щось означають для тебе, чи просто для краси робив?

- Деякі, це нагадування, про помилки юності, інші – на добру пам’ять.

Жінка водила рукою по краям татуювання, ніби малюючи якісь символ. Відчувши дотик її ніжних пальців в мене спітнів лоб та шия. Вона обережно розв’язала брудні бинти, взяла глечик та почала змащувати рану жовтою тягучою маззю, щось тихо наспівуючи. З кожним куплетом її чудернацької пісні, біль починала стихати, ніби лякаючись, співочих, незрозумілих мені слів стародавньої мови та пахучих трав’яних ліків. Ставало легше дихати.

- Красиво зроблені, майстер знав свою справу. Чи все таки це була майстриня?

- Ця історія була давно і не варта вашого часу.

- Мій час - це мій вибір. Не роби його за мене, - її очі кольору зеленого теплого моря пронизливо поглянули не мене, - Це було тоді, коли тебе кликали Гроза морів?

Я зрозумів, що пропав. Їй не можна про мене нічого знати. Вона зненавидить мене, чи ще гірше – зробить вигляд, що мене не існує. Слова тільки всім нашкодять. Проте, здається, вона не очікувала відповіді.

- Малюнки зроблені з любов’ю. Таку красу не треба постійно ховати під сталевими обладунками.

- Якщо не носити обладунки, то потім доводиться носити шрами.

- Я вже казала, що вони швидко затягнуться та будуть тобі пасувати. Не люблю показну мужність, але це інший випадок - ти заслужив їх в нерівному бою.

- Чому в нерівному? – я здивувався і зніяковів, - Мені допомагали.

- Авжеж, - погодилася жінка, - Розкажи як все було. Я вже чула розповіді від інших, але мені потрібно більше.

Вона витягнула кістяну шпильку з волосся і локони її рудого волосся впали на плечі багряним потоком. Потім нахилилася та ще ближче присунулася до мене. Її блідо-рожеві губи майже торкнулися моїх, а гарячий подих залоскотав обличчя. Переді мною була не жінка – сирена, сяюча діва, богиня ранкової зорі та західного вітра. Вона так дивилася на мене, що я почервонів всюди де міг. Щоб хоч якось себе відволікти від глибокого нервового збудження, я почав розповідь:

- Наснився поганий сон з мого минулого. Я від цього прокинувся.

- Який сон? Розкажи мені, - продовжувала шепотіти Маджерін, наносячи мазь на мої рани.

- Я був в трюмі корабля, який затоплювала вода. Судно скрипіло, як старе корито і розвалювалося, затягуючи все в морську пучину. Я пробував пробратися до виходу серед плаваючого моряцького непотребу. У воді було дуже важко пересуватися, ноги ледь мене слухалися. Коли я дістався до дверей і відчинив, то там був не вихід, а комора. В коморі стояла червона шухлядка. Доторкнувшись до неї, я зрозумів, що вона облита кров'ю. Через силу наважився відкрити її. Там лежала Рука слави.

- Рука слави?

- Це така моряцька байка. Коли хтось з моряків починає бунт на кораблі і його не підтримує команда, то капітан його вішає на щоглі. Після цього, бунтівнику відрубають ліву руку, висушують на сонці і використовують як свічник. І ще дещо з нею роблять.

- Що саме?

Я зупинився на мить, обдумуючи чи треба жінці таке чути. Аромат солодкої вербени, червоних квітів, пахощів і чогось неземного володів моїми думками та наполягав продовжувати розповідь.

- Є легенда про замовляння, яке знають тільки капітан і старпомом. Його треба промовляти, тримаючи Руку слави.

- Тільки легенда? – посміхнулася вона мені, - І що відбувається далі?

В цей раз її посмішка не була прискіпливою чи отруйною. Вона сяяла на її вустах, солодка і спокуслива.

- Рука небіжчика направить корабель правильним шляхом, допоможе обійти вражу флотилію та шторм. Безпечно проведе рифами та покаже де можна знайти жирну здобич.

Дивлячись в її очі, я не розумів чому я більше не стидаюся свого минулого. А втім, добіса, мені вже все одно. Хай думає, що хоче.

- І як? Тебе вона привела до здобичі?

- Так, до найбільшої.

- Що сталося далі?

- Руку спалили при заколоті, а мене викинули за борт в Бухті Трьох Смертників. Я довго плив в темному морі. Мені пощастило. Прилив викинув мене на берег живим. Після цього моє везіння і сон закінчилися.

- Але ж ти тут. Живий. Хоча і трохи подряпаний, - заперечила жінка, - Іншим минулої ночі пощастило менше.

- Скільком? – зацікавлено запитав я. В її зелених очах спалахнули золоті іскри ранкового сонця.

- Чотирьом монахам зі свити Гюстава. Серед них були дуже вправні, тому можна сказати, що тобі такі ще щастить. Принаймні з друзями.

Я посміхнувся іронії долі. Одні друзі мене зрадили та відправили на смерть у воді, а інші врятували в битві полум’ям.

- Розкажи, що було після того, коли ти прокинувся.

- В кімнаті смерділо тухлятиною, - крізь марево її аромату, я поволі згадував минулу ніч, - Я підвівся подивитися, що так тхне і побачив тінь у вікні. Рікон спав і це мене здивувало. В палугів дуже чутливі вуха і ніс, він повинен був почути перший. До вікна щось тулилося та скреготіло, як комаха. Поки я роздивлявся, що воно таке, прокинувся алхімік і почав волати як не в себе. Я зрозумів, що це щось за вікном зараз втече і жбурнув стилет. На вулиці завило і жбурнуло моїм же стилетом у відповідь. Я не довго думаючи схопив сокиру і стрибнув у вікно.

- Ти і справді безстрашний лицар. Не кожен ось так спроможний стрибнути у невідомість темної ночі. Можна глянути на той стилет? - палко видихнула мені у вухо Маджерін. В мене все затремтіло в грудях.

- Я не знаю де він зараз. Останній раз я його бачив в руках алхіміка. Мабуть, він і зараз в нього, - видихнув я у відповідь. Жінка здалася розчарованою моєю відповіддю, - Рікон гнав цю тварюку до млина біля якогось басейну. Потвора так рухалася - я навіть не можу описати. Ніколи не бачив, щоб так швидко бігли, ніби пливли по землі, як по воді. Вона перестрибнула паркан, ніби це був невеликий бордюр на дорозі.

- Перестрибнула кажеш? Цікаво, - зелені з золотом очі примружилися, як в кішки-феліса.

- Спочатку я бився сам. Махав сокирою як міг, але так і не влучив по ній. Потвора відкинула Рікона і він влетів в стіну комори. Потім Кальм прибіг з Левиною і ми продовжили заганяти потвору до млина. У млинів тільки один вхід, звідти не втечеш.

- Так, не втечеш, - замислено прошепотіла жінка, - Опиши як ця потвора виглядала? Який мала запах? Які звуки видавала?

- Запах? Вона смерділа, як дохлий кінь, що пролежав три дні на сонці. І ще був запах на кшталт сірки, чи чогось подібного, все повітря їм просмерділо. Я і без палуга, тільки по запаху, зміг би вистежити її, коли ми блукали серед комор. Звуки? Крехтіла і стрекотіла як цикада,

- Стрекотіла? – здивувалася Маджерін, - Ти нічого не переплутав? Може не правильно сприйняв нічні звуки?

- Я абсолютно певен в тому, що чув і бачив. В мене і зараз цей звук стоїть у вухах.

- Добре, - жінка віддалилася від мене. Десь в глибині я відчув колючій біль розчарування.

Я не хотів щоб вона йшла, а навпаки – бажав стиснути в своїх обіймах і ніколи не відпускати, вдихаючи її аромат. Але, не дав волі цьому пориву.

- Тобі пощастило, ти потрапив в правильні руки.

З цими словами, вона ще раз пройшлася пальцями по довгим червоним полоскам порізів, які були змащені жовтою маззю. Я відчув тільки її ласкавий дотик. Без болі. Її вже не існувало. Вона загубилася десь в ароматі вербени, потонула в глибині зелених с золотом очей та моїх бентежних відчуттях.

- Краще моїх дівчат ніхто б тебе не зашив у всій окрузі. Ще болить?

- Ні, Маджерін, ви просто чарівниця. Дякую вам за все.

- Чудово, - жінка посміхнулася та встала, - Богиня дарує зцілення всім, хто цього потребує.

Аромат вербени зникав, як ранковий туман над морем. Я гучно втягнув повні легені повітря, бажаючи ще раз його відчути і запам’ятати. В останнє насититися їм вдосталь. Переді мною знову стояла проста жінка в сірому, мишачому вбранні з важкою золотою печаткою на вказівному пальці та зеленими, грубо ограненими браслетами на зап’ястках. Богиня зорі розтанула, як останній промінь сонця на заході. Сховалася за білим мереживом комірців сукні. Зникли навіть золоті іскорки в очах, перетворивши звабливу морську зелень на звичайний колір трави. Красиво, але вже не те.

- Візьми мазь на столі, якою я тебе намастила і обробляй нею рани кожен день. Якщо цього не робити, то від запалення рана буде боліти, гноїтися та почнеться жар. Запам’ятай, рану мочити не можна. Якщо раптом будеш митися, роби це обережно, - власно промовила ігуменя, - Твій палуг вже повинен був прокинутися. Трави, якими я його напоїла, діють пару годин. Провідай його. Якщо я правильно розрахувала дозу ліків, то він вже на ногах і чекає на тебе. Тож, ви можете починати обстежувати пустку.

Все було саме так, як я зрозумів - переді мною знову була власна володарка монастиря. Марево божественної діви зникло назавжди. Мабуть, треба звертатися до неї згідно сану і забути її ім’я, як солодкий сон. Я втупився очима в мапу, розмірковуючи чому я не наважився її поцілувати, відчути смак вербени на її губах.

- Так, матінко, - розчаровано вимовив я, - Як скажете.

Розуміючи, що вже довго дивлюся в одне місце і треба щось далі робити, я почав уважніше розглядати мапу на столі. Коли її обговорювали з ченцем, то я не звернув належної уваги на деталі - думав тільки про руку на моєму плечі. Зараз настав час зрозуміти, що від мене вимагає замовник.

- Матінко, це ж ваш монастир? – спитав я, ткнувши пальцем в місце на мапі. Ігуменя, глянула, та відразу відповіла.

- Так, а що?

- Судячи з того, що я бачу, то енергетичних ламок, чи як там отче ці перехрещені лінії називав, не три, а чотири. Четверта на території вашого монастиря.

Вона примружила очі та піджала губи. Підійшла до софи і присіла на її бильце.

- Нічого дивного. Багато храмів побудовані в таких місцях. Вони позначені не тільки на мапах. Ченці старої віри ставили на енергетичних ламках білі мармурові шпилі. Вони там підносили жертви своїм богам. Але ми, жриці богині, так не робимо. Ви з друзями бачили один такий на нашому подвір’ї. А чого ти питаєш?

- Територію монастиря хтось обшукував на залишки ритуалів?

- Так, Гюстав та його монахи це зробили в першу чергу. Вчора, одразу, як приїхали.

Чудово. Почнемо з того, що не знайшов, або не захотів помітити сивий виродок.

- Дякую вам, матінко. Я майже захотів частіше отримувати поранення. Але треба й честь знати.

- Тільки нових ран захотілось? – усміхнулася вона мені, - Обережніше з вашими бажання, пане лицар. Вони часто-густо збуваються.

Вклонився ігумені, я мовчки вийшов за двері і подивився у вікно. Гарячі промені сонця, проходячи крізь різнокольорове скло вітражу, остаточно розвіювали в свідомості хтивий морок. День йшов до обіду. Обов’язково розкажу про все це Кальму. Цікаво, як він відреагує на те, що його друга нахабно зваблювала монахиня, щоб витягнути потрібну інформацію? І що саме вона хотіла дізнатися? Для чого була ця вистава? Я розсміявся, уявивши, як витягнеться обличчя рудого лицаря від цієї історії. Може, навіть і не повірить, та подумає, що я його дурю.

Проте спочатку відвідаю Рікона, помиюся і завітаю на ринкову площу. Треба нормально вбратися та пошукати вербенову олію. На пам’ять.