Раді Вас бачити!

Глава 27. Вісімка жезлів

Порада від карт: «Сьогодні на вас чекає удача. Ваші рішучі та активні дії несподівано принесуть бажані зміни у ваших справах, або принаймні сьогоднішній день прийме щасливий оборот. Зміни можливі навіть там, де справа, начебто, застопорилась навіки. Якщо ви збиралися сьогодні почати щось, то у вас є хороший шанс досягти успіху швидше, ніж ви розраховували»

Чорний ворон сидів на черепі коня та ритмічно довбав його довгим міцним дзьобом, сподіваючись щось відшукати у вже давно сухих кістках. Відчувши стукіт копит та присутність хижого звіра, птах з невдоволеними криками злетів у повітря, покинувши свою важливу справу.

Гарячий степовий вітер дмухав зі всієї сили, перебиваючи звуки барабанів, які гучно били у моїх вухах. Гонзо летів крізь кам’яну пустку, здіймаючи стовбури червоного пилу, наче вільний птах, що нарешті зміг розправити крила. Люблю цього коня. Тільки побачивши його на кінному базарі, я з першого погляду зрозумів, що він коштує кожного золотого Бартоломія, якого за нього просив смаглявий заморський купець. Більшість тварин торговці обпоюють всілякими зіллями, щоб приховати їх запальний темперамент. В цьому випадку, або вони забули це зробити, або дали замалу дозу. В будь якому разі, молодий скакун був гарячий, немов розпечений до білого шмат вугілля, що вистрілив з пічки. Цим він мене і підкупив. Ми дещо з ним схожі – завжди готові прийняти виклик долі.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди був хорошим бійцем. Ще змалку мене вчили битися та відстоювати себе. В маленькому рибацькому хуторі, що загубився між лісами та морем на краю світу, по іншому дітей не виховують. Спочатку ти повинен вміти приборкати себе, потім інших, а тільки після цього братися за головного ворога та друга кожного моряка – безкрайнє синє море Птах з його мінливим, як в молодої панянки, характером. Як же я хочу знову зануритися у прохолодно солону воду і змити з себе цей рудий пил, відчути ніжний дотик хвиль та подих ранкового бризу на своїй шкірі. В підгір’ї немає великої води. Тільки солоні та прісні озера де її рівень доходить лише по коліно. Тут навіть лазень не треба. Вода в озерах настільки гаряча, що іноді вистрілює в небо високими гримучими стовбурами. Один з таких ми тільки-но пролетіли. Зненацька, він накрив нас гарячою солоною водою, навіюючи спогади про далеку морську стихію.

Десь годину тому, я стояв в центрі арени переможно салютуючи позиченим в друга пірначем скаженіючому від азарту натовпу. Може це в мені зараз говорить пляшка джину, але краще ніж сьогодні я не відчував себе вже давно. Смак небезпеки змушував швидше битися серце в грудях разгоняючи застоялу кров. Я відчував, як вона циркулює по моїм венам та б’є барабанами у вухах оживляючи давно забуті спогади.

Рудий вже вдруге встигнув потрапити у халепу всього за кілька днів, відколи ми прибули в ці прокляті землі. Не на мить не можна залишити цього добряка без нагляду, завжди знайде якесь відро з лайном собі на голову. Обидва рази його врятував не я. Спочатку якійсь зустрічний рон своїми штучками підкрутив йому мізки, а зараз Вольфганг вчасно знайшов протиотруту. Ну, нічого, допомогти я не зміг, але можу помститися, відповівши ударом на удар.

Я відразу зрозумів, що щось сталося. Це вітало у повітрі. Як тільки бій був завершений, загуділи труби, вибіг переляканий бургомістр та оголосив, що фінал турніру відбудеться ввечері на центральній площі і велів всім розходитися. Арена перетворилася на пекло. Веселі крики народу перетворися в образливий гул, який не бажав замовкати. Голодний до крові багатоголовий звір ще не встиг насититися здобиччю та волів продовження бенкету. Коли йому це не дали зробити, він почав гарчати та показувати свої зуби. Маю віддати дань поваги вартовим Шарту, які зі всім можливим дипломатичним підходом пінками вигнали всіх особливо не згодних, і встали широким колом, охороняючи арену.

Мені не дали побачити Кальма, коли всіх виводили бічним виходом з тенту лицарів та ложі вельмож. Серед натовпу зустрілася знайома монахиня, котра мені коротко переказала що сталося і заспокоїла. Привітна дівчина, наче її звали Софіко. Моя впевненість в цих словах розвіялася, коли згодом винесли чорняву служницю на ношах. Не впевнений, що дівчина була жива. Отрута вказувала на помах крила вже знайомої мені рідкісної маленької пташки. Фіора, за твою спробу вбити мене помстився Рікон, коли пошматував твої людей в провулку. А за Кальма це зроблю я. Зазвичай дами з гострим лезом та секретами моя слабкість, але не цього разу.

Шлях помсти пролягав до сусіднього поселення каменярів, що лежало у самому підніжжі одного з хребтів Черлених гір. Місцевий алхімік Дієго сказав, що скоріш за все королеву крадіїв треба шукати в Червоному Монті. Дивна назва для міста. Я би подумав, що це якійсь підпільний ігровий клуб, бар або бордель. На це колишній коханець Фіори лише посміхнувся і припустив, що я давно не виїжджав далеко від великих міст. Не всі поселення мають красиві та милозвучні імена, в провінції більшість має ось такі. Насправді це було не так, але виправдовуватися було зайвим.

Від того ж Дієго, я дізнався, що буре каміння, з якого був побудований весь Шарт і пів країни видобувають з кар’єрів цього невеликого містечка. Постійно проживаючих жителів в ньому було мало. З першої ранкової зорі та до останнього променя сонця тут працювали сотні, якщо не тисячі в’язні зі всього королівства. Їх привозили групами та селили в бараках, які охоронялися королівською гвардією. Деякі з бранців витримували лише пару місяців та гинули від важкої праці, легеневих хвороб та нещадного сонці, а інші жили по декілька років. В будь якому разі, надто довго тут ніхто не залишався.

Сестра Дієго, алхімікиня Мірайя, порадила короткий шлях. Проігнорувавши ґрунтову дорогу за околицями Шарту, я направив Гонзо по піщаній стежинці, що мандрувала через заболочену пустку. Дівчина часто збирала тут інгредієнти для своїх еліксирів і добре знала місця. Стежка повинна була мене провести через озера та пагорби, і вивести прямо до однієї з брам у поселення. Виявилося, це було правильне рішення. Дякуючи Мірайї, я оминув декілька вартових постів. Озброєні монахи в чорних плащах під прапорами Ордену Білої Айстри влаштували пильний огляд всіх візків, піших та вершників. Чорними плямами вони майоріли на фоні Черлених гір. Мабуть за той час поки я забирав Рікона з алхімічної лавки та одягнув обладунки, вже були прийняті міри безпеки та вже ловлять людей Фіори, яка беззаперечно стояла за всіма отруєннями.

На одному з пагорбів покритому хащами рожевої акації, білим лебедем виблискував мармуровий обеліск. Рій мух обліпив його підніжжя зробивши землю навкруги чорною. Палуг принюхався, стрибнув розганяючи цей крилату юрбу і мені відкрилася знайома картина. Амулет на грудях одразу став гарячим. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що там лежать такі ж самі голуби, як і в центрі міста. Оглядати їх в мене не було ні часу, не бажання. Все одно без Вольфганга не зрозумію символів, що там намальовані.

Те, що називали брамою в Червоному Монті, являло собою грубо збиті ворота, серед стіни з неотесаних каменів. Місто мало три таких і ділилося на дві частини – для вільних каменярів та окремо для бранців. Дві брами були призначені для звичайного населення, але більша частина була в’язницею з одним входом. Виходів же було два. Один з них вів на погост, який розкинувся серед пустки і губився десь за обрієм. Навіть звідси виднілися рівномірно розкладені пам’ятні камені без написів, які густо поросли оксамитовим темно рожевим мохом.

На мій подив, браму охороняли лише двоє вартових, які сидячи куняли в тіні від збитих кованими прутами воріт.

- Дивно, на дорогах ціла зграя озброєні монахів всіх обшукує, а тут спокій та полуднева сієста, - подумав я, вголос, і крикнув палугу, - Рікон, тобі краще не йти зі мною. Знайди інші ворота та чекай на мене там.

Звір невдоволено нявкнув і потрусив риссю тримаючись стіни містечка. Хто б що не казав – я вже давно зрозумів, що палуги розуміють всі накази майже дослівно.

Поселення було простим та бідним у порівнянні з сяючою красою багатого Шарту. Чи може я і справді вже встиг забути як насправді виглядає справжня провінція? Мощена вулиця була тільки одна. Тут не було високих будівель, тільки шпиль храму богині височів десь в центрі міста. Ніяких яскравих вивісок і крамниць з шинками на кожному кроку. Кам’яні хати були перемазані бурою глиною, яка часто-густо даючи тріщини оголяла під собою буре, ледь оброблене каміння. Люди кволо снували вулицями, проводжаючи мене недовірливими поглядами. І коли я встиг стати таким містянином? Наче ж народився нормальний простим хлопцем. Правда, в моєму селищі кам’яні будинки вважалися неабиякою розкішшю, всі інші були зроблені з деревини. Тут мабуть навпаки. В цьому краю лише саме каміння і окрім чагарників ніякої суттєвої рослинності.

Я помилився, все таки один шинок тут був. Будівля закладу з рівно покладеної цегли мала великі вікна з дерев’яними ставнями викрашеними в білий колір та широким ганком на якому висів напис – «Летючий камінь». Крапка над «і» була виконана у формі того самого каменя, який надихнув автора на назву.

- Дуже оригінально, нічого не скажеш, - подумав я, роздивляючись цей шедевр місцевого мистецтва, - І що, просто завалитися в шинок і почати розпитувати де шукати королеву крадіїв та її поплічника графа зі столиці? Дурна ідея. Шинки завжди були розсадником всілякої погані. Тим паче, що цей заклад може саме їй і належить. Має ж вона чайні в Шарті. Чому б і тут не почати піднімати місцеву економіку?

Придивившись до шинка, я почав шукати мітку у формі птаха. Зазвичай всі королі і королеви крадіїв помічають свої заклади та товари, а іноді і людей, таємним символом, щоб інші колеги по цеху знали чия це власність і не пробували накласти на них свої всюдисущі руки.

Пташку, чи якогось хоча б здалека подібного малюнку на будівлі я не зайшов, тому вирішив зазирнути всередину та розпитати місцевих. Шинок виявився доволі простим, чистим і охайним. Про нього можна було сказати – бачили і гірше, але бували і в кращих закладах. Зал був один і вміщав в себе багато широких столів. Замість стільців стояли дерев’яні лави, великий почорнілий від сажі камін прикрашав коров’ячий рогатий череп, в лобі якої стирчав шмат рудої цегли. Камін примикав до довгої барну стійки, за якій сиділо пара кремезних хлопців в сірих робах і пили щось з глиняних кухолів. Я ковтнув слину та почав згадувати, чи є десь в мене пару зайвих монет.

- Дурна ідея, - подумав я, подумки даючи собі копняка, - І так п’яний завалився на арену. Навіть не згадав, що втратив зброю в бою і через це прийшлося позичати в друга. Який сором. Пощастило, що не знайшлося супротивника, який зміг би мене дістати. Нічого, є шанс реабілітуватися, притягнувши Фіору до відповіді.

Я глянув на пірнач, який кинув мені Кальм, та поправив за спиною свою бойову сокиру.

- Є випити чогось прохолодного? Ззовні просто пекельна спека, – крикнув я наближаючись до стойки.

З неї виглянув коротконогий куций шинкар незрозумілого віку. По зросту та статурі він був схожий на підлітка, а ось його зуби натякали на більш солідний вік. Один з них виблискував золотою коронкою. Подумки я і дав собі ще одного смачного копняка.

Я не тільки дурний п’яниця, а ще й сліпий п’яниця. Це точно один з закладів Фіори. В більшості випадків хворі та зламані зуби видаляли, оскільки інші види лікування були надто дорогими і їх могли дозволити собі тільки заможні люди. Для них цирульники та ремісники готовили особливі настоянками з миш’яком, прибирали біль та ставили пломби з золота. Звідки я це все знаю? Вольфганг цілу лекцію прочитав, поки ми блукали містом в пошуках білого обеліску. Він натрапив на одну майстерню по виготовленню зубних протезів і його прорвало хвилин на двадцять. З безупинного белькотіння алхіміка, яке було насичене купою незрозумілих мені термінів, я виніс одне - не може простий шинкар з провінційного бідного поселення каменярів чесним трудом заробити гроші на золотий зуб. Тому, тут або скупка краденого або один з пунктів зберігання контрабанди. І це ще кращі варіанти з усіх, що мені прийшли в голову. А ці два громили мабуть замість охорони.

- Шановний мосьпане, вам чимось допомогти?

- Вирішив скористатися порадою знайомої та глянути місцеві визначні пам’ятки.

- В Червоному Монті? У нас тут і звичайних пам’яток фелідай наплакав, не те що визначних, – криво посміхаючись сказав коротконогий шинкар, - Вам пива налити?

- Є якісь компот або узвар? – спитав я, ледь стримуючись від бажання ковтнути холодного пінного, щоб вгамувати головний біль.

Два громили переглянулися між собою, а потім здивовано зиркнули на шинкаря. Той оглянув мене з ніг до голови, затримавши на мить погляд на поясі де висів пірнач.

- О, пан не вживає. Радісно бачити справжніх послідовників віри в нашому закладі.

Коротконогий чолов’яга осяяв себе та двох амбалів за стійкою святим знаком Ув та всміхнувся ще ширше.

- Зараз щось для вас знайдемо.

- Дивний якісь шинкар, - подумав я, здивований реакцією коротуна.

Повільно підійшовши до вільного місця біля стойки, я удавано розслаблено сів, тримаючи руки напоготові. Чолов’яги, вдаючи з себе простих каменярів, почали тихо про щось перешіптуватися. Серед їх белькотіння я чітко почув лише одно слово – «святоша». Все інше було схоже на діалект місцевої лайки. Чого це мене в ряди святош записати? Наче в них не повинно бути такого набундючений пики та перегару, як в мене зараз. Переді мною поставили великий кухоль якогось рожевого напою.

- Є тільки залишки ранкового яблучного компоту, - проторохтів шинкар з такою широкою посмішкою, що здавалося її до обличчя прибили сталевими цвяхами.

Я підніс кухоль ближче і роздивився його вміст. Окрім яблук, напій мав тонкий аромат схожий на цілий букет квітів та чогось нудотно солодкого.

- Духмяні у вас яблука. Не підкажете сорт? – запитав я, вже розуміючи яка буде відповідь.

- Це золота парма, пане, з саду моєї матінки, - відповів він, - Скуштуйте. Такого ви більше ніде в підгір’ї не знайдете.

- Кажете, ніде не знайд більше, - прошепотів я та з розмахом вилив вміст кухоля в пики двох бугаїв по сусідству.

Рожева рідина густо покрила їх похмурі обличчя, заливаючи очі і вуста. Від цього вони підстрибнули та швидко вихопили короткі мечі, що були заховані десь під лавою. Коротун зойкнув, сховався за стійкою і голосно прокричав:

- Тільки не вбивайте!

- А ми і не збиралися. Лище обличчя підправимо трохи цьому довбню, - пробасив один з амбалів та сплюнув на підлогу рожевий напій.

- Яблука йому, бачте, наші не сподобалися. Може я сам ту яблуню садив? А тут така зневага, - підтримав його друг і кинувся на мене з мечем.

Ухилившись від його випаду, я витягнув пірнач та поцілив йому в плече. Бугай відлетів на інший бік залу, збиваючи на своєму шляху стіл. Звук поломаних кісток та розтрощеної деревени пролунав на весь заклад.

- Щоб ти знав, розумнику, мене сьогодні вже змушували скуштувати щось особливе, - прокрехтів я, відбиваюсь від іншого здорованя, - І закінчилося все так само, як і зараз.

- Перестаньте зараз же! – прокричав коротун з-за стойки та витягнув довгий шкіряний батіг, - Сеньйора заборонила чіпати святош!

- Сеньйора? Тепер хоч буду знати як її кликати замість мадам, - вигукнув я та заніс зброю, щоб розтрощити череп нападнику.

Пронизливий свист змією промчав над моїм лівим вухом і пірнач застиг у повітрі. Коротун-шинкар, тримав його своїм хлистом, не даючи мені змоги нанести удар.

- Якщо зупинитесь, то розійдемося по тихому. Вашої крові ніхто не хоче, - прокрехтів він. Обличчя коротуна скривилося від натуги, а з роту грайливо блищав золотий зуб.

- Еге ж, лише отруїти якоюсь бормотухою та прикопати в пустці, - прошипів я і з силою смикнув пірначем.

Шинкар не втримав рівноваги та з силою вдарився щелепою об барну стійку. Золотий зуб вилетів, розкидаючи сонячні зайчики. Хлопчина схопився за рот з якого стікали червоні цівки. Замість того, щоб скористатися моментом і знести мені голову мечем, здоровань скажено викотив очі і з криком накинувся на камін. Дивлячись на нього несамовитим поглядом, він наносив удар за ударом, викрикуючи щось не зрозуміле про рогату потвору, поки камінь не випав з коров’ячого черепа і не поцілив йому в голову. Здоровань втратив свідомість, з гуркотом завалившись на підлогу.

- Ти диви, вивіска не збрехала, - криво посміхнувшись, кинув я шинкарю, - Камінь і справді летючий.

Прикриваючи закривавлений рот, коротун переляканим кроликом попрямував до дверей за стійкою. Розкрутивши рукою зброю, я жбурнув пірнач в спину втікачу. Крякнувши підбитим селезнем, він з грохотом впав, як підкошений. Я повільно підійшов до відповзаючого шинкаря і загрозливо навис над ним.

- Чарівні у вас тут яблука ростуть. Що саме наказала твоя сеньйора?

- Не вбивати монахів Ордену Білої Айстри, - нарешті відсторонивши руки від закривавленого обличчя прошепелявив він, дивлячись на мене знизу вверх.

- Повністю кажи фразу, - я з силою наступив йому на пальці.

- У всіх на очах! – закричав він, - Не вбивати монахів Ордену Білої Айстри, у всіх на очах!

- Це вже ближче до справи. Що було в напої?

- Оце, - вільною від моєї ноги рукою він витягнув з закривавленого фартуху глиняну пляшечку з чорнильним малюнком маленької пташки, - Якщо прийдуть святоші, вона наказала додавати по дві краплі на кухоль.

- А далі що?

- Що-що? Після цього можна вивозити за місто та ховати на кладовищі в’язнів. Туди ніхто не ходить і ніхто здивується появою нових могли.

Я вирвав в нього пляшку, поставив на барну стійку та прибрав ногу з пальців коротуна.

- Чому ти подумав, що я з ордену?

- По зброї, - закрехтів він, потираючи забиту долонь, - Тільки монахи таку носять. Вона ж навіть виглядає як сталева айстра.

Піднявши з підлоги пірнач, я здивовано зрозумів, що шинкар має рацію - сталева голівка, яка була насаджена на держак, і справді мала гострі виступи віддалено схожі на пелюстки квітів. Без пояснення це порівняння могло здатися очевидним тільки божевільному.

- Нічого собі. Ніколи б не подумав, що у сивого кардинала таке ліричне мислення, - присвиснув я, - Де зараз інші? Не могли ж ви всіх на погост встигнути відвести.

- Які інші? – округлив очі шинкар.

- На дорозі сюди стоїть декілька постів монахів. Ніколи б не повірив, що вони не приїхали сюди на розвідку.

Очі коротуна забігали і я зрозумів, що задав правильне питання.

- В підвалі лежать. За ними скоро повинні прислати віз.

- Звідки прислати? З маєтку королівського радника?

Коротун зробив різкий випад. Гострий кинджал, який звідкись витягнув цей брудний пацюк, хотів поцілити мені в шию. Йому не пощастило, хлопець був занадто малого зросту і просто не зміг дотягнутися. Лезо дістало лише до грудей, які були надійно захищені сталевою кірасою. Я відібрав зброю і встромив в його долонь. Хлопчина закричав від нестерпного болю.

- Нічого тобі більше не скажу, хоч ріж мене, - прокричав шинкар.

- Я не за тобою прийшов. Мені потрібна тільки твоя сеньйора, - схопивши шинкаря за руку, я з силою надавив на рану. Він закричав ще голосніше, з його очей потекли сльози і він заскиглив:

- Ти не розумієш, я вже труп. Тільки за розмову з тобою, вона мене живцем закопає.

- Може так статися, що скоро вона вже ні для кого не стане загрозою, - пробурмотів я почуті від Фіори слова і широко посміхнувся. Хлопець замовк, викотив очі ще більше та перелякано уставився на мене.

- Вона в маєтку за містом. Великий білий дім на шляху до кар’єрів. Як погост проїдеш, дорого поведе на пагорб. Його неможливо не помітити, - пробелькотів нажаханий хлопець. Я відпустив його та відступив на крок, даючи шанс хлопчині підвестися.

- Ось бачиш, це було не важко. І якщо б одразу все розповів, то було б і не боляче.

- Я вже труп, - він захитав головою, дотягнувся до фіолетової склянки та швидко зробив великий ковток.

- Ти що робиш? – крикнув я відбираючи пляшечку з залишками отруйного еліксиру.

Шинкар закотив очі і з блаженною усмішкою сповз на підлогу. За мить його почали колотити конвульсії і червона піна пішла з рота великими бульбами.

- Ти все розповів, проте боявся її більше ніж мене, - тихо промовив я, згадуючи обличчя молодої смаглявої дівчини.

В моїх спогадах Фіора виглядала зовсім не страшною і навіть гарною. Великі чорні очі, як в дикою кішки, шовковиста смаглява шкіра і вправні до зброї руки. При інших обставинах ми могли поладнати. Спробу отруїти мене, я би ще міг пробачити, з ким не буває. А ось Кальма кривдити я нікому не дозволю. Обличчя та руки шинкаря пішли червоними плямами, вони повільно розквітали великими химерними маками на шкірі. Місце навколо очей набрякло і через це вони закрилися самі собою. Сховавши в кишеню напівпорожню маленьку пляшечку, я пішов шукати монахів.

В підвалі було задушливо та волого. Вони лежали рядами в темряві на голій мокрій землі, загорнуті у власні чорні плащі, немов у савани. На деяких вже встигли повилазити слимаки, залишивши бридкі молочні полоси слизу на тканині. Всі четверо були живі. Їх груди здіймалися повільно та переривчасто але постійно. Я притягнув до них двох амбалів, попередньо відібравши зброю та обшукавши кишені, і поклав позичений пірнач по центру підвалу. Нехай самі між собою розбираються коли оговтуються. Роздивившись трофейну зброю, я повісив собі на пояс один з коротких мечей. Сокирою гарно махати на відкритому просторі, а от в тісних кімнатах заставлених всіляким мотлохом ефективніше використовувати короткі мечі.

Скрип візку та іржання коней змусило мене швидко винирнути з темряви підвалу та йти зустрічати гостей. До внутрішнього двору зі скрипом під'їхав візок.

- Мабуть це по тебе, друже, - подумав я, загорнувши мертвого шинкаря в плащ одного з монахів.

- Віт, багато їх в тебе? В мене тільки одна Клотка запряжена у віз, - крикнув чоловік, заходячи з бічного входу шинка.

- Поки один, та й той не важкий, - вигукнув я йому у відповідь.

Чолов’яга виявився високим, з куцою сивою борідкою, і схожим на скелет обтягнутий пожовклою від палючого сонця шкірою.

- Ти не Віт, - сказав він, викотивши на мене свої більмасті очі, - Хто такий?

- Сеньйора прислала на допомогу, - збрехав я, - А ти хто?

- Трунар. Де Віт і ті два довбня? Знову про свою власну наживу думають більше ніж про справи?

- Еге ж, знайшли щось коштовне в одного зі святош і не змогли поділити.

- Йолопи! – буркунів він, зняв широкоплий плетений капелюх і витираючи піт з чола, - Нічого, все розповім сеньйорі, будуть знати як залишати пост. Звідки ти? Раніше не бачив твою пику.

- Я недавно в Шарті. Працюю на того, хто більше платить.

- Спочатку ту вульгарну дівку наймає, тепер тебе. Але ця грішниця, хоч око радує, - він прискіпливо оглянув мене з ніг до голови та махнув рукою, - Зовсім вже розум втратила зі своїми підозрами. Бачив би тільки її батько з ким вона злягалася. Мабуть зараз в гробу вовчком крутиться. Ну, досить балачок, мені ще інших забирати треба. Грузи його.

Я закинув на плече тіло мертвого шинкаря і поніс за трунарем. З підвалу почувся звук падаючого тіла і глухий стогін. Чолов’яга повільно розвернувся до мене і витяг з під плаща палаш.

- Хто там внизу? Як ти казав тебе звавти? – похмуро спитав він і атакував мене стрімким випадом.

Скинувши тіло шинкаря з плеча я підставив його спину під удар. Хлопчині вже байдуже, а такий палаш може броню продірявити з короткої відстані. Лезо з чавканням увійшло у мертву плоть і застрягло. Я з силою кинув його на трунаря, звільняючи руки для зброї. Вони обидва з гуркотом завалилися на підлогу. Витягнувши позиченого в місцевого здорованя меча я приставив її до горлянки нападника. Він застиг, ніби придавлений тарган.

- Де ти інших повинен забрати?

- Є ще два місця. Розкажу, якщо залишиш живим, - прокрехтів він.

З підвалу тримаючись за підлогу виповз лисий монах зі срібною сережкою у вусі. Його косило вбік, кінців тремтіли, але він тримався на ногах.

- Де я? Що сталося? – прошепотів він.

- Ви були в двох кроках від смерті, отче. Але богиня сьогодні проявила свою милість. Їхати верхи можете?

- Думаю, що так, - він ковтнув суху слину, - Тільки треба щось випити спочатку.

- На вулиці стоїть мій кінь. Мчіть до ваших і приведіть підмогу. В Червоному Монті готується заколот проти влади.

- Влади? А хто ви думає це все оплачує? – вишкірився трунар, - Вам всім повідрубують голову, придурки.

Монах знайшов в собі сили випрямитися. Похмуро посміхаючись, він витяг невеликий стилет з-за голені і мовчки встромив його лезо в горло трунаря. Чоловік тихо крякнув і замовк. Його остання посмішка застигла на обличчі навіки.

- Ти ж з найманців бургомістра? Бачив тебе в Червоному замку, – промовив він витираючи кров зі стилета об потертий плащ мерця, - Дякую, що не дав їм нас поховати живцем. Орден Білої Айстри в боргу перед тобою.

- Навіщо ти так? Він ще не встиг розповісти де інші.

- Я і так знаю де вони. Ми з хлопцями зупинилися тут, ще пару поїхала до храму в центрі міста, а інші в дім місцевого мера. Там їх всіх і накрили. Крізь марево зілля я чув, що казали ті троє, яких ти вклав.

- Він міг бути цінним свідком, а тепер просто ще один холодний мрець, - захитав я головою. Лисий сплюнув в мертве обличчя трунаря та витяг палаш з тіла.

- Як ти проїхав сюди крізь кордони? Наші б нізащо тебе так просто не пропустили.

- Якби мене тут не було, то ти б з друзями вже освоював свіжу домовину. Мабуть нам обом пощастило, - посміхнувся я. Лисий монах хмикнув, зняв рукавичку та щось мені протягнув.

- Тримай мій перстень. Якщо щось буде потрібно, знадобляться гроші або потрапиш у халепу – покажи його в будь якому храмі і тобі допоможуть.

Я прийняв подарунок та роздивися його на світлі. Золота каблучка була прикрашена великим топазом кольору темного меду, який яскраво виблискував у сонячних променях, що проникали крізь завішане фіранками вікно. На коштовності був напис на стародавній мові.

- Давно мені чоловіки каблучок не дарували, - посміхнувся я і підкину її у повітрі, оцінюючи вагу металу, - Це ж забутої мови? Означає, щось на кшталт «Я є світло»?

- Близько. Там написано «Я несу промені світла», - в’їдливо виправив мене монах і пішов до барної стійки.

- Як вас звуть, отче? – спитав я, дивлячись, як монах в один ковток випиває кухоль пива, який дивом залишився цілим на стойці.

- Це не має різниці. Тобі не треба називати моє ім’я, щоб отримати платню за порятунок. Вистачить лише показати перстень, - лисий витер підборіддя від стікаючою піни, - Куди приводити підмогу?

- За цвинтарем є білий дім. Там королева крадіїв, яка веліла вас отруїти та її поплічник. Тільки попереджую, можливо це радник короля граф Де Сіз. І скоріш за все вони не самі.

- Радник короля кажеш, - монах смачно сплюнув на підлогу, - Це нічого не змінює, перед богинею всі рівні. Ти ж не збираєшся туди їхати сам?

- Я не зовсім сам, - похитав головою я, - В мене є деяка підтримка.

- Ну, як знаєш. Буду так швидко, як зможу, - кивнув він та трохи похитуючись вийшов з шинка.

- Лише б Гонзо не став брикатися і довіз тебе цілим, - я проводив його довгим поглядом та поглянув на каблучку, - Що ж мені з тобою робити? Ти мені лише на мізинець налізеш. Добре, потім розберуся.