Раді Вас бачити!

Глава 36. Аркан 1 Маг

Порада від карт: «Так само, як і Дурень, Маг (іноді цю карту називають Фокусник або Алхімік) віщує про нові починання. Маг має здатність перетворювати ідеї на дії. Має сильну волю і велику довіру до своїх відчуттів. За допомогою цих якостей він скеровує своє життя туди, куди він хоче. За Вас можна тільки порадіти – знаєте ви про це чи ні, у житті Ви не пасажир, а водій. Ви рухаєте колесо свого життя. Часто це найскладніша частина процесу - але ви з нею справляєтесь»

Три бліді тіні блукали заплутаними темними коридорами. Вони прямували від однієї кімнати до іншої, але вони закінчувалися. Місяць грався з ними в хованки. Нічне світило то з’являлося у великих вікнах, торкаючись своїми променями кришталевих світильників, то раптово ховалося, залишаючи дівчат в суцільній темряві.

- Софі, відшукай нам шлях! - промовила одна з дівчат, зриваючись на крик.

- Я намагалася, Юся! В мене не виходить, - майже плакало інше дівча.

- Ти нас сюди привела, ти нас і виведеш! - закричала вона, ковтаючи повітря.

- Це вимір снів, дурепи, тут немає шляхів, - спокійно відрізала остання з трійці, - Тут навіть повітря немає. Ти може перестати дихати і нічого не зміниться.

Місяць ніжно торкнувся її мертвенно-блідого обличчя і воно відобразилося у великому дзеркалі.

- Якщо, ти змирилася зі своєю долею, Вільдо, то я - ні! - крикнула Юстина і вдарила рукою по дзеркальному селу. Її відображення тріснуло і розсипалося на друзки.

Три дівчини лежали на вологій кам’яній підлозі підземелля Червоного замку. На білій, як крейда, шкірі дівчат буйним цвітом майоріли червоні зірки. Вони лежали тихо і непорушно, торкаючись головами. Ігуменя опустила ліхтар та поглянула в їх кам’яні обличчя. Губи дівчат були вимазані кров’ю, а на лобі кожної лежав шматок свіжої шкіри з вирізаним химерним символом. Жінка доторкнулася до руки Вільди. Вона виявилася ще теплою, але серцебиття не було.

- Софіко, Юстина, Вільда, - прошепотіла вона, - Як ви могли?

- Вбивча сила казок. Нею нехтують дорослі і розуміє лише молодь. Хтось мав їм це підказати.

- Ми цього не дізнаємося, вони мертві. Не один медіум не зможе викликати їх душі з лімбо.

- Як ви гадаєте, вони постраждали фізично чи ментально? - спитав я.

- Яка різниця? Вони мертві, Вольфганг. Чи ти не чув мене?

- Є різниця. Якщо тіло фізично не поранене, то можна дещо спробувати.

- Що ти пропонуєш? - ігуменя пильно поглянула на мене.

- Про сплячу красуню, пам’ятаєте? - посміхнувся я, - Це така казка.

- Ти не чув повної історії. Там чорної магії більше, ніж ти думаєш.

- Отож бо! Ставлю десять Бартоломіїв, що не тільки магії.

Я витяг з кишені хустку Дієго і розвернув її. В ній лежала засушена серцеподібна чар-квітка. Більшість пелюсток розсипалися, але декілька зберегли свою форму.

- Не знаю навіщо, але вони прийняли настоянку з жаб'ячої слини. Почервоніння на шкірі, - вказав я на руку Софіко, - Всіх, кого нею отруїли, мали такі самі відмітки. Галюциноген впливає не тільки на мозок, але і на серце. Він викликає переживання сильних емоцій, від ейфорії до страху та паніки.

- Ось, як вони змогли це провернути, - плеснула руками ігуменя, - Наша сила прив’язана до наших емоції. Чим більше ми відчуваємо, тим сильніше стаємо.

- Мабуть, коли я зачинив прохід, нитка, що зв’язувала розум та серце, обірвалася. Їх серця не витримали перевантаження. Треба спробувати їх запустити знову. Мені знадобиться ваша допомога.

Я розділив залишки рубінової квітки на три частини і обережно передав Маджері.

- Не певен, як вона працює, але буде гріх не випробувати. Гадаю, треба їм це покласти до рота.

Ігуменя по черзі розтулила вуста дівчат і поклала на язик по одному пелюстку. Пройшло кілька хвилин напруженого очікування і груди дівчат почали повільно здійматися.

- Слава богині, - прошепотіла вона. Маджері присіла на коліна і з її смарагдових очей потекли сльози.

- Скоріше - слава, моїй допитливості, вашому смаку на квіти та знанням місцевого алхіміка, який експериментує з афродизіаками, - випалив я і замовк. Якщо подумати, то такий збіг не може статися без участі вищих сил.

- Залишати тут їх неможна. Але і будити також, - відповіла вона, витираючи сльози, - Людей, які загубилися уві сні, не можна чіпати, поки вони самі не прокинуться. Якщо перенести тіло, то дух не знайде шлях і вони загубляться на іншій стороні. Фізично їх тіла залишаться живими, та без душі це не буде справжнім життям. Навіть, якщо я піду в лімбо, це нічого не змінить. Ти закрив пентаклем прохід для них, - похитала головою жриця місяця.

- Треба потайки доставити їх у ваш монастир, іншого вибору немає. Їх швидко знайдуть, і що зроблять далі, лише богині відомо.

- Кумедно, що ти вперше згадав богиню при таких обставинах. Невже почав вірити? - посміхнулася ігуменя.

- В цьому проклятому місті можна повірити у будь яку маячню, - відрізав я, - Залишайтесь тут, матінко, в мене є ідея.

- Який вигадливий. У тебе на будь-що є ідеї? - спитала ігуменя, сідаючи на підлогу. Я не став відповідати на це питання.

Августа знайшлась швидше, ніж я очікував. Підібрати правильні слова, щоб мовити її спуститися в підвал, не забрало в мене багато часу.

- Присягнись мені, що ти виконаєш обіцянку, - прокретіла вона, кульгаючи позаду мене.

- Присягаюся, пані, якщо вас це заспокоїть, - відповів я.

Хранитель замку недовірливо пирхнула, але пішла за мною по сходах, спираючись на свою клюку. Ігуменя привстала, високо піднімаючи ліхтар.

- Навіщо ти її сюди привів? - невдоволено запитала вона, - Ти і оком не встигнеш моргнути, як вона нас здасть Ніку.

- І я рада вас бачити, Маджері, - посміхнулася Августа.

- Не здасть. В неї є свої інтереси, а без сторонньої допомоги ми не зможемо непомітно винести дівчат з замку.

- Я ж казала - їх не можна переміщати! - крикнула жінка, - За для чого ти їх повертав до життя, якщо вони залишаться навічно в коматозі?

- Я зробив той пентакль, який заважає їм повернутися, значить я зможу його зруйнувати.

- Добре, якщо ти так вважаєш, - вигукнула жінка, - З якого дива ти вирішив їй довіритися?

- Я хочу залишитися в підгір’ї, - тихо вимовила Августа.

- Вас хтось звідси виганяє? - не зрозуміла ігуменя.

- Пан Де Гійяр не міг відпустити свою доньку саму через пів країни. До того ж, в Пенефорісі йому була потрібна надійна людина, яка розуміється на справах і не дасть Де Санті його обдурити. Кращої кандидатури ніж Августа, годі було і шукати.

- Я віддала цьому гімнюку кращі роки свого життя. Майже не бачила дітей. Вела всі його справи, книги обліку, керувала підлеглими. І що я отримую? Замість спокійної старості, мене засилають бозна куди. В мого сина весілля в кінці тижня, а я влаштовую не його свято, а Летиції, бо так треба.

- В тебе є діти? Не знала про це, - покривила губами ігуменя, - Повірте мені, Пенефоріс не найгірше місце, куди можуть заслати.

- В моїх венах тече кров гір. Мій рід тут живе більше п’яти сторічь. Ще не було ані Шарту, ані Червоного монті, а мої предки вже випасли на цих пасовиськах табуни коней. Мені не потрібен Пенефоріс, чи будь-яке інше місто. Я хочу залишитися вдома.

- Мій дім, там де моє серце. Розумію, - кивнула ігуменя, - Якщо допоможеш таємно доправити дівчат і не розбовкаєш нікому, то я вмовлю Ніка залишити тебе тут.

- Присягніться, - наполегливо сказала Августа.

- Богиня бачить, я зроблю все, що в моїх силах, - буркнула Маджері, - Тепер, давай їх переносити.

- Не треба, я сама розберусь. Мені це не вперше. Дівчата будуть у вас в монастирі за півгодини.

- Ти навіть не спитаєш, що з ними сталося? - зацікавлено поглянула на ней Маджері.

- Я так довго керую справами Домініка, бо знаю коли задавати питання, а коли краще зробити вигляд, що мене це не цікавить.

- Гарна риса характеру. Нік в тобі не помилився.

Маджері кинула останній погляд на три мовчазні дівчини на підлозі, отрусила сукню і почала підніматися нагору.

В замку царив повний безлад. Перелякані гості збилися у вітальній залі та голосно переказували один одному події, ніби ніхто окрім них цього не бачив. Невдалий виклик духів швидко обростав гостросюжетними подробицями. Прислуга бігала поміж ними з пляшками заспокійливих мікстур та Сірого кардинала, наповнюючи панські бокали лікувальними коктейлями.

- Кажи, що надумав, - сказала пошепки ігуменя, пропускаючи покоївку.

- Летиція буде намагатися втекти з Шарту. Не знаю, яким чином, але іншого варіанту в неї немає.

- Мені плювати на те дурне дівчисько, це не моя головна біль. Як ти надумав повертати моїх дівчат?

- Кальма провів з того світу Жакері за допомогою ронських чарів та якогось татуювання. Піду просити в них допомоги.

- Ронська магія, - кивнула вона, - Тоді швидше. Буду чекати тебе в монастирі.

Місячна жриця розвернулася, стрімко прямуючи до виходу. Я озирнувся та схвильовано почав виглядати кочівників в натовпі гостей. Червоного камзолу Жакері ніде не було видно. Натомість, в натовпі промайнула помаранчева сукня лучниці.

- Лі! Постривай! - вигукнув я, геть забувши ім’я для прикриття. На диво, вона мене почула і зупинилася.

- Де Есфірь з Жакері?

- Краще б хвилювався де Летиція, - скривилася дівчина.

- Це зараз не головне, з донькою бургомістра ми пізніше розберемося. Де кочівники? Ти їх бачила?

- Вони недавно поїхали. Кальм зголосився супроводити їх до табору. А що?

- Ти зможеш швидко переодягатись?

- Навіщо? - не зрозуміла вона.

- Мені треба в місто, а я погано вправляюсь з конями. Підкинеш?

- Алхіміки, що з вас взяти, - прошепотіла дівчина і стрімко покрокувала до виходу.

Гості прилипли до вікон вітальною зали споглядаючи нову виставу. Обряду ронської жриці їм виявилося замало, і вони знайшли свіжий привід для обсмоктування кістки. Цей захід точно запам’ятається на довго.

Вродлива чорнява дівчина в довгій помаранчевій сукні, стрімко застрибнула на кобилу, протягнула руку алхіміку, допомагаючи йому сісти позаду, і риссю поскакала в сторону міста.

- Така ж не путяща, як і її мати, - в’їдливо кинула жінка в пурпуровій сукні.

- З одним лицарем цілується на турнір, в замку в’ється біля іншого, а в кінці скаче на схід сонця зі столичним вченим. Розпусниця, - підсумувала її подруга, яка стояла поруч.

- І що вона в ньому знайшла? - замислено прошепотіла її донька.

- А мені завжди подобалися інтелектуали, - гучно промовив голос позаду них. Дами здивовано обернулися.

- Хоча, я і вояками не нехтувала свого часу. Сталеві м’язи, героїчний профіль і таке інше. Все краще, ніж бути самотньою куркою, як ви, - посміхнулася Евтропія і відсалютувала їм бокалом ігристого, - Справжня дочка свого батька.

Жінки почали обурливо обмахуватися віялами і відвернулися від сестри бургомістра.

Жовтогарячий довгий хвіст сукні розвивався, наче полум’я. Дівчина впевнено керувала поводами, прямуючи в місто. Молода руда кобила здалася мені не очевидним вибором і я не був впевнений, що вона витримає нас двох. На це моє зауваження, Лі лише посміхнулася і заявила, що я не розбираюсь в конях.

- Це торійська порода, вони народжені, щоб витримувати високі навантаження. Їх колись тут розводили, поки конярство в підгір’ї не занепало. Вони тендітні, тільки поки молоді, але кров гаряча, як розпечена лава.

Я лише знизав плечима. Лицарці краще знати. Я коней тільки поверхнево можу розрізнити за кольором та розмірами.

- Навіщо тобі рони? - крикнула вона.

- Довга історія, потім розповім. Повертай на торговельну площу до їх наметів.

Без зайвих запитань, вона вдарила кобилу стременами і ми стрімким галопом попрямували заплутаними вулицями Шарту. На площі було доволі порожньо. Торговці швидко збирали свої товари, закривали лавки та магазини. Монахи в чорних плащах взяли в кільце ронський табір, перекривши до них дорогу. Вони поки вели себе спокій, але загроза вітала у повітрі.

- Тобі точно сюди треба? - спитала Лі. Я кивнув, вона подумала хвильку і відповіла, - Ну добре, тоді розважимося.

Ми під'їхали ближче. Дівчина зістрибнула з кобили і віддала мені поводи.

- Що тут коїться? - крикнула вона одному з монахів.

- Пані, вам не можна на площу, - суворо відповів той.

- З якого це дива? - спитала вона, - Я небога графа Домініка Де Гійяра, бургомістра Шарту. Я вимагаю відповідей, чому мені не можна знаходитися на площі.

- Знову ці графи, - монах сплюнув на мостову і гукнув когось в натовпі, - Агенсьє, тут якась небога бургомістра приїхала. Вимагає, щоб її пропустили.

З натовпу вийшов худий чоловік і суворо поглянув на Лі. Спочатку прискіпливо подивився на її сукну, а потім ще хвилину розглядав коштовне намисто на шиї.

- Що потрібно вельможній пані? - запитав він.

- Пані вимагає пояснень, чому не їй може потрапити на прийом до Чорної пави, - відповіла лучниця і зухвало поглянула на нього звисока.

- Навіщо вона вам потрібна?

- Я не повинна нічого пояснювати. Або веди головного, або звільни мені прохід, поки я не покликала вартових.

- Ну, якщо пані вимагає, - вишкірився він, - Аби ви тільки не пошкодували про це.

- Це була погроза? - холодно спитала дівчина.

Монахи розступилися, пропускаючи дівчину. Вона пропливла між ними білою лебедицею з високо піднятим підборіддям. Ми з кобилою хвостом прослідкували за нею. Строкаті ронськи намети втратили свій звичайний блиск. Кольори здавалися вигорілими і бляклими. Не було барвистих вимпелів та яскравих паперових ліхтариків. Небо над наметами було чистим. Не єдиного повітряний змію не було угорі. Лише великий чорний птах загрозливо дивився на нас з одного з наметів. Я збирався повернути до нього, але Агенсьє впевнено прямував в інший бік. Почувся звук удару та глухий крик. Лі смикнула рукою, щось шукаючи в складках сукні і пришвидшила крок. За рогом стояла озброєна зграя монахів, а навпроти них рудий лицар з витягнутим мечем. Позаду нього на землі лежав закривавлений Жакері. Тікати їм було нікуди. Монахи притиснули хлопців до високої кам’яної огорожі.

- Складіть зброю, лицаре, і вас ніхто не буде чіпати. До вас у нас немає питань, - почувся холодний знайомий голос.

- А до кого є, панове? - спитала дівчина.

Монахи обернулися. Серед них промайнула блискуча лисина пріора. Він хиже примружив очі і поглянув на нас.

- Вольфганг, радий тебе бачити, - посміхнувся він, - Кого ти до нас привів на цей раз?

- Я не песик, щоб мене приводити. Хто це такий, алхіміку?

- Пріор ордену Білої айстри Антоніо, - сказав я, - А це..

- Ізольда Де Гійяр, - випередила мене дівчина, - Чула про вас, пріоре. Це ж ви недавно втратили підозрювану у контрабанді та численних вбивствах?

В Антоніо наче блискавка вдарила. Сказати, що його перекосило від почутого, це нічого не сказати. Те, що він не вихопив свого пірнача і не кинувся на дівчину, говорить, що наслідки жаб’ячого еліксиру почали проходити і надлишок люті вже вивітрився.

- Не забивайте свою чарівну голівку різними нісенітницями, пані, - відповів він.

- Облиште, святий отець, ми обидва знаємо, що це правда. Але я тут не для того, щоб обговорювати ваші промахи. Що коїться в місті мого дядьки?

- Ми прийшли чемно поговорити з кочівниками, нічого більше, - розвів руками Антоніо.

- І це ви називаєте «чемно»? - спитала вона вказуючи на закривавленого хлопця, - Про вашу чемність можна починати складати легенди.

- Він сам напросився, - викрикнув один з монахів, - Не хотів нас пускати до їх поводиря.

- Що вам треба від неї? – перебила його Лі.

- До нас дійшла інформація, що дівчина на ім’я Есфірь з табору Чорної пави виконала обряд виклику злого духа, щоб зашкодити людям.

- Ви помиляєтесь. Під наглядом ігумені монастиря Святого Брухоса, був проведений спіритичний сеанс, для здійснення передбачення щодо весілля Летиції Де Гійяр.

- Але все ж таки щось пішло не за планом, вірно?

- Пріоре Антоніо, це моя помилка. Я попросив Есфірь виконати цей обряд і можливо наплутав з захисним пентаклем.

- Не треба її вигороджувати, Вольфганг. Щоб не казали в народі, алхіміки не можуть викликати духів, це доказаний факт. Вас не можливо обвинувачувати в тому, чого ви не в змозі зробити, - впевнено сказав пріор, - Отже, або нам видадуть дівчину для допиту добровільно, або ми застосуємо силу.

Кальм насупився і зручніше перехопив меча. Лі поклала руку на подол сукні і непомітно витягнула довгий тонкий стилет. Сонце затьмарила велика тінь. По кам’яному муру майже нечутно пробіг палуг. Він розкрив пащу, видав гучний рик і зістрибнув на землю. Кобила сіпнулася, побачивши звіра, але я зміг її втримати.

- Приберіть вашого звіра, лицарю. Навіщо все ускладнювати? Нас набагато більше, - спокійно сказав пріор, дивлячись на палуга. Монахи повільно витягли зброю і згуртувалися.

- Це не мій, - сказав Кальм, - Якщо б Левина була тут, то наша розмова би вже закінчилася.

- Рікон! Щоб тебе лють вхопила! Ти куди поліз, сволота? - з-за мура почувся чийсь бас і за мить над ним з’явилася скуйовджена голова Гийома.

Він поглянув на Кальма з мечем, на Лі, яка тримала за спиною кинджал, перевів погляд на мене з кобилою і, оцінивши зграю озброєних монахів, почав перелазити через огорожу. Монахи застигли, очікуючи подальших розпоряджень пріора. Антоніо поки мовчав.

- Шановний пріоре, у вас якісь непорозуміння з моїми друзями? - спитав він зістрибуючи.

- Вмов їх відступити, якщо вони справді твої друзі. Наразі, вони не хочу віддавати нам порушницю святого закону.

- Ронська жриця викликала духа на прохання бургомістра, але дещо пішло не по плану, - випередив я пріора.

- Дещо? Там ледь не відбулася кривава бійня! Злий дух збирався всіх пошматувати.

- Значить нам пощастило. Ігуменя Маджерін запобігла цьому прикрому випадку.

- Я розчарований. Ви що, справді робили обряд і не запросили мене на вечірку з духами? - він химерно вишкірився, дивлячись на Кальма, - Чи це він не захотів, щоб я був присутній?

- Вони не спілкуються, через твій довгий язик - сказала Лі, - Не міг не втручатися?

Рудий насупився і кинув короткий погляд на кочівника. Обличчя хлопця було червоним від крові, як і його шкіряна куртка.

- Це я тебе не запросив, бо ти мав бути в іншому місці. До речі, що ти тут робиш? - спитав я.

- Рікону набридло чатувати на воротах і він вирішив прогулятися. Як я бачу, він не дарма мене сюди привів.

- Ти не контролюєш свого звіра? - спита пріор примруживши очі.

Гийом коротко свиснув. Рікон блискавкою стрибнув на одного з монахів і повалив його на землю. Інші виставили перед собою зброю, готуючись захищатися. Лицар ще раз коротко свиснув. Рікон відпустив здобич і повільно позадкував до свого хазяїна.

- Контролюю, як бачиш. Інакше, він би перегриз горлянку твоєму псу.

Не знаю випадковість це, чи ні, але почувши його слова, палуг показав свої гості зуби і загрозливо нявкнув.

- Давай домовимося так, ми про все забуваємо і розходимося, наче нічого не було. Прикрості в житті трапляються. Ніхто ж в замку не постраждав?

- Не важливо постраждав хтось чи ні. Кочівниця порушила святий закон, - непохитно відрізав лисий пріор.

У повітрі щось задзвеніло, до ніг Антоніо впала золота крапля. Він наклонився і підняв з землі печатку з жовтим камінцем.

- Я думав, ти розумніший хлопець. Навіщо рятуєш брудну ронську дівчину? Буде не цей випадок, так інший.

- В мене багато ворогів, а ось з друзями не складається. Бережу, що маю.

- Ворогів, кажеш, багато? Я починаю розуміти чому, - посміхнувся Антоніо, - Від'їжджаємо хлопці.

- Але ж, святий закон, - запротестував хтось з монахів.

Пріор загрозливо зиркнув на нього з під лобу і заперечень більше не послідкувало. Вони розвернулися, мовчки залишаючи площу. Лі гучно видихнула, ховаючи стилет. Кальм подав руку кочівнику і допоміг йому підвестися.

- Вибач мене, - прошепотів Жакері, затуляючи ніс, з якого цівками текла кров, - Через мене ти потрапив в неприємності.

- Я в них потрапив, коли погодився на цю роботу.

- Ти на мене не ображаєшся?

- Ні, - коротко відповів Кальм, - Ти хотів врятувати своїх людей за будь-яку ціну. Це я щось собі надумав.

- Я говорив відверто, коли пропонував тобі поїхати з моїм табором. Подумай про це.

Але рудий вже відвернувся від нього. Він сховав свій меч і підійшов до лучниці.

- Ти була дивовижна. Розмовляла, як справжня панянка. Де ти такого навчилася?

- Так, так, я всіх врятував, а дивовижна у нас звісно прекрасна дама, - буркнув Гийом розглядаючи коштовне кольє на її шиї, - Це мій приз, я гадаю?

- Половина твого призу, - виправила його дівчина. Лучниця провела рукою по коштовним камінням, і я клянусь, що побачив тінь суму в її очах. Вона швидко оговталася, ніби зробила щось не те, витягла розшиту хустинку і почала витирати кров з обличчя рона.

- А де ви Клотку взяли? - спитав він дивлячись на кобилу.

- Кобилу? В стайні Червоного замку стояла прив’язана, - відповіла лучниця.

- Гарна дівчинка, вона мені життя врятувала, - вишкірився лицар, - Якщо б не ця кобилка, мене б вже не було на цьому світі.

- Клото, це ж наче донька богині, яка відмірює долю? - поцікавився я, роздивляючись тварину.

- Мабуть, не знаю, - знизав він плечима, - Рудий, в тебе ж наче немає свого коня зараз? Мені обидва не потрібні. Бери собі, якщо подобається.

- Спочатку ти називаєш мене дурнем, а потім даруєш кобилу? - примружив очі Кальм, - Ще і його рятуєш, хоча він тобі не подобається.

- Він твій друг. В тебе їх небагато, як і в мене, - буркнув Гийом, - Рудий, спілкуйся з ким хочеш, роби що хочеш, я і слова тобі не скажу, але не роби дурниць, як зараз.

Рікон нявкнув і почав тертися своєю кремезною головою об мою ногу. Якщо ви думаєте, що це приємно коли об вас треться шаблезубе теля, умовно котячого походження, то ви помиляєтесь. Відчуття доволі двоякі.

- Хто б казав, - посміхнувся Кальм, - Вотаме була права, Жакері, кіт і справді привів спасителя табору, та ним виявився не я.

Він підійшов і протягнув Гийому руку. Той вдарив по неї своєю ведмежою долонею і одразу отримав під дих.

- За що на цей раз? - простогнав лицар від неочікуваного удару.

- Ти знаєш за що, - сухо відповів Кальм.

- Так, я за це вже в пику від тебе отримав.

- Справді? Мабуть, я забув. Вважатимемо цей аперкот закріпленням отриманого уроку, - знизав плечима Кальм і в туж хвилину також отримав під дих. Хлопці повалилися на землю і почали гамселити один одного.

- Гей, ви нічого не забули? - вигукнув я, - В нас ще куча справ! Потім розберетесь між собою.

- Вони так миряться, дай їм трохи часу, - сказала Лі, з посмішкою споглядаючи бійку, - Ти краще скажи, що нам робити з Летицією.

- Гийом! Ти не забув, про що я тебе просив?

- Не забув, - вигукнув лицар, на мить відволікаючись від бійки.

- Добре, як закінчите ваші братські обійми, ти йдеш на центральні ворота, а Кальм на західні. Придивляйтесь до всіх, хто виїжджатиме з міста. Ярмарок не закінчився, таких буде не багато. Вона не залишатися на довго в Шарті.

- Буде зроблено, - вигукнули обидва лицаря, катаючись по землі і без перестану гамселячи один одного.

- А мені що робити? - спитала Лі.

- Допоможеш відвести віщунку з Жакері в монастир. Якщо там з’явиться пріор, то він нічого не зробить при ігумені. Маджері наш свідок - кочівники нічого поганого не зробили. Це я схибив.

- В твоєму фарсі щось виявилося реальним? - округли очі дівчина.

- Що таке реальність? - подумав я.

Я подивився на сяючу коштовностями дівчину, перевів погляд на бійку лицарів та закривавленого кочівника, що виходив з намету під руку зі своєю жрицею. Вони були такі ж справжні, як злий дух Фіори, або чорна примара в Червоному замку, чи гаргуйль, який перетворювався на статую лише вдень.

- Не знаю, Лі. Мені здається, що реальність сильно переоцінена.