Спочатку:
На сторінку книги
Глава 25. П'ятірка жезлів
Порада від карт: «Не бійтеся помірятись силами з іншими, навіть у новій для вас області. Сьогодні ви повинні бути у формі, тому що вам доведеться підтвердити свою майстерність. Не важливо, чи йдеться про змагання з конкурентами, про протиборство двох думок або про психологічне змагання з близькою людиною: ви повинні відразу взяти бика за роги і довести, що ви, як і раніше, на висоті. Якщо ви проведете бій чесно і до того ж з повною віддачею, перемога вам забезпечена»
Арену заполонили співочі звуку сталі. Вони прорізали своїм дзвінким лязгом крики натовпу та змушували серце битися швидше. Леза вдарялися один об одне розкидаючи міріади іскор. Під палючим сонцем підгір’я, підіймаючи стовпи бурого пилу, лицарі билися за приз. Ну, хоча б з жеребкуванням пощастило - Гийому випали найсильніші супротивники, серед яких на щастя поки що не опинилося майбутнього чоловіка Летиції. Даю десять до одного - пан Де Гійяр змахлював, щоб його майбутньому зятю не зіпсували обличчя. Він був вправний хлопець і точно вчився у кращих південних майстрів меча, але до їх рівня не дотягував і точно не мав справжнього бойового досвіду. Ні, до техніки питань не було, вишкіл він отримав добротний, але занадто вже рафінованими були його рухи. Юнак рухався різко та ламано, немов дерев’яна лялька на ниточках.
Він тільки що пролив кров свого другого супротивника, залишивши йому переможний червоний розчерк на шиї. Хлопця звали Стефано, а от хто був супротивником, я не почув. Судячи з обладунків – хтось з місцевих дворян. Натовп голосно підтримав переможця криками та аплодисментами. Всміхаючись він вклонився та пішов в тент для лицарів під тріумфальний звук горна. Забили барабани і на арену вийшла наступна пара претендентів на винагороду.
Я сидів поруч з надутою Лі та спостерігав за бійцями на арені. Дівчина ображено намурмосилася і стала схожою на збентежену яскравим світлом сову. Може через мою витівка з благословенням, або через поцілунок Гийома, чи за все одразу. Нічого, якось переживе наші невеличкі жарти. Якщо вона змогла сплутатися з людиною сивого кардинала, то і з цим впорається. Чесно кажучи, я не хотів їй допомагати прокинутися. Хай би і далі залишилася в тій темній кімнаті з химерною потворою. Може це і жорсткого, але те що вона робить за нашими спинами – справжня зрада. Так, в нас з нею не бойове братерство і ми не клялися у вірності один одному, але зараз ми працюємо разом і повинні прикривати, а не плести інтриги.
Два прості хлопця махали старими, погано доглянутими мечами, забувши, що вони зараз не в полі садять жито, а б’ються на арені. Ані техніки, ані вправності. Таких перемогти простіше простого. Натовпу на все це було байдуже. Він кричав, свистів та аплодував однаково, як професійним лицарям та дворянам, так і простим ненавченим битися селянам. Спробувавши першу кров, цей дикий багатоголовий звір жадав ще. Я відвів очі від цієї сумної картини та задумливо поглянув в бік на дівчину.
Коли вона билася в конвульсіях липкого мороку, я хотів тихо зачинити двері в кімнату та залишити її зі сном сам на сам. Їй пощастило. Мені це не дали зробити. Амулет з сірим камінцем лежав на столику поруч з ліжком. Він пульсував яскравим світло та ніби кликав його взяти. Рани від татуювання на спині запекли і я чітко зрозумів що повинен робити. Підкоряючись цьому потягу, я вилив на її перелякане спляче обличчя склянку води. Очі дівчини розплющилися, а далі – вже справа техніки.
Нарешті один з сільських хлопців отримав гардою по зубам і виплюнув кров з рота на землю, закінчуючи цим двобій. Я не слідкував за боєм і був майже певен, що це сталося випадково. Люди радісно привітали переможця своїми криками. Я теж поаплодував та задумався.
Чому я так вчинив? Не знаю. Останнім часом я почав робити багато того, чого б ніколи не зробив раніше. Хоча б, покликав служницю на вечірнє побачення. Чи це вона мене запросила? Не важливо. Тепер я не знаю чи варто на нього йти. Я хотів повести її на вечірню ронську виставу і подивитися чим може здивувати глядачів це дивакувате плем’я. В світлі останніх подій навіть не знаю наскільки тепер це вдала ідея.
Вся проблема в Жакері. В тому чорнявому рону, який врятував мене і покликав піти з його табором заплутаними шляхами долі. Приїхавши з бургомістром до їх наметового містечка на торговельній площі, я старався не піднімати очей. Жінки і чоловіки, старі і малі горювали. Вони кричали, плакали на голосили, зустрічаючи тіло старої ронської жриці. Бачити його чорні очі з золотими іскрами було для мене зайвим тягарем. Кожною частиною тіла я відчував цю пекучу біль втрати. Чому я так гостро сприйняв її смерть? В мене не було на це відповіді.
Нові лицарі на арені виявилися вже кращими бійцями. Здоровенний чолов’яга з гербом варти Шарту на обладунках змагався з юнаком роду Де Санті. Можливо якимось братом нареченого Летиції, вони всі на одне обличчя. Молодість та імпровізація зіштовхнулися зі зрілістю та досвідом. Вартовий бився ритмічно та вправно, кожний удар був відпрацьований роками. З однієї сторони дивитися на нього було одне задоволення, як на танцівника, який знає всі свої па та робив їх безліч разів. З іншого, рухи та випади чолов’яги були очікувані і тому - неефективними. Юнак його розкусив вже на другий хвилині і почав потрохи ламати ритм бою своїми неочікуваними стрімкими випадами. У вартового був беззаперечно великий досвід, але роки все одно беруть своє. Хлопцю лише треба протриматися хвилин з десять, а може й менше, щоб вартовий почав збиватися і остаточно втратив перевагу на арені. Ось тоді можна буде почати закінчувати з ним. Старого пса новим фокусам не навчиш.
Цей двобій навіяв доленосні ведіння мого майбутнього. Це чекає і на мене колись. В той момент, на березі маленького озеру густо заросшого чагарниками, я був згоден їхати куди завгодно з цього пильного та спекотного краю. Суворі гори та піщані пустки без лісів чи хоч якоїсь річки, бентежили мій розум. Можливо через це мене зачарувало роньске відчуття світу та недосяжний для мене смак свободи. Ступаючи на їх шлях, ти проходиш обряд очищення, який має позбавити тебе від тягарів пройдешніх років та назавжди залишає минуле позаду. Я можу застрибнути на коня і попрямувати в пошуках місця, де сонце сідає за обрій, хоч зараз, але де б я не був – все одно залишусь собою. Нікуди не дінуться старі шрами і клеймо лицаря на плечі.
- Дідько! В мене ж його кобила, - вилаявся, згадавши за коней, - Все таки прийдеться ввечері йти, щоб повернути її власнику. Не гарно таким чином відповідати на своє спасіння.
Як я і думав, вартовий почав збиватися з ритму. Юнак дочекався цього і пішов в активний напад, змушуючи супротивника захищатися. Не очікувавши цього, чолов’яга густо почервонів та скривив обличчя від натуги. Довгий важкий меч з продовження його руки перетворювався на тягар. Підловивши на черговій помилці, юнак з силою вдарив своєю ск'явоною по бастарду супротивника, зробив різький розворот і з силою рубанув його по плечу. Удар був такої сили, що металевий наплічник зігнувся і вартовий не зміг підняти ліву руку. З розщелини лат цівками текла кров. Побачивши це, хлопець піднявши лезо вгору відсалютувавши натовпу.
- Непоганий вийшов бій, - промовив я свої думки вголос, аплодуючи обом лицарям.
Лі також заплескала в долоні та кинула на мене спідлоба вовкуватий погляд своїх темних очей.
- Диви, зараз твій друган битися буде. Сподіваюсь його так відгамселити, щоб аж ходити було важко, - в’їдливо сказала дівчина, дивлячись на нову пару лицарів, серед яких був Гийом.
- Я б на це не розраховував, - розсміявся я.
Він десь роздобув сталеві поручі та стару бригантину, яка складалася з металевих пластин, прикріплених до шкіряної основи. Вона була йому затісна і щоб влізти, прийшлося залишити розстібнутими половину застібок. Його вигляд здавався сміхотливим у порівнянні з повною екіпіровкою апонента, що виблискувала в променях обіднього сонця. Проте я знав як ніхто - лицарями стають не через обладунки, якими міцними вони не здавалися. І діло навіть не в зброї. Барди пишуть, що справжній лицар — це людина високих ідеалів, воїн сучасності який завжди стоїть на варті високих цінностей, готовий захищати власні переконання та національні інтереси. Але я скажу так - сила духа, азарт, вправність, фарт та щось таке, що змушує тебе діяти, повинні сплесится в одну металеву нитку, та зшити між собою кістки та плоть. І навіть цього буває подекуди замало.
Воїни підняли зброю вгору та почувши грім барабанів почали двобій. Лицар-велет всміхався міцному хлопчині з гербом пустельного грифа на шоломі, та жартівливо покрутив перед собою пірначем. Хлопець вирішив взяти ініціативу і зробив пару випадів мечем. Гийом з несподіваною грацією для його будови тіла відбив їх і стрибнувши поцілив супротивнику в голову. Не очікуючи такої стрімкої атаки, супротивник не встиг вклонитися і впавши на пісок вже не піднявся. До нього підбігли пара вартових та монахиня. Дівчина поспіхом зняла з нього пом’ятий шолом, обмацала голову і підняла закривавлену руку вгору. Натовп шалено заревів.
- Нічого собі! - захоплено закричав бургомістр, - За один удар вклав супротивника! Це новий рекорд нашої арени!
- Він хоч живий? – занепокоєно спитала Лі.
- Дівчина підняла руку долонею вгору, значить живий. Якби повернула палець вниз, то це б означало, що не пощастило, - пояснила їй Летиція.
- Бій йде до першої крові. А якби крові не було і він би лежав без тями, що тоді роблять?
- Можна скористатися правом заміни. Якщо лицар не в змозі продовжувати поєдинок, але кров не пролилася, то його місце займає паж, або будь хто інший, - знизала плечима дівчина.
- Це був не двобій, а жорстоке варварство! - випалила жінка бургомістра, прикриваючись від побаченого пишним віялом з білого пір’я.
- Двобій лицарів і повинен бути жорстоким, Ленор. Це тільки в романах смакують кожен рух, виспівуючи благородність та шляхетність, - відповів їй бургомістр.
- Минулий двобій мені більше сподобався. А можна попросити, щоб він якось красивіше це все робив?
Бургомістр іронічно глянув на свою кохану Ленор і мовчки покинув ложу аристократів. Вирішивши послухати, як він буде вмовляти Гийома битися більше красиво, я послідував за ним. Арена зустріла мене оплесками, вирішивши, що я новий претендент на винагороду, але я тільки махнув їм рукою та побіг до далі.
Тент з сірої міцної тканини був повний людей. Лицарі жадібно пили воду з бочок та обливали нею голови, рятуючись від спеки. Монахині бинтували поранених, обробляли різані рани та поїли пахучими настоянками. Останній лицар вже відкрив очі та плювався від гірких ліків. Гийом задумливо дивився кудись на центральну трибуну.
- Як я тобі? – спитав він, жуючи тростинку відірвану від благословенного вінка якогось лицаря.
- Бургомістру сподобалося, але дами не оцінили, - чесно відповів я.
- Всі дами? – спитав він замислено.
- Це риторичне питання чи тебе цікавить якась конкретна? – я посміхнувся і присів рядом з ним на лавку, - Поцілунок був не очікуваним, народ оцінив таку пристрасть.
- Іди до біса, - пробурмотів він і ковтнув води з кружки.
- Ти чого? – не зрозумів я, - Бачив би ти її обличчя – плювалася отрутою далі чим бачила.
Загриміли труби і на арену під грім та крики трибун вийшла нова пара бійців. Двоє уродженців Пенефориса зі свити Де Санті почали двобій. Хлопці билися, як на звичайному спарингу, тільки замість прискіпливого вчителя був ревучий натовп. Розважаючи себе та публіку вони блищали новими дорогими доспехами, виробляли красиві фінти зброєю та робили граціозні випади.
- Що прямо таки отрутою?
- Чого ти так нажерся? – вирішив я змінити тему, - Ще й Вольфганга притягнув сюди в такому стані.
Весь цей час алхімік тихо посапував під лавкою, лежачи на бурій землі. Під голову він підклав пошматовану шкіряну куртку, яку ніби драла стая диких фелідаїв. Ніхто не пробував його розбудити, лицарі тільки переступали через нього та цокали язиками. До нас доєднався бургомістр і сів поруч з Гийомом на лаву.
- Він зголосився на сьогодні стати моїм пажем, коли ми відмічали перемогу, - розреготався лицар.
- Яку перемогу? У що ви вже встигли вплутатися? – занепокоївся я, розглядаючи його закривавлений одяг, - І де Рікон?
- А де твоя Левина? – він подивився на мене не тверезим поглядом та криво усміхнувся.
- Вона залишилася в замку. Палугів заборонено брати на турніри. Звіри можуть не зрозуміти, що це лише змагання, а не справжнє поле битви і влаштувати різанину.
- Ну, ось тобі і відповідь, - мугикнув він.
- Зараз твій вихід, пора битися, - промовив бургомістр.
- Так пане, буду битися як лев!
- Добре, на менше я і не розраховую. Я поставив на тебе пів сотні золотих, так що не розчаруй мене. Треба показати пихатим павичам з Пенефоріса, що підгір’я має силу, з якою варто рахуватися, - він похлопав Гийома по плечу та пішов розмовляти з пораненими.
- Хитрий лис, - кивнув я другу, - Він повинен був тебе вмовляти, щоб ти не був таким жорстоким на арені. Його жінці не сподобалося як ти вклав того лицаря з грифом.
- Так це і є ті всі дами, які мене не оцінили? – вже жвавіше спитав він.
- Брате, ти мене починаєш хвилювати.
- Це зайве! Краще розбуди Вольфганга, бо він все пропустить, – викрикнув лицар та під звуки труб вибіг на арену.
- От гівнюк, - тільки і зміг промовити я.
Навіть не знаю до кого це твердження краще було б віднести. До придурковатого п’яниці, який почувши критику в свою сторону, почав виробляти акробатичні номера на арені, мавпуючи свого супротивника, замість того щоб битися, чи до сплячого алхіміка, який повівся на авантюру товариша по чарці і вчасно не зупинив його?
- А розгрібати все, як завжди залишили мені, козли безрогі.
Тим часом, Гийом вирішив згадати де він знаходиться та почав відпрацьовувати вправними рухами удари, заганяючи супротивника в глуху оборону. Оцінивши його потуги, я зрозумів, що даремно образив горду гірську тварину, порівнюючи її з цим йолопом. Дивлячись на все це неподобство, я взяв кружку води і вилив її на спляче обличчя алхіміка. Пан Де Гійяр присів поруч з нами та розсміявся.
- Ну ви, юначе, і набралися, - він похлопав сп'янілого алхіміка по щокам та гукнув служницю, - Сія! Принеси будь ласка тієї гіркої настоянки, що дають лицарям.
Висока смаглява дівчина з чорною кіпою волосся, на яку ледь натягнувся білий чепчик служниці, принесла зелену пляшку з настоянкою та келих води.
- Зараз ми тебе полікуємо. Як же мене там вчили? – задумався на мить чоловік, збовтав склянку, закрив вказівним пальцем отвір та почав відраховувати краплі болотного кольору настоянки, - Цього треба десять капель на келих, а цього ще дві.
Він витягнув з кишені мініатюрну золоту фляжку з якимось гербом, послабив кришку на ній та добавив пару крапель у воду. Від води пішов бридкий запах схожий на гниле дерево, яке витягли з болота кінського пота. Перемішавши вміст келиха тростинкою, він відкрив рот алхіміка та почав вливати малими порціями золотаву рідину. Вольфганг запротестував, розплющив очі і фонтаном виплюнув все на служницю, яка стояла поруч. Чорнява дівчина зойкнула, відступаючи від потоків настоянки, про те її сукню та ноги це не врятувало.
- Ви що знущаєтесь? Травити мене другий раз за день, це вже перебір, – ледь ворочав язиком хлопець. З силою піднявши руку він вибив келих з рук бургомістра. Вонюча золотава рідина вилилася на бурий пісок.
- Ніхто тебе не травить, друже, - я скрививши ніс та витер вонючі краплинки, які потрапили мені на руку.
- Що ви туди налили? – оскаженіло вигукнув він підводячись на ноги.
- Це простий тонік від похмілля, - здивовано відповів пан Де Гійяр, підіймаючи порожній келих, - Мене Гюстав навчив цьому фокусу.
- В цих краях взагалі є щось просте? – спробував вимовити алхімік, проте його було дуже важко зрозуміти.
Вуста не слухалися хлопця, а язик ледь рухався. Він добрався до бочки з водою та почав інтенсивно полоскати рот. Ноги його ледь тримали і щоб встояти, він схопився за борт бочки.
- Алкогольна вивірка на нього напала чи що? – тихо промовив я, дивлячись на це неподобство.
Ноги служниці підкосилися і вона впала на землю. Дівчина несамовито закричала та почала терти ноги. Лицарі обступили її не розуміючи що сталося.
- Що з моїми ногами? Я не відчуваю їх! – кричала вона, роздираючи нігтями смагляву шкіру до крові.
- Червоний глечик! Дайте їй мікстуру з червоного глечика, – кричав алхімік, але його ніхто не слухав.
Хлопець знайшов сили підійти до столика, де стояли склянки з ліками. Взяв якусь глиняну пляшку він скривився та влив її вміст собі в горлянку.
- Швидше дай це їй , та сам випий! – крикнув він.
Він жбурнув мені червону пляшечку. Я спробував схопити її, проте ліва рука відмовилася мене слухатися і стала важче за камінь. Крихкий глиняний сосуд вдарився об мої обладунки і впав на землю, дивом не тріснувши. Серцю стало тісно в грудях. Воно спочатку шалено почало стукало, збиваючись з ритму, а потім різко сповільнилося. В очах попливло, і за мить я вже стояв на одному коліну, спираючись об землю, щоб не впасти повністю. Бургомістр переляканим кроликом завмер та дивився на занепокоєних монахинь, приклавши до грудей золоту фляжку. Служницю било в припадку поки не знудило. Вона затихла та непорушно лежала з відкритим ротом. Білий чепець злетів з її голови і юрба локонів розсипалися чорним водоспадом по червоній землі. Монахині метушилися, щось бубоніли та вливали в горлянку дівчини якісь настоянками, проте в них не виходило привести її до тями.
- Зараз я допоможу, - почув я різкий холодний голос з-за спини.
Збираючись з силами, я підняв голову догори - замкова служниця Луїза ніби з під землі винирнула. Вона підняла з землі глиняну червону пляшечку, швидким рухом витягла корок, та влила мені її вміст в горлянку. Міцний солодкуватий настій розтікався по горлянці, обпікаючи та заморожуючи одночасно.
- А тепер лягай та не підводься, поки я не дозволю, - сказала вона і зникла з очей. Зникла не тільки вона, світ захитався та провалився у темряву.
Тягуча, удушлива тиша, від якої хотілось кричати, прорізало якесь цокання. Ніби краплі води під час зливи падали з карнизу за вікном на кам’яну доріжку, вистукуючи швидкий ритм. Я розплющив очі. Темна порожня кімната була ледь освічена блакитним місячним сяйвом. В її центрі стояло велике підлогове дзеркало.
- Знайоме місце. Але як я тут опинився? Наче ж не засинав, – сказав я у порожнечу.
У відповідь, монотонний цокіт став швидше та гучніше. Підвівшись з підлоги, я попрямував у напрямку дзеркала. Відбиваючи місячні промені по всьому приміщенню воно перетворилося на великий блакитний ліхтар. Поглянувши в його срібне сяюче скло я закляк - за дзеркальною поверхнею стояла дівчина та несамовито била у скло руками. Її пухкі червоні уста завмерли в німому крику, а гарне обличчя перетворилося на маску жаху. Вона шкребла та стукала по рамі з тої сторони дзеркала, намагаючись звільнитися.
- Як же мені їй допомогти? - схопився я за голову, - Треба чимось розбити дзеркало, але кімната абсолютно порожня.
По спині пройшов холодок, ніби місячний промінь ковзнув по шкірі і м’яко прошепотів відповідь у вухо. Не вдаючись в роздуми що правильно, а що ні, я схопив кремезну раму та вдарив щосили об мармурове підвіконня. Скло загуділо і лопнуло, наче натягнута струна з кінського волосу. Сотні дзеркальних уламків посипалися у віконний отвір, виблискуючи у темряві ночі немов справжні діамантів. Десь далеко щось гучно завило та заклекотіло, як дикий звір.
- Ну все, пора звідси забиратися, - подумав я, розуміючи що привернув своєю витівкою чиюсь увагу, заліз на підвіконня і стрибнув у темну безодню.
Приземлення виявилося жорсткіше ніж я очікував. Обличчя палало вогнем, особливо ліва щока.
- Диви, ніби починає прокидатися, - почув я дівочий голос, - Я ж казала, що добрий ляпас завжди допомагає. А ти все зі своїми компресами возишся. Добрий ранок, я ваш світанок! Піднімайся, сонько! Настав час шляхетних вчинків.
- А я кажу, що насилля не вихід і йому треба ще лежати, - наполягав інший схвильований голос.
- Не неси дурниць! Яке насилля? Он який здоровань розлігся, - одна з дівчин підняла вгору мою руку і різко відпустила. Кінцівка боляче вдарилася об щось тверде. Я підніс руку до грудей та потер її іншою рукою, зрозумівши що відчуваю власний дотик.
- Богине, вона мене слухається, - радісно прошепотів я, розплющуючи очі. Переді мною стояла Лі та схвильована служниця Луїза, яку я запросив на побачення. Трохи подалі них сидів Вольфганг.
- Що він там бурмочеш? – спитав алхімік, жуючи велику рожеву сливу.
- Мабуть пити хоче, - промовила Луїза і я відчув, що мою голову обережно підняли і почали вливати щось в горлянку.
- Не треба! – поперхнувся я та сів, - Це від твоєї руки в мене так пика болить? – спитав я дивлячись на усміхнену Лі.
- Ну спрацювало ж, - кинула вона мені
- От зараза, а я з тобою був ніжним цього ранку, коли ти приймала ванну, - усміхнувся я їй у відповідь.
- Яку ванну? – пробелькотіла Луїза примруживши очі.
- Святий Трисмегист! Які бурхливі пристрасті тут вирують, а я завжди десь за бортом.
Алхімік зацікавлено поглянув на нас та відкрив рота, з якого майже випав шмат сливи. Лі гнівно поглянула на мене уперши руки в боки.
- І це ти називаєш ніжно? Щоб тебе так ніжно чорти гатили в дупу, як ти мене полоскав у тій брудній воді, - вона розвернула до оточуючих та почала виправдовуватися, - Цей придурок ледь мене не втопив! Раз десять занурював у воду, наче я якась стара ондатра!
- А я що? – округлив очі Вольфганг і розвів руками, - Я не лізу до сторонніх людей у будуар. Робіть там що хочете, мене це не стосується. Краще друже, з’їж персик, тобі зараз потрібне щось солодке.
Він жбурнув в мене фрукт і я зловив його без будь якої проблеми. Рука слухалася як і раніше.
- Що зі мною сталося? – спитав я, відчуваючи долонею шороховатість фруктової шкірки.
- Це все синьоголова іфритка.
- Що? Яка ще іфритка?
- Отруйний птах, якого можна зустріти на південних островах. Місцеві племена змащують її отрутою стріли для духових трубок перед полюванням, проводячи наконечником по пір’ям. Смерть жертви наступає через 4-8 хвилин після влучення стріли. Антидоту офіційно не існує. Спочатку заклякає місце куди потрапила отрута, потім кінцівки і далі все тіло. Поки серце повністю не сповільнюється і жертва не перетворюється на живу статую. При комбінації з отрутою скорпіону токсичність підвищується десь у 12 разів. Дуже рідкісна та смертельна річ, можу вам сказати. Вам пощастило, що рідина потрапили на шкіру і в невеликих обсягах.
- А ти як вижив? – спитав я придивляючись до хлопця, - Тобі вона прямо до роту потрапила.
- Мені також можна сказати пощастило. Як би це не було дивно, але мене вже нею сьогодні труїти.
- Хто тебе труїв? - занепокоєно промовила Лі.
- Королева крадіїв запросила на чай, який повинен був стати останнім в моєму житті. Там як раз подавали витончену трав’яну суміш, яка пахла чорними трюфелями.
- І як ти від неї врятувався? – спитав я не зрозумівши, до чого тут трюфелі. Як на мене, отрута тхнула багном з болота.
- Добре вчився, ну і поталанило трохи. А то вже гнив би десь прикопаний в першій пропащій пустці. І це ще не все - потім ми з твоїм побратимом відбивалися в провулку від десятка озброєних головорізів.
- Ось чому ви так нажерлися, - зрозумів я, - До речі, де він зараз?
- Е ні, нажерся тільки Гийом. Зараз він мабуть розважається десь з шанувальницями, - покривив вустами хлопець, - Я спав, бо ще від чар-зілля не відійшов
- Якого чар зілля? – не зрозумів я, - Протиотрути ж немає.
- Офіційно немає, - він витягнув порожню глиняну пляшечку червоного кольору та продемонстрував її нам, - А не офіційно, як з’ясувалося, вона вже давно використовуються місцевими монахинями як оздоровча есенція номер дев’ять. Чи не так пані Луїза?
- А я тут до чого? Я проста служниця з Червоного замку, - дівчина викотила очі та здивовано глянула спочатку на мене, а потім на нього.
- О, ні! Проста служниця так би себе ніколи не повела. Може ти когось і зможеш обманути, але не мене, - химерно всміхнулася Лі.
- Ви швидко та вправно оказали першу допомогу, і зробили це ефективніше, ніж монахині в наметі. Навіть на етикетки пляшок не дивилися, бо точно знали що робити, - підтримав її алхімік.
- Луїза? Яке красиве ім’я, десь вже я його чула, - промовила Лі з удаваним драматизмом у голосі.
- Що за дурню ви всі верзете? – викрикнула дівчина, - Я йду звідси.
- Ітідаль та Луїза будуть готуватися до прийому у маєтку бургомістра, - Лі замислено процитувала почуті від когось слова та схопила дівчину за руку, - Постривай трохи, треба розібратися, що за таємниці ти приховуєш.
- Хто б казав про таємниці! - крикнув я.
- Ти головою вдарився, коли падав?– вибухнула Лі, - То все добре і ти нормальний, а то ведеш себе як погань, розмовляєш загадками і постійно звинувачуєш мене. Що в біса з тобою не так?
- У нас с тобою не так той факт, що ти весь цей час працювала на сивого кардинала! – вигукнув я та почав вставати.
- Що за нісенітниці ти несеш? Чи це побічна дія отрути?
- Я чув як ви розмовляли в кімнаті зі старим монахом про те, що весілля не повинно відбутися! І готували щось біля обелісків!
- Брехня! – викрикнула дівчина та на мить ослабила свою хватку. Служниця спробувала викрутися щоб втекти, проте Лі лише міцніше стисла її руку.
- Це правда! Я все чув своїми вухами, – не переставав кричати я і навис над дівчиною.
- Я тобі не тендітна панянка! Ще один крок і я нагадаю тобі, що треба думати перед тим, як когось у чомусь звинувачувати, - прошепіла Лі, - Навіть не сумнівайся, я мала справу і з вправнішими за тебе.
- Гей, стривайте! – викрикнув алхімік і вистрибнув між нами, - Що за розмову ти почув?
- Вона мене відвела в свою кімнату, щоб полікувати спину чудодійною маззю. Ми так і познайомилися, - сказав я дивлячись як Лі витягнула губи трубочкою та іронічно кивала мені. Ляснути би її разок по пиці за ці гримаси. Але щоб це зробити, треба було спочатку обійти Вольфганга, а хто його знає чим він сьогодні набив свою нагрудну сумку. Ще, не дай богине, вибухнемо тут всі разом. Тому я просто змирився та продовжив розповідь.
- І поки я чекав, в сусідню кімнату зайшла ти і той монах почав тебе лаяти та давати розпорядження. А потім старий зовсім здурів і почав кидатися пляшками об стіну. Ти зайшов прямо за нею! Ти повинен був її зустріти в коридорі! - вигукнув я звертаючись до Вольфганга.
Алхімік примружив очі і подивився на мене немов на божевільного, потім ніби щось зрозумів і перевів погляд на служницю.
- Як звуть німу покоївку з Червоного замку? – спитав він в Луїзи.
- Яку німу покоївку? – не зрозуміла вона.
- Ну таку, руду дівчину з ластовинням на обличчі, - почав показувати він на собі, - Може вона і не німа, але не розмовляє.
- Я не знаю про що ви кажете! Тут якась божевільня, – вигукнула дівчина та заплакала. Сльози потекли з її сірих очей по червоніючим щокам.
- Досить, гарна вистава, Луїзо. Ви гідна учениця, своєї наставниці, шкода навіть переривати. Передай Маджерін мої найкращі вітання, - відмахнувся від неї алхімік, - Так що з приводу дівчини?
Як по вказівки служниця перестала плакати, витерла ніс і поглянула на нього холодним поглядом своїх сталевих очей.
- Якщо б така була, я би знала, - відповіла вона і з силою вирвала свою руку з хватки Лі, - Досить, ще синці мені залишиш. Може вона недавно працює в палаці, де зараз живуть Де Санті?
- Вона точно вчора була в Червоному замку і спочатку я подумав, що її звуть Сія.
- Не може бути. Сією звуть дівчину, яка отруїлися разом з вами, - вони кивнула на золоту фляжку бургомістра, що лежала на краю бочки, - Її зараз відвезли в монастир лікувати.
- Це я вже зрозумів, але спочатку подумав, що це співпадіння.
- Так ти не служниця? – до мене почало доходити.
- Вибач, солоденький, нічого особистого. У всіх своя робота, - посміхнулася вона. Від сліз та почервоніння не залишилося і сліду, - Я вже більше місяця працюю в бургомістра і була у всіх його резиденціях. Ніде не бачила ніякої рудої з ластовинням, і тим паче німої служниці.
- Я знав! – викрикнув Вольфганг, - Я знав, що Августа не могла забути чи переплутати своїх підлеглих!
- Так. Що ти там знав? Викладай по черзі, - зупинила його Лі.
- Це була не Лі! Це не вона була в кімнаті у старого монаха, - вигукнув він і схопив мене за плечі, - Руда покоївка! Там була руда покоївка, яка мене зустріла!
- І мене, - промовила Лі та сіла на лаву, - Вона провела мене до кімнати та допомогла роздягнутися. А потім я почула спів і полізла на дах.
- Мене також, - згадав я, - Але ми не розмовляли і тому я не знаю німа вона чи ні.
- Нема ніякої рудої німої покоївки! – несамовито вигукнув хлопець, - Нас всіх дурять з самого початку! Ти, - вказав він на служницю, - Передай ігумені все, що тут почула, і що нам буде потрібно більше цього.
Він витяг з кишені засушену червону квітку у формі серця та продемонстрував нам.
- Що це за гербарій? – запитав я.
- Чар-зілля. Те, що не дало тобі сьогодні померти, - спокійно відповіла Луїза, - Я все передам їй. Щось ще?
- Так, вона скоріш за все наступна. Королева крадіїв обмовилась, що з герцогом Ре Отіном може статися якась прикрість, після якої він вже не буде ні для кого нести небезпеку. Сьогодні хотіли вбити його, а не бургоміста, чи тим паче нас. Бачиш герб на золотій фляжці? Такий самий намальований на пляшках джину, який він винайшов. Фіорі та її спільникам з королівського палацу чомусь дуже заважають представники Святого престолу в Шарті. І якщо вона спробувала прибрати мене, то перед ними також не зупиниться.
Дівчина мовчки кивнула, розвернулася до мене і перед тим, як зникнути з намету, промовила одними губами – «Пробач».
- Я би не вірив їй, друже. Але і не ображався би, - похлопав мене по плечу алхімік, - Вона побачила можливість і скористалася нею. Не сприймай близько до серця.
- Нічого такого? А я ще дурень запросив її на побачення!
- Ну і йди на нього. Чого відмовлятися?
Я сів та подивився на хлопця ніби вперше. А він не такий простий, як здається на перший погляд. Тепер я зрозумів, що Гийом в ньому побачив. Лі також сіла поруч, схрестила руки на грудях і ніби чогось очікуючи, дивилася на мене. Мабуть тепер треба вибачитися перед нею.
Земля під ногами затряслася. Намет сколихнувся і мені на голову посипався бурий пил. По воді пішли круги і вона розплескалася с бочок на буру землю.
- Це що за напасть? Землетрус, чи що?
- Гори чомусь прокидаються, - задумливо пробурмотів Вольфганг, - Місцеві кажуть, що це нетипово для них.
- А що з турніром? Чого я не чую крики натовпу?
- Його зупинили. Ніхто не знав яким чином розповсюджується отрута, тому оголосили перерву та вивели всіх по тихому з арени. Якби вона була у повітрі, то могло загинути пів міста. Продовження буде сьогодні на торговій площі. До речі, твій друг вийшов у фінал, - посміхнулася мені дівчина та потерла долоні, - А це означає, що в мене ще є можливість отримати трохи грошенят на халяву.
- Гроші. Авжеж, гроші! Все дуже просто! - вигукнув Вольфганг, та суворо поглянув на нас, - Часам недовіри та секретів треба покласти край, бо ми в таку халепу потрапили, що ви навіть не уявляєте.
