Спочатку:
На сторінку книги
Глава 23. Королева мечів
Порада від карт: «Сьогодні вам може вдасться фантастичний трюк. Якщо ви досі відчували себе стиснутим, залежним від когось чи чогось, то тепер у вас є шанс прийняти правильне рішення і раз назавжди звільнитися. Але дивіться, щоб це прагнення незалежності не вилилося у війну проти всіх, яка може повести вас по хибному шляху»
Сонце наближалося до зеніту. Воно спалахувало жовтими проміннями крізь заплетені зеленню вікна і губилося в них. Вже цілі півгодини алхімік старанно виводив літери на шматку паперу. Навіть язика іноді вивалював від приступів натхнення. Метою цих не людський творчих потуг була спроба зробити його шкрябання схожим на каліграфічний почерк кравця з ательє «У Клода». Вперше в житті, я відчув себе в ролі коханки, яку потайки провели в кімнату на другий поверх і наказали тихо поводитись. Навіщо була така таємничість, я не дуже розумів.
- Тебе не повинні помітити, - прошепотів Вольфганг, коли ми перелазили через паркан внутрішнього двору, - Тут живуть добрі люди і вони мені допомагають, але більше ніж треба вплутувати їх в нашу мутну справу я не збираюсь.
- Добре, як скажеш, – погодився я.
Рікон лежав на боку під моїми ногами і в’яло катав по підлозі помідор, який витяг з корзинки. Коти всі такі, і не важливо, яких вони розмірів та норову.
- Ну що там? Ще довго? – вже вкотре я спитав. Хлопець знову вивалив язик, виписуючи трикляті завитки. Хоч би слину не почав пускав.
- Поки ні, в мене погано виходить його великі букви. Він занадто майстерно їх вимальовує.
- Три листи назад ти говорив теж саме, а минулий був дуже правдоподібним. Навіщо так старатися?
- Пан Клод давно працює з королевою крадіїв. Яким ще чином він би зміг виставити настільки низьку ціну на свої тканини? Ти знаєш, що на тобі зараз вдягнуто?
- Звичайна паволока, - відповів я, оглянувши свій костюм винного кольору, розшитий тонким малюком золотих риб.
- Це справжня порфіра - задоволення доступне лише дуже багатим людям. Таку носять герцоги, воєводи та голови святих орденів. І на тобі вдягнені не обноски з їх плеча – всі речі абсолютно нові.
Я погладив кольорову візерунчасту тканину. Алхімік був правий, насичений колір виглядав майже як справжній рубін. Щоб закуповувати коштовні шовкові й золототкані тканини так дешево, треба обходити митні кордони. Дідько! Як я сам одразу не здогадався?
- Лише за один невеликий сосуд барвника з червоної водорості ткацькі ремесленики пропонували минулого року майже три срібних монети. А ми скільки заплатили за весь одяг? І це не рахуючи вишивки, фурнітури і того, що ти купив готовий одяг, а не просту тканину. Отже, повір мені - Фіора знає почерк свого працівника. От скажи мені, як оце можна забути або з чимось переплутати? – хлопець ткнув мені в носа лист зі складним до дурноватості почерком кравця.
І знову алхімік правий, а я лише дивлюся на нього, як тупий баран. А колись був в цьому кращій.
- Ти чув, що казав кравець про знижки? Він дає їх приїжджим купцям, а не вони йому. А де в підгір’ї Клод бере ці тканини? Витаскує з дупи Черлених гір?
- Навіщо він продав контрабанду незнайомцям? – я задумався в голос, - А якщо ми би здали його бургомістру чи королівському збирачу податків? Або хоча б митникам?
- Я сказав кравцю, що від Дієго, тому нам це і запропонували. Він місцевий алхімік і колишній коханець Фіори. Ми зараз в домі його сім’ї.
Я підвівся, інстинктивно вихопивши меч. Порушити декілька законів за пів дня і навіть не зрозумівши цього, це новий власний рекорд.
- Я клявся на крові захищати королівство від контрабандистів і піратів! - гримнув я в усю горлянку, - А тепер з ними сплутався!
- Тихіше, тихіше, - замахав руками алхімік, - Не підіймай галасу. Дієго давно з нею немає ніяких справ.
- І ти віриш йому?
- Вірю, вірю, він, просто молодий хлопець, який зв’язався з поганою компанією. В його віці і не таке буває.
- Тобі вірю. Хоча всі ви алхіміки пройдисвіти.
Рікон гучно рикнув і раптово штовхнув мене. Ледь встигнувши згрупуватися, я влетів в алхіміка і зніс його разом зі столом і стільцем. Хлипкий стіл розвалився на друзки, з сусідніх полиць градом посипалися горщики з рослинами, накриваючи нас під землею.
- Ану злізь з мене! - кричав він, намагаючись вибратися з під мене, поки я збирав думки докупи.
- Ти що думаєш, я спеціально тут приліг?
- Що тут коїться? – крикнув жіночий голос.
Ми обидва завмерли, лежачи на підлозі. Я почув як палуг загрозливо зашипів на володарку цього голосу.
- Ану тихо! Бо зараз в мене отримаєш! – крикнув я і почав підводитись.
- Дієго! Клич вартових! – перелякано закричала дівчина.
- Не треба! - заскиглив придавлений мною та розрощеним столом алхімік, - Не треба вартових, це мій друг.
- Вольфганг? Що ви тут робите? Ви ж пішли за покупками, - переляк дівчини змінився зацікавленістю.
- Я вже повернувся, - здавлено пробуонів хлопець, вилазячи з під уламків столу та обтрушуючи з себе землю, - Не хотів вас турбувати зайвий раз.
- І тому ховалися тут з вашим другом? Це справжня крокотта в моєму домі?
- Що тут сталося? – в кімнату прибіг Дієго з ятаганом, - Чого кричали?
- Поклади цей ножик, хлопче, бо звір може тебе не правильно зрозуміти. Він щось на взводі останнім часом.
Знявши і обтрусивши новий і, як виявилося, неймовірно дорогий дуплет, я підійшов до Рікон і зібрався зробити те, що називається хвилинкою жорстокості. Палуги, хоч і не дикі, але все одно - звіри і іноді потребують стряски. На моє щастя Рікон не часто давав для цього приводу, проте дозволяти себе отак штовхати теж не можна. Якщо звір відчує слабину хазяїна, може почати постійно так себе вести. Срібний пентакль стримує агресію і підкоряє тварину моїй волі, але бувають такі моменти, коли вогонь темпераменту може погасити лише груба сила.
- Стійте! - крикнула дівчина, - Ви що, збираєтесь тут битися с невинною твариною?
- Мірайя, Дієго, знайомтеся - це мій друг Гийом і його палуг Рікон. Гийом, залиш в спокої тваринку і потисни руки моїм колегам алхімікам.
Зупинившись обдумати слова про невинну тваринку, я до кінця не зміг зрозуміти, як з цим описом асоціюється палуг розміром з годоване теля. За ці лічені секунди був втрачений момент, коли Рікона ще можна було схопити за загривки. Звір блискавкою перестрибнув на іншу сторону кімнати і в мене перехопило серце від думки, що він кинеться на Вольфганга. Алхімік був ще тим пронозою, але наче нормальних хлопом, і точно не заслуговував згинути в гострих зубах. Голосно скрикнула дівчина і я почув її слова раніше, ніж зміг повірити своїм очам.
- Він його облизує! - вона захоплено плескала в долоні.
- Рікон! Щоб тобі котячий бог перднути не дав! Що на тебе найшло? – не розуміючи крикнув я.
На мій подив, палуг справді вилизував алхіміка, немов мале кошеня. Хлопець затулявся від котячих лестощів як міг, але в нього це погано виходило.
- Ну, все, – вигукнув я, - Ану йди сюди!
Рікон викрутився змієм, на давши себе схопити за хвіст і сів між мною та Вольфгангом. На морді звіра грав не задоволений оскал, а очі небезпечно блищали. Я знав цей погляд. З таким же виглядом він зазвичай захищав мене в битвах. Мої руки опустилися.
- Тихіше, Рікон, тихіше, - промовив алхімік погладжуючи звіра по кудлатій шиї, - Він тобі не ворог і ти його любиш. Згадав? Ну, що сталося?
Звір замуркотів, облизнув його ще раз і подивився на мене ясним поглядом смарагдових очей. Я простягнув до нього розкриту руку. Рікон принюхався, повільно підійшов і ткнувся великою головою в живіт, ніби прохаючи вибачення.
- Хлопчику, що сталося? Все добре, з ким не буває, - я взяв його за загривок і почухав по великому підборіддю.
Звір коротко нявкнув, розвернувся та блискавкою вистрибнув у відчинене вікно.
- Куди він вітк? – вигукнув алхімік, дивлячись як палуг стрибає по дахах сусідніх будівель.
- Не зважай, з ним вже таке бувало, - махнув я рукою, - Йому треба прочистити мізки, прогулятися, може зловити щось з дичини.
- Пречудово. Небезпечний звір в поганому настрою розгулює вулицями міста. Якщо він щось учинить або загризе, нас точно по голівці не погладять.
- Не драматизуй, він чемний хлопчик. Сам мене знайде, коли заспокоїться.
Алхімік хотів почати довгу тераду і навіть вже набрав повітря в легені, але його перебили.
- Пане алхіміку, попросіть будь ласка у вашого друга трохи шерсті крокотти. Ну, будь ласочка, це така рідкість, - прошепотіла дівчина.
Ми здивовано втупилися поглядами в алхімікиню. Вольфганг здувся, немов мильний пузир, який лопнули гострою голкою.
- Навіщо вона тобі? – спитав я.
- Для одного еліксиру треба. Кажуть, що шерсть цього звіра дає можливість бачити в темряві.
- Дурня якась, - пробурмотів Вольфганг, потираючи пришиблене плече, - Мірайя, навіть не думай наближатися до звіра. Він зараз не в гуморі. Мабуть головою сильно вдарився в монастирі.
- Все нормально у нього з головою, - образившись, гаркнув я на язикатого хлопця.
- Якщо сильно потрібна його шерсть, то можеш з килима начесати. У нього зараз лінька, там тобі ще капелюшок вистачить. Може з ним на голові буде краще еліксир діяти.
- Ви праві, - промовив Дієго, - В звіра все нормально з головою. Він просто захищав дорогу йому людину.
- Взагалі-то я його хазяїн і він мене має захищати, а не когось іншого, - зазначив я суворим голосом.
- Мова не про те, хто хазяїн. Він же з роду фелідаїв, тобто котів. Наша Аші так само робила коли ми сварилися з сестрою. Вона обирала слабшу сторону і виступала на її захист, - задумався хлопець і поглянув на мене, - Мабуть, крокотта подумав, що ви сваритися і таким чином хотів вас примирити.
Хтось з його предків точно мав ронське коріння. В цього народу є своє особливе відчуття нашого світу. Я повернувся і скептично глянув на алхіміка. Може Рікон відчуває, що Вольфганг його врятував від смерті перекувавши срібний пентакль? Хтозна, що в його.
- Що там з листом? – спитав я, переводячи тему.
- Біс з тобою, Гийом, ти переміг! Беремо, що є і хай буде що буде. Все одно краще в мене вже не вийде.
- Що за лист? - зацікавився Дієго.
- Пішли, ми вже запізнюємося, - підштовхнув мене Вольфганг, ігноруючи питання колеги, - Друзі, вибачте за гармидер. Я ввечері приберуся, клянусь.
Як тільки ми вийшли, з кімнати почувся радісний сміх. Від Рікона залишилося чимало шерсті, тому дівчина залишилася задоволеною.
Сонце стояло вже високо. Людей на вулиці значно поменшало, всі хотіли сховатися від пекучого світила. У тіні крамниці сидів похмурий брудний хлопчисько. Ровесник того, якого я зловив сьогодні за вухо. Вольфганг підійшов до нього, витяг пару монет, вручив конверт з підробленим листом і хлопця наче язиком корова злизала. На згадку від нього залишився тільки бурий пил в повітрі.
- Скільки ти йому дав, що він так поспішав? – зацікавився я.
- Два мідяка, - знизав плечима хлопець.
- Дивно, ніби не великі гроші, щоб так чоботи рвати об дорогу.
- Я йому пообіцяв, що якщо він буде повільно бігти або загубить листа, то ти йому відкрутиш вуха, - посміхнувся Волфганг.
- От засранець, - я ткнув його в плече, - Взагалі то я не чіпаю дітей.
- Та, все, все, - замахав він руками, та почав шкіритися, - Ти просто так вчасно почав посміхатися, що я не міг цим не скористатися.
- А що не так з моєю посмішкою? - не зрозумів я.
Алхімік подивився на мене довгим оцінюючим поглядом, від якого стало трохи ніяково. Можливо через його різні очі, які відбивали сонячне світло.
- Не зважай, - нарешті відповів він, - Просто до слова прийшлося.
- Ти мені розповіси нарешті, що написав в листі?
- Я не вірю, що Фіора закохалася в якогось можновладця чи багатія. По її виду не скажеш, що вона може давати волю почуттям. Молодій жінцы важко стати королевою крадіїв, навіть якщо її батько їм був, - відповів алхімік, - Вона взяла владу голими руками. Отже ця жінка має сталеві нерви та гострий розум. В неї точно є якась спільна мета з тим королівським радником. І це дуже співпадає з грою у фатл.
- Якою грою? - не зрозумів я.
- Гірський володар надіслав дивний подарунок на весілля доньки бургомістра. І його обидві частини не дають мені спокою. Перша - це статуя горгулії з червоного граніту, яка то є, то нема. Я її бачив біля бювета, а Лі з Кальмом на даху, а вже через пів години її взагалі ніде не було. А друга – набір гри у хнефатл. Ну, знаєш, це гра в якій армії повинні взяти місто.
Я кивнув. Моряки більше люблять карти та кістки, але у хнефатл також іноді грають. Тільки частіше все закінчується звичайними бійками, а не уявними баталіями армій на дошці.
- Так от, хтось вже почав гру, але це був не бургомістр. Принаймні так мені сказала хранителька замку.
- І яке це відношенні має до листа? – я починав губитися в складних роздумах хлопця.
- Окрім всього іншого, там крадії заручилися підтримкою корони щоб перемогти червоних, тобто Шарт. Мені це здалося дивним, хоча може це просто гра. Але якась вона, сильно схожа на наше сьогодення. Я хочу це перевірити і змусити її сьогодні зустрітися з Де Сізом. Тому написав чутки, які ніби почув від нас кравець, що бургомістр про щось почав здогадуватися і треба змінювати плани.
- А якщо в них справді не просто бізнес, а щось більше?
- Може й щось більше. Чого б ні? - задумався на мить Вольфганг, - Але я тобі точно кажу, що головне в їх відносинах це бізнес. Ти бачив Дієго? Вона б від нього так просто не відмовилася. Він сам по собі трофей гідний королеви. Тільки великі гроші і його довгий язик могли змусити розірвати стосунки.
В його словах було зерно здорового глузду. Місцевий алхімік і справді був гарний хлопом. Змішана кров зробила його зовнішній вигляд надзвичайно привабливим. Жінки люблять таку екзотику. Особливо владні, в яких і так може бути все що можна побажати.
- І ти певен, що вона клюне?
- Клод – старий пліткар, вона знає його з дитинства. Гадаю, що їй точно захочеться обговорити з Де Сізом все, що я за нього написав. А ти в свою чергу за ними прослідкуєш і розвідаєш що до чого.
- Можу зазначити - це чудовий план. Сподіваюсь, що спрацює.
З такими розмовами ми блукали кривими провулками Шарту. Ошатні будиночки щільно тулилися один біля одного, як у великих містах. Немов дивакуваті червоні гриби, вони височилися над вулицею і мали по два, три або навіть чотири поверхи. Невеличкий садок сім’ї алхміків почав сприйматися великою розкішшю. Після випадку з Кальмом, алхімік загорівся ідеєю оглянути обеліск в центрі міста і не знайшов більше часу, як зробити це саме зараз.
- А чому не зараз? – здивовано запитав він, - По перше, це поруч і я не сам. Якщо щось станеться, то хоча б залишиться живий свідок. По друге, з’являтися на порозі мадам Фіори одразу після написаного нами листа – це дурість. Вона повинна встигнути його прочитати і обдумати, а ми її від цього будемо лише відволікати. Їй треба дати вдосталь часу, щоб вона встигли все сприйняти та проникнутися, а вже потім вимагати рішення. Розумієш, жінки, як коржі для пирога. Якщо одразу, як намастиш крем на крихкий корж, почати його їсти, то він поламається і розкришиться. Ти все зіпсуєш і не отримуєш ніякого задоволення. Якщо занадто довго даси настоятися, то буде як вата і втратить форму. Це буде не цікаво і не смачно. Тому треба зберігати баланс.
Вислуховуючи життєву мудрість кмітливого не по рокам Вольфганга, я все більше розумів, що цей хлопець знав тільки столичне життя. Про якісь пироги торочить. Жінки дивні створіння. Вони то віддаються повністю емоціям і пливуть по безмежному морі своїх відчуттів, то вмикають гостру, як серп молодого місяця, логіку і починають різати правду матку великими шматками. Ніколи не вгадаєш на яку їх сторону особистості ти потрапив.
- Ми повинні трохи запізнитися, щоб дати їй шанс понервувати. Тому цей час, можемо використати з користю для справи.
- Хтось вже писав звіту сірому кардиналу? – запитав я.
- Я – точно ні. З якого це дива? – відмахнувся від мого питання алхімік, - Хто він взагалі такий? Ну герцог, ну глава ордену. І що? Платить нам бургомістр, договір підписаний теж з ним. А те що пан Ре Отін забажав пороздавати накази, то він звернувся за хибною адресою. В нього цілий орден є, от хай там і керує.
- Згоден, але все таки треба якусь відписку йому відправити, щоб не привертати уваги. Так він буде гадати, що контролює ситуацію.
- Ти правий, - хвильку подумавши відповів хлопець, - Так буде простіше жити без його пильних очей та вух.
- І озброєних монахів, - мугикнув я собі під носа і поглянув за паркан одного з будинків, - Це наш обеліск?
- Він самий, - відповів хлопець і відчинивши хвіртку, зайшов в чиєсь подвір’я.
- Так просто? А хазяї не будуть проти? – здивовано запитав я.
- Може й так, але скаржитися не будуть. Обеліски встановили багато сторіч тому. Вони перебувають у власності Святого престолу, як і земля на якій вони стоять. Тому, можна вважати, що ми заходимо в храм.
Обдумавши ці доводи, ми зайшли до чужого подвір’я. Монументальний мармур обеліску був такий же білий та ідеально відполірований, як і його брати. Ані час, ані мох притрушений бурим пилом, який накрив собою всю землю та стіни сусідньої будівлі, не змогли торкнутися його. Навколо був розбитий невеликий садок з дерев жовтого інжиру. Своїм густим великим листям вони закривали сонце. Під одним з дерев хтось поставив лавку, та повісив на гілку масляний ліхтар. Вийшло вельми затишно.
- Яка ж спека стоїть, немов в дупі дракона, - поскаржився я, витираючи піт з лоба, - Тут хоча б трохи прохолодніше.
- Місцеві алхіміки кажуть, що це нетипово для цієї пори року, - відповів Вольфганг, обходячи обеліск по широкому колу, - Ого, дивись що тут.
На землі біля обеліску лежали три мертвих білих голуба. Сумна та химерна картина - невинних птахів випотрошили та поклали в коло нутрощів, обливши пахучою пряною олією. На білому мармурі чимось червоним був намальований символ. Великий жирний щур, не лякаючись нас, відгриз в одного з птахів лапу та почав жувати своїми дрібними міцними зубами.
- А ну, пішов звідси! – гримнув на нього алхімік та відштовхнув тваринку ногою. Сірий пройдисвіт ліниво сповз зі свого постаменту та поволі поповз в хащі. Вольфганг наступив йому на хвіст, та відібрав у репетуючої тварини шмат платаха.
- Якщо голодний, то сказав би. Можна було б перехопити чогось в харчевні. На шляху сюди були парочка дуже пристойних. Зовсім не обов’язково відбирати їжу у місцевих.
- Смійся, смійся, - сказав хлопець, обнюхуючи голубину ніжку, - М’ясо ще свіже, навіть кров не запеклася.
- А чим це воно таких тхне? – спитав я та покривився від різкого запаху.
- Чорний мирт, пижма і шафран - ритуальні трави старої віри.
Я підійшов до лави, та відірвав гілку з дерева. Воно затряслося і з ліхтаря посипалося бите дзеркальне скло. Алхімік здивовано поглянув на мене.
- Це не я. Мабуть вітром побило.
- Може й так, - хлопець примруживши очі і присів біля обеліска на землю.
Він взяв колбу з амулетом, витягнув його та поклав поруч з мертвими птахами. Камінь почав приглушено пульсувати блакитним світлом. В грудях запекло і я зняв свій амулет, який так само сяяв.
- Він так реагує на потойбічні сили, кажеш? - я поглянув на камінь, який блякло переливався блакитним кольором.
- Це ще нічого. В минулий раз цей малий мені шкіру пропалив. Ось якій опік залишився, - хлопець розстібнув сорочку і показав почервонілий нарив на грудях у формі краплі.
- Яка цікава іграшка, - поглянув я на нього і присів поруч, - Кров занадто свіжа, в таку спеку м’ясо довго таким не може залишати. Навіть мухи ще обсісти як слід не встигли. Може, пішли звідси? Бо ще подумають, що це наших рук справа.
- Почекай, мені треба більше часу, що роздивитися та подумати, - сказав хлопець, та обережно почав торкатися пальцем засохлої крові на білому мармурі.
- З автором цієї мальовничої картини ми розминулися на пів години максимум. Ти не знаєш що це?
- Схоже на сигіл стихії пустки, але не розумію навіщо він тут, - задумливо сказав алхімік, - Я не певен, але здається, що він зображений зовсім не класично.
- Що то за лихо?
- Сигіл, це символ наділений сакральним змістом. Відомо, що їх активно використовували маги минулого для виклику і керування надприродними силами. Алхіміки також їх використовують. Наприклад, на пентаклі твого палуга вони теж є. Але в мене ніколи не виходило з ними працювати як слід.
- Я не в лісі виріс, що таке сигіл - я в курсі. Що таке стихія пустки? Вперше про таке чую.
- Теорію стихій першим почав розробляти Емпедокл Агрігєнта, який вважав, що елементи матеріальні й наділені особливими властивостями. Ми визнаємо тільки п’ять стихій, алхіміки з далекого сходу теж п’ять, але трохи інших. Стихії – це те, з чого побудований наш всесвіт, - хлопець замовк, на мить задумавшись і продовжив, - Усі предмети, живі, не живі та мертві або складаються з частинок стихій, або регулюються ними, або й так і так. З чим би ми не мали справи, який би процес не відбувався — це все будуть стихії та взаємодії між ними. Тобто, кожен елемент можна розглядати у ролі цегли, а можна як порядок, в якому ці цеглинки складені. Можна і як вібрацію, яка змушує їх рухатись.
- Давай-но без довгих лекції та мудрених словечок. Ти не урок на кафедрі читаєш, - сказав я і пнув його палицею в живіт. У відповідь, хлопець шпурнув в мене ніжку від голуба. Вона пролетіла мимо мене і впала на м’кий мох. Поганенько в нього з прицілом.
- Якщо простіше, то тринадцять стихій, це суцільна дурня. Маргінальна метафізична теорія, яка описана у єдиному трактаті. Проте, не дивлячись на всю її абсурдність, вона була дуже популярною свого часу серед прихильників таємних знань. В цій лженауці елементи діляться на щільні і тонкі. Як раз до останніх відносяться стихії пітьми, пустки, часу, смерті і бозна ще чого.
Хлопець сховав блискучий амулет з колбою в сумку, всівся зручніше та продовжив.
- Якщо я все правильно пам’ятаю, то Стихія Пустки – це щось на кшталт тонкої форми чого завгодно, яка ніби проростає в реальність, поки її щось наповнює. Пустка не має власного вмісту, але створює і тримає потрібну форму об’єктів поки це комусь потрібно. Сни, ілюзії, мрії, пам’ять, мистецтво та його персонажі – це все вона. Те, чого формально в реальності немає, але є десь в тонкому шарі. Пустка — це виворіт світу. Для неї немає великого значення, чи існує насправді об’єкт, достатньо, щоб він був у чиїйсь уяві.
- І щоб знати все це, ти заплатив безліч коштів і витратив кращі роки свого життя? – посміхнувся я, поглянувши на кислий вигляд хлопця.
- Іди до біса! Більше нічого тобі розповідати не буду, - вигукнув Вольфганг, підвівся та стрімко попрямував до хвіртки.
- Гей, ну справді! Це все могла придумати тільки людина в езотеричному екстазі, яка напилася дурман зілля. В чотири чи п’ять стихій - я ще повірю, а ось в тринадцять, якось не дуже.
- Я не казав, що в це вірю! – спалахнув алхімік і, скрививши гримасу, задав питання, - Ти знаєш, що є люди які вірять у відьомські польоти на мітлі?
- Так, але вони схиблені!
- Згоден, а ще є люди які вірять в те, що вони можуть контролювати потойбічні сили! - гаркнув Вольфганг і вийшов на вулиці, - І те, що ми їх вважаємо навіженими, не заважає їм приносити в жертву тварин, та малювати кров’ю заборонені символи на всьому підряд.
- Так це ж тому, що вони не сповна розуму! Чого ти так завівся? – крикнув я хлопцю, який швидко крокував вулицею. І як з таким зростом в нього виходить швидко ходити?
- А те, що амулет на це зреагував! Ось чого я завівся! – крикнув він мені через плече, - Як показує практика, він просто так не змінює колір. В цих мертвих птахах та символі є щось. Коли востаннє він загорівся біля обеліска, твій друг ледь копита не відкинув. І ти не бачив ту потвору з диму та темряви минулої ночі в Червоному замку!
- Ну, може й не бачив, ти правий. Але мені вистачило того, що було в монастирі. Та стій же ти! Ми не в ту сторону йдемо! - крикнув я.
Хлопець зупинився і розвернувся до мене. Різкі тіні від полуденного сонця лягли темними колами на його обличчя, роблячи його набагато старшим за свій вік. Він поправив сумку на плечі і звернув в провулок.
- Ми так і залишимо тих мертвих голубів? – крикнув я і послідкував за ним.
- Ти пропонуєш взяти їх замість вітального подарунку для Фіори? – криво посміхнувся Вольфганг, - Гадаю, вона буде вражена. Такого ще їй хлопці не дарували.
- Я пропоную повернутися до конструктивного діалогу, а не бігати один від одного з криками як малі діти!
Він зупинився і подивився на мене знизу вверх. Ні, не тіні були причиною його раптового дорослішання. Щось змінилися в його обличчі та погляді.
- Гийом, якщо повністю все, що тут коїться висміювати і називати маячнею, то можна швидко сконати в цьому проклятому місті. А мені б дуже цього не хотілося. Ти тільки вдумайся в те, що я скажу, - прошипів він, та почав загинати пальці на руці - Давай порахуємо - Святий престол, орден Білої Айстри, таємничий королівський радник, моряки Пенефоріса, гірський володар, королева крадіїв, міські нувориші та бозна хто ще, тут і зараз мають якийсь важливий інтерес. А ми як сліпі фалідаї - то палимо димчастих примар в монастирі дуже-дуже не простої ігумені, то слухаємо стародавні казки про танцюючих мерців від смертельно небезпечного герцога, то задихаємося від потойбічного диму на ритуалі ронської жриці! А в чому сенс? Що їм всім тут потрібно? Навіщо стільки сил витрачати щоб втрутитися в просте весілля? Ну, нехай, може і не таке просте, але суті це не змінює. Нас відволікають манівцями та блискучими цяцьками, і постійно розігрують спектакль юного актора. Я збираюся розібратися у всьому, бо планую дожити до кінця цього божевілля!
- Все сказав? – спитав я і заліпив йому смачного ляпасу. Хлопець схопився за червоніючу щоку, вилупивши на мене очі.
- Заспокоївся? Більше не будеш кричати? – я наблизився до нього майже впритул і грізно прошепотів, - А тепер послухай мене, розумнику. Не тільки тобі тут не подобається і здається не зрозумілим багато речей. Ти не єдиний, хто хоче дожити до кінця завдання. Тому, стули писок і роби свою справу, як я збираюсь робити свою. Я не благородна дама, щоб мені влаштовувати емоційні спектаклі у фонтана.
- Ага, а по штаням і не скажеш, - тихо відповів він.
- Що? – не розчув я.
- Кажу, по штаням і не скажеш, що ти не благородна дама. Вони якраз люблять таку вишукану тканину з рибками. Лише золотої бахроми не вистачає на твоєму товстому крупі, - вже голосніше сказав хлопець, розвернувся і покрокував дорогою.
- А що не так з тканиною? – не зрозумів я, - Ти ж сам її порадив обрати!
Зі змінним успіхом, перегавкуючись з алхіміком, ми дійшли до центральної площі. Чайна під назвою «Мадам Моро» розташувалася на першому поверсі двоповерхової будівлі та дивилася своїми вітражними вікнами на королівський банк. Між ними стояв великий фонтан, в якому купалося пару сотень птахів. Голуби, галки, горобці, та інші пернаті чистили пір’я та пили джерельну воду, рятуючись від спеки. На годиннику банківської башти було десять хвилин по обіді.
- Постривай, - сказав алхімік.
Побачивши, що двері чайної відчинилися, він швидко звернув в провулок. Я мовчки послідував за ним. З закладу вийшла дівчина в коричневій сукні замкової покоївки з дорожньою сумкою. Рудою мишею вона висковзнула з чайної і швидко завернула за ріг.
- Влучно це ти вирішив зробити, - сказав я.
- Дідько! – вилаявся хлопець, - Це німа служниця з Червоного замку. Що вона тут забула?
- Стривай, це та що отримала іншого листа? – захвилювався я. – Якщо це так, то у Фіори можуть бути два листа з різним змістом.
- Навіщо кравцю писати два однакових листа і відправляти одному й тому самому отримувачу різними шляхами? Не знаю, що вона тут робила, але ми все одно підемо.
- Нам туди небезпечно заходити, - впевнено промовив я.
- Я не хвилююся з цього приводу, - відмахнувся хлопець.
- Чого це? Встиг винайти філософський камінь чи еліксир безсмертя поки ми йшли?
- Нічого подібного, - посміхнувся хлопець, - По перше, я чув, що вона живе по законам крадіїв, а по друге – не дарма ж я тебе запросив з собою. Зможеш продемонструвати свій особливий підхід.
- От погань мала! - подумав я, і не розділяючи його оптимізму, послідкував до входу.
Прикрашені білими жоржинами, великі вікна були темні та німі. Якщо б я тільки що не бачив, що з закладу хтось виходив, то вирішив би, що він не працює. Над дверима висів ошатний металевий дзвіночок у формі золотавої пташки з чорно-синім капелюшком. Мабуть це символ місцевої королеви. В них у кожного є свій таємний символ, щоб мітити територію та підписувати розпорядження. В мене теж колись був – срібнорогий дельфін. Добре що ніхто не питав чому саме він. На це немає адекватної відповіді.
Вольфганг хотів постукати, але я випередив його і постукав двічі, потім ще раз і через мить ще двічі. Універсальний пароль свій-чужий, який знають всі крадії та грабіжники. Ну хоч щось я пам’ятаю з минулого. Двері акуратно відчинилися і з-за дверей обережно виглянула дівчина в чорному.
- Хто ви? – спитала вона без жодного інтересу.
- Ми прийшли на запрошення пані Фіори, - сказав алхімік.
- Пані чекає тільки одного візитера, - промовила вона пильно вдивляючись в мене.
- Він зі мною, - коротко відповів хлопець.
- Чекайте, - сказала вона і зникла за дверима.
Сонце палило нещадно. Його гарячі промені розігрівали чорний граніт мостової, перетворюючи вулицю на велику пательню. Суховій гуляв по порожньому майдану граючись сухим листям лип та акацій. Воно летіло жовтим снігом, вкриваючи собою все навкруги. Високі клени майоріли всіма відтінками червоного, даючи хоч якусь тінь. Мимо нас пройшла одинока стара жінка в сірому пончо та крисатому капелюсі, і почала розкидати борошно. Птахи злетілися зі всієї площі і на мить вона стала схожа на велику хмару з пір’я та крил. Я дивився на них, як вони підстрибують до кормлячих рук і дають себе тримати в долонях. Тепер я здається почав розуміти Вольфганга. Якщо людина може вбити задля безглуздого ритуалу настільки мале та невинне створіння, що їй забороняє це зробити з іншою людиною? Ці схиблені - страшні люди. Двері знову відчинилися, відволікаючи мене від роздумів про життя та смерть.
- Заходьте, - промовила дівчина, пропускаючи нас в середину.
Після яскравого денного світла вулиці темний коридор чайною здався мені входом в печеру. Стіні були в пурпурових відтінках, на яких розквітали великі білі квіти.
- Чому в цьому місті так люблять червоний колір? Куди не ткнешся, всюди він. Зовні і так все покрито буро-червоним пилом, ще й в будівлях таке роблять. Виглядає, як дешевий бордель. Не здивуюсь, якщо його можна буде знайти поверхом вище, - подумав я примруживши очі.
В темряві коридору стояли двоє чоловіків явно бандитської зовнішності та тримали руки на зброї. Обличчя одного з них через кількість шрамів виглядало як фарш після м’ясорубки. Або невдаха, що не вміє вчасно ухилитися від удару, або дуже небезпечна людина, що пережила стільки поранень. Інший теж не був красенем, але в темряві міг вразити лише вибитими передніми зубами.
- Мосьпане, здайте зброю, будь ласка, - прошепелявив беззубий.
- А якщо не віддам? – запитав я, насупившись. Алхімік гучно видохнув повітря та покривів бровами. Чоловік зі шрамами на обличчі напружився не по доброму зиркнувши на мене.
- Ви отримуєте її на виході, - сказала дівчина, - Не хвилюйтеся, в закладі вам нічого не загрожує.
В її чорне хвилясте волосся була вплетена білосніжна жоржина, яка дуже пасувала до блідої порцелянової шкіри. Відкрите чорне вбрання вигідно підкреслювало всі її дівочі форми. Тугий корсет з чорного шовку робив її талію настільки тонкою, що здавалося вона от-от зламається, не витримавши ваги пишних грудей. Рокова жінка. Вона знає, що дуже гарна і не збирається цього приховувати. Інша би вдягнула щось яскраве та кричуще, щоб привернути до себе увагу. А ця обрала чорний, будучи абсолютно впевненою, що і так ніхто не зможе від неї відвести очей. Я подивився в її сталево-сірі очі і, відстібнувши меч, передав його беззубому.
- Дякую, пане, - кинула вона, - Прошу за мною.
Чайна виявилася доволі простором закладом з кількома великими залами заповненими купою столиків. Стільці були підняті, свічки та ліхтарі погашені, портьєри наглухо закривали вікна не пропускаючи промені світла. Йти приходилося майже наосліп. Дівчина з квіткою у волоссі йшла попереду, її бліда шкіра мерехтіла в темряві.
- Прошу сюди. Вас вже чекають, - промовила вона вказавши на двері в кінці темного коридора.
- Ви з нами не підете? – спитав алхімік.
- Я приєднаюся за мить. Треба принести свіжий чай.
Він кивнув дівчині і впевнено покрокував до дверей. В яскраво освітленій кімнаті палало з пару десятків яскравих воскових свічок. За великим круглим столом сиділа Фіора в жовтому вбрання та розшитий рожевими мальвами хустинці, що повністю приховувала її волосся. Темне смагляве обличчя було абсолютно порожнім та відстороненим. Ніякого напруження чи емоції.
- Вольфганг, рада вас нареті зустріти. Бачу ви привели до мене друга. Сідайте, зараз принесуть чай, - привітно посміхнулася вона одними губами, залишивши чорні очі холодними як лід, - Ваші друзі – мої друзі.
- Дякую вам за запрошення. Сподіваюсь і ваші друзі стануть моїми, - відповів алхімік.
- Неодмінно, - жінка блиснула білими, як сніг зубами, - Тереза, постав сюди, будь ласка.
З тіні кімнати виникла дівчина з тацею. Вона майже беззвучно обійшла нас та почала розставляти порожні срібні чашки з вензелями. В мене було лише одне питання, як вона так тихо змогла підійти ззаду. Кружевні оборки на її руках оголили білосніжну шкіру, показавши татуювання чорного бутону якоїсь квітки на зап'ясті. Рухи були повільними та гіпнотизували своєю вправністю та точністю. Розливаючи золотавий напій з маленького срібного чайника, вона рухалась, як танцівниця, насолоджуючись нашими поглядами. Чи тільки моїми? Здається алхіміка більше цікавило її татуювання, аніж чарівна зовнішність та глибоке декольте. Вчений муж, що з нього взяти. Цікавиться тільки пробірками та нудними трактатами.
- Спробуйте, це наша новинка, - кивнула Фіора, вказуючи на гарячий напій, - Обіцяю, ви будете здивовані. І не забудьте загати бажання, такого сорту ще не було в нашій країні.
- Якщо ви так наполягаєте, - сказав хлопець.
Він обережно підніс маленьку чашечку до роту і, спробувавши напій, закашлявся та вивернув все мені на коліна. Я підстрибнув від пролитого окропу на свої ноги та зачепив стіл. Срібні чашки перевернулися і золотавий напій розлився по полірованій деревині.
- Дідько! – крикнув я, - Обережніше не можна було?
- Вибачте! Я дуже перепрошую! - почав белькотіти Вольфганг, - Він був занадто гарячий, я не розрахував ковток. Мені так соромно, шановна пані, що розтратив ваш коштовний напій. В нього такий чарівний присмак чорного трюфеля, дійсно щось незвичайне.
Жінка примружила очі та двічі клацнула пальцями. В дверях з’явилася дівчина в чорному. І коли вона встигла вийти?
- Тереза, прибери тут будь ласка та завари новий. Тільки не такий гарячий, наші гості не звикли до окропу.
Дівчина кивнула, взяла хустку з тумбочки та почала витирати стіл. Я старався стриматися від поглядів на неї, бо це вже виходила за рамки.
- Як вам Шарт, пане Вольфганг? - спитала Фіора, - Встигли насолодитися гірськими краєвидами?
- Тут просто дивовижно, мадам Фіора. Ви навіть не уявляєте наскільки я вражений місцевим колоритом, - посміхнувся алхімік.
- Так, підгір’я завжди могло здивувати. Я вважаю, що його недооцінюються в столиці, пане алхімік. І з цим потрібно починати щось робити.
- О, я не ніякий не пан, мадам. Звіть просто Вольфгангом.
- Я теж ніяка не мадам. І раз ви вже знаєте моє ім’я, то також прошу звертатися за ним.
- Це така честь бути тут. Ви навіть не уявляєте як душно в столиці, в цю пору року.
Я потайки дивився на прекрасну служницю і вислуховував світську тріскотню цих двох. Вольфганг почав розмовляти повільніше та довше брати паузу між реченнями, ніби йому було важко ворочати язиком. Нарешті стіл був прибраний. Вони проводили служницю довгим поглядом перестали обмінюватись люб'язностями.
- Фіора, ви ж не просто так запросили мене на чай. А я не просто так прийшов. Давайте ближче до діла, - нарешті видавив з себе Вольфганг.
Жінка відкинулася та спинку стула та затарабанила пальцями по столу.
- Навіщо вас запросив бургомістр? - спитала вона.
- Про це і так все місто говорить. Вам більше подробиць можуть розказати на торговельній площі, ніж я.
- Скільки вам запропонували за роботу? – вона прямо глянула йому в очі.
Алхімік назвав суму від якої мої очі поповзли на лоба. Йому справді стільки заплатив бургомістр чи він бреше?
- Даю вдвічі більше, - рівним голосом сказала жінка, - Гроші не важливі.
- Пізно, яскрава донна, він вже подвоїв винагороду. Як ви вже чули, у нас була не проста ситуація в монастирі, і це потребувало підвищення платні.
- Байдуже. Я дам більше.
- Якщо я погоджусь, що від мене треба?
- Ви впевнені у вашому другові? – запитала вона.
- Абсолютно. Ми як брати, - відповів він.
Якщо після почутого про обсяг його гонорару мої очі вилізли на лоба, то зараз вони опинилися десь на потилиці.
- Чудово, - посміхнулася вона, - А ось я – ні. Хлопці! – крикнула жінка.
Від її крику в кімнату вломилися два мордоворота і, схопивши мене за руки, притиснули обличчям до столу. Одного я штурхнув ногою, він зойкнув та склався пополам. Звільненою рукою я схопив чолов’ягу зі шрамами за грудки і кинув об стіну. І на цьому зупинився. До моєї ший приставили холодне гостре лезо. Воно ходило по моїй шкірі, натякаючи, що кожен рух може стати останнім. Тримаючи рапіру, очі дівчини палали та всміхалися, дивлячись на мій збентежений вид.
- Обережніше, шановний. Я про вас нічого не знаю і мені це не подобається. Раджу відповідати на мої питання чітко та швидко.
- Я слухаю вас мадам, - відповів я, відчуваючи як гостре лезо шкрябає мою горлянку.
- Я вже просила не називати мене мадам. Я не в борделі працюю, - прошипіла жінка, - Хто ви і чому прийшли разом з ним?
- Могли просто спитати. У появі ваших друзів не було необхідності.
Вона ковзнула лезом і я відчув, як кров тоненькою цівкою потекла по моїй шкірі.
- Я вибачаю це вам, але запитую в останній раз. Хто ви?
- Зараз покажу, якщо ваша ласка, - відповів я і повільно розстібнув сорочку, демонструючи їй татуювання. Вона примружила очі і роздивилася малюнок.
- Що там? – хекаючи кров’ю, спитав один з мордоворотів.
- Мітка морської застави Пенефоріса – пірат, - прошепотіла вона, - Шановний, що ви робите так далеко від моря? Ще й на моїй території?
- Відпустіть і я все розповім, - прошепотів я у відповідь.
Фіора відвела рапіру та поглянула на мене гострим поглядом. Обидва бандюги поволі підповзли до софи та всілися позаду нас.
- Мрію нарешті почути відповідь. Ви пам’ятаєте, що по правилам повинні були сповістити про появу у моїх володіннях?
- Я тільки вчора ввечері прибув у Шарт. Тому я тут, у вашому закладі.
- Яка ціль вашого візиту?
- Ви ж знаєте за кого виходить донька бургомістра. У морського братства в цьому свої інтереси, які ніяк не зачіпають ваші. Як тільки союз буде укладено, я покину місто.
- Мої інтереси не повинні вас турбувати. Що у вас з ним спільного? – кивнула вона на алхіміка.
- Працювали раніше. Була у нас пара запальних справ, - відповів я майже не збрехавши.
Вона оцінюючи глянула на хлопця, який як миша сидів за столом, тримаючись за свою сумку.
- Добре, - сказала вона та всілася на стілець, закинувши ногу на ногу, - Мені потрібно, щоб ви обидва покинули Шарт до заходу сонця. Як я вже казала, гроші - не питання.
- Що вам з цього?
- Спокій, - тихо промовила вона, - Забагато уваги до цього міста останнім часом. Треба змінювати маршрути, по іншому маркувати товар, більше платити охороні та митниці. Це шкодить справі.
- Річ не тільки в грошах, Фіора. Мені в потилицю дихає герцог Ре Отін і вимагає звітів. Ви ж чули історії про нього? – спитав Вольфганг. Вона мовчки кивнула та, примруживши глибокі карі очі, промовила:
- Може так статися, що шановний сивий кардинал скоро не стане ні для кого проблемою.
- Він тут діє з благословення Святого престолу. Я бачив лист з печаткою трьох білих лілій. Не стане його, пришлють іншого, - хлопець розвів руками, - Багатоголова гідра її святості саме так і працює.
- Навіщо ви зупинилися в місцевих алхіміків? В вашому розпорядженні весь Червоний замок, - вона різко перевела тему та вилупилася на нього.
- Потрібно було закупитися в їх лавці. Ми розговорилися і вони приюти мене на ніч, на правах столичного колеги, - повільно відповів хлопець відповідаючи спокійним поглядом.
- Мені здавалось, ти любив, а ти лиш кидав в очі бурий пил, - прошепотіла жінка і вже голосніше промовила, - Значить, не домовимося. Ну що ж, шкода, що ви не встигли скуштувати мій чай. Мені вже час їхати, справи не чекають. Вас проводять.
- На все добре, сяюча донна, - сказав алхімік та зробив уклін, - Сподіваюсь, ще побачимося.
Мордовороти підвелися та відчинили нам двері, запрошуючи покинути приміщення. Один йшов попереду, а інший позаду. Зрозуміло. Зараз нас почнуть методично вбивати. Цих двох я легко подужаю, а от якщо їх буде з десяток та ще й зі зброєю, це вже буде складніше. Зі мною порівнявся алхімік і щось всучив мені в руку. Холодна сталь торкнулася моїй долоні. Зрозумівши що це, я сховав стилет в широкий рукав сорочки. Нас провели залами і, звернувши у бічні двері, вивели у вузький провулок. Після темряви чайної яскраве сонце засліпило очі. Я приклав руку до лоба і побачив з десяток озброєних чоловіків потертої зовнішності. Халепа. Сподіваюсь, у Вольфганга є в торбі щось корисне.
- Бачить богиня, краще б ви скуштували чаю, - прохекав бандюга зі шрамом і замахнувся на мене моїм же мечем.
Відштовхнувши алхіміка до протележної стіни провулку, я виставив перед собою руку. Меч нападника вдарив, розпоровши тканину і задзвинчав. В сонячних променях заграло лезо стилету. Розвернувшись, я вдарив його ногою і на мене одразу напав наступний. Удар за ударом я відбивався від стрімких випадів одразу декількох нападників. Вольфганг жбурляв якісь склянки в натовп. Декілька нападників загорілися, та почали кататися по землі, сподіваючись збити зеленувате полум’я. Провулок наповнився їдким димом. Від нього шкіра почала покриватися наривами. Всі захекали, та стали затуляти носи. В пари бандитів пішли кров з очей і вони впали, здригаючись в конвульсіях. Один з чоловіків зарядив арбалет та вистрілив одразу парою коротких болтів. Схопивши тільки-но вдареного мною бандюгана, я виставив його перед собою. Запахло свіжою кров’ю. Два рази схлипнувши, він обм’як в моїх руках. Болти пробили його наскрізь, окрасивши мою білу сорочку в червоне.
З даху щось впало на голову беззубого. Він відсохнувся та, поглянувши на верх, перелякано закричав. В натовп бандюганів влетіла біло-руда блискавка і серед нападників почалась паніка. Чорний граніт окрасився в червоне. Чоловік зі шрамами на обличчі стрімголов побіг на центральну вулицю, залишаючи свою зграю.
- Гей, ти не повернув мій меч! – крикнув я йому навздогін, відбиваюсь від його побратимів.
- Іншим разом, мосьпане! - відповів він, заскакуючи в чорний екіпаж.
Візниця вдарив по бокам вороних скакунів і погнав порожньою вулицею. Його прикладу спробували прослідувати інші бандити, але Рікон не дав їм шансу. Закінчивши з бандитами, палуг невинним поглядом поглянув на мене та вишкірився. Морда та тіло звіра було яскраво червоні. З відкритої паші стікали руді ріки. Алхімік, підвівся і отряхнувся. Його шкіряна куртка була розпорота за заляпана багряними плямами.
- Ти як? – закричав я та підбіг його оглянути.
- Нормально, це не моя кров, - відповів він і одразу вигнув, - Ти прийшов? Йди-но сюди, хлопчику.
Звір підскочив до нього і почав облизувати, залишаючи кров'яні розводи на шкірі та одязі.
Ах ти ж гаспид різноокий! Ти що з ним зробив? -спитав я, - Чому він тебе постійно облизує?
- Ти ж просив утриматися від нудних лекцій. Це складно пояснити, багато факторів зійшлися.
- Так зроби це простіше! – крикнув я. Хлопець потріпав палуга за загривок, голосно позіхнув та втупився у мене поглядом.
- Пішли, Ріконе. Нас тут не розуміють, - пробелькотів він та направився в сторону центральної вулицю. Звір повернувся до мене, нахилив голову та коротко нявкнув, ніби покликавши йти з ним.
- Що з цим містом не так? – прошепотів я, - А з ними що робити?
- Нічого. Самі приберуть, їм не звикати, - кинув він мені через плече, зникаючи за рогом.
Вдарити б його об стіну та по сильніше за таку нахабність! Я йому тільки що життя врятував, а він отак розвертається і залишає мене на самоті з горою трупів в провулку. В мене не було слів, навіть лайка закінчилася. Знявши почервонілу та пошматовану сорочку, я витер нею піт та побіг навздогін.
Рікон весело плескався у фонтані, розлякуючи голубів. Вулиця залишалася порожньою, лише птахи літали над нами та голосно клекотіли. Вода від звіра стала буро-червоною, змиваючи залишки битви. Вольфганг дивився то на часову вежу, то на темні вікна чайного закладу.
- Як ти думаєш, її ще можна врятувати чи краще пустити матеріал на щось інше? – задумливо запитав він, розглядаючи нову куртку, - Шкода такої гарної шкіри.
Я сів поруч з ним, зняв чоботи і опустив ноги у воду.
- Ти головою вдарився чи в тебе шок? – запитав я, не розуміючи його, - Тебе щойно в тому провулку хотіли жорстоко вбити з десяток головорізів. Нам треба накивати п’ятами звідси, скоро може з’явитися варта.
- Ти помилився в кожному реченні. Не буде ніякої варти, ти ж чув, що в них все куплено. Час підібрано відмінно, навіть якщо тут димчастий монстр вилізе з твоєї дупи – ніхто про це не дізнається, - він обвів руками порожню вулицю, - Нас планували вбити прямо в закладі і по тихому прикопати десь в пустці. Пам’ятаєш, як наполегливо нам втюхували той чай? Така чарівна жінка його розливала. Ти просто очей від її квітки не міг відвести, - з замріяною посмішкою протягнув хлопець і його вирвало на мостову.
- Точно головою вдарився. В чаї була отрута? - прошепотів я, дивлячись як він вмиває обличчя в фонтані. Хлопець коротко кивнув.
- Все серйозніше ніж я очікував, якщо вона вирішила заради мене порушити кодекс. Яка наглість труїти алхіміків! Це наша прерогатива, - сплюнув він і продовжив, - Ота маленька пташка над входом – це синьоголова іфритка. Отруйний птах з півдня, який накоплює небезпечну рідину на своєму пір’ї. Дрібноті, навіть якщо вдасться вижити після спілкування з іфриткою, повністю відновитися вже не вийде. Отрута діє безповоротньо і жертва назавжди залишається паралізованою. Людина зазвичай обходиться тимчасовим паралічем кінцівок та вкрай неприємними нападами сердечної хвороби. Все починається з оніміння язика і губ, пізніше починається нудота. А головне - пахне отрута свіжими трюфелями.
- Це я вже бачу. Отже, ми були приречені, переступивши поріг цього закладу, - вислухавши, кивнув я.
Може Вольфганг іноді веде себе як істеричка, голова у хлопця варить. Здається я сьогодні віддав борг, врятувавши його дупу. Чи це він ще раз мене врятував, обливши підступним напоєм? Заплутані відносини у нас з ним виходять.
- Абсолютно логічний висновок, друже! Але знову хибний. Ми були приречені в той момент, коли підписали контракти. І треба зрозуміти, що робити далі. Не знаю як тобі, а мені зараз треба випити , – сказав він.
Я кивнув йому, погоджуючись. Випити точно би не завадило. Рікон підстрибнув у фонтані, обливши нас рудою водою. Я витер обличчя і потріпав його за мокрий загривок. Палуг радісно вискочив з фонтану та почав знову леститися до алхіміка. В мене не було сил на це дивитися, як і не було ідей чому звір так себе поводить, але наче вже почав звикати до цього неподобства.
