Раді Вас бачити!

Глава 32. Дев’ятка пентаклів

Порада від карт: «Усім нам доводиться працювати з кимось і йти на компроміси, коли це потрібно для справи. Є речі, які поодинці зробити неможливо. Вам треба згадати і закріпити свої старі навички і, якщо потрібно, набути нових, щоб повністю реалізувати свій потенціал. Пам’ятайте, практика - шлях до досконалості. Вам вдасться направити свої таланти в потрібне русло, навіть не сумнівайтесь»

- Ви всі будете прокляті! Чорна сарана, мухи та жаби стануть вам карою за гріхи! – кричав шклявий, як риб’ячий хребет, старигань з довгою скуйовдженою бородою, - Земля розвернеться і втопить вас в свої гарячій крові!

- Та стулися вже! Задовбав горло драти мені над вухом, - гаркнула на нього торговка пивом, наливаючи повний кухоль причепуреній жінці в кораловому намисті.

- Диявол ходить серед нас! Жаби! Вас всіх зжеруть жаби! – не заспокоювався схиблений старигань.

- І цей про жаб заговорив, - подумав я, проштовхуючи собі шлях у натовпі на площі.

- Ну, я попереджала, - пробуркотіла торговка, та смачно шандарахнула крикуна по спині мокрою від пролитого пива ганчіркою. На його брудній латаній сорочці залишився жовтий пінний слід.

- Ай, ви що робите? – заскиглив він і поспішно ретирувався від кари за свої пророцтва.

- Це вона мух з жабами від тебе відганяла, щоб не з’їли, - реготнув один з хлопців в черзі.

- Богиня покарає вас за гріхи! – обурився віщун та помахав натовпу пальцем.

- Одним більше, одним менше. Тепер хоч вуха від твоїх воплів боліти не будуть, - посміхнулася продавчиня. Потім з жалем поглянула на його побитий життям вигляд і плеснула в кухоль трохи напою з бочки, - На, краще пива випий. Промочи горлянку.

Старигань схопив кухоль і почав жадібно ковтати, ніби тільки-но вийшов з пустелі. Біла пухка піна стікала цівками по довгій пожовклій бороді.

- От опудало, - посміхнувся я, оминаючи пивну бочку, - Він же навмисно саме тут почав кричати, щоб йому пивом заткнули рота. Зараз, мабуть, подовжить «віщувати» біля лавки з їжею, щоб і там йому перепало.

Жителі Шарту прокинулися від очманілої денної спеки та жваво прогулювалися вулицями, ласуючи смаженими горішками, солониною, сиром, стиглими фруктами та звичайно свіжозвареним пивом, і молодим фруктовим вином. Яблунівка, грушівка та вишнівка лилися рікою. Монахині щедро розливали їх великими черпаками скучившим за розвагами містянам. А ціни, диви, які? Чверть мідяка за кухоль наливки. Це ж майже задарма! В столиці проста вода стільки коштує. Я аж облизнувся, відчувши цю солодкувато-пряну суміш у повітрі.

Треба частіше вибиратися в провінцію. Якщо б ще місцеві правителі не придумували всілякі дурості, було б зовсім добре. От звідки я зараз візьму стільки інгредієнти для вистави веселих вогнів? Чи він думає, що я витягну їх з дупи дракона? Так, я брав з собою в дорогу деякі хімікати, очікуючи чогось подібного, але ж не таких масштабів! Для того, щоб освітити цілу площу треба готуватися заздалегідь, замовляти агрегати, виготовляти суміші і спочатку випробовувати вогнеграї перед тим, як запалювати над головами всього міста. Авжеж, всі ці «порожні» балачки не хвилювали шановного пана Де Гійяра, який поставив собі за ціль вразити натовп за будь яку ціну.

Ну що ж, прийшлось знову «грабувати» лавку місцевих алхіміків. Моя надія, що Мірайя знайома з трудами П'єра Ніколя Ле Шерон Де Інкраві, увінчалася успіхами. Прочитавши список інгредієнтів, дівчина лише цокнуло язиком і похмуро повела мене в підвал. Мудра дівчина зберігала реагенти в різних приміщеннях, розуміючи, що жити на пороховій бочці не дуже розумне рішення.

- Не знаю, чим вам ще допомогти, - розвела вона руками, - Це все, що в мене є, але вам не вистачить! Бургомістр вимагає неможливого. Це ж не римську свічку для торта скрутити! Повезло, що хоть устаткування для запуску від дядька залишилося.

- Все стає можливим, якщо трохи подумати, - прошепотів я, і почесав підборіддя, - Давай-но стягнемо все у внутрішній двір і подивимося, що вийде.

Дівчина зібрала своє чорняве хвилясте волосся в тугий хвіст та, позіхнувши, взяла коробку. Якби тут зараз був Дієго, то все було б швидше, але залишати його на милість шановного пріора, я не хотів. Після вбивства Фіори, Антоніо буде палко шукати винних, щоб відбілити свою репутацію. А на кому це простіше за все робити? Звичайно, на молодому алхіміку, який не зможе дати відсіч. Хлопець не має владних покровителів і став занадто простою мішенню. Навіть, якщо я вмовлю Гийома нічого не розповідати про роман хлопця з королевою крадіїв, кмітливий пріор сам знайде ниточки, які приведуть до цієї лавки. Мене ж привели?

Тому, зараз Дієго мав бути десь на півдорозі до наметового містечка травників, які проходили практику в гірській долині. Почувши про мої застереження з приводу Ордену Білої Айстри, Мірайя швидко написала пару строк свої подрузі, зібрала речі брата і відправила його в дорогу. Гори великі, ніхто його там не знайде. І я гадаю, що Антоніо не стане сіпатися. Хоча гірський володар тимчасово покинув свої землі, це не означає, що там не залишилася прикордонна частина його війська. На одного хлопця ніхто не зверне увагу, а ось озброєний загін монахів інша справа.

Я дав всім трохи фори, розказавши свої здогадки про сивого кардинала, але чи піде пріор проти свого магістра? Чи стане розбиратися в справі? Не знаю. Наш союз дуже ситуаційний і очікувати чогось від лисого було б нерозумно. Сподіваюсь, що жага влади пересилить в ньому покірність. Все ж він спочатку народився графом, а вже потім подався в святий орден. Амбіції так просто з крові не випаровуються.

- Може зробити його зеленим? – спитала дівчина закусивши нижню губу.

- Пан Де Гійяр бажав бачити лише блакитний, - скривився я.

- Ви не в столиці, Вольфганг. Хто там буде вдивлятися в кольори, коли така неземна краса засяє в небі? В будь якому разі, стільки блакитного не вийде.

- Згоден, насипай зелені, - погодився я, зважуючи її слова, - Все одно іншого виходу немає.

Взявши невеликий тюк, Мірайя насипала чималу гірку смарагдового порошку в великий таз і я почав його перемішувати. Хто б що не говорив, але золота печатка дуже відрізняється від срібною. Мої руки ще не встигли забути важку роботу. Але, якби не ця дівчина - я ніколи не встиг би стільки зробити за такий короткий термін. Алхімікиня працювала, як заведена, не відчуваючи втоми через тонік, який вона постійно відсьорбувала з глечика.

- Просто дивовижна річ! – повторив я, ще раз скуштувавши її розробку, - Що в ньому?

Вона таємниче посміхнулася та примружила очі:

- Справжні майстри не розкривають своїх таємниць, Вольфганг. Хоча в мене і немає навіть срібної печатки - я не можу вам повністю відкрити склад. Це одна з розробок мого дядька, яку ми з Ді допрацювали.

- Ти не думала продовжити навчання? – спитав я, - Я вже питав, але мені здається, що є ще причини.

- Мене ніхто не підпише рекомендацію, - похмуро відповіла вона, - Був би дядько живий, він би написав листа. А так..

- Я вже казав, серед нас багато жінок. Це не є якимось табу.

- Та знаю, - махнула вона рукою, подрібнюючи в ступці скам’янілий порошок, - Тут інша справа. В мене з братом є ронська кров і це дуже помітно. Ми пішли в батька, від матері у нас лише очі. Таких, як ми не приймуть в науковому середовищі.

- Чому? – не зрозумів я, - В мене в столиці є друг з родини осідлих. Він ще той телепень, але срібло зміг отримати з другого разу.

- І хто його рекомендував? – прискіпливо примружила очі дівчина.

- Двоюрідний дід, - відповів я, зрозумівши до чого вона вела.

- Отож бо і воно, - кивнула Мірайя, - Вашому другу пощастило. Лише родичі та близькі на таке підуть. Ніхто не буде возитися з тупою ронською хвойдою.

- Тобі таке казали?

- Я і гірше чула, - сказала дівчина, витираючи піт з чола, - Коли це виходить з вуст вченої людини, яка не повинна мати стільки забобонів, то стає гірко.

- Ти погано знаєш вчений світ, - кивнув я і поглянув в її гарне смагляве обличчя, - В їх головах стільки різних тарганів, що можна окрему наукову роботу писати.

Розумна дівчина і її доволі талановитий Дієго, не мають права вчитися лише через не типову зовнішність і походження. Поки не виїжджаєш далеко від великих міст і постійно бачиш строкатий натовп людей, починаєш забувати в які темні віки ми насправді живемо.

- Готово, - сказала вона і висипала останню суміш у мішок.

- Чудово. Не проти, якщо вони поки тут полежать? Скоро їх повинні забрати люди бургомістра.

- Оце синє, а оце зелене, - не зупинялася дівчина, - Використавши разом, вони поєднуються в небі і ніхто не помітить різницю. А якщо пан Де Гійяр буде буркотіти - скажіть, що дурна провінційна алхімікиня щось наплутала.

- Ні, я ніколи такого не скажу, бо ти не дурна.

- Але ж він не захотів скористатися нашими послугами, - відрізала вона, - Вирішив, що потрібен хтось більш підходящий зі столиці.

- Я не думаю, що причина в цьому, - насупився я, міцно зав’язуючи тюки, - Йому був потрібен хтось здалеку, щоб не знав всього, що коїться у Шарті.

- А що у нас коїться? – не зрозуміла вона.

- Ну, ці чутки про примару та й таке інше.

- Тю, дурня якась, - відмахнулася дівчина, - Ну, блукала вона полями без тями, ну, втрачала свідомість - всім байдуже.

- А звідки тоді чутки, що Летиція висмоктує життя з людей?

- Не чула такого, - розвела руками дівчина, - Може вона сама їх і розпускала, бо не схотіла їхати через пів країни в Пенефоріс.

- Чого ти так вирішила? Вона ніби закохана та й Пенефоріс чарівне сонячне місто.

- Наскільки я знаю, донька бургомістра любить лише себе. Інші дівчата, навіть з благородних, казали, що вона з малечку від них носа воротила.

- А я чув, що вона допомагала в монастирі і не цуралася робити.

- Ну, може колись так і було. Чи в той конкретний момент батько на неї дивився. Він нормальний чолов’яга, а вона давно дала зрозуміти, що їй тут всі не рівня. Блакитна кров, графська донька. Що ще від неї очікувати?

- Отакої. Пливли, пливли, а не березі всралися, - подумав я, - Ще одна брехня. Цікаво, нам взагалі колись тут казали правду?

- Хоча, може ви й праві, - замислилися Мірайя, - Вона почала спілкуватися з парою монахинь. Навіть навідувалася до них у школу, коли почалися ці марення. Я ще тоді подумала, що вона почала шукати допомоги у служок богині.

- Не знаю, якої допомоги вона шукала, але бургомістр відмовився від послуг ігумені, - похитав головою я, - Маджері сама пропонувала і дуже обурилася, почувши його відмову.

- Вельможі думають не так, як всі інші, - знизала плечима дівчина, - Може тому, вони - вельможі. Інший склад розуму, інакше відчуття світу. Пішли вони всі, - сказала вона і сіла на землю.

- Згоден, - я кивнув їй і примостився поруч.

Дівчина зробила ковток з глечика і протягнула його мені.

- Якщо я ще цього вип’ю, то мабуть вночі не засну, - посміхнувся я, але все одно зробив ковток.

- Я давно вже не сплю, - похмуро прошепотіла алхімікиня.

- Ти серйозно? – я примружив очі і вдивився в свіже обличчя дівчини, - Так можна і ласти склеїти.

- Всяка дурня сниться. Краще зовсім не спати, ніж таке бачити.

- А я ще думав, що в мене нічні жахіття: то темні коридори, то тіньові монстри.

Дівчина сіпнулася і розлила на себе золотаво-рожеву рідину з глечика.

- До вас вона також приходила? – з неприхованим жахом спитала Мірайя, - А ось до Дієго - ні. Він завжди був щасливчиком. Кожну ніч хропака дає, якщо когось не зустріне ввечері.

- Цікаво, - протягнув я, і відібрав з її рук глечик, - А це жахіття щось питало в тебе?

- Так. Звідки ви знаєте? - губи дівчини затремтіли, - Дивне таке запитання. Ніби і просте, але – дивне. Чому мій дядько не отримав золоту печатку. Звідкіля я таке може знати? Коли нас привезли до Шарту, він вже давно завалив свій екзамен і махнув на статус рукою. Все казав, що вони вимагають неможливого!

- Він не казав, що від нього хотіла вчена рада? – зацікавлено спитав я.

Я ніколи навіть чуток про таке не чув, бо список вимог надається, тільки коли подаєш до канцелярії гільдії своє наукове дослідження.

- Я не одразу згадала, але Ді підказав. Вони вимагали від нього ще один забобон, - відповіла вона, - Хотіли побачити, як в нього вийде провести стародавній обряд.

- Що за маячня? Вони ж не працюють. Магія покинула наш світ, – не повірив я і задумався, - За кілька днів в Шарті я стільки побачив дивного, що час переглянути свої упередження.

- От і він так сказав, - криво посміхнулася дівчина, - А вони з нього посміялися і викинули разом з дослідами. Він тоді подумав, що золотопечатники дізналися, про нашу матір, яка втекла з кочовим табором. Другий раз він подавався вченій раді Акритусу. Місто славетних науковців і все таке, але там дали такий самий перелік вимог. І він більше не сіпався. Шкода, в нього такий проект був. Він хотів захистити каменярів в шахтах від токсичних газів і розробив спорядження. Але немає золотої печатки – немає фінансування.

- Що за спорядження? – спитав я, - Просто цікаво, якщо не хочеш, то не відповідай.

- Тут нема чого приховувати, - Мірайя похмуро подивилися на мене своїми небесно-блакитними очима, - Ми з братом все одно нічого не зрозуміли. Валяється десь у підвалі, якщо ще не згнило. Буде настрій – можете глянути. Може ви зрозумієте, як воно повинно працювати.

- Може гляну пізніше, коли зі справами розберусь. А що за обряд від нього вимагали? – зацікавився я. Вона лише знизала плечима і зробила ще ковток свого тонізуючого еліксиру.

Розмова з нею не давала мені спокою. Навіщо вчена рада вимагала провести обряд? Більшість ґримуарів з обрядами та замовляннями були вилучені з бібліотек ще до мого народження. Не всі, звичайно, але більша частина. Щось встигли приховати наші архіваріуси, щось залишилося збирати пил в приватних бібліотеках, але це не змінило суті – Святий Престол взяв ці знання під свій контроль. Ніби нічого дивного з релігійного погляду, але якщо подумати, то не зрозуміло навіщо. Якщо воно не працює, чому його приховують? Тим паче, і року не проходило, щоб когось не спалили на вогнищі за зберігання забороненої літератури, як чорнокнижника. Шкода, що я не встиг понишпорити в бібліотеці бургомістра. Скоріш за все там нічого такого немає, але бестіарій, який читала Августа, ставив це під сумніви. Він не заборонений, але дивно те, що він взагалі є. Якщо на полиці є книга, значить є причини, чому її туди поставили.

З цими заплутаними думками, протискуючись крізь натовп, я нарешті дійшов до ронських наметів. Тканими барвистими пагорбами вони здіймалися на краю торговельної площі, виблискуючи паперовими ліхтариками та мерехтливими смолоскипами. Намети дбайливо огородили від натовпу дерев’яною огорожею і це виглядало, як місто в місті. З однієї сторони – суворі гротескні будівлі з червоної, як кров, цегли, з іншої – веселі різнобарвні строкаті намети, над якими здіймаються десятки літаючих повітряних зміїв. Дивна суміш такої різної краси.

- Хлопці, а де тут намет чорної пави? – спитав я у двох чоловіків, які про щось захоплено розмовляли. Один з них розвернувся і я впізнав в ньому Кальма.

- О, знайомі обличчя! - зрадів я рудом лицарю, потім поглянув на його зніяковіле обличчя і додав, - Я нічому не завадив?

Кальм мовчки потупив очі і замість нього відповів дебелий рон:

- Навіщо тобі чорна пава? - спитав він, недовірливо примруживши очі, - Судячи з твого вигляду, ти не за передбаченнями прийшов.

- Ви праві, пане, мені треба дещо їй повернути, - зробивши короткий уклін, я витягнув коробку з Таро.

Кочевник, ніби зійшов з розуму, побачивши її. Почавши грізно щось бубоніти та лаятися, він забіг в найближчий намет. Звідти почалися крики і ми попрямували за ним. Кальм, як завжди був не багатослівним, і в його голосі значно побільшало в’їдливої іронії. Ну, це не новина, що я не всім подобаюсь у спілкуванні. Що ж поробиш - я не золотий Бартоломей, щоб всім догодити. Чи може він такий через нестерпний аромат пахощів? В наметі не було чим дихати, все повітря просмерділо фіміамом. В свою чергу, я не залишився в боргу і виклав рудому все про останні вчинки його любого друга. Хай на ньому підігрується. Ці двоє коштують один одного.

Поспіхом кивнувши мені, Кальм закінчив нашу коротку розмову і пішов, супроводжуючи доньку бургомістра. Лицар з воза - кобилі легше.

- Прошу залишити мене, - сказала Есфірь, втомлено сівши на стіл, - З мене годі на сьогодні пророцтв.

- Мені не цікаві пророцтва, пані. Не ваші конкретно, а в цілому, - вкотре повторив я, - Я приніс річ, яка належала вашій жриці.

Витягнувши коробку з картами, я нерішуче застиг, роздивляючись куди їх можна покласти. Все приміщення було заставлено кристалами. Кольорове каміння лежало на розписних тарілках, в кришталевих бокалах та таємниче виблискувало на бронзових тацях.

- Тут стільки всього, справжня скарбниця. Звідки такі коштовності?

- А, ви про це? Ми привезли на замовлення партію декоративного каміння з Пенефорісу, але покупець так і не з’явився. Вирішила виклала сюди всю цю красу, може щось куплять. Так хоч якісь гроші відіб’ємо за товар.

- Тут цілий статок. Каміння не з дешевих, - промовив я, роздивляючись кристал фіолетового аметисту на світлі лампадки.

- Помиляєтесь, воно тільки таким здається на перший погляд, - махнула головою Есфірь, - Всі кристали не ювелірної якості, просто красиві дрібнички. Грошей звісно коштують, але не захмарних. Хто тут буде вдивлятися в сколи та неоднорідне забарвлення?

- Щось подібне я вже чув сьогодні, - згадав я роздуми Мірайї про особливості провінції, - Хто був замовником?

- Не крайте мені серце, якби б я ще знала, - відповіла Есфірь дивлячись на мене похмурим поглядом, - Вотаме вела всі справи і я нічого не змогла зрозуміти в її книзі обліку. В неї і так плутанина в записах, а з цією партією взагалі - ні імен, ні підписів, одні малюнки на полях.

- В якому сенсі малюнки? – спочатку не зрозумів я і за мить мене осяяло, - Невже Чорна пава намалювала маленьку чорнильну пташку навпроти цього замовлення?

- Саме так, - здивовано поглянула не мене дівчина, - Звідки ви про це здогадалися?

- Думаю, що мав честь познайомитися з вашим покупцем. Вітаю вас, сяюча Есфірь, ваша попередниця уклала договір поставки з місцевою королевою крадіїв, яка займалася контрабандою.

- Шабале міо фьоро! Стара дурепа! - вилаялася дівчина схопившись за голову, - Невже Вотаме зовсім з розуму вижила? В нас же не все так погано з грошима. Навіщо вона в це вплуталася? Документи на покупку каміння у нас легальні, але якщо спливе хто замовник? Що тоді буде з табором?

- Не знаю, пані, - я знизав плечима, - Але вам немає про що хвилюватися. Фіора мертва і навряд її посіпаки чи спільники прийдуть за товаром.

- Фіора? – не зрозуміла дівчина.

- Це її ім’я вашої клієнтки - Фіора Моро. Жінка, яка воліла, щоб її називали королевою і скаженіла, коли до неї зверталися «мадам», - замислено промовив я, розглядаючи великий шмат погано відполірованого тигрового ока.

- Байдуже, як її звали! – закричала Есфірь і почала кроками міряти намет, - Спочатку одна померла, потім інша, а розгрібати мені!

- І вони загинули від одного і того самого зілля. Ви випадково фіолетових жаб з собою не привозили?

- Що? Які ще жаби? – не зрозуміла дівчина, - Треба забиратися звідси!

- У вас виступ сьогодні і ще один в кінці тижня. Я про це знаю, бо декілька годин готував для них вогняне шоу.

- Ви думаєте, що я про них забула? Чортів контракт того не вартий. Я взагалі була проти цієї поїздки! Ми би більше змогли в Пенефорісі заробити, ніж в цій дірі.

- Ваш табір можуть не випустити. В мене є обґрунтовані здогадки, що Орден Білої Айстри перекрив дороги в місто. Вам краще дочекатися кінця ярмарку і поїхати разом з усіма, ніж випробовувати пірначі монахів на міцність.

Дівчина впала на великий квітастий мішок, обшитий кольоровими стрічками, і почала бити його руками:

- Ну що за прокляте місто! - прокричала вона, закривши обличчя. Взявши себе в руки, вона підвелася і перевела втомлений погляд на коробку в моїх руках.

- Навіщо ви принесли колоду? Я ж сказала, що вона тепер ваша.

- Мені вона не потрібна. В Таро та передбачення я не вірю, а вам хоч якийсь зиск з них буде.

- Від неї ніякої користі. Ці карти не говорять мені правди. Може вам з ними більше пощастить.

- Можна подумати, що більшість відвідувачів до вас приходять очікуючи правду, – розсміявся я, - Що не так з колодою, що ви так від неї відхрещується?

- Вона не проклята, не бійтеся, - дівчина закотила очі і промовила крізь зуби, - Коли це сталося з Вотаме, то карти втратили власника. Ви взяли їх в руки першими, тому тепер ви їх володар. Поспіть пару-трійку ночей з ними під подушкою і вони почнуть з вами розмовляти. Якщо звичайно володієте хоча б крихтою іскри в душі.

- Це маловірогідно. В цьому місті зі сном в мене зовсім не складається, - я гірко розреготався, - Може є якийсь ронський обряд чи ритуал, що б я міг вам їх повернути.

- Не верзіть дурниць, пане алхіміку. Чи ви наслухалися тієї дурні, що кажуть про нас в шинках?

- Не треба тримати мене за дурня, пані Есфірь. Я вірю, що ви не крадите дітей і не позбавляєте корів молока злим оком, але ронські обряди - не легенди. Один з ваших врятував мого знайомого лицаря за містом.

- Що? Ніхто з наших не буде допомагати доро.. – почала вона і з силою вдарила себе в лоб, - Фербе, фербе, шабагне! Щоб ти тричі обдристався, виродок!

- Про когось згадали?

- Так! Про одного довбня, який завжди лізе поперед батька в пекло!

Вона визирнула з намету і подивилася на вулицю, в надії когось відшукати. Я стояв і чекав, поки дівчина повернеться, сподіваючись десь в глибині душі, що їй прийде думка залишити відкритим полог намету. Від смороду пахощів можна було втратити свідомість. Моїм надіям не було суджено втілитися в життя. Вона закрила полог і пристиво прошепотіла:

- Змився вже, шабагне! Ну, постривай! Доберусь я колись до тебе.

- Так, що там з «шабагне»? – спитав я, не згадавши значення цієї лайки.

- Є у нас легень, який вірить, що в нього покликання втілювати пророцтва, - почала вона, - Як кажуть – «Все в зріст пішло, а до розуму не дійшло».

- Яке пророцтво? - не зрозумів я, - Ви про що?

- Напередодні приїзду в Шарт, десь за день, Вотаме побачила в полі муло. Почала голосити, всіх перебудила, і під кінець в неї було видіння: «Колесо прокрутиться, змінивши свій рух, і тоді табір врятує той, кого приведе з собою кішка».

- Маячня якась, - прошепотів я, почесав бороду і спитав, - І що це може означати?

- Будь що! Це ж пророцтво, а не пряма інструкція для виконання, - вигукнула вона і розвела руками, - А цей недоумок, мабуть вирішив, що воно стосується вашого друга.

- Точно, - пригадав я, - Нам хотів допомогти якийсь рон на дорозі, коли на моєму візку колесо зламалося.

- Ось бачите! - розвела вона руками, - Це могло стосуватися і вас, і будь-кого, хто був поруч, і одночасно взагалі бути не про це. Колесо може означати циклічність, рух, зміни пори року, сонце, час, духовний розвиток і багато ще чого. Це розповсюджений символ. А кіт є символом незалежності, пильності та спритності. Розумієте?

- Кішка, - задумливо протягнув я, - Рудий мені розповідав, що його притяг палуг до дороги, коли ваш шабагне мимо проїжджав.

- Фє, - протягнула дівчина, - Він ще і з рудим зв’язався. Точно – шабагне.

- Чого ви так? Кальм доволі гарний хлопчина, ще й вправний лицар. Хоч і трохи дивний.

- Вважається, що руді люди приносять нещастя. Всі кочівники стороняться їх, щоб не накликати зле око.

- Святий Трисмегист, в цьому світі забобонів більше ніж всього іншого, - подумав я і посміхнувся, - Руді страшніші ніж муло?

- Звичайно ж ні, - відрізала вона, - Я була поруч з Вотаме і ніякого муло в полі не було. Муло - це мрець, а вона не могла бачити мертвих.

- Чому? Вона ж ваша жриця?

- І що? Кожна з нас володіє різним дарами. Хтось робить розклади на картах та кістках, хтось бачить майбутнє у вогні, тінях чи слухає вітер. Я можу бачити символи у воді, або в кришталевій кулі. А Вотаме… Якби правильно це сказати, - зам’ялася дівчина, - Вотаме бачила майбутнє по людям. Іноді по долоні, іноді по очам або постаті, чи торкаючись. Це важко описати.

- І тому вона не могла бачити мерців, а ви можете?

- В цілому – так. Ми сприймає різну енергію. Це, як у тварин: одні можуть бачити в темряві, інші з висоти гір, а хтось тільки під водою.

Під наметом почалося буркотіння і полог відкрився. В мене аж серце встало. Вбрана у ніжно-блакитну сукню, вона виглядала, як стародавня богиня хмар Нефела, яка тільки-но зійшла з неба. У дівчини-хмаринки настій був штормовий. Обличчя почервоніло, а очі грізно жбурляли блискавки.

- Ти не бачила цього кудлатого демона? Ми не можем без нього почати, – викрикнула вона з-за порога, і перевела очі на мене, - Ой, вибачте, я не знала, що зараз сеанс.

- Немає ніякого сеансу. Пан алхімік вирішив привітатися перед виступом, - махнула їй провидиця, - Евжен, якщо побачиш брата, дай йому копняка від мене, будь ласка.

- Залюбки, сестро, - рішуче кивнула їй хмаринка, - Це твої чобітки? Вони лежали перед входом.

Евжен простягнула пару обшитих бронзовими монетами танцювальних чобітків.

- Наче ні. Дай гляну, - Есфірь підійшла і приклала один з чобітків до своєї стопим, - Ні, точно не мої. Диви, який розмір малий. Мабуть хтось з дівчат залишив. Поміряй, може тобі підійдуть.

- Та я вже поміряла перед тим, як питати, - посмішка дівчини була схожа на сонячний зайчик на грозовому небі, - Трішки жмуть, але терпимо. Може на виступ їх вдягнути?

- Виступати в чужому взутті погана прикмета, - похитала головою Есфірь.

- Есі, я знаю тебе з народження, не задурюй мені голову своєю маячнею. Я ж не доро і знаю, як треба відводити погані прикмети, - відрізала хмаринка.

- Плюнути тричі через ліве плече? – спитав я, - Чи дулю показати, повернувшись на схід?

- Майже, - кивнула Евжен, - Просто плюнути на цю дурню буде вдосталь. А дулю на схід треба показувати в будь-який час і за будь-якої причини. Ніколи зайвим не буде, - посміхнулася вона, - Ну, я пішла далі шукати цього дурко. Побачимось.

Як тільки дівчина вийшла, по тканому намету пройшов легкий вітерець і в грудях запекло. Затанцювавши на місці, я витягнув з-під сорочки розпечений амулет, впустивши коробку с картами. Кольорові картинки розсипалися по підлозі строкатим дощем. Амулет сяяв тьмяним блакитним світлом, вирішуючи - почати йому світити ще яскравіше чи і так нормально.

- Малий негіднику, що тобі на цей раз не подобається? – сказав я, потираючи місце опіку.

- Шабале ді йоро, доро! - дівчина відсахнулася від мене, як від прокаженого, з жахом дивлячись на блакитний блиск каменю, - Де ви взяли Очі Ірідаль?

- Як ви це назвали? Якої ще Ірідаль?

- Ходить одна легенда серед пустельних племен, - віщунка знизила голос до пронизливо шепоту, - Колись давно, на початку часів, жила честолюбна жінка на ім’я Ірідаль. Вона була не простою жінкою, а королевої відьом. Їй здалося, що корони, яка вінчала її чоло, стало замало. Жага сили і влади затьмарили розум і вона забажала більшого. Відьми живуть довго. Набагато довше звичайних людей, але блідий жнець прийде за кожним.

- Чув подібну легенду, але там дівчину звали по іншому, - завагався я, - І вона наче не була відьмою.

- Варіантів легенди багато і всі вони різні, я вказую лише на суть, - насупилася Есфірь і продовжила, - Так от, королева відьом вирішила спуститися до володінь Ерешкігаль, аби забрати у неї владу і самій правити нижнім світом Іркаллі. Їй вдалося перетнути кордон завдяки вартовому пекла Неті. Але під час перетинання Семи Врат пекла, він відбирав в неї речі котрі додавали їй наснаги. За кожен перехід він відібрав один з її дарів. Коли Ірідаль підійшла до храму з ляпіс-лазурі, де мешкала Ерешкігаль, то з «предметів сили» в неї залишилися лише її очі.

- І що сталося далі? – спитав я зачаровано.

- Не пам’ятаю, - знизала плечима Есфірь, - Вона програла битву і її вигнали з пекла. Ерешкігаль, не вбила її. Вона поступила ще жорстокіше – вийняла в Ірідаль очі і перетворила їх на камінь, навіки позбавивши королеви її ореола сили. От тільки, навіть тоді вона не змогла загасити блакитне сяяння і очі постійно світилися в темряві нижнього світу. Не витримавши цього, Ерешкігаль розтрощила їх і розкидала по землі.

– І тепер вони вказують на потойбічні сили, - зрозумів я.

- Є такі чутки, - підтвердила віщунка, - За легендами, вони хочуть вберегти свого володаря від породжень темряви, яким програла Ірідаль.

- Взагалі, це звичайна легенда, яка застерігає від надмірної жадібності. Такі є у кожного народа, тому і імена дівчини різні, - зрозумів я.

- Ви такі бачили раніше? – вказала рукою на сяючий камінь віщунка, - Я - ні, але Вотаме бачила. Вона народилася за теплим морем, і розказувала, що така ж зірка була у моряка, який привіз сюди її табір.

- Тобто, цей самоцвіт може вказувати шлях замість компаса? – не зрозумів я.

- Ні, не так, - вона задумливо поправила волосся, пригадуючи історію, - Камінь відлякував від корабля морський гадів та інших створінь, які живуть під водою.

- Що? Кракенів та русалок?

- Мене там не було, я просто переказую те, що чула в дитинстві, - обурилася Есфірь, - До речі, Вотаме розповідала, що саме русалка подарувала моряку цей камінь. Вона підняла його з морського дна, щоб захистити коханого.

- Дуже смішно, – спохмурнів я, - Ви серйозно розказуєте про те, що в морі є русалки?

- Якщо вам хочеться пояснень, то самі їдьте та перевіряйте – є там русалки чи ні, - вигукнула ворожка, - І карти заберіть з мого килима, будь ласка.

Поклавши сяючий камінь на стіл, я почав збирати колоду до купи. Кольорові картинки були гарніші, ніж мені запам’яталось. На щільному вохристому папері, витончено намальовані лінії перепліталися у фігури людей та тварин.

- Яка краса, - захоплено прошепотів я, розглядуючи карту під назвою «Відлюдник» на якій була намальована постать з ліхтарем, яка блукала пусткою.

- Що вам там випало? - зацікавлено спитала ворожка, - О, дев’ятий аркан. Одинокий розум шукає просвітлення на шляху до істини. Вам ця карта підходить, як нікому іншому. А що під нею?

- Сімка мечів, - відповів я, роздивляючись фігуру на карті.

- Обман, хитрість, зрада, - прошепотіла вона мені у вухо, - Такий собі у вас розклад вийшов, пане алхімік. Будьте насторожі. Цілком можливо, що вас сьогодні захочуть сильно надути, або навіть встромити ніж в спину.

- Це не дивина в цьому місті, - відповів я, склавши Таро в коробку, - Точно не бажаєте їх залишити?

- Якщо для вас це так принципово - можете за них заплатити, - відповіла дівчина, не дивлячись на мене.

- І скільки коштує така краса? – зацікавлено спитав я. Есфірь нерозбірливо буркнула ціну. Першу цифру я не почув, але їх кількість вражала.

- Нічого собі, чималі гроші, - я присвиснув, - Краще використаю ці гроші, як платню місцевим алхімікам за допомогу.

- Я пожартувала, беріть так. Тільки не смійте мені їх знову приносити, - відрізала дівчина, - Це нагадує мені про жах того вечора і мертві скляні очі Вотаме.

- Вибачте, я про це не подумав, - сказав я, - Тут на кришці напис. Цей символ щось означає?

З вулиці почувся шурхіт і голоси, я нагострив вуха, але нічого не зміг розібрати. Вона підвелася і глянула на дерев’яну кришку та примружила очі:

- Дивно, я наче цього раніше тут не бачила, - прошепотіла дівчина, - Мабуть, Вотаме недавно сама намалювала. Це символ Бубастіди, однієї зі стародавніх богинь. Так звали кішку-феліс, яка жила у Вотаме.

- Щось таке пригадує, - кивнув я, - Це якась особлива кішка? Жриця бідкалася, що та не захотіла їхати з нею в Шарт.

- Не знаю, Бубастіда всюди супроводжувала Вотаме. Так чи інакше, всі кішки породи анатольська ангора відзначаються особливостями. У цієї, наприклад, були різні очі. Одне блакитне, а інше каре, - відповіла дівчина, і поглянула на мене, - Майже, як у вас.

Мене заціпило. Я вже бачив різнооку кішку. Вона приходила до мене на наступний ранок після смерті Вотаме.

- А де зараз Бубастіда? – я втупився у ворожку, в надії, що вона не помітила моє здивування.

- Не знаю, мені якось не до котів було останніми днями, - знизила плечима Есфірь, - Дівчата казали, що кілька днів її не бачили. Може втекла кудись.

- В Шарті в цілому якась проблема з котами, вони звідси тікають. У моїх знайомих також кішка пропала.

- Це дуже поганий знак, - прошепотіла дівчина, - Коти живуть в дев’яти світах одночасно і відчувають загрозу раніше, ніж будь-хто інший. Якщо вони раптово вирішили піти, значить, що загроза реальна. Мені треба терміново поговорити зі старійшинами.

Дівчина вибігла з намету, залишивши мене на самоті. Амулет вже не сяяв. Я роздивився його на світлі ліхтаря та поклав до сумки, разом з картами. Аромат пахощів став зовсім не стерпним. В очах пішли круги та заблимали білі мухи. Глибоко вдихнувши, я відчув, як мене почало похитувати. Ззовні знову почулися голоси. Вирішивши вбити двох зайців і зробити послугу тим, хто прийде після мене до віщунки, я відкинув полотняне вікно. Перед моїми очима відкрилася цікава картина: червоний, як варений шримс Кальм, стояв майже впритул зі ще більш червоним незнайомцем. Різниця була в тому, що в незнайомого чолов’яги був багряний костюм і біле обличчя, а в лицаря навпаки.

- Так це ви тут кричите? Я нічому не завадив, хлопці? – посміхнувся я і принюхався.

Не все сталося, як гадалося – отримати ковток свіжого повітря не вдалося. Пряний сморід пахощів намету змінився солодкуватим ароматом ночі. Хтось з них точно надушився червоним ірисом. На цей раз кочівник повів себе нормально, навіть руку потиснув, а от Кальм знову набундючився, ніби я щось сильно йому обламав. Ну скільки можна?

- Не буду йому говорити про пророцтво, - вирішив я, оцінюючи скам’янілу пику лицаря, - Розповім Гийому. Може в нього краще вийде. Все таки вони друзі і повинні порозумітися. Кочівники загадковий народ зі своїми традиціями і віруваннями. Не те, щоб я сильно хвилювався з приводу їх відносин, проте спокійніше буде, коли ще хтось знатиме про справжні причини спасіння лицаря.

Навпу на площі не стало меньше. Його значно побільшало.

- Якось з рудим у нас не складається спілкування, - думав я притискаючись серед людей, - Він або похмуро мовчить, або вибухає і кричить. То Лі підозрює в чомусь, то на мене гарчить крізь зуби, як голодний звір. Хлопчиною точно трохи притрушений.

Бургомістр дав дуже примірний опис будівлі, звідки планувалося запускати веселі вогні. Більше місця не знайшлося, і шановний Домінік домовився з якимось своїм другом, щоб його дім став тим самим місцем. Чесно кажучи, я ще ніколи такого не робив і мені було трохи лячно. Теоретично все було зроблено правильно, пропорції та співвідношення речовин вивірені не тільки мною, а й перевірені Мірайєю, так що нічого поганого не повинно статися. Принаймні, я на це сподівався. На практиці – могла повторися історія з монастирем тільки в більших масштабах.

- Ніби схожий, - прошепотів я, дивлячись на багатоповерховий будинок на краю площі.

Перед будівлею з червоного каменю стояв візок з моїми мішками та обладнанням для запуску вогнів. Одна радість - пан Де Гійяра допоміг втілювати в життя свої витрибеньки. Перед входом мене чекали кілька моцних хлопців, які повинні затягнути це все добро наверх.

Плоский дах виявився надиво зручним місцем. Триповерхова будівля була увінчана балюстрадою з каріатидами, які тримали над собою нічне небо.

- Сподіваюсь, на голови простого народу вони не впадуть від моїх фокусів, - подумав я, оцінюючи висоту.

Поки хлопці вправно таскали знаряддя, я дивився на заповнену людьми площу. Маленькі блукаючі в темряві фігурки з висоти здавалися іграшковими. Вони ходили, пили пиво, сміялися та співали. Я дивився на них і думав: може саме так боги дивляться на нас зверху? Ні, я не почав в них вірити. Просто десь в глибоко затаїлося розуміння, що є щось більше ніж ми. Складніше, ніж можливо зрозуміти. Колись я би назвав це долею, або фатумом, а зараз - не знаю, що навіть гадати.

- Готове, пане, - крикнув один з них, - Що далі робити?

- Поки нічого. Треба чекати середини танцю, - відповів я, відволікаючись від свої думок, - Якщо зібралися палити, то не на даху, бо ми всі злетимо в повітря.

Хлопці схвильовано переглянулися, кивнули і сховали вже приготовлені люльки. Якраз є час, щоб все налагодити. Дякуючи нашим південним колегам, веселі вогні стали майже не від’ємною частиною більшості значних урочистих заходів в столиці. Видовище не просте у виконанні і не дешеве. Сьогодні цю розкіш зможе оцінити Шарт.

Натовп на площі загудів, утопаючи в ритмі барабанів. Їх різкі тривожні звуки відбивалися від мощеної гранітом площі та загрозливою луною змушували стіни вібрувати.

- Диви! Вже починають. – гукнув товаришів один з моїх помічників, - В нас кращі місця у цілому місті!

- Баель! – пролунали чоловічі голоси.

Я підійшов до балюстради та здивовано поглянув вниз. Вид був справді приголомшливий – все, як на долоні. На підсвічений смолоскипами арені стояли четверо червоних постатей.

- Аґарес! – пролунало знизу.

Примруживши очі, я почав копирсатися в пам’яті, воліючи пригадати, де я міг чути ці дивакуваті імена.

- Усаґо! Марбас! – продовжили вигукувати чоловіки в червоних плащах, - Барбатос!

І тут до мене дійшло. Що вони роблять? Це ж імена демонів! Перші зі списку із сімдесяти двох, які описані в ґримуарі «Лемегетон». Офіційно, ще одна із заборонених книг. Один з найвідоміших збірників таємних знань серед простого народу мав іншу назву - «Малий ключ» і містив інформацію про демонологію та магію. Свого часу, здобувши неабияку популярність серед прихильників окультизму, він був надрукований сотнями зразків. Пару таких досі можна переглянути в столичних бібліотеках, маючи особливий дозвіл. Мене до такого чтива ніколи не допускали, проте нотатки з витримками його першої частини під назвою «Ґоатія» я бачив в записах мого вчителя. Коли він напився і засинав за робочим столом, можна було потайки ткнути носа в його записи. Хоча книга і не має прямого відношення до алхімії, в ній є розділи, що описують виклик та управління духами, які використовувалися в алхімічних практиках для досягнення певних результатів. Так, вони не повинні працювати. Тільки тепер, стало зрозуміло, чого в майстра Теареуса були ці записи - їх виконання вимагає вчена рада.

Ходили чутки, що Лемегетон використовувався стародавніми алхіміками, які зверталися до демонічних сутностей, щоб отримати таємні знання. Деякі мої колеги вважали, що демони можуть бути помічниками у виготовлення філософського каменю та інших легендарних субстанцій. Однак, це скоріше було відхиленням від традиційної алхімії, яка більше зосереджувалася на хімічних та духовних процесах, аніж на магії. Питання тут - звідки ці імена знають ронські танцівники?

- Ти диви, що вони виробляють! – вигукнув один з помічників, які з відкритим ротом дивилися на арену поруч зі мною. Дівчину витягли на центр арени і почали бити батогами.

- Так, хлопці, - сказав я прямуючи до частини даху, де стояли потрібні устаткування, - Це все дуже захоплююче, але зараз наш вихід,

Ну, хоч тут пощастило. Перша партія спрацювала, як треба. Блакитні та зелені зірки розквітли над площею, розкидаючи іскри. Луна аплодисментів зачарованого натовпу дійшла до моїх вух і це подіяло краще ковтка заспокійливої настоянки. Ніхто не згорів, будівля не розвалилася, нічого не вибухнуло – це вже успіх! А те, що не всі зірки вийшли блакитного кольору – так це просто здалося через надмірні хвилювання.

- У вас тут щось горить в сумці! - крикнув один з хлопців.

- Блакитним? – спитав я, не зводячи погляду з мерехтливого неба.

- Так, - кивнув хлопчина, - Це нічого?

- Якщо дим не йде - то не зважай. Мабуть, одна з іскор впала. Вони люмінесцентні і нічого не можуть підпалити.

- Люмі.. що? – не зрозумів хлопак.

Я лише махнув рукою, не відволікаючись від іскристого дощу, який проливався зараз над містом. За рутиною виготовлення незліченних настоянок, еліксирів та омолоджувальних кремів, які жадібно скуповують столичні красуні, починаєш забувати, що моя професія спроможна творити дива. Треба взяти собі помічника, щоб мати час займатися чимось крім замовлень. Хоча б такою красою.

- Добре, як скажете пане, - знизав плечима хлопчина.

Ніколи не забуду той вечір, коли я побачив вперше веселі вогні. Мати так переживала за нас з Броганом, коли ми вночі втікли до затоки дивитися виставу. Що тоді було за свято, я вже не пам’ятав. Можливо, також панське весілля, як і зараз, чи сторіччя якоїсь чергової перемоги Морага Міцного. Вогні запускали з корабля. Їх сяючі барви відображалися в темному дзеркалі спокійних вод, об'єднуючи небо і ріку в один єдиний яскравий спалах. Тоді це здавалося чимось невимовно гарним, таємничим і чаруючим. Зараз, коли я вже знав склад, це виглядає більш прозаїчним, не таким дивним, але я досі не в силах відвести погляд. Броган, смердючий, ти, виродку. Такі гарні спогади спаскудив своєю присутністю.

- Ти диви, як він йому вмазав! – викрикнув один з хлопців.

Крики моїх помічників відірвали мене від болючих спогадів про мою недолугу сім’ю і я зрозумів, що вогні в небі давно зникли, а я просто витріщаються в темну ніч. Місяця не було. В нічному небі не з’явилися навіть його гострі ріжки. Фаза Ліліт - найкращій час для вогняної вистави.

- О, і ще раз! – підтримав його інший, - Нічого собі! Він витримав!

- Цікаво, що там коїться? – подумав я і став поруч з іншими дивитися бій.

На арені зійшлися у двобої Гийом з Кальмом. Мабуть, я занадто довго дивився в небо. Звідки там рудий взявся? Він же ранковим півником постійно кричав, що не збирається битися на турнірі і взагалі він тут не для цього.

Стрімко і рішуче два друга билися на арені, атакуючи один одного. Кальма можна було назвати навіть агресивним. Одним ударом він ледь скальп не зняв Гийому. Щось коїться у нього в середні. Треба перевірити свої здогадки, бо його поведінка може стати проблемою. Я гадав, що лицарі вміють себе контролювати і тримати голову холодною, коли це потребують обставини, а він поводить себе, як пріор Антоніо в монастирі. Може рудий також графський пасинок, просто я про це не знаю? Чому ні? Лицарі привілейована каста, яка потребує чималі гроші на навчання та обладунки. Не кажучи вже про бойового палуга. І ще я чув, що в нього навіть меч має ім’я, а це вже зовсім шляхетно. Порівняння лицаря з пріором неочікувано привело до однієї думки. Буде навіть смішно, якщо я виявлюсь правий.

Тим часом драма на арені закінчилася. Гийом лежав на землі, а Кальма вітав бургомістр і натовп.

- Турнір, вже закінчився, і нам треба закінчувати, - сказав я хлопцям. Вони неохоче відірвалися від обговорення хто з лицарів був кращий і попленталися за мною.

- У вас в сумці досі щось горить пане, може глянете? – спитав один з них.

- От зараз все зробимо і буду дивитися, що там такого горить, - відповів я, готуючи фінал вечора, - Якщо ще не вибухнуло, то кілька хвилин спокійно почекає.

Вуха від свисту та вибухів заклало не тільки в мене, а і у хлопців, які аж підстрибнули від переляку. Десь ми з Мірайєю все таки прорахувалися. Вогняний кінь, який зазвичай красувався на гербі бургомістра, осяяв всю площу.

- Гермес Тричі Найвеличніший, сподіваюсь, ми нічого не спалимо, - вигукнув я, не почувши власного голосу.

Хлопці щось мені кричали, вказуючи на сходи вниз, але я просто махнув їм, щоб йшли без мене. Серед залитого багряною зорею даху залишилася одна-єдина блакитна зірка, яка сяяла з мої сумки.

- Ти ба, яка живуча, - подумав я і підійшов ближче, щоб роздивитися. Зазвичай сірий амулет знову мерехтів яскравою блакиттю.

- Дідько! Що тобі знову не подобається? Де ти тут знайшов потойбічні сили? - подумав я, роздивляючись порожній дах.

Білі мармурові каріатиди забарвилися червоним від світла, що лилося з вогняного неба. Крім однією, яка була і так червоної. Очі гаргульї відкрилися і заблищали, ніби два ліхтаря. Неочікувано залишившись сам-на-сам з міфічним чудовиськом, я сів на дах, не знаючи що робити далі. Гранітна статуя підняла свою потворну голову і протяжно завила. Ви колись чули, як вовки виють в зимову повню? А ціла зграя вовків? Ось, приблизно десь так, тільки вдвічі гучніше і моторніше. Від жахливого звуку в мене захололо серце і розклало вуха. Я швидко почав копирсатися в сумці, воліючи відкопати в ній щось корисне. Вона перевела свій палаючий погляд на мене і почала розминати міцні плечі. Кам’яні мускули захрумтіли і з тріщин червоної, як кров, шкіри потвори почав текти білий дим.

Затамувавши погляд, я завмер. В сумці не було нічого, чим можна було б захиститися. Взагалі не було нічого підходящого, крім сяючого амулета в руці. В минулий раз мені пощастило, бо туман в монастирі був насичений гірським газом, який потужно спалахує. Тут цього помічника в мене не булою – весь вогонь пішов у небо. Страховисько підняло кігтясту руку, ніби кудись вказуючи. Повільно підвівшись на тремтячих ногах, я поглянув в далечінь. За кілька кварталів від нас в повітрі стояла хмара чорного диму. Світло від вогнеграїв робило її чорнильною плямою на горизонті. Гаргулья, чи краще все таки називати його гаргуйль, бо ще образиться, не дай богине, ще раз протяжно заверещав. Білий ореол диму окутав повністю його міцну статуру і почав розтікатися дахом. Розправивши великі кажанячі крила, він випрямився у весь велетенський зріст і з силою піднявся у повітря.

Я підбіг до краю даху та проводив його поглядом. Чорний сілует розрізав гарцюючого коня навпіл, закрутивши за собою вогонь у повітряну воронку великих крил. Сяйво в небі ожило і потягнулося за нічним хижаком, роблячи його схожим на хвіст комети.

Двері на даху ляснули і з гуркотом закрилися. Перестрибуючи через дві сходинки за раз, я стрімголов біг на вулицю. Щоб там не було, я повинен побачити куди він полетів.