Спочатку:
На сторінку книги
Глава 31. Трійка мечів та Шістка жезлів
Порада від карт: «Три проблеми. Настав час щось вирішити, відрізати, покінчити з чимось, як би боляче не було. На вас чекає черговий облом, неприємна звістка або болісне рішення. Так що зберіться, тримайте спину прямо і постарайтеся переварити це якнайшвидше. Щоб вилікувати розбите серце, треба спочатку признатися собі, що рана існує. Не відкладайте неприємну розмову. Це приведе Вас до перемоги»
На торговій площі ніде було яблуку впасти, щоб його не розчавила чиясь нога. Сонце майже сіло. Його промені ще освітлювали червону черепицю дахів, але на вузьких провулках Шарту вже панували теплі вишневі сутінки. Площу, де повинна була відбутися значна подія сезону, освітили яскравими ліхтарями та смолоскипами. Якщо не всі захотіли плентатися на арену через полудневу спеку, то зараз можна було впевнено сказати – зараз тут зібралося все місто. В столиці лицарськи турніри вже давно не були тим видовищем, задля якого збираються містяни, але в провінції на них ще був справжній аншлаг. Від малечі до старих дідів, що ще встигли побачити на власні очі святого Брухоса і заплатити мідну монетку за його благословення, прийшли розважитися, покричати, поставити ставки або просто подивитися на нічну ронську виставу, яка їх чекала. У повітрі літали аромати смажених земляних горіхів в солі та спеціях, пивного солоду, чогось дуже схожого на копчену паприку та п’янкого азарту.
Брязкаючи обладунками, я пробирався крізь натовп, звільняючи прохід для доньки бургомістра. За інших обставин я б нізащо не дозволив їй отак вільно пересуватися серед простого люду, проте як тільки вона з’явилася на площі, мені стало зрозуміло звідки в неї така впевненість - Летицію і справді всі любили. Чоловіки знімали перед нею капелюх, жінки ледь помітно згибали коліно або шанобливо кивали. Все це було невимушено, без особливої помпи і здавалося доволі природною поведінкою. За винятком міського божевільного, який голосив про початок апокаліпсису, ріки крові, проклинав всіх жабами та сараной, обіцяючи кару богині на наші голови. Такі всюди є. Мабуть, без них місто переставало бути справжнім. А так, в цілому, складалася якась занадто пасторальна картина.
Мені цікаво, куди поділися всі ті жахливі чутки про те, що її бояться містяни, бо вважають чудовиськом-сновидою з Червоного замку? І чи були вони взагалі? Чому діти б’ються за право нести подол її сукні, а дівчата з захопленням роздивляються її нове намисто, а не тікають зі страху світ за очі? Виходить, що все, що нам розповідали або було хибними здогадками, або виявилося відвертою брехнею. Вольфганг правий - нас дурять від самого початку, дозуючи навіть неправдиву інформацію по крихтам. Навіщо нас взагалі наймали? Ще й заплатили такі дурні гроші? Як на мене - Орден Білої Айстри з його монахами сам в змозі з усім впоратися без сторонньої допомоги. І це не беручи до уваги численну варту міста. Чи може пан Де Гійяр не настільки довіряє своїм людям, як всім хотілось би вірити?
В центрі майдану побудували трибуни, колом поставили дерев’яну огорожу та стовпи зі смолоскипами. Я вже збирався направитися туди, коли Летиція звернула вліво і попрямувала в сторону яскравих ронських наметів.
- Куди ви пані? - спитав я і поплентався за нею, понуривши голову.
- Я так і не отримала бажане передбачення перед весіллям і хочу це виправити.
- Дідько, ну якого біса? - зустрічатися з кочівниками раніше необхідного часу мені не дуже хотілося. Точніше, з одним конкретним роном.
Лоскотні намети були прикрашені гірляндами з вимпелів та паперовими ліхтариками, в яких горіли свічки. Коло них стояли дерев’яні бочки, мабуть для того, щоб загасити полум’я, якщо спалахне вся ця бутафорна краса. У повітрі стояв легка димка аромату солодких південних пахощів, яка вдало перебивала кінський сморід. Летиція стрімко та впевнено крокувала до строкатого намету з великим чорним птахом, ніби добре його знала. Коли ми підійшли ближче, то виявилося, що птах також зшитий з дрібних лоскотів і не завжди чорного кольору. Сірі, кобальтові та малахітові шматки тканини зливалися в одну суцільну темну пляму, і були прошиті грубими нитками. На бочці біля нього сидів малий чорнявий хлопчина та висолопивши язика, щось вирізав з дерева.
- Чорна пава зможе зараз мене прийняти? - запитала в нього донька бургомістра.
Малий здивовано викотив очі і впустив свій виробок з рук. Дівчина обережно притримала поділ рожево-бузкової сукні, щоб не забруднитися об мощену мостову, опустилась перед ним на одне коліно і підняла з землі дерев’яну свистульку у вигляді коника.
- Дуже гарно, в тебе вправні руки. Можна його в тебе купити на пам’ять? – спитала вона. По моїй спині раптово пройшла хвиля жару, ніби сонце на мить повернулося з-за Черлених гір, що доторкнутися до сталевої кіраси.
- Справжній рон ніколи не відмовиться від коня.
З сутінок пролунав знайомий насмішливий голос. Я глибоко зітхнув, клянучи підступну долю, і повернувся. Тінь Жакері відділилася від намету і він наблизився до нас.
- Лемік, будь чемним хлопчиком, проведи панянку до Есфірь.
Вправно сховавши ніж в у високий чобіт, малий зістрибнув з бочки і махнув рукою, призиваючи Летицію слідкувати за ним. Вона поклала дерев’яну іграшку на бочку і зникла за кольоровим пологом намету. Жакері взяв в руки свистульку, та декілька разів в неї дмухнув. Звуки, які вирвалися з коника, були доволі різкі та неприємні. Проте хлопець посміхнувся та залишився задоволеним.
- А в Леміка виходить вже набагато краще. Ще трохи, і можна буде виготовляти на продаж.
- Привіт, - сказав я, не вигадавши нічого іншого.
Гийом мені якось порадив: якщо не знаєш, що можна сказати, то треба говорити хоч щось, а потім розбиратися. Може через це він регулярно отримував стільки стусанів.
- Ти все таки прийшов, - сказав Жакері, присів на край бочки та запалив люльку, - Як ся маєш, жоваді?
- Якщо ти переживаєш за свого коня, то він в стайнях Червоного замку. Я приведу його завтра, коли буде вільна хвилина.
- З чого ти взяв, що я переживаю? - хлопець затягнувся і випустив в мою сторону ароматний сірий дим, - Можеш не поспішати, якщо зайнятий. Я тут до кінця тижня.
- Добре, - я зам’явся, не знаючи, що казати далі і вирішив дослухатися до поради друга, - Я чув, що буде нічний виступ. Ти будеш приймати в ньому участь?
- Так, але там не буде нічого особливого, - спокійно відповів Жакері, - А от на твій виступ, я б подивився.
- Я не беру участь в турнірі, - я глибоко позіхнув, втомившись це постійно всім пояснювати.
- Чому? – не здавався рон, - Ти ж лицар, а це лицарський турнір.
- Моя робота зараз охороняти доньку бургомістра.
- І що? Під час роботи заборонено отримувати навіть краплю задоволення? - він знову посміхнувся і в його очах на мить спалахнули знайомі золоті іскорки.
- Я хотів дещо запитати, але не знаю, як ти на це відреагуєш.
- Поки не спитаєш, ніколи не отримаєш відповіді, жоваді. - знизав плечима хлопець.
- Як ти тримаєшся? – видавив з себе я, потупивши очі.
- На дорозі ми всі когось губимо, а когось зустрічаємо.
Його чорні очі блищали в мерехтливому світлі паперових ліхтариків, але маска спокою залишилася непорушною. Я знову відчув жар у спині і легкий укол болю.
- Щось залишається з нами на роки, а щось втікає, ніби дим крізь пальці, та розчиняється в повітрі, - тихо промовив він.
- Я відчуваю, що повинен вибачитися.
- За що? - спокійно відповів Жакері, випускаючи дим від люльки з носу.
- Я не зміг її врятувати, хоча був поруч.
- Не всіх можна врятувати, жоваді. Не бери дурного в голову, вона бачила муло в полі. Її б ніхто не врятував, навіть такий шляхетний лицар, як ти, - він простягнув мені іграшкового коника і сказал, - Бери, якщо сподобалося.
- Ти ж казав, що рони не віддають своїх коней, - взявши свистульку з його рук, я покрутив її роздивляючись на світлі.
- Збрехав. Я ж рон, чи ти забув? Наживатися на легковірних доро, це мій хліб, - він знизав плечима та посміхнувся, - Це вже вдруге я віддаю тобі свого коня, але хто рахує.
- Хлопці, а де тут намет чорної пави? - почув я знайомий голос, - О, знайомі обличчя. Я нічому не завадив?
Вольфганг винирнув з натовпу, як Пилип з конопель, і я вже не знав - радуватися цьому чи дати йому копняка.
- Навіщо тобі чорна пава? - спитав Жакері, - Судячи з твого вигляду, ти не за передбаченнями прийшов.
- Ви праві, пане. Мені треба дещо їй повернути.
Виблискуючи різними очима, алхімік витяг з сумки невелику чорну скриньку і продемонстрував її нам. Маска спокою розбилася на друзки і в Жакері від здивування ледь не випала люлька з роту.
- Звідки це в тебе? Ти знаєш, що буває з тими, хто краде в ронів?
- Я її не крав, - похитав головою Вольфганг, - Її залишила ваша жриця в Червоному замку. Я одразу хотів віддати її помічниці, проте вона відмовилася.
- Есфірь не забрала її колоду? - вибухнув рон і побіг в намет. Ми з Вольфгангом попрямували за ним.
Намет чорної пави вражав своїми барвами та нестерпно різким ароматом пахощів. В напівтемному приміщенні чисельні кадильниці та ароматичні конуси стояли поміж кольорових кристалів аметисту, цитрину, строкатого флюориту та раухтопазу. Світло мигунців загадково виблискували в них, перетворюючи кімнату на коштовний вітраж, або на справжню скарбницю. Де вони стільки всього назбирали? Так, камені не оброблені, а прості кристали та друзи, але все це має коштувати цілий статок. Якщо б я не знав, що це ронский намет, то гадав би, що потрапив в лавку заморського купця, який має посередній смак. Серед цієї виставки самоцвітів, за столом сиділа Есфірь, вдивляючись в кришталеву кулю. Голова провидиці була покрита тонкою фіолетовою вуаллю, яка приховувала її обличчя. На неї зачаровано дивилася Летиція. Мабуть в той час, коли ми увірвалися, жриця побачила щось добре, бо дочка бургомістра була дуже збуджена.
- Ти зовсім з глузду з’їхала? - викрикнув Жакері. Летиція припинила сміятися і здивовано глянула на нього.
- Я ж просила не турбувати мене під час сеансу, - прошепотіла провидиця, - Вийди звідси! Ти мені заважаєш.
- Чому в нього її Таро? - крикнув він, випускаючи султани диму з люльки.
Зазвичай усміхнений Жакері, в цей момент був схожий на вулкан, який прокинувся зі сплячки. Есфірь відкинула павутину вуалі з обличчя і поглянула на розлюченого рона. Її очі блищали сльозами, але вона видавила з себе посмішку і перепросила в Летиції:
- Вибачте пані за цей непорозуміння. Зачекайте мене хвилину, поки я з усім розберуся.
Її довга розшита синіми блискітками сукня промайнула мимо нас, ніби справжній хвіст павича. Дівчина взяла за руку Жакері і витягла його на вулицю.
- Ти ж хотів ще зранку занести її колоду, - прошепотів я алхіміку.
- Знаєш, якось не встиг, - розвів руками Вольфганг, - В цьому клятому місті навіть поїсти не встигаю, щоб щось не трапилося. Ти вже в курсі якого коника викинув твій друг?
Я крадькома поглянув на хлопця та сховав подаровану дерев'яну іграшку в кишеню.
- Ні, я ще не бачив його. Що зробив той телепень?
Алхімік примружив очі, почесав за свою куцу борідку та перейшов на шепіт:
- Гийом самотужки увірвався у захищений маєток королівського радника і викрав звідти королеву крадіїв.
- Він зовсім останні клепки розгубив? З ним все нормально?
- Не треба кричати. Ти лякаєш панянку, - цикнув на мене хлопець, і одразу всміхнувся Летиції, яка покірно сиділа і вдивлялась в кришталеву кулю провидиці, нагостривши вуха, - Його нормальність я би поставив під сумнів, але він цілий. Гийом обурився, що тебе хотіли отруїти і вирішив помститися.
- Тупий осел! Мені ж нічого не загрожувало.
Почувши це, він покривив обличчям, та продовжив:
- Далі - більше. З якогось дива, він заручився допомогою Ордену Білої Айстри і тепер вони ліпші коріши з пріором Антоніо. Найгірше, що Фіору отруїли перед допитом. Вона мертва.
- Хто мертва? - спитала Летиція, широко розкривши очі.
Панянка вже не робила вигляд, що її цікавить куля, а пильно вглядалася в нас. Поки я обдумував, що їй збрехати, в намет стрімко увійшла провидиця і повернулася за стіл.
- Вибачте пані, але я змушена завершити наш сенс. Зараз будуть починати турнір і я повинна бути присутня на ньому.
- Так, так, звичайно. Я вже почула все, що хотіла, - сказала Летиція і взяла провидицю за руку, - Ще раз прийміть мої співчуття. Вотаме була славетною жінкою свого роду і мені буде дуже не вистачати її порад. Сподіваюсь, вона знайде свій шлях у вічність.
Попри безжурний тон, на її обличчі проступила гіркота. Есфірь швидко витерла сльози, які вже давно чекали свого часу. Ні, вона не заплакала, лише гордо випрямила спину і кивнула доньці бургомістра.
- Я ціную слова ваші підтримки, шановна пані. Ми зробили все для того, щоб її шлях був простим.
Летиція подала їй свою хустку розшиту блакитними півоніями і попрямувала до виходу з намету. Поспіхом кивнувши алхіміку, я підняв полотняний полог, випускаючи дівчину на вулицю. Після задушливих пахощів намету, свіже повітря з легкими домішками навозу здалося мені небесним благословенням.
Жакері перед наметом вже не було. Чорнявий рон розчинився у вечірніх сутінках і на мене нахлинули змішані почуття. З однієї сторони, я був радий, що наша недолуга розмова не продовжилась після раптової появи Вольфганга, з іншої - мені ця розмова чомусь сподобалася. Я ніколи не був мастаком слова і діяти мені було простіше ніж говорити. Але я завжди включав розум, на відміну від Гийома, який і балакає, і діє одночасно, ніколи не усвідомлюючи можливі наслідки.
- Ох, як же мені кортить надерти тобі дупу, месник сраний! Невже ти думаєш, що я не в змозі за себе постояти?
Дерев’яний паркан арени прикрасили багряними соняшниками та гірляндами з жовтих квітів топінамбуру. Ложа для панів була відгороджена від інших рядом вартових. Місце бургомістра ще було порожнє, проте інше панство вже розмістилося по лавам та активно гомоніло між собою. Лише Лі трохи відсторонилася від них, вдивляючись кудись в натовп. Летиція жважо підбігла до неї та захоплено заторохкала:
- Я тільки що була у віщунки! Тобі обов’язково треба завітати до неї на прийом. Ти навіть не уявляєш, що вона побачила в своїй кришталевій кулі!
- Почекай хвилину, - спробувала перебити її Лі, - Кальм, ходили сюди, мені треба тебе дещо віддати, - проте доньку бургомістра було не зупинити.
- Знаєш, Вотаме мені була, як рідна душа, проте вона ніколи так чітко не бачила майбутнє, як Есфірь!
Серед натовпу промайнула знайома коричнева сукня покоївки. Кинувши оком на дівча, я махнувши їм рукою, і вирішив спочатку привітати з Луїзой.
- Постривай! – крикнув я, проте вона мабуть не почула мене.
Гамір людей та пісні веселих бардів змішував всі звуки. Тендітній дівчині вдавалося легше пересуватися натовпом, ніж здорованю в обладунках. Покоївка вправно та швидко маневрувала поміж людей і, судячи з напрямку, йшла до ронських наметів.
- Якого дідька ти там забула? Луїза! – ще раз безрезультатно крикнув я.
Її фігура промайнула заставлену бочками доріжку, і зникла за розшитим візерунками наметом Чорної пави. Нарешті вибравшись з натовпу, я попрямував за нею в темряву. З-за полотняного намету було чутно голос Вольфганга, який з кимось сперечався. Дівчина стояла спиною до мене і підглядала в шпарину. В мене промайнула думка - може я переплутав покоївок? Вони всі носять однакові коричневі сукні. Почувши мої кроки вона повернулася і мої сумніви миттєво розвіялися.
- Я тебе ледь зміг наздогнати! – вигукнув я, - Що тут робиш?
На її лобі залягла глибока зморшка і вона приклала палець до своїх блідих губ, наказуючи мені мовчати.
- А, ти мабуть шпигуєш для своєї клятої матінки, - прошепотів я.
Крики в наметі сталі голосніші. Вольфганг з Есфірь почали сперечатися згадуючи не злим тихим словом королеву крадіїв. Цікаво, чого це вони її згадали? Бліде обличчя Луїзи напружилося, але досі виглядало, як глиняна маска. Дівчина округлила очі, взяла мене за руку і відвела трохи далі від намету.
- Ми збиралися зустрітися сьогодні, але так вийшло, що я не зможу сьогодні. Може перенесемо на завтра?
Вона приклала свій вказівний палець до моїх губ, подивилася в мої очі і щось прошепотіла. Я не почув нічого з того, що вона сказала. Її слова змішалися з нічним вітром та гулом натовпу. Холодні сірі очі дівчини вдивлялися мені в душу. Спокусливі, мінливі, як хмари над піками Черлених гір. Такі ж пронизливо холодні та недоступні. Паперові ліхтарики виблискували в них золотавими краплями. Мене закрутило і потягнуло вглиб, ніби у чортів вир, куди заманюють русалки необережних хлопів, які вирішили купатися з ними в річці у ніч проти рівнодення. Я затамував подих і, здається взагалі забув, як це робиться. Десь в темряви почувся легкий дзвін і промайнула велика тінь. Дівчина теж це помітила. Вона швидко прибрала палець, залишивши лише пам’ять про його дотик на моїх вустах, і втекла за ріг намету, розчинившись в повітрі. Я провів руками по губам, воліючи запам’ятати її солодкий аромат нічних квітів.
- Що ти тут робиш, жоваді? Ти наче повинен був проводити панянку до арени, - сказав Жакері, виходячи з темряви, - З ким ти тут розмовляв?
- З дівчиною! А що не можна? – видихнув я, зрозумівши, що нарешті згадав, як це робити.
- З якою дівчиною? – не зрозумів рон і розвів руками,.
- Ти мене переслідуєш чи як?
- Не я керую дорогами, які зводять і розводять людей. Ти в моєму таборі, жоваді. То може, це ти мене переслідуєш?
- З якого це дива? – обурився я.
- Не знаю, може ще щось хотів сказати. Ми ніби не договорили.
- Чому ти називаєш мене «жоваді»? Що це означає?
- Ви, діти долини, зовсім не знаєте ронської, - похитав головою хлопець, - Ми так називаємо воїнів долі, які борються за світле майбутнє.
- Звідки ти знаєш, що я народився в річковій долині? Акценту в мене наче вже давно немає, – зацікавлено спитав я. Жакері розсміявся і наблизився до мене.
- Річ не в твоєму акценті. Від тебе пахне прісною водою.
- Зараз від мене може тхнути тільки кінським потом, - розсміявся я.
Хлопець встиг переодягнутися в концертний костюм. Яскраво червоний блискучий жакет, ніби став його другою шкірою. Він був повністю увішаний сталевими ланцюжками, які дзеленчали при ходьбі, як маленькі дзвіночки. В руках він тримав хвацький капелюх оздоблений чорним курячим пір'ям та невеликими золотими ріжками.
- Що це в тебе таке?
- Мій кашкет для виступу, - він підняв руки і показав його на ближче, - Це повинен бути секрет, але якщо ти вже тут, то чого ховати кота в мішку. Ми сьогодні на арені зобразимо битву богині з силами темряви.
- Зугарний демон з тебе вийшов, - розсміявся я, зрозумівши його сценічний образ.
- Звісно, ще й найгарніший, - хлопець натягнув на свою розпатлану гриву капелюх і скорчив кумедну лиховісну гримасу, - Це була ідея Вотаме. Вона гадала, що тоді до нас нарешті почнуть нормально ставитися святоші.
- Вона не дарма тобі відвела цю роль.
Для виступу він розпустив коси на голові і зняв бронзові брязкітки. Густа борода та скуйовджене волосся робило його дуже схожим на когось з представників нижніх світів. Принаймні, як їх малюють на гравюрах та оспівують барди.
- Навіть ім’я мені придумала – Белял, чи якось так. А з якою дівчиною ти тут розмовляв?
- Я познайомився з нею в Червоному замку, - забелькотів я нерозбірливо, - Вона обробила запалення від твого татуювання, в потім я запросив її на сьогоднішній виступ, але випала моя черга охороняти Летицію, і все накрилося, і тут я побачив її в натовпі.. Ти не проти?
- Тихіше, тихіше, жоваді. Чого я маю бути проти? Це добре, коли люди приходять на наші виступи. Більше людей - більше грошей. Чого ти так нервуєш? Я просто нікого поруч з тобою не побачив, ось і все.
- Він бреше? Чи глузує з мене? – подумав я, - Луїза знаходилась на тому місці, де зараз стоїть він. Як її було не помітити?
Карі очі хлопця дивилися у мої і грали золотавими іскрами в мерехтливому світлі ліхтарів. Щось було не так, але я не розумів, що саме. Раптово полог намету відкрився і з нього визирнуло обличчя Вольфганга.
- Так це ви тут кричите? Я нічому не завадив, хлопці?
- Як же ти не вчасно, різноокий, - подумав я, стиснувши кулак, - Ще ніколи в житті я двічі за день не роздумував: дати людині в пику чи подякувати. Тим паче, це ніколи не стосувалося однієї і тої самої людини, - але в голос пробелькотів, - Це Жакері. Той рон, що мене врятував в пустці. Ну, ти знаєш, я розповідав сьогодні.
- Ти встиг розповів про мене своїм друзям? Це вже прогрес, – посміхнувся хлопець, і протягнув руку алхіміку.
- Вольфганг, - той потиснув її і примружив очі, - Здається мені, що тебе всі шукають, щоб почати виставу. Судячи по костюму, це тебе називають кудлатим демоном.
- Мео, граце, сь’йоре. А ти мабуть той алхімік, котрий буде робити вогняне шоу? - він зняв шляпу і зробив короткий уклін, - Якщо люди впізнають, значить образ підібран правильно, еге ж? Побачимося на арені, хлопці!
Він прискіпливо глянув на мене, стрімко розвернувся і покрокував за ріг намету, звідки і прийшов. Я проводив його червоний плащ та перевів важкий погляд на Вольфганга.
- Що? – не зрозумів хлопець.
- Нічого, - прошипів я крізь зуби, - Тобі треба дзвіночок повісити на шию, щоб не підкрадався до людей.
- Так я і не підкрадався, - розвів руками хлопець, - Я спочатку подумав, що тут хтось підслуховує. Ще й в наметі так пахощами тхне, що я вирішив трохи ковтнути свіжого повітря і роздивитися хто тут вештається.
- Роздивився? Молодець. Тепер пішли дивитися виставу.
- Не можу, ще треба до вогняного шоу готуватися. Мені сьогодні нагадали, що офіційно, я тут саме для цього. Ще побачимося, - глибоко позіхнув, він махнув мені рукою і опустив тканий полог намету, залишаючи мене на самоті з думками у темряві сутінків.
Пробираючись крізь щільний натовп до арени, я не міг викинути з голови Луїзу. Те що я віслюк і скоріш за все попалив її, коли вона шпигувала для матінки, я вже зрозумів, але щось було не так. Навіщо шпигувати за молодою ронської жрицею? Ігуменя її підозрює? Щось з Луїзою було не так, але що саме? Якась думка кружляла в голові, проте я ніяк не міг її вхопити за хвіст.
- Чого став, як запліснявілий? Заходиш чи як? – пробасив мені в пику вартовий, і я зрозумів, що вже декілька хвилин застиг біля трибун, розбираючись в своїх думках.
В темряві ліхтарів здавалося, що натовп заполонив собою не тільки торгівельну площу, а і весь простір до Черлених гір. Бургомістр поправив каптан із круглим стоячим коміром, махнув оркестру та підвівся. Труби тріумфально загуділи, забили барабани. Пан Де Гійяр вийшов, щоб оголосити промову. Лі підсіла до мене і тихо промовила:
- Де ти вештався? Я тебе кликала.
- Побачив Луїзу і вирішив привітатися, - розчаровано видохнув я, - Якось все неправильно в нас пройшло.
- Луїзу? - здивовано вигнувши брови перепитала дівчина, - Я була в монастирі сьогодні. Вона не з’явилася до ігумені з доповіддю, мені прийшлося самій все пояснювати. Та ще розмова вийшла, я тобі скажу.
- Дивно, я гадав, що вона шпигувала за новою ронською жрицею для матінки.
- Навіщо? - незрозуміла дівчина, - При нашій розмові, Маджері ні разу не згадала про кочівників. Більше тлумачила мені про перевертнів, демонів та стихії. Вона доволі загадкова особа. Хто знає, що в неї на думці?
- Яких ще демонів? – не зрозумів я.
Її відповідь поглинув гул натовпу. Зрозумівши це, вона мовчки протягнула мені сірий кулон з ледь помітним блакитним блиском. Впізнавши амулет з загадкового каменю, я округлив очі.
- Я думав, що він зник разом з димчастою потворою! Де ти його взяла? – прокричав я, але дівчина показала жестом, що не чує мене.
І я її розумів, бо сам себе погано чув через крики натовпу. Бургомістр був сьогодні небагатослівний. Про що він казав, я не слухав, але коли пан продемонстрував вишукане намисто з сяючих сліз дракону, натовп азартно заревів.
- Цей приз – символ початку нової ери для Шарту! Тільки кращій з лицарів зможе здобути цю коштовність, коли переможе на турнірі, - він ковтнув трохи повітря та продовжив, - Але спочатку, наші гості зі столиці влаштують для вас запальну виставу. Прошу привітати, для вас сьогодні виступає «Чорна пава»!
Натовп заревів, аплодуючи кочівникам, що почали виходити на арену. Четверо чоловіків були загорнуті в полум’яно-червоні плащі. Вони стали правильним прямокутником і чогось чекали. Загриміли барабани. Своїми стуками вони відбивали серцевий ритм, нагнітаючи атмосферу. В такт барабанів, кожен з чоловіків почав бити правою ногою об бруківку і щось голосно вигукувати. Хвилююче відчуття небезпеки розливалося по торговій площі широкими хвилями, стаючи сильнішим з кожним ударом. Раптово щось спалахнуло на протилежному краю трибуни та арену затягнуло густий жовтим димом. Барабани змінили ритм, стали бити швидше та загрозливіше. Серед натовпу пройшовся переляканий гул. Летиція затулила вуста розшитою хусткою. Я клянусь, що відчув, як поруч на лаві невпевнено сіпалась Лі.
З диму вийшов кремезний чоловік в червоному жупані. Зараз він був майже не схожий на того усміхненого Жакері, який мене врятував. Без ознак будь якого лицедійства він грізно всміхався. Дідько! Якщо б це бачив Гийом він би точно зацінив. Його разюче-червоний плащ розвивався під вітром і мерехтів у вогні смолоскипів. Голову прикрашав той самий капелюх з золотими рогами, а в рукав тримав батіг, до кінця якого була прив’язана тендітна дівчина. З силою він тягнув її на арену, як бранку, періодично смикаючи, через що вона перечіплялася і падала. Натовп обурено загудів.
Біло-блакитне вбрання Ежен було зшите з легкою, ніби хмаринка, тканини. Багатошаровий пишний подол походив на ніжні пелюстки півонії. Дівчина на арені страждала від знущань, не ховаючи сльози.
Дотягнувши її до центру, він останній раз потягнув за батіг і вона впала на землю долілиць. Кожен з чотирьох чоловіків, які до цього просто стояли вибиваючи ритм, розпахнули свої плащі. Голі торси ронів були розписані червоними та жовтими фарбами, зображаючи полум’я. Вони витягли батоги та почали бити ними дівчину. Звичайно, вони попадали тільки поруч з нею, але вона корчилася та кричала, ніби удари були справжні. Жакері оскаженіло реготав, аж мурахи бігли по шкірі.
- Що вони роблять? Це треба зупинити! – вже з неприхованим жахом вигукнула донька бургомістра, споглядаючи на цю химерну картину. Натовп, ніби почувши її, обурливо загомонів.
- Не бери дурного в голову, - махнула рукою Лі, - Це з другої частини книги «Причастя». Моя улюблена частина, коли богиня вперше звільнилася від кігтів темних посланців. Почекай трохи, зараз вона почне віджигати.
Барабани замовкли і арена занурилася в мертву тишу. Щось засвистіло і в небі спалахнув блакитно-зелений вогонь. Натовп спочатку закричав, але майже одразу звуки переляку перейшли у вигуки захоплення. Я затамував подих. Серед оксамитово-чорного неба розквітали зелені та сині айстри. Їх гострі вогняні пелюстки розрізали нічну темряву, освітлюючи площу. Іскри сипалися на землю, але нічого не підпалювали. Одна з таких приземлилася біля моїх ніг і ще довго не згасала. Відкидаючи кольорове сяйво, вона стала схожою на амулет, який я тримав у руці. Дивина, та й годі! Мабуть, це і є те вогняне шоу, яке повинен був влаштувати алхімік.
Але я помилився. Іскри все-таки дещо підпалили. Верхні шари сукні Ежен, яка грала всевидючу богиню, яскраво спалахнули. По натовпу знову прокотився гул жаху.
- Вона ж зараз згорить! – крикнула Лі, підводячись з лавки.
Але дівчина на арені цього ніби не помічала. Десь тихо заграла флейта. Її чаруючі звуки наростали, стаючи гучніше. До неї доєдналася гітара, вистукуючи своїм різкими акордами ритм. На арені коїлося щось неймовірне. Дівчина почала крутитися, як дзиґа. Палаюча сукня відкидала іскри, захищаючи її від демонів. Ніжно-блакитна тендітна півонія перетворилася на вогняну чар-квітку, яка могла все спалити на своєму шляху. Натовп зрадів цьому перетворенню та несамовито закричав. Чоловіки, які грали демонів відсахнулися від неї, але продовжили бити батогами. Дівчина натомість зняла з себе пояс, підняла руки вгору і він спалахнув. Вогняним метеликом, вона порхала від одного кривдника до іншого, наносячи удари вогнем у руках. «Демони» покидали на землю свої батоги і почали ухилятися, стрибати один через одного, ставати на руки, робити колесо та сальто назад. Трибуни аплодували підтримуючи богиню.
Головний «демон» Жакері, скинув свій плащ, залишившись в оповитому сталевими ланцюгами жакеті. Гори м’язів перекатувалися під його шкіряним костюмом. Швидкими рухами він відчепив від себе ланцюги і почав обертати ними перед собою з несамовитим завзяттям, як це роблять з шаблями. Кінці ланцюгів спалахнули факелами і народ знову загудів. Брат і сестра грали з вогнем, і він не обпікав їх. Вони атакували один одного, ухилялися, робили фінти, падали долілиць і знову підіймалися. Ніколи такого не бачив. Їх рухи зачаровували, що не можливо було відвести очей. Летиція дивилася на них з сумішшю жаху і захоплення.
Евжен, в ролі богині, нарешті нанесла переможний удар «демону» Жакері. Він впав та покотився по землі. Інші «демони» підбігли до нього, схопили за руки та почали відтягувати до паркану. Ще раз щось спалахнуло, арену затягло синім димом і коли він розвіявся, їх вже не було. Натовп несамовито кричав, кидав букети квіти, та дрібні монети. Дівчина, одним рухом відстібнула палаючу тканину, залишившись в короткій кольоровій спідниці. Лі штурнула мені ліктем та вказала пальцем на арену, проте я і сам вже побачив. На ніжках танцівниці блищали обшиті бронзовими монетками чобітки.
Загриміли труби. «Демони» повернулися, стали поряд з «богинею» та всі разом зробили чотири глибоких уклони, по одному на кожну сторону світу. Пан Де Гійяр особисто потиснув руку кожному з ронів та нахилившись, клюнув носом руку Евжен. Навіть звідси було видно, як її щоки почервоніли. Хлопці зняли свої рогаті капелюхи та вибігли на трибуни, збираючи дрібні монетки від вражених глядачів. Дівчина підняла букети квітів, ще раз вклонилася та зникла за парканом.
- Цього вечора ми всі побачили щось дійсно неймовірно! – прокричав він, аплодуючи, - А тепер, від міфічних битв перейдемо до справжніх!
Труби знову тріумфально загриміли і перша пара лицарів з’явилася на арені. Лі смикнула мене та вказала на рукою на лицарський тент. Серед натовпу височіла розпатлана голова Гийома, який все таки вирішив одягти свої обладунки, десь роздобув меча та про щось весело розмовляв з алхіміком.
- Переглянеш за нею? Я на хвилинку відлучуся, – спитав я на вухо в Лі, вказуючи на доньку бургомістра. Дівчина закотила очі але кивнула, вказавши на медальйон, який я досі тримав в руці.
- Точно, дякую, - моргнув я їй і попрямував поспілкуватися з другом. Думаю, час обговорити з ним його вчинки і розставити деякі крапки на «ї».
В лицарський тент мене пропустили без вагань, або через мій червоний плащ з гербом бургомістра, або через розгнівану пику. Гийом стояв до мене боком, уважно вислуховуючи Вольфганга. Я стрімко підійшов до нього і штовхнув:
- Ти пропив останні мізки?
Не очікуючи цього, він похитнувся, але не здвинувся з місця.
- Ще щось хочеш сказати? – спокійно спитав лицар.
- Так, я багато чого хочу сказати! – випалив я, дивуючись, чому ця наволоч така спокійна, - Життя остогидло і ти почав шукати швидкої смерті?
- Ну, я ж живий. Мабуть нарешті пішла фартова карта, – він спробував посміхнутися, але свіжа рана на обличчі перетворила його усмішку на гримасу, - А чому це всіляким ронам можна, а мені ні?
- Не треба його вплутувати в нашу розмову! Він врятував мене в пустелі, коли нікого не було поруч. А ти п’яний, як чіп поперся штурмувати захищену фортецю! Відчуваєш різницю?
- Наступним приготуватися! – скомандував глашатай.
І справді, поки ми лаялися, наречений Летиції переміг якогось вельможу в золочених латах і відсалютував натовпу. Гийом напялив на голову шолом і взяв в руки зброю.
- Що, сокиру свою в шинку в залог залишив і тепер треба згадувати, як тримати меч? – не втримався я від іронії.
- Навіщо ти так з ним? – спитав Вольфганг, - Я взагалі вас обох врятував, так що можете заспокоїтися і просто подякувати.
- Знову цей усюдисущий алхімік. Скільки можна влазити в мої справи? - подумав я, і гаркнув, - Стулися! Розмова тебе не стосується! Що ти тут взагалі робиш? Це тент для лицарів.
- Не розмовляй так з ним. За кілька днів, він врятував нас обох і взагалі нормальний хлоп. Він не винен в твоєму поганому настрою, - насупився Гийом. Я голосно розреготався йому в обличчя.
- Завів собі нового друга? І пару сотень років не пройшло. Невже почав вчитися довіряти людям?
- Принаймні мій новий друг спілкується зі мною не через те, що йому від мене щось потрібно, - похмуро кинув мені лицар, закрив забрало на шоломі і під крики трибун пішов починати поєдинок.
- Що ти там пронявчав? А ну постривай! – крикнув я лицарю, який широкими кроками прямував до центру арени. Я повернувся до Вольфганга, який весь цей час стояв поруч мовчки, - Про що це він?
- Самі розбирайтесь. Як ти і сказав, це не моя справа, - відмахнувся від мене алхімік, а потім вдивився в мої очі і спитав, - Ти себе нормально почуваєш?
- Краще не буває! - вигукнув я, - А що?
- Нічого, зіниці сильно розширені. Ти випадково нічого не вживав?
- Я схожий на нього? – я махнув рукою в сторону арени, де Гийом надирав зад якомусь солдату.
- Якщо чесно, то трішки так. Пий побільше водички, - він махнув мені рукою та зник у натовпі.
Всі розійшлися, мабуть і мені треба повертатися. Лі точно на мене вже зуб точить. Я думав лише нагримати на нього, як в старі добрі часи, але якось розмова не склалась. Сьогодні точно не мій день. Клятий алхімік! Вже втретє за вечір він сує свого носа в мої справи.
- Де ти вештався? – прошипіла Лі, яка раптово з'явилася бозна звідки, - Ходімо швидше, зараз почнеться головний бій!
- А ти де була? – спитав я, слідкуючи за нею до ложі.
- Також подружку побачила, от тільки привітатися не встигла.
Волосся дівчини було трохи скуйовджене, а щоки залиті рожевими рум’янами, ніби вона оббігла декілька разів площу.
- Хто тоді з Летицією, якщо ми с тобою тут?
- Дід Піхто. Нічого з цією кралею не трапиться. Вона на очах у сотні людей, поруч з рідним батьком та десятками вартових. Якось протримається кілька хвилин без нас.
Вона виявилася права. Здавалось, що донька бургомістра навіть не помітила нашої відсутності та аплодувала Гийому, який піднявши меча вгору повертався в тент. Іншого лицаря виносили з поля битви на ношах.
- Цех хлопець такий вправний мечник! – збуджено прокричала Летиція.
- А як він махав своєю зброєю! – захоплено закивала її матір і декілька разів махнула в повітрі своїм складеним віялом, імітуючи удари мечем, - Я ще ніколи такого не бачила!
- Була б я трошки молодше, точно би забрала його з собою в Акритус, - замріяно промовила Ева, яка тишком-нишком пробралася ближче до трибун і зайняла моє місце.
- Трошки? Він тебе в сини годиться, - пирхнула їй у відповідь Ленор, - І взагалі, ти останній сором втратила? Твоя донька його благословляла на битву. Як можна у власної кровинки відбивати такого файного хлопа?
- Я на нього не претендую, - Лі скривила обличчя, закотила очі і сіла поруч Летицією, - Матінко, він весь ваш, якщо бажаєте.
- Одразу видно, що молодь нічогісінько не розуміє у справжніх чоловіках, - похитала головою Ева.
- Не чіпай дитину, - обірвала її Ленор, - Не дарма я з першого погляду помітила, що вона не в тебе пішла. Ти навіть в молодості нічого в них не розуміла.
- Я що помер і потрапив в світ де Гийом не тільки схопив птаха удачі за хвіст, але й став героєм жіночих мрій? Наскільки я пам’ятаю, то ще тиждень тому, менше ніж за десять срібних на нього навіть дивитися ніхто з дівчат в районі червоних ліхтарів не хотів.
- Рудий, ти також нічого, але цей лицар точно має чималу харизму, - промовила Евтропія, не зводячи очей з лицарського тенту.
В мене вуса встали дибки: - Я що в голос це сказав? Чи ця стара шкапа думки вміє читати?
- Сідати будеш? Чи образився, що я тебе з ним порівняла?
- Я краще постою, - мугикнув я, потупивши очі.
- Правильно, - вона кивнула, та поглянула на мене, - Тобі все одно скоро виходити.
- Я не приймаю участі в турнірі.
Богине, ну скільки можна? Вона скептично поглянула на мене і заплескала в долоні, зустрічаючи наступну пару лицарів.
- Пані та па
