Спочатку:
На сторінку книги
Глава 22. П’ятірка мечів
Порада від карт: «П'ятірка мечей закликає визнати існування чинників, що обмежують нашу діяльність, і усвідомити, що, незважаючи на всю нашу рішучість, ми не можемо з власної волі змінити обставини. Одна з переваг дорослішання полягає в тому, що ви починаєте розуміти, що в житті не буває просто чорного та білого, а все в ньому постійно змінюється»
Промені сонця доторкнулися до моєї шкіри і від них стало спекотно. Вся ніч пішла на те, щоб зрозуміти від чого померла стара віщунка. Надія на допомогу від сім’ї місцевих алхіміків справдилася і мені залюбки надали в користування їх обладнання. Якщо бути зовсім чесним, то вони були в захваті, і від цього мені стало трохи не по собі. В мене ніколи не було учнів і в столиці моя робота вважалася доволі посередньою. Великих винаходів я ще не робив, значної теми для дослідів не було, і в основному я виконував замовлення по стандартним рецептам, допрацьовуючи їх на свій розсуд. І то, лише через те, що старі мікстури та еліксири цього потребували. Наука не стоїть на місці. По простому – я марнував життя, крутився як міг, щоб оплачувати оренду лабораторії, і жив надією, що колись мені випаде шанс себе проявити. Мабуть, ось він і є. Але, як завжди це буває, в такі моменти очікуєш чогось іншого.
Мірайя і Дієго на цю ніч стали моїми малими чарівними феями, які були готові виконати будь яку забаганку. Я навіть задумався, що коли повернуся в столицю, треба взяти собі когось в помічники. Вони наполегливо працювали разом зі мною до ранку, допомагали проводити досліди, мили колби, змішували інгредієнти, вислуховували мої висновки та домисли, і дозволили безкоштовно брати будь які алхімічні реагенти та матеріали в їх магазині. Під ранок мене майже силоміць змусили піти подрімати хоча б кілька годин, і вклали в кімнаті їх дядька. Тут я і прокинувся. Ті не довгі часи передсвітанкового напівсну принесли краплю забуття від усього, що коїлося вчора.
На зорі до мене прийшла кішка. Спочатку вона обережно принюхувалася насупивши ніс та примруживши вуха. Потім, наче визнавши за свого, почала тертися своїми кудлатими боками. Я підглядав за нею одним оком, роблячи вигляд, що сплю, щоб не злякати. Кішка була гарна, з димчатою шерстю. На її лапах були плями, які нагадували браслети, а на шиї, плечах і стегнах — розімкнені кільця. Звірятко мало різні очі, один був жовтий, а інший блакитний. Майже як в мене. Дивина та й годі. Вона покинула мене перед світанком, на останок облизавши мій ніс шершавим язиком.
У повітрі духмяно пахло сніданком. Мій шлунок забурчав, нагадуючи, що в ньому давно нічого не було. Швидкий перекус опівночі не рахується, бо то були лише яблука. Смажена яєчня з беконом і тушкованими овочами глушила запах хімікатів і спирту, що навіки застрягли в моєму носі. Так багато вночі я не працював вже багато років. Останній раз це було перед здачею екзамену на срібну печатку, щоб продемонструвати вченій раді свої вміння.
В двері тихо постукали, згодом ще раз, вже трохи гучніше. Зробивши чималі зусилля, щоб відшкребти себе з ліжка, я почав повзати по підлозі в пошуках взуття. Кімната була заставлена різноманітними рослинами в горщиках. Судячи з усього, вільну кімнату Мірайя використовувала замість оранжереї. На мою думку, тут тільки мавп не вистачало, які б лазили по ліанам, що заплели всі стіни та стелю. В бестіаріях їх зображували прудкими підступними створіннями, які жили на далекому сході.
Зібравши в купу листи паперу з висновками роботи, я спустився вниз. Магазин ще не відчинився, заспана Мірайя сиділа за столиком у внутрішньому дворі замислено роздивляючись свій невеликий садок. Вона палила люльку з чимось ароматним, та потрохи відсьорбувала з великої кружки.
- Я зробила тонік, хочете? - дівчина кивнула на ошатний глечик на столі, - Він абсолютно натуральний.
- Чому б ні, гірше мені від нього точно не буде, - відповів я і налив собі трохи напою, - Що це?
- Зробила зі своїх трав у саду.
- Він дивовижний! Це ваш власний рецепт? Вам треба його продавати!
Після першого ж ковтку рожевого напою, я відчув що в голові прояснилося, сон почав пропадати, а кров в моєму тілі побігла швидше.
- Я б залюбки, але не можу, - спокійно промовила вона, випускаючи з роту димні кола, - Це не затверджений рецепт, я не маю права його виставляти на прилавок. Якщо хтось дізнається, в мене віднімуть ступінь і тоді буде зовсім сумно.
- Розумію, - кивнув я, - Не пробували податися в велике місто та спробувати довчитися?
- Ні, немає грошей, щоб оплатити рекомендацію від когось вище нас по рангу. А без нього гільдія не допустить до вченої ради.
- Так. Самоучок в нас не люблять, - пробурмотів я, допиваючи в один ковток тонізуючий напій.
З дверей вийшов Дієго. Хлопець тримав у руках тарілки з ароматною їжею від якої йшла пара. Він поставив їх на перевернуту бочку, яка нам слугувала столом.
- Щось нове з’ясували, поки я готовив? – спитав він, і потягнувся.
Я пригнічено подивився на сяюче ентузіазмом обличчя молодика. Не знаю, як в нього це вийшло, але виглядати він настільки бадьорим, що здавалося, ніби і не працював з нами поруч всю ніч. В нього єдиного вистачило сил дожити до ранку, приготувати щось на сніданок і навіть збігати за свіжими яйцями на ринок. Просто золото, а не людина.
- Ні, - відповів я з набитим ротом.
- Дієго, пан тільки прокинувся. Дай йому нормально поїсти, - гримнула на брата.
- Я ж просив не називати мене паном, - промовив я, проковтнувши надзвичайно смачну яєчню, - Я не настільки старший за вас і не маю проблем з самооцінкою. Звіть просто на ім’я.
- Я саме так і роблю, - відповів молодик, - А ось сестра вас соромиться.
Дівчина кинула в брата ганчіркою і сховалася за чашкою з напоєм. Дієго розреготався та ретирувався в будинок, побоюючись майбутніх тумаків. Вони взагалі багато сперечалися, кричали та кидалися предметами, як зараз, але робили це без злоби чи агресії. Ронська кров давала про себе знати і потребувала давати вихід емоціям. Я глянув на зніяковілу дівчину і вирішив змінити розмову.
- Бачу, ти полюбляєш рослини. В тебе гарний сад і те, що ти зробила з кімнатою дядька, просто дивовижно.
- Так, є таке. Мама вчила нас травам, тільки нажаль цього виявилося замало, щоб їй вилікуватися.
- Не думала податися в травниці? Там і працювати простіше і еліксир свій зможеш спокійно продавати. Він заслуговує, щоб його побачив світ.
- І пустити пів життя та спадщину фелідаю під хвіст? Чи ви думаєте, що дівчина тільки квіти збирати може? - вона глянула на мене кислим поглядом і відвернулася.
- Та ні, я не це хотів сказати. Є багато жінок в алхімічній спільноті, і вони успішніші за мене, - забелькотів я, - Я мав на увазі, що так буде простіше реалізувати свій потенціал.
- Знаю, що простіше. В мене є близька подруга, вона зараз проходить практику в долині Черлених гір. Вмовляла мене долучитися. Казала, що майстри будуть битися за можливість взяти мене в учениці - відповіла вона та знову повернулася, - Я не можу залишити брата самого. Ви ж бачите який він?
Я поглянув на хлопця, який зараз шурхотів на невеличкій кухні за вікном.
- А що з ним? Ніби нормальний веселий хлопець, - не зрозумів я її слів.
- Отож бо і воно, що занадто веселий. Пропаде він без мене, - кинула дівчина, - Розум в нього є, але завжди якось не в ту сторону.
- По моєму, ти його недооцінюєш.
- Може й так. Знайти та купити рідкісні чи заборонені інгредієнти він завжди майстер. Але потім треба вирішувати його проблему з владою.
- Він знайомий з контрабандистами? – спитав я.
- Знайти їх не проблема в Шарті, а ось налагодити зв’язки, це не кожен зможе. Вічно вляпається в погану компанію, а мені його витягувати. Його б воля - він би бочками штампував любовні еліксири та продавав дурман-зілля на всю округу.
Я присвиснув. Ну, любовні зілля, це не така вже і проблема, навіть я такі замовлення робив по бідності, а ось дурман це вже поганенько. Хоча, якщо сильно пригадати, і цим я трохи колись грішив.
- Цікаво, як він знайшов підхід до місцевої королеви крадіїв? Серйозна жінка, мав честь з нею зустрітися.
- Нічого складного, він спав з нею. Правда, вона тоді ще не називала себе королевою. Можете запитати в брата. Ви явно йому сподобалися і це базікало вам в красках все розповість.
Вкотре за сьогодні покривившись на звернення «ви» і подякувавши дівчині за тонік та розмову, я залишив її у дворі і пішов до Дієго. Хлопець мив посуд та насвистував якійсь прилипливий мотив.
- Як вам моя яєчня? Я добавив трохи шафрану, вирішив відтінити смак.
- Шафран? Його навіть в столиці майже не знайти. Звідки він в тебе?
- Шарт не таке вже і провінційне місто, як здається на перший погляд. Тут можна дістати майже будь що, аби були зв’язки, - посміхнувся мені юнак і відкусив шмат персика.
- Будь що, кажеш. Мене запросила на чай місцева королева крадіїв. Чув, що ви добре знайомі? – я посміхнувся йому у відповідь. Хлопець захекав і подавився фруктом.
- Сестра вже на мене поскаржилася? Я з Фіорою більше ніяких справ не маю. Тим паче, в неї зараз інший фаворит.
- Фіора? Гарне ім’я, так ніби називають маленькі польові квіти.
- Так, але не в цьому випадку, - прохекав хлопець, випльовує шмат персика - Фіора, це одна з жаргонних назв рапіри. Її батько був родом з півдня і мав специфічне почуття гумору.
- А що за новий фаворит? – зацікавився я на кого проміняли цього красеня.
- Якийсь мосьпан зі столиці. Вона потайки з ним зустрічається в поселенні каменярів.
- І давно вони разом?
- Десь місяць, може два, - хлоп знизав плечима, - Мабуть він дуже багатий або при владі, бо вона за ним бігає як собака за кісткою.
- Її варто остерігатися?
- Іншим – однозначно, вам скоріш за все ні. Фіора складна особистість, але вона слідує законам і не буде чіпати алхіміків. Їй легше з вами домовитися. Я думаю, що саме це вона і надумала робити, якщо сама вас знайшла і запросила на чай.
- Домовлятися? Цікаво з якого приводу.
Хлопець лише похитав головою. Подякувавши йому за смачний сніданок, я пішов на двір вмиватися. Вода в бочці була приємно прохолодною і мала солонуватий присмак. Волосся ще не звикло до тутешньої спеки і підсоленої води, і постійно було жорстким, як солома. Я змастив його пахучою олією, яку знайшов в банці на кухні, і зализав неслухняні кучері назад. Олія виявилась з добавками сальвії і чогось солодкого та пряного, явно південного походження. Незвичайний запах, в цих краях можуть здивувати.
- Сонце смажить прямо з самого ранку. У вас завжди так в цю пору року? - спитав я в дівчини.
- Зазвичай в нас прохолодніше, - промовила вона, миючі котячу миску від засохлої їжі, - На свято першого колосу, іноді такі холодні ночі, що запалюємо каміни. В цьому році літо не хоче покидати Шарт.
- Мені здається, що я сподобався вашій кішці, - промовив я витираючи голову рушником.
- Наша кішка? Ви її бачили? – спитала дівчина здивовано, - Тоді чому вона нічого не їла?
- Вона приходила до мене перед світанком. Дуже гарна дівчинка.
- Ну, хоч вночі приходить, а то її вже декілька тижнів не видно.
- Може сезон такий? Думайте позитивно, – посміхнувся я.
- В сусідів теж коти пропали. Через це пацюків розвелося тьма-тьмуща. Приходиться готувати на продаж втричі більше отрути.
- Ось, вже відчуваю нотки позитива. Більше покупців – більше грошей.
- Одразу видно, що ви з великого міста, - тихо промовила Мірайя, - Ви пам’ятаєте яка хвороба може прийти з пацюками?
Я прикусив собі язик і згадав наслідки чорного дихання смерті, яке вирувало в моєму дитинстві по всій країні. Сотні мертвих тіл спалювали кожен день. Іноді ще не мертвих. Іноді разом з домами. Жахливе видовище.
- У вас є всі інгредієнти для ліків? – спитав я вже більш уважно.
- Ви ж знаєте, що є. Це обов’язок кожного алхіміка завжди мати все необхідне для цілющої есенції, - відповіла дівчина відбираючи в мене рушник, - І відсоток смертності при її використанні ви також знаєте, - вона повісила рушник сушитися і принюхалася, - Ви що, взяли олію Дієго?
- Вибачте, - забелькотів я, - Вона стояла на кухні, а мені чимось треба було волосся привести в порядок. І я подумав, що трохи олії допоможе.
- О, та ні, не вибачайтесь! Мені не олію жалко, а всіх інших. Він її використовує при особливих зустрічах. Там афродезіаків стільки, що коня може збити з ніг, - засміялася вона. Я почервонів, зрозумівши чому олія мала такий дивний запах, і почав інтенсивно мити голову в бочці.
- Не картайте себе. Дієго справжній художник в цих справах. Те що ви не зрозуміли одразу склад – нормально. Я теж не завжди розумію всі його рецепти, хоча вони готуються на моїх очах.
Так, цей хлопець і справді не промах. Саме він допоміг мені розібратися, що вбило стару жрицю. Мій ніс вже не той і не зміг вловити нюансів. Найсумніше було те, що я сам використовував ці складові, тільки не разом і в не таких великих дозах. Єдиного, чого він не зрозумів, була слина фіолетової галюциногенної жаби з остова Ман-Піноа. Цей дорогий і рідкісний інгредієнт має тонкий аромат схожий на букет нічних фіалок та червоного ірису. Доставити його на континент в пробірці неможливо, бо слина висохне і втратить свої властивості. Єдина можливістю привезти її морем - це тільки разом з жабою. Теплолюбні амфібії не виживають в нашому кліматі і їм створюють спеціальні умови. Одна радість - вони швидко плодяться і тому загибель пари істот не суттєва. Якщо підсумувати, то стара жриця прийняла коров’ячу дозу екзотичного дурман-зілля і її серце не витримало. Принаймні, вона відійшла в інший світ з блаженною посмішкою на вустах, прибуваючи в солодкій дрімоті. Проте, смерть є смерть, як не крути.
За першим питанням постало друге – звідки галюциноген взявся? Я би подумав, що подібний еліксир може приготувати лише майстер, але якщо його зміг розкласти по компонентам хлопець з мідною печаткою, то скоріш за все я помиляюсь. У воді з графину дурману не було, тільки на склі розбитого келиха. Скільки їх було в тій кімнаті? Наче не менше двох. Якщо це випадковість, то кому знадобився такий міцний галюциноген? Кожен замок має свої секрети і спитати прямо не вийде.
З цими заплутаними думками я повернув банку олії на місце і ще раз перевірив волосся. Після довгого полоскання в воді стало трохи краще, але стійкий запах все одно залишився. Ну і пес з ним. На пічці вугіллям була намальована дівчина з кішкою на руках. Її було легко впізнати по виразному профілю та дивакуватих прикрасах на вухах. Чорна кішка з білою плямою на грудях, була ніби жива і здавалося - ось, ось стрибне на книгу, що лежала перед дівчиною.
- Я ж казала, що він справжній художник, - сказали мені в спину.
- Красивий малюнок. В хлопця талант, - підтвердив я, - Кішка взагалі я жива вийшла.
- Тільки вона зараз мабуть схудла, якщо майже нічого не їсть, але вам краще знати.
- В якому сенсі? – перепитав я, не розуміючи.
- Так ви ж самі сказали, що вона до вас приходила, - округлила очі дівчина.
Я глянув на малюнок. Товстенька чорна кішка з білою плямою зовсім не була схожа на граціозне димчасте створіння, яке відвідало мене вранці.
- До мене інша приходила, сіра, плямиста і струнка. І очі в неї були різного кольору.
- Гетерохромія, прямо як у вас, - мугикнула дівчина, - Тоді це не наша Аші. Може якась сусідська у вікно пробралася на запах їжі.
- Може, чому б і ні, - погодився я, - В мене не від народження різні очі, то наслідок буремного дитинства.
Тонізуючий еліксир дівчини творив справжні дива. Відчував я себе так, ніби проспав всю ніч, а не кілька годин подрімав на ранковій зорі. Остогидлий фіолетовий дуплет чекав мене саме там, де я його залишив - на столі в лабораторії. Натягнувши його, я твердо зрозумів, що пора одягтися у щось своє. Дієго був просто знахідкою, столи були чисті, пробірки вимиті, мої хаотичні записи про досліди були складені рівною гіркою сувоїв.
- Дієго! Де в Шарті можна купити щось пристойне з одягу і не за всі гроші світу? – крикнув я.
- Вам не пощастило, Вольфганг. Через ярмарок та весілля доньки бургомістра всі кращі швачки в місті зайняті, - відгукнувся хлопець, - Але якщо завітаєте до Клода і скажете, що від мене, то він щось вам підбере.
Молодик зазирнув в лабораторію і поглянувши на мене запитав:
- А чим вам цей не подобається? Доволі пристойно виглядає.
- Можу тобі подарувати, - пожартував я.
- Справді? Це буде для мене честь! – в нього заблищали очі, а я тільки розсміявся.
- Щоб це зробити, спочатку треба мати щось ще.
Пообіцявши повернутися за речами і купити продукти по списку, який мені вручила Мірайя, я покинув алхімічну лавку. Магазин одягу «Від Клода» знаходився десь на півночі вулиці. Добре, що не треба йти торговельною площею де стоїть табір ронів. Навіть не уявляю як кочевники сприйняли раптову смерть своєї жриці.
Не дивлячись на ранковий час, вулиця була повна людей. Крамниці вже відкрилися, жінки ходили з корзинками свіжою випічки та фруктів, торговці розкладали свої товари на прилавках, між ними снували всюдисущі дітлахи. Серед них промайнула жовта хустка вже знайомої мені дівчинки і я зрозумів, що мене не залишили без нагляду. Потрібна крамниця знайшлася швидко. Стара дерев’яна вивіска колихалася на вітру і обіцяла заморські тканини по кращім цінами. Її двері були зачинені. Я двічі в них постукав і за вікном з’явився похмурий чоловічий силует.
- Вибачте, пане, ми зараз не працюємо.
- Мені б лише пару сорочок купити і якусь куртку, - крикнув я, - Я від Дієго.
Двері відчинилися і на мене знизу вверх поглянув маленький чоловік в великому пенсне.
- Вам сюди не можна, - прошепотів він, - Краще йдіть, в нас дуже неврівноважений клієнт.
- Де той гном з моїми штанями? – пробасив знайомий голос з надр крамниці, - Я тут пів дня буду з голою дупою сторчати?
- Вибачте, - я протиснувся в крамницю, без церемоній відштовхуючи переляканого чоловічка. Він тихо щось забобонів, явно протестуючи, але не став чинити опір.
- Та кому твоя дупа потрібна? – крикнув я, - Їй ціна – чверть мідяка в базарний день! А в не базарний навіть безкоштовно ніхто не візьме і треба буде самому доплачувати.
З сусідньої кімнати спочатку з’явилася голова, а потім й весь лицар-велет. За ним буревієм пронісся Рікон і, гучно нявкнувши, потерся об мою ногу.
- Чого вишкірився? Рікон, ану вкуси його, бо багато базікає, - пробасив Гийом
Палуг подивився на хазяїна та прижав роздвоєного хвоста, але від мене не відійшов.
- Ах ти ж, шкура мала! Ти чого трешся об бозна кого?
- Я вже став бозна ким? – я вдавано округлив очі, - Швидко ж ти забув ту запальну ніч в монастирі.
- Панове, - прокашлявся маленький чоловік в пенсне, - Я вам не заважаю?
- Та ні, зараз я обійму цього хлопця, а ти давай, неси мої штані. – розпорядився лицар і надвиснувся на мене. Я запротестував і ледь зміг уникнути міцних обійм. Гарантій, що він мене не придушить, в мене не було.
- Стривайте пане, можна мені пару простих сорочок та якісь дуплет поміряти? – крикнув я в спину кравцю. Чоловік повернувся, змірив мене прискіпливим поглядом та пробурмотів собі під носа:
- Якійсь дуплет. Дієго рекомендує мене бозна кому.
Він вийшов з кімнати і ми залишилися з Гийомом не одинці. Ще був Рікон, але його вуха мені не заважали.
- Тут таке сталося, поки ми не бачились. За день не розповісти, - прошепотів я, - До речі, а що ти з собою зробив?
Я оглянув лицаря з ніг до голови. Борода була вичесана та поголена на південний манер, волосся підстрижене та зализано назад за допомогою якоїсь олії. Хоча чому якоїсь? Солодкуватим запахом вербени пропитався весь магазин. І в цілому вигляд лицаря був вже не таким диким та занедбаним.
- Ми ж запрошені на званий вечір, треба було привести себе нормальний вигляд.
- Тебе наче не запрошували, - відповів я, - Наскільки я пам’ятаю - ти повинен був працювати в полі.
- Ну, може і не запрошували, але це не привід не приходити, - посміхнувся Гийом.
- Ти вже перевіряв обеліск на пагорбах?
- Ні, якраз сьогодні збирався. Куди він від мене втече? Він же обеліск, - легковажно відмахнувся лицар.
- Аби ти від нього зміг втекти, - відповів я, - в Кальма це так просто не вийшло.
Гийом занепокоєно глянув на мене і мені прийшлося все розповісти. І про тіні, які вбили кобилу його друга, і про сяючі амулети, і навіть про новий образ Лі. В кімнату зайшов помічник кравця і притягнув корзинку з сорочками, пару дуплетів, куртку з тонкої світлої шкіри та кілька величезних штанів.
- З ним все добре? – тихо спитав він, проводжаючи хлопця.
- Так, його якійсь рон підлатав. Вже як новий і веде себе як ти, - відповів я надягаючи нову сорочку.
- Як я? Це як? – не зрозумів Гийом
- Не зважай, - я махнув рукою та вирішив не вдаватися в пояснення.
Мені з ним ще працювати і робота не здавалася безпечною. Як і розлючений від моїх відвертих коментарів лицар.
- Мені потрібна твоя допомога сьогодні по обіді. Запланована дуже непроста зустріч.
- З ким? – зацікавився він, натягуючи ошатні розшиті сині штани.
- Місцева королева крадіїв запросила на обідній чай. Я трохи порозпитував, з цією особою треба бути обережним. Не подобається мені її інтерес.
- Королева крадіїв кажеш? – насупився лицар, - Ти звернувся по адресі, я до таких колись мав особливий підхід.
- Її серце вже зайнято, - посміхнувся я, - Кажуть, що вона без тями закохана в якогось приїжджого пана з поселення каменярів.
З сусідньої кімнати висунулася голова маленького чоловічка і він прошепотів нам:
- А я знаю, хто оселився в цьому селищі. Його кравець в мене купував тканини для свого володаря.
Те що Клод підслуховує нашу розмову, я зрозумів вже давно. Його тінь маячила в дверному отворі і він емоційно позіхав в деякі моменти розповіді.
- І хто це? – запитав я.
- Якщо заприсягнетеся швидко залишити мою крамницю, то скажу. Я весь ранок витратив на вас, а в мене купа не виконаних замовлень, - поскаржився він. Ми з лицарем переглянулися і я погодився.
- Це граф Де Сіз, і йому сподобалися мої тканини, - захоплено промовив він, дивуючись нашим не розуміючим поглядам, - Той самий Де Сіз, фінансовий радник корони.
Я присвиснув. Нічого собі. В Шарті що, медом помазано для всіх видатних осіб нашого чималої держави?
- Стійте! – згадав я, - В його кареті повинна була їхати Лі до Червоного замку. Ре Отін казав, що він живе в його порожньому маєтку в місті!
- Ре Отін тут? В Шарті? – не на жарт перелякався чоловік.
- А ви і його кравця знаєте? – здивувався я.
- Бережи мене богиня від таких знайомств! – вигукнув він та осяяв себе знаком Ув, - Ви що, про нього нічого не знаєте? Хлопці, чесне слово, з якого глухого села ви приїхали?
- Ніколи не цікавився плітками, якщо вони не стосувалися моєї роботи чи клієнтів, - збрехав я.
Насправді я багато чого чув про герцога Білої Айстри, але цікаво було почути його думку. Кравець наблизився до нас і таємниче прошепотів:
- Сивий кардинал, це прізвисько яке він обрав сам, а позаочі його кличуть - кардинал Біла Смерть. І будьте певними, всі історії про його злодіяння – чиста правда. Він безжалісний, немов сталеве лезо, яке ріже вас на шматки, немов холодний вітер, який заморожує нутрощі, аж поки іскра життя не згасне в очах.
Як на мене, розповідь вийшла занадто драматичною, проте в цілому я був згоден з мальовничим описом. І так зрозуміло, що сивий ще та паскуда і краще його обходити стороною. Я задумався і загадав останні карти таро, що встигла перед раптовою кончиною викласти на стіл стара віщунка - Маг і Смерть. Добре, що я зайшов саме в цю крамницю.
- Звідки ви все це знаєте?
- Купці багато мандрують країною і я даю їм знижку за цікаві історії та плітки. І їм вигідно зі мною працювати, і мені подобається знати, про все в королівстві.
- За нашу підслухану історію яку знижку дасте? – спитав я. Кравець забігав очима та пішов густим рум’янцем.
Розплатившись за нові речі і вибивши непогану знижку, ми вийшли на людну вулицю.
- Давай зайдемо в крамницю навпроти, - сказав лицар, - Треба дещо перевірити.
- В цю? – здивовано сказав я, дивлячись на лавку з прикрасами “Жаклін”.
- В будь яку, аби з неї було добре видно це ательє. Мені цікаво, як швидко і кому нас здасть цей вертлявий тип.
Оцінивши влучну думку і хвилину подумавши, я вирішив зловити двох канарок одним силком. Пора нарешті почути експертну думки з проводу камінця, якими нас люб’язно забезпечив пан Ре Отін.
Лавка була не така вишукана, як в столиці. Замість пажа, який галантно посміхався та відчиняв двері, стояв похмурий гладко поголений охоронець з люлькою в зубах. Він похмуро глянув на Гийома і насупився, побачивши його короткий меч.
- Шановні, залиште будь ласка зброю, якщо хочете зайти, - пробасив він, видихаючи дим з носа.
- А то що? – задиристо спитав лицар.
- Гийом, віддай йому меча, будь ласка, - попросив я, - Нам не треба неприємностей.
Лицар заскрипів зубами, мовчки відстібнув короткий меч та передав його громилі. За прилавком сиділа доволі не молода жінка з моноклем і щось малювала на шматку пергамента. Почувши дзвіночок над вхідними дверима, вона підвелася та привіталася.
- Чим можу допомогти панове? Шукаєте щось особливе?
- І так, і ні. Потрібна ваша професійна консультація.
- Без проблем, рахунок на оплату надіслати у вашу гільдію?
- Ні, я одразу розрахуюсь і якщо можна, то ваша думка потрібна прямо зараз.
- Як пану буде зручно, - погодилася вона, - З чим мені треба працювати?
Я витяг колбу із загадковим сірим камінцем і виклав його на прилавок. Вона запалила яскравий ліхтар на риб’ячому жирі, поклала амулет під збільшувальне скло і почала його перевертати пінцетом , роздивляючись відблиск.
- Де ви його взяли? – задумливо спитала вона.
- Це подарунок від друга, - сказав я не задумуючись. Зручна відповідь - і правда, і не дуже.
Вона підняла брови і зацікавлено поглянула на лицаря.
- Не від цього друга, - поспіхом уточнив я.
- Це добре, що пан має багато друзів, - посміхнулася вона, - Я розумію, чого ви його принесли, але мені спочатку цікава вашу думка. Ви ж той приїжджий алхімік зі столиці?, - я їй кивнув, - Якщо вас запросив бургомістр, то у вас значна ступінь у гільдії. А отже в мінералах маєте розбиратися не гірше за мене. Друг який вам його подарував, це випадково не Дієго?
- Ви думаєте, що він міг мені подарувати камінь закоханих? – відповів я питанням на питання.
- Я думаю, що в Дієго багато різних вподобань і він не завжди може втримати застібнутими свої штанці. Ще я чула, що він багато часу проводив в чайній мадам Моро. Але ж ви точно знаєте, що це не простий камінь закоханих, – пронизливо глянула на мене жінка, - Якщо б це було так, то ви би до мене не завітали.
- Ви дуже кмітлива, - погодився я.
- Як для жінки? – вона криво мені посміхнулася.
- Як для людини, яка бачить вперше мене і цей амулет, - спокійно відповів я, - Камінь тільки зовні схожий на простий адуляр, але я не настільки обізнаний в деталях, щоб дати йому належну оцінку. Мій срібний ступінь справді дає можливість розбиратися в мінералах та коштовному камінні, проте мої знання поруч з вашими і рядом не стоять.
Злотарниця кивнула. Посмішка та вигляд дали зрозуміти, що моя відповідь її задовольнила.
- Я спитала про його походження не просто так. Ви праві, він тільки на перший погляд здається адуляром. Ціну мінерал в першу чергу визначає його міцність, бо міцність – це довговічність. Ви знаєте який самоцвіт найміцніший?
- Діамант? – запропонував я логічну відповідь.
- Розповсюджена помилка. Хоча алмази вважаються найтвердішими мінералами, жад – найміцніший. Він перевершує алмази за стійкістю до пошкоджень. Одразу після них йде райдужний опал, так звані сльози дракона, та корунди з сапфірами. Так ось, ваш камінь скоріш за все близький родич нефриту, одного з видів жаду. По структурі він такий же міцний та щільний. Проте, має виражену іризації, що не типово для цієї групи мінералів.
Вона підкрутила вогонь на ліхтарі, змусивши камінь сяяти.
- Другий показник ціни – гра світла, яку можна досягти огранкою. Якість ограновування вимірюється трьома різними видами відблисків – блиск, вогонь і мерехтіння. Тобто, чим більше світла може відбити камінь – тим він дорожчий. Смарагди, сапфіри, діаманти та інші благородні самоцвіти можуть давати всі три види відблиску, тому і ціняться. В них це залежить від огранки. Цей же камінь маючи найпростішу огранку галтовки, під різним кутом показав мені всі три види гри світла, маскуючи це під іризацію, як в адуляра.
- Як таке може бути? - я вдивився в камінь, - Він же не прозорий.
- В тому то і річ, що прозорий, - здивовано промовила вона, - Але щоб це побачити треба набагато більше світла, ніж у випадку з іншим самоцвітами. Ось бачите?
Вона ще більше добавила вогню у своєму жировому світильнику і почала показувати мені камінь під різними кутами. При поворотах камінь виблискував всіма кольорами блакиті і намить ставав майже повністю прозорою краплею.
- Як таке може бути? – здивувався я.
- Сама не знаю, я стикаюсь з таким вперше. Це або новий від коштовного каміння, або не знаю, що вам відповісти, - розвела руками жінка, - Я навіть не можу прикинути скільки цей кулон може коштувати. По суті – він унікальний, а тому безцінний.
- Мені конче потрібно, щоб ви зберегли цю інформацію в таємниці, - промовив я і поклав об’ємний кошіль срібла їй на прилавок, - Тут більше ніж потрібно.
- Хочу наголосити, що все це тільки кваліфіковане припущення. Я можу спробувати вам сказати більше, якщо ви його залишити до завтра, - сказала жінка.
На мить мені здалося, що вона міцно стиснула камінь пінцетом, не бажаючи з ним розлучатися.
- Може іншим разом, - сказав я, забираючи в неї кулон, - Зараз в нас справи на які ми не можемо запізнитися.
- Була рада працювати з таким винятковим зразком.
- Згоден, такий не кожен день побачив. А що це ви таке гарне малюєте, - спитав я, вказуючи на пергамент.
На рисунку був зображений розкішний комплект з намиста, брошки та сережок у формі квітів блюзга.
- Які незвичайні прикраси, - зазначив я, - Це нове замовлення?
- Пан бургомістр оголосив конкурс серед ювелірів на кращий дизайн. Він планує в майбутньому продавати тільки огранене каміння і вироби з нього, а не лише сировину як зараз. Для цього йому потрібні свіжі ідеї. Переможець отримає замовлення від міста на першу партію прикрас, - вона витягла купу малюнків з під торговельної стойки і показала мені, - Ось, теж вирішила спробувати. Хоча до великих майстрів мені ще далеко.
- Всім нам далеко до великих майстрів, але це не привід не пробувати з ними змагатися, - я зробив невеликий поклон злотниці, - Дякую вам пані за ваш час і роботу. Сподіваюсь, ще побачимось.
Гийом весь цей час стояв біля вікна і наглядав за входом в лавку готового одягу.
- Ну що? – спитав я, ховаючи амулет в сумку, - Щось видно?
- Почекай трохи, - пробурмотів хлопець.
Двері лавки відчинилися і з неї показався кравець, який нас обслуговував. Він підізвав одного з дітей, які бігали по вулиці, і передав замурзаному хлопчиську пару листів. Той їх взяв, кивнув і побіг далі по вулиці.
- Гайда, - скомандував лицар.
Ледь не забувши забрати меч при вході в крамниці Жаклін, ми послідкували за хлопцем. Малий виявився швидким і в натовпі пересувався, наче переляканий прусак. То тут, то там серед людей можна було побачити маківку його світлого брудного волосся. Я спробував прискорити шаг, проте Гийом мене осадив.
- Ти привертаєш увагу, - прошепотів він крізь зуби.
- Я привертаю увагу? – посперечався я, - Ти взагалі себе давно бачив в дзеркалі? Тільки сліпий тебе не побачить серед натовпу, ти ж на голову всіх вищий.
- Річ не в тому якого я зросту, а як я себе веду. Йди так, наче тебе більше помідори цікавлять, а не хтось конкретний.
- Точно, помідори треба купити, - сказав я і почав виглядати торговців овочами.
- Вже краще, - кивнув лицар, - Той малий не промах, постійно оглядається, щоб хвоста не було.
- Який хвіст? Він же дитина, - промовив я, наспіх відраховуючи монети за помідори дівчині, що проходила мимо з корзиною.
- Де ти ріс? В королівському палаці? Він дитина вулиць. До підліткового віку доживають лише найспритніші і найрозумніші з них. І він наче не дурень.
Тим часом, хлопчиська зупинився навпроти лотка з оліями, покрутився біля рудої дівчини в чепчику і звернув у вузький провулок.
- Швидше, ти до дівчини, а я за малим, - скомандував лицар.
- Що мені з нею робити? – вигукнув я, міцно притиснувши корзину з помідорами до себе.
- Помідори їй продай, що хочеш, але затримай.
Наче буйвол, який крокує по кукурудзяному полю, він побіг за хлопчиськом крізь натовп. Люди шарахалися від нього, мимоволі поступаючись дорогою. Дівчина склала олії в сумку і повільно пішла далі по вулиці. Я підбіг до неї і вигукнув:
- Постривайте, у вас щось впало, – крикнув я в надії, що мене почують.
Руда дівчина з ластовинням на обличчі розвернулася і здивовано подивилась на мене. Вже знайома мені мовчазна покоївка сутулилася, наче невелика сумка з покупками була великим тягарем. Під очами залегли різкі тіні, лице осунулося і наче схудло. Руки прикривали рукава сукні, крізь їх тонку білу тканину виднілися порізи та садни, як від битого скла.
- Святий Трисмегистр! Де це ти так? – спитав я. Вона лише мовчки покривила губами та потупила очі.
- Це старий монах зробив? Дідько, тобі треба терміново звернутися до когось, а краще прямо до бургомістра! Не можна дозволяти з собою так чинити!
Дівчина округлила очі, швидко закивала головою і замахала рукою, ніби пробуючи мене заспокоїти. На її грудях червонів великий нарив, як від укусу бджоли. Я нахмурив обличчя і вирішив сам поговорити зі святим отцем, раз вона не може. І байдуже, що він людина сивого кардинала - це повинно припинитися. Дівчина притиснула сумку до себе і побігла у натовп. Мені залишилося лише стояти посеред вулиці і дивитися, як її тендітна згорблена спинка зникає серед людей. Ззаду підійшов захеканий Гийом і поклав свою ведмежу лапу на моє плече. Від цього я ледь зміг втримати рівновагу. Іншою рукою він тримав за вухо брудного хлопчика.
- Ледь зловив, - радісно сказав лицар, - Щеня мале! Хотів прослизнув крізь огорожу, але я був швидше.
- Легше, друже, а то ще відірвеш, - сказав я, придивляючись к почервонілому, як стиглий помідор, вуху малого.
- Що хочеш мені відривай, все одно нічого тобі не скажу, - брикався малий, - У, звірюга! Я варті на тебе поскаржуся! Вони сталевими ціпками тебе поб’ють.
- Ти диви який хоробрий, - реготнув лицар. Малий його веселив, - Тих, хто кличуть варту, потім називають щуриками. Ти знаєш, що на вулиці роблять зі щурами?
- А якщо так? – промовив я, дістав пару мідяків і провів ними перед обличчям хлопака. Той замовчав і вишкірився.
- Малувато буде, дядько. Я за доставку листів більше отримав.
- Відірвані вуха коштує дорожче, - вже серйозніше відповів йому лицар і трохи сильніше стиснув вухо малого.
- Добре, добре, - пискнув хлопчина, - Було два листа: один треба було віддати замковій покоївці, а інший передати в чайну.
- В чайну "Мадам Моро"? – перепитав я.
- В назві була якась мадам, - задумався хлопчик, - Місце знаю, а от що там на вивісці нашкрябано - ні. Не розбираюсь в цих карлючках. Один я вже віддав, ось другий лист.
Я забрав листа, похлопав малого по плечу та поклав два мідяка в нагрудний карман його брудної сірої сорочки.
- Тримай монети і запам’ятай, якщо хочеш досягти чогось більшого в цьому житті, треба вміти читати хоча б вивіски. Гийом, облиш його, будь ласка, а то вухо вже посиніло.
Лицар відпустив хлопака, той схопився за пурпурове вухо, показав нам непристойний жест і розчинився в натовпі.
- Треба було ще порозпитувати. Він міг збрехати, - пробасив Гийом.
- Про перший лист він не збрехав, тож і про другий скоріш за все сказав правду. Дівчина справді виявилася покоївкою з Червоного замку, - відповів я.
- Ну і біс з ним, принаймні ми вже знаємо, кому вона доставить послання.
- Не певен, - захитав я головою, - Вона прислужує отцю Абрахіму. Тому, що нам дав амулету. Лист міг бути адресований йому, а не володарю замка. Чи взагалі будь кому с хто зараз там живе. Даю десять проти одного, що на листі було написано кому передати письмо, але хлопець це не знав, бо не вміє читати. Він просто побачив першу замкову покоївку і віддав їй лист.
- А дівчину ти вже відпустив, - констатував факт лицар.
- Мені треба було взяти приклад з тебе і схопити її за вухо?
- Та ні, але міг би щось придумати.
- Вона так погано виглядала, що ледь на ногах трималася.
- Добре, захисник покоївок, що там на другому листі? Давай хоч глянемо, що про нас пишуть, - зацікавився лицар.
Протиснувшись крізь натовп, ми сіли на сходи якоїсь зачиненої лавки і почали читати листа. Нічого суттєво нового там не було, окрім яскравого опису шляхетної особистості лицаря. Гийом рвався учинити погром в лавці і натовкти пику язикатому кравцю. В мене ледь вийшло його заспокоїти. Пліткарі всюди однакові, що в столиці, що в будь якому іншому місці всесвіту. Незважаючи на всі їх недоліки, це дуже важлива ланка суспільства, без якої моя професія вже давно би занепала. Лише треба навчитися правильно ними користуватися. А тому, залишилося трохи переписати лист.
