Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Аркан 2 Верховна жриця
Порада від карти: "Закрийте очі і відчуйте - у всьому є присутність потенційних сил, ще прихованих від нашого погляду, і лише час допоможе виявити їх під покровом таємниці"
Я силився згадати, що міг чути про тутешні околиці. Старий Тім, з яким мені довелось їхати зі столиці, часто бував в цих місцинах і постійно розповідав історії, що почув від мандрівників. Займатися в дорозі було особливо нічим і я слухав його байки, а у відповідь розповідав столичні чутки. Якщо мене не підводить пам’ять, то монастир святого Брухоса Червонокілійського – це великий храмовий комплекс і був кілька сторічь тому заснований однойменним святим. В ті часи, не особливо святий Брухос, був посланий в ці темні окраїни її святістю. Історії кажуть, що він був бранцем королівської буцегарні, та прийнявши нову віру, поїхав спокутувати свої гріхи та нести простому люду божественне слово зі святим знаком Ув. Спочатку, він жив в гірських печерах-келіях, де пробував навернути диких горців. Покинувши це безуспішне діло, монах спустився на плато. Після кількох років сумлінних проповідей разом з новонавернутими віруючими, які в основному складалися з пастухів, фермерів та каменярів, побудував невелику капличку в полі на перехресті трактів. Дуже дивне і напрочуд вдале рішення. Всі, хто проїжджав до міста, або з нього, звикли кидати мідяки з дощечкою на якій писали своє ім’я у велику глиняну урну, яка стояла біля храму. Хто писати не вмів, просто кидав монетку з дощечкою де був викарбуваний святий знак. Одна монетка, одна молитва. Всіх, у кого був час зайти – проповідник осяював святим знаком та виконував молитву на безпечну дорогу. Така доволі проста та звичайна діяльність вдосталь окупилася, після того, як поселення виросло до містечка.
Коли місто перейменували в Шарт, його доленосно для всіх навідала коханка тодішнього короля, мадам Ре Міназ. Вона зайшла помолитися і, як заявляє офіційне церкві письмо, Брухас явив своє перше диво. За легендою, коли він благословляв багату містянку, богиня послала йому видіння. Мадам Ре Міназ - стане наступною королевою, народить спадкоємця престолу і приведе країну до часів багатства та злагоди. Простий народ пошепки досі пліткує, що старий Брухос зосліпу прийняв молоду вдовицю герцога Ре Міназ за світлу королеву Мінерін, набажавши їй від усього серця багато дітей та великих статків. Але, в цій історії є велике «але». Король був не молодий і спадкоємців чоловічого роду не мав. Через це, на його трон поклав око його чотириюрідний брат з-за моря і вже навіть відкрито натякав, що пора узгоджувати шлюбний союз між державами, об’єднуючи їх. За морем була інша віра і це становило небезпеку для відносно молодого Святого престолу. Передавати владу своєму далекому родичу імператор не бажав, а його дружина вже не могла народжувати. І тут провидіння Брухаса дуже припало до душі голові святого престолу – її сяючої святості, самій Сивіль. Її гордий профіль, а не когось з королів минулого, прикрашав всі срібні монети в країні та її колоніях на морських островах. І це було не дарма. Ця жінка вогнем, мечем, хитрощами та лестощами несла святе слово та віру в богиню по всьому світу. Своїми славетними партіями вона обігравала в шахи королів та імператорів, а коли вони пробували брати верх, то вона відразу починала грати в карти. В картах рівних їй взагалі не було.
Вдовиця Ре Міназ, в свою чергу, виявилася не дурепою і обережно пустила чутки про видіння Брухоса по своїм каналам в столицю. Як всім відомо, по справжньому пікантні новини до столиці долітають швидше будь-якого посильного пажа з грамотою. Це було не безпечно і легко могло коштувати їй голови, бо прихильників діючої королеви вистачало. Їй пощастило. Свята церква та усюдисущі клірики одразу підхопили ці чутки і швидко почали те, що вони вміють краще за все - складати правильні ранкові проповіді, та розказувати простому люду на якій, потрібний церкві, лад всім треба сприймати подану інформацію. Коли молода вдовиця-герцогиня на зворотній дорозі з відпочинку поверталася до столиці - у всіх містах її зустрічали як ту, яка обособлювала собою майбутнє всієї чималої країни.
Залишалася тільки одна проблема – треба було щось робити з тою, що давно сиділа на королівському троні. Тут на сцену вийшла сама Сивіль, використавши найпростіший вихід з усіх можливих. Після двогодинної аудієнції з діючою монархинею - народу було оголошено, що королева відходить від справ людських та переходить до справ божественних. Тобто, приймає постриг в монахині, бере нове церковне ім’я - Йона і з почестями відбуває до монастиря на віддалений острів серед моря Нанджи, спокутувати гріхи та служити богині. Чому просто не можна було її отруїти, наприклад соком акокантери, і про що розмовляли вельможні дами - всі могли тільки здогадуватися. Як на мене, вся справа була в тому, що стара королева була родичкою владного гірського володаря і її раптова смерть могла спричинити проблеми на прикордонні. Сивіль змогла знайти аргументи і безкровно зробила ферзьову рокіровку, забезпечивши собі історичний спадок і благополуччя королівського роду одночасно. Всі залишилися у виграші. Король протягом року отримав спадкоємця від молодої дружини. Сивіль – остаточне затвердження своєї релігії, яка була до цього досить хитка, та свій профіль на монеті. Брухос – статус осяяного благодаттю богині, потік прочан до свого приходу, та ще пару чудес, які засвідчила персонально Сивіль. Посмертно його оголосили святим і почали відбудовувати з простої каплички великий монастир, з лазаретом та школою при ньому.
Рікон протяжно занявчав, витягуючи мене з каламутного озера думок про старі світські плітки та павутиння інтриг минулого. Ми поволі їхали поруч з високим парканом складеного з червоного каменю, який повністю затяг блюзг. Клиноподібне смарагдове листя цього в’юнка було одним з символів богині. Клірики та монахині вважають, що воно уособлює силу зцілення. Навіть у найсильніші морози темного періоду року, воно завжди залишалося яскраво смарагдовим. Його не зміг перемогти холод довгих ночей. Навпаки, квітнути ця рослина починала в самий пік темного періоду року. Його крихітні п’ятикутні квіточки розпускалися золотими суцвіттями серед темних снігових ночей, наче сузір’я на небі. Ми, алхіміки, визнавали цілющі властивості листя блюзгу. Воно входило до складу аптечних есенцій, що лікують легеневі хвороби. Допомагав також простий відвар, який міг будь хто зварити без особливих умінь. А завдяки церкві цю, колись доволі рідкісну, рослину можна було знайти біля кожного храму в імперії та безкоштовно збирати хоч мішками. Кажуть, що саме за сприянням Сивіль, цією рослиною почали засаджувати всі церкви, храми, монастирі та інші чисельні володіння, що належали святому престолу. Для простого люду це стало одним з приводів сходити в храм, нарвати цілющої зелені та послухати п’ятничну святу месу. Або в будь-який день після ранкової проповіді. Всі думали, що вона це зробила заради піклування про здоров’я простого люду, але я завжди думав, що це був просто ще один вдалий хід гросмейстера Сивіль для популяризації нової віри. Чорна чахотка, гнійні запалення та хронічний кашель косили не мало народу довгими ночами Темного періоду року. Вічнозелена рослина, в свою чергу, давала надію на облегшення хвороби та спасіння.
В гільдії алхіміків завжди були складні та натягнуті відносини зі святою церквою. Ми воліли не перетинатися заплутаними життєвими шляхами, заради загального спокою. Як ми, так і вони, були конче потрібні королівському палацу. Тому у нас був своєрідний статус кво - нас не оголошували єретиками та не палили, їх не проголошували брехунами та не труїли. Клірики та алхіміки завжди віддавали шану на очах публіки і вели приховані інтриги позаочі. Це була вічна шахова партія між гільдією та святим престолом. Обличчя гравців змінювалися, партія - продовжувалася.
Нас зустріли дерев’яні кремезні ворота, оббиті кованим залізом. Над ними яскраво висіли блимаючі світлом масляні ліхтарі з закопченого скла, навколо яких літало кубло нічних метеликів та іншої комашні. Рікон занявчав і почав шкребти деревину, залишаючи глибокі подряпини.
- Рікон! А ну припини, падлюка така! – викрикнув Гийом, зістрибуючи з Гонзо, - Залиш ворота у спокої! Бо нам ще святоші рахунок виставляти за псування майна.
Рікон нервово махнув змієподібним роздвоєним хвостом, подивився на хазяїна моторошним поглядом, від якого не те що мурахи, крокодили бігли по шкірі, та вигнувши спину, відійшов. Мене навіть трохи насмішило десь в глибині свідомості, що Гийом розмовляв з палугом, як зі звичайною хатньою тваринкою. Граючись, звір пів бика міг відгризти за один укус. Я схопив Гонзо за поводи, а Гийом взяв в руки тяжку залізну колотушку постукав в двері. Після четвертого чи п’ятого стукоту, відкрилося маленьке віконце і звідти пролунав писклявий голос:
- Кого богиня привела до нашого порога?
- Милосердна пані, ми постояльці. Матір ігуменя нам дозволила переночувати у вашому храмі за ренту, - пробасив він.
Святий Трисмегист, хоч би він не пробував їй всміхатися. Побачивши його зубиська серед ночі монахиня може зомліти або до смерті перелякатися, а нам доведеться заночувати прямо тут, під воротами. Він все таки вишкірився. На мій подив, монахиня, проявила небачену стійкість до тваринного лицарського шарму. Вона не тільки не втратила свідомість, а й поспішно забренчала ключами, відчиняючи дверцята. Гийом був, мабуть, єдиною людиною в королівстві, який розважливіше виглядав, коли дивився на тебе суворим поглядом своїх зелених очей. Коли він так робив, то виглядав трохи кумедно. Лицар, скоріш за все, не здогадувався, що з таким виразом обличчя був більше схожий на розгублену наївну дитину переростка, що імітує суворість свого батька. Коли ж він починав посміхатися і показувати світу свої кривуваті міцні ікла, то тут вже втриматися від тремтіння ніг було складно. Його посмішкою можна було лякати дітей та використовувати, як особливий вид зброї. Вона була спроможна вносити смуту та паніку в рядах ворогів. На превеликий жаль, для нього самого і всіх оточуючих, посміхався він постійно. І ще на додачу, постійно мерзотно іржав над своїми недолугими жартами.
Двері відчинилися. На порозі нас зустріла тендітна фігура в сірому балахоні з ліхтарем в руках.
- Нехай освітить ваш шлях богиня, мандрівники! Ой, лишенько, - зойкнула вона, прикривши рота долонею, - Як очі лячно блищать.
- Милосердна пані, не звертайте на котика увагу, він насправді лагідний і не кусається, – поспішив її розрадити Гийом та схопив палуга за холку. Рікон заурчав та потерся об його ногу, ніби підтверджуючи ці слова.
- Та ні, я про того хто позаду вас! – зойкнула молода монахиня.
Лицар повільно повернув голову та поглянув на мене, оцінюючи. Мої різні очі світилися тьмяним світлом, жовтим та зеленим.
- Уф, який все таки ти в нас красунчик, - він мені підморгнув та поклав руку на плече, - Хоч без костюма на день Всіх мертвих випускай.
- Пішов ти козі у тріщину. Хто б казав, - прошепотів я, відштовхуючи його руку.
Я подивився на нього і зрозумів, що він мав рацію. З його чарівною посмішкою серійного вбивці та моїм виразним поглядом, ми могли би на пару заробити багацько грошей на карнавалі.
- Цього леґіня теж не бійтеся, він також не кусається. Тільки в очі сильно йому не дивіться, бо він може викликати таємні бажання, - гиготнув він. Монахиня відняла долонь від рота за затулила нею очі.
- Шановна пані, не звертайте увагу на цього довбня і не лякайтеся, сяюча богиня вас від усього може захистити. Крім його мерзотного почуття гумору. Можна нам все таки зайти? Вже ніч на дворі.
- Так, так, панове. Звісно. Я проведу вас, - вона оговталася та поспіхом відкрила ворота, запускаючи нас.
Все таки, не аби яка стійка монахиня попалася, подумки хмикнув я. Потрібно мати сталеві нерви, щоб бути при тямі, зустрівши вночі на своєму порозі компанію, що складається з голодного палуга розміром з теля, озброєного лицаря з химерною посмішкою схибленого різника та мене, з блимаючими очима, як в перелесника. А ця тільки зойкнула. Нічогенька в них тут школа, якщо їх так муштрують.
- Мене звуть сестра Софіко, я сьогодні чатую на воротах, - майже пошепки сказала вона, закриваючи з двома іншими сестрами ворота на кілька сталевих засувів та замків.
- Стайні знаходяться за рогом. Ви можете там розсідлати, напоїти та почистити коня. Ваші друзі так і зробили, коли приїхали. Вони чекають в шкільному корпусі у вітальні матері ігумені. Кухня вже зачинена, так що вибачте, але до ранку нагодувати я вас не зможу. Можу спробувати роздобути в’яленого м’яса та хліба, але не більше.
- Не хвилюйтесь за нас, шановна пані. Якщо щось знайдете то добре, а ні, так ми самі вигадуємо щось.
Монахиня глянула на палуга та пробелькотіла:
- Ознайомлю вас з нашими правилами. Відбій буде протягом години, коли проб’ють дзвони на башті. Ви їх почуєте. Після відбою - по коридорам ходити не можна. На вулицю виходити не можна. Охорона тут не велика, красти в нас особливо нічого. Нещодавно до нас відрядили невеликий загін святої варти на період ярмарку, щоб було менше бажаючих лазити у вікна до наших учениць. Монахи ордену Білої айстри щогодини роблять обхід території. Вони озброєні і прошу з ними не вступати в конфлікт.
- А що, були вже конфлікти? - зацікавлено спитав я, бо чув в столиці про суворий норов цього ордену. Вона здригнулася, немов від холоду, озирнулася та пішла швидше по темній мощеній дорозі.
- Не те щоб конфлікти… - нервово завагалася вона, - Вам немає про що хвилюватися.
Стайні виявилися повністю заповненими кіньми. Вільних місць не було і Гийом прив’язав свого Гонзо до стовпа з ліхтарем поряд зі стойлами.
- Багацько в них постояльців, які не пожаліли тридцять мідяків. І коні такі браві, як в королівської гвардії, - буркотів він собі під носа, знімаючи кінську збрую та відв’язуючи наші пожитки.
- Обережніше з моїми торбами, - попередив я, - Якщо там все поб’ється та змішається, то буде нам всім не запланований парад веселих святкових вогників. До мого переліку урочистих регалій, не вистачало тільки, щоб за моєї участі згорів монастир.
Гийом мугикнув щось не зрозуміле, але став поводитися з моїми тюками набагато обережніше. Я не брав з собою в дорогу дорогезне та крихке обладнання. Їхати з ним через пів країни в таку глушину - це дурість. Скляні колби та дистилятори не створені, аби витримувати дорожню тряску та руки таких хлопів, як Гийом. Сподіваюсь, що воно не знадобиться і обійдуся тим, що вже маю. Якщо ні, то буду дивитися, що може підійти в тутешній аптеці. В такому місті не можуть бути тільки знахарі і травниці. Тільки б тут був хтось з братів чи сестер по ремеслу, хоча б з бронзовим перстнем. Інакше, про хоч якесь варте уваги обладнання можна забути.
Сестра Софіко мовчки стояла поряд та чекала, зачаровано розглядаючи палуга, що медитував на метеликів літаючих довкола ліхтаря. Гийом підтягнув одну з дерев’яних поїлок для коней ближче до Гонзо, перевірив прив’язь, та, схопивши свої торби, махнув їй щоб вела нас. Вона мовчки кивнула, розвернулися та покрокувала далі по дорозі, огинаючи якусь двоповерхову будівлю. Територія монастиря у непевному світлі ліхтарів здавалася безмежною. Як невелике компактне містечко, яке саме себе годує та обслуговує. Тут були комори для городини та зерна і господарськи хліви для тварин, винокурня та баня, невелика кузня та гончарня. Десь здалеку було чутно, як скріплять жерла млина. Червоні будівлі були обсаджені кущами білих троянд, які наповнювали нічне повітря своїм п’янким ароматом. Стіни будівель подекуди затягнув різнокольоровий дикий виноград, пожовклий хміль та блюзг.
Ми вийшли на невеликий круглий майданчик. Він був вмощений бруківкою з чорного долерита, по центру стояв мармуровий, білий з срібними прожилками, шпиль. Залишки старої віри. І як вони вцілили в такому місці? Подібних стовбурів, ще з давньої давнини понатикували для прославлення богів всюди де могли. Їх можна було побачити самотньо стоячими в полі, серед щільних бідних міських кварталів, в затишних маленьких двориках столиці, на центральних площах, в храмах і біля домів втіхи, у великих приватних маєтках та припортових районах серед бочок з рибою. Чому саме в цих конкретних місцях ставили цих білих велетнів, ніхто не пояснював. Всі вони були ніби близнюки один одного. Та сама форма, той самий камінь та колір. Колись, жреці старої віри палоили перед ними фіміами та клали квіти, перед ними робили жертовники, та поливали кров’ю їх білий холодний мармур. Зараз, до них все частіше прив’язують мотузки, щоб сушити білизну, чи худобу, щоб не втекла. Все змінюється. Ніщо не вічне, навіть, якщо так здається. Крім мармуру, з якого ці величаві стовпи були зроблені. За довгі роки він не потьмянів, та досі виглядав велично та непорушно. З приходом нової релігії не один з них не знесли та не зламали. Це насправді доволі дивно. Якщо їх залишили на території відносно нового монастиря, то це означає, що і в центральних столичних храмах вони могли досі стояти. А куди ж тоді ставлять скульптури з образом богині? До мого навчання входив курс стародавньої і новітньої історії. Хоч, я не дуже добре запам’ятовую дати, не зміг згадати, щоб колись при зміні віри не знищували символи та храми старих богів. Може, це ще один стратегічний хід прихильників шляху богині?
Слідуючи за святою сестрою, ми обійшли майданчик, завернули вліво та натикнулись на невеликий кований паркан. На стовпі коло нього висіла табличка «Академія святого Брухоса для видатних та обдарованих юних пані». Ух, як помпезно написано. В такий глушині за цією гучною вивіскою з легкістю може ховатися справжня богадільня. Або заклад для реабілітації честі молодих панянок, що завагітніли раніше запланованого часу, або не від запланованого чоловіка. Знаючи вельможну публіку, ніяка видатна пані ніколи не відправиться у ці задвірки цивілізації по своїй волі. Може, не надовго відпочити від столичних балів, помилуватися горами чи особисто обрати прикраси у чисельних місцевих ювелірів, на заздрість подругам. Але вчитися кілька років? Що їй тут робити у вільний час? Вишивати гладдю, чи на полі помідори полоти? Хай мене грім вдарить, якщо я помиляюсь, але вивіска точно розрахована на тих, хто панів бачив тільки в їх золочених каретах, коли вони проїжджали мимо.
Наскільки я чув, в Шарті є чимало заможних маєтків та резиденцій можновладців зі всієї країни. Але наскільки я знаю примхи знаті, то багатії тут воліли відпочивати, смакувати молоде вино з місцевих виноградників, куштувати смачні плоди персиків, проводити бали, їздити на кінні прогулянки, балувати себе свіжими ягодами, ходити в гори, але жити постійно – ні за що. Вся річ в тому, що якщо ти – владний, заможний та перспективний, випадаєш на великий термін з бурхливого світського життя, то про тебе просто забувають. Як я вже зрозумів, світське життя - це як ставок наповнений яскравими декоративними рибками. Якщо ти така рибка, то ти можеш перестрибнути з одного ставку до іншого. Тобто переїхати зі столиці, наприклад у Міртуму, так звану західну, нову столицю королівства. Або до Акритусу, колиску найблискучіших розумів сьогодення. На крайній випадок - це може бути Пенефоріс, місто-курорт, де вельможі поправляють здоров’я, приймають сонячні та термічні ванни, та відлежуються на гарячому морському цілющому піску. Якщо ж, ти зі ставка стрибаєш в таке відро з камінням, яким є Шарт - то ти автоматично вибуваєш з цього карнавалу марнотрацтва та марнославства. Для інших, менш владних та шанованих сімей, академія була не потрібна. Їм і звичайної гімназії було вдосталь. Це все таки провінція, хоч і багата. Для місцевих купців, або нижчої знаті було головним, щоб дівчатка були настільки розумні, щоб не відлякати своїм розумом майбутнього чоловіка. Якщо ж дитина і справді була здібна, то відправляли її вчитися до великого міста, або до столиці. Так наприклад, зробив пан Де Гійяр і це було логічно та виправдано. Цікаво, хто саме тоді вчиться тут?
Будівля корпусу так званої академії відрізнялася від сусідніх тим, що була не з місцевого червоного каменю, а з жовтого. Подібний камінь сонячного кольору видобували в південних копальнях біля Пенефоріса. Воно на якійсь час увійшло в моду в столиці і частина центру досі навіювала фльор сонячного морського узбережжя. Хтось сильно заморочився та розщедрився, щоб сюди його привезти. Та й навіщо в гори везти каміння з моря через тисячу ліг? Поверхів було чотири. Великі вікна м’яко світилися в темряві, надійно ховаючи мешканців за мереживом фіранок. Двері будівлі були з піщаного дубу золотистого кольору, вдало підібрані під жовтий камінь. Над входом блякло мерехтів жовтий ліхтар. Сестра Софіко підвела нас до них і двічі постукала бронзовою колотушкою у формі голови фелідая.
- Тут я вас залишаю на волю богині. Зараз вас зустрінуть і проведуть до матері ігумені. Будьте благословенні, - тихо сказала вона і пішла у темряву В каптурі монахиня була дивно схожа на світляка у траві.
Рікон вів себе на диво тихо і не відходив від хазяїна ні на крок. Гийом звалив з плеч наші тюки, оглянув будівлю і голосно видихнув:
- Свята Балаклава, нічогеньке місце. Прям палац-рояль. А ти ще носа воротил, різноокий. Будемо спасти, як дворяни.
Я плюнув собі під ноги та почав роздивлятися навкруги, не починаючи розчаровувати лицаря, що дворянство на спить на двоярусних ліжках. Хоча його правда, в такій будівлі навряд чи можна знайти клопів. Двері тихо відчинилися і нас зустріла висока постать в сірому балахоні.
- Кого богиня привела до нашого порогу? – пробасила статура в каптурі.
- Дорого вечора, ми постояльці. Нас привела сестра Софіко. Вона казала, що нас зустрінуть, - відповів я випереджаючи Гийома.
Постать в каптурі вийшла з тіні дверкй і виявилося, що це була висока огрядна стара монахиня. Вона оглянула нас з ніг до голови, подивилися на палуга і кивнула.
- Проходьте за мною.
Я взяв свій тюк і протиснувся в темний коридор. За мною зайшов Гийом. Рікон знервовано замахав зміїним хвостом на порозі, понюхав повітря та тінню зашмигнув за нами. Монахиня за нами зачинила двері на засов. В приміщені була задуха. Десь в кінці коридора пробивалося світло з ледь відчинених дверей. На стінах висіли картини. Майже всі - потьмянілі від часу жіночі портрети. Мабуть, видатні випускниці цього закладу. Їх скляні очі слідкували за нами, поки ми йшли наосліп за сірою фігурою монахині, прямуючи на світло. Двері з яких било світло відчинили, почувши наші кроки, і ми пройшли до великої круглої кімнати з каміном. Камін палахтів що було сили. Тепер зрозуміло чому така задуха. І навіщо так топити? Навіть рівнодення ще не було і до холодної темряви доволі далеко. Може, матір ігуменя літня жінка і старі кістки тепло не тримають.
Коло каміна стояла дорога софа обтягнута кремовим велюром та декілька пуфів. На одному з них сиділа жінка спиною до нас з розпущеним довгим рудим волоссям. Надто вишуканий пейзаж, як на мене, для провінційного монастиря.
- Ви вільні, сестро. Далі я сама, - повернула голову вона і махнула рукою старій монахині. Та кивнула у відповідь і тихо мовчки зачинила двері.
Ми залишилися з нею на самоті. Рікон, який стояв поза нами, повільно і граціозно відділився з тіні та, ніби випадково, сів між нами та жінкою. Вона не звернула на нього уваги, встала з пуфа і ми змогли її розгледіти повністю. Ще доволі молода, зі статною фігурою. Не можливо було назвати її гарною в звичайному всім розумінні цього слова, навіть враховуючи вузьке обличчя з яскраво смарагдовими очима. Чи, можна було назвати гримучу піщану змію красивою в момент, коли вона стрімко кидається на жертву? Надто гостре було її підборіддя, надто велика горбинка на носі. Але щось в ній було настільки чаруючим, що від неї неможливо було відвести погляду. Від жінки йшов такий магнетизм, що здавалося - вона заповнює собою всю кімнату. Гийом спітнів та гучно ковтнув слину. Вдягнена вона була в просту сіру сукню до щиколоток з білосніжним мереживом на комірці та манжетках. На, по дівочому, високих грудях виблискував кулон з великим зеленим камінцем, на руках були такі ж браслети. Грубо оброблені прості прикраси з каміння дуже резонували з її класичним, консервативним вбранням. Дивна суміш. Густе руде волосся дорогої куртизанки, вбрання шкільної вчительки, прикраси ронської ворожки і погляд старої королеви.
- Кого богиня привела в цей темний час до мого порога? – майже проспівала вона вже звичне привітання монахинь.
Її голос був схожий на шепіт бурі, що невпинно наближається. Ніби і звичайний вітер віє, але ти всіма нутрощами відчуваєш - зараз тебе закрутить і віднесе за обрій, як піщинку. Мабуть, всі тутешні відчувають себе саме піщинками поряд з нею, подумав я, замість відповіді. В мене пересохла горлянка.
- Ви тут головна? - спитав Гийом, дивлячись на неї очима людини, що перебувала в гарячці.
- Моє ім’я Маджері, я головна усюди. Але ви повинні назвати мене матір ігуменя. Святим престолом під моє керівництво відданий цей монастир і академія. Розкажіть, хто ви і звідки. Потіште мене новинами. Наш монастир усамітнене місце і ми відрізані від світських справ. Звістки нам приносять прочани та мандрівники. Це буває не часто.
- Ми приїхали на ярмарок, пані.. матір ігуменя, - прокинувся я, ніби від марева, - це Гийом, а я ..
- Ти алхімік, - випередила вона мене та нахилила голову, - Це одразу видно. Знаю я ваше поріддя. Вчені серйозні чоловіки всередині і збаламучені, невпевнені в собі діти - ззовні. Чи я переплутала і все навпаки? – з цими словами на її блідому обличчі з’явилася легка тінь посмішки. Краще б вона посміхалася як Гийом. В його посмішці загрози відчувалося набагато менше.
- Так матір ігуменя, я алхімік, - відповів я і склонився в поклоні, - До ваших послуг.
Вона розвернулася та присіла на один з пуфів. Взяла кістяну люльку зі столика на гнутих різьблених ніжках. Повільно підпалила від свічки довгий сірник, що лежав поруч, та глибоко затягнулася, випускаючи духмяні клуби диму.
- Сідайте, - запросила вона, - Розважте хвилиною розмово мою самотність.
Я змусив свої скам’янілі ноги зробити пару кроків та підійти до софи. Гийом оговтався від побаченого, і пішов за мною. Рікон нервово нявкнув та супроводив нас все ще тримаючись між нами та рудою панянкою.
- Гарний кіт. Ви знаєте, що будь-які коти це провідники волі богині? Навіть палуги. Хоча вони - метиси, - сказала вона, стукаючи по столу та витрушуючи попіл на світлий дорогий пухнастий килим з чудернацьким заморським орнаментом. Попіл трохи димився, і крізь дим у голові я подумав, що килим може спалахнути.
- Так, матір ігуменя, на все воля богині, - відповів я. Вона хмикнула та відкрила бронзову шкатулку.
- Принц Гравілон, який став королем, ще сидить на троні? - спитала вона та почала заповнювати люльку свіжими тютюном.
- Так, матір ігуменя. Король Гравілон, нехай буде правління його довгим, на троні, мудро править нашою країною, - відповів я. До Гийома, ще дар мови не повернувся і він зачаровано дивився на жінку. Як кролик на змію.
- Бісов виродок, - буркнула вона, закінчуючи набивати люльку пахощами, - Він щось робив славетного останнім часом?
- Він влаштовує блискучі прийоми, матінко ігуменя. Я не був запрошений на світський раут, але багато чув про це. Вся столиця тільки про його бали і говорить, - дещо збентежився я цим не очікуваним випадом в сторону правлячого монарха.
- Світські прийоми, - хмикнула вона і криво посміхнулася, - Ну, в цьому він точно був завжди першим. Павич. - повільним, ніби гіпнотизуючим рухом, вона знову запалила люльку і затягнулася, - Такий великий жаль. Таке гучне ім’я і така млява особистість. Бали. Його дід би вже в домовині перевернувся кілька разів, почувши про це. Ну, що ж поробиш. Кров є кров. Куди ж її подіти, - розвела вона руками, - Дітлахи вони такі. Як я зрозуміла, до золотого перстня ти ще не доріс?
- Ні, матінко, - дивуючись її та своїм словам відповів я, – Я маю срібний перстень. Вчився у столиці в майстра мессера Тіареоса.
- Срібний, - хмикнула вона, знову видихаючи дим через ніс, - Може це і на краще. Як там Тіареос? Все такий же буркотун?
- Так, матінко, ми давно не бачилися, але він завжди був буркотуном. І наскільки я знаю - він здоровий та вдало веде свою практику.
- Так, твоя правда, завжди таким був. Він не казав, як насправді отримав свого золотого перстня? – вона подивилась на мене крізь дим пронизливим поглядом і мені здалося, що її очі на мить спалахнули золотою іскрою. Але це був тільки відблиск полум’я в каміні.
Її питання було дуже просте але я не на жарт напружився. Щось в її інтонації було не те. Всі знали хто і за що отримує золоту відзнаку. Це публікується в альманахах, та обговорює вчений світ. Мій вчитель його отримав за винахід прискореної дифузії мінералів за рахунок перетворення на текучу субстанцію.
- Не напружуйся так, ми ж просто ведемо світську бесіду, хлопче. Як там принцеса Овіда, славетна морська діва, що повинна була стати дружиною Гравілона? Вже народила нащадків трону?
- Так, матінко. Двійнят, дівчинку та хлопчика. Цього літа.
- Ну що ж, хоч на щось вона виявилася спроможна, - жінка відняла люльку від рота, та спитала – А твій друг, він що німий? Чи в нього якась травма? При монастирі є лікувальні лазні, якщо треба.
- Ні, матінко. Він не німий. Принаймні був раніше.
Я поспіхом штовхнув лицаря ліктем. Гийом приглушено зойкнув, але так і залишився мовчки витріщатися на ігуменю.
- Ну, досить вже пустих балачок. Навіщо вас найняв пан бургомістр?
- Матінко, ми приїхали з караваном на ярма..
Ігуменя стукнула люлькою по столу. З неї посипалися іскри на дорогий пухнастий килим.
- Досить. Я не вчора народилася, - вона встала та почала обходити нас колом. Палуг пригнувся, пильно за нею слідкуючи, ніби кіт за пташкою в саду.
- Бачте, дивний в цьому році ярмарок, хлопчатка. Спочатку пан бургомістр поспіхом повертається зі столиці, аж пил стоїть стовпом. Потім, влаштовує званий вечір, куди мені суворо зобов’язують прийти. Слідом за цим, в мій монастир відряджають загін монахів святого престолу. Озброєних до зубів чоловіків в жіночий монастир без попередження! На мою вимогу пояснень, мені тикаю в обличчя оце, - вона витягла з кишені сувій з печаткою у формі білого ірису, розгорнула та почала викривленим голосом читати, - «Для забезпечення правопорядку та врегулювання можливих надзвичайних ситуацій іменем Святого Престолу, наказую - прийняти та всебічно допомагати монахам Ордену Білої Айстри».
Вона розлючено зім’яла сувій. Її очі скажено виблискували в невірному сяйві вогнища з каміну, та здавалися яскраво жовтими.
- А тут - три найманця з двома бойовими котами приходять до мого порога шукати притулку. І алхімік з ними докупи. «Ми приїхали на ярмарок, матінко ігуменя», - спародіювала вона мій голос і мерзотно всміхнулася.
Ця сцена мені б здалася навіть кумедною, якщо б в мене не тряслися ноги. Відчуття було, що навпроти стоїть розлючений урсус, а не тендітна розпатлана жіночка в сірий мишачій сукні.
- Для нашого невигадливого ярмарку, якось це занадто. Ви так не вважаєте? Багато неочікуваних гостей. Я ще раз задам питання і краще вам мені на нього відповісти. Я за себе не ручаюся. Богиня бачить, мені уривається терпець! Потім вибачатися перед світською владою мені б не хотілося, - вона голосно видихнула та взяла себе в руки, - Навіщо вас викликав до себе пан бургомістр? Що, трясця, відбувається?
Горлянка і очі пересохли так, що я на мить подумав, що вони тріснуть і почнуть кровоточити. У вухах почали голосно бити дзвони. В двері гучно постукали.
- Що? - викрикнула вона, - Я просила мене не турбувати, коли в мене гості!
В дверях з’явилася огрядна постать монахині, яка нас зустріла.
- Вибачте, матінко. До вас посланець від бургомістра. Просить вашої термінової аудієнції.
Очі рудої діви хижо звузилися і вона майже прошипіла:
– Промовка про вовка. Чудово, от ми зараз про все і дізнаємося. Сестро, я прийму посланця у блакитній вітальні. Проведіть його, заваріть трав’яного чаю і попросіть зачекати.
- Ви, - повернулася вона до нас, - До нашої розмови ми повернемося завтра. Гроші за ночівлю покладіть на стіл біля каміна. Вас проведуть до кімнат.
Вона підійшла до вікон та відчинила їх. В кімнату увірвалося прохолодне нічне повітря, наповнене духмяним свіжим ароматом осінніх нічних квітів. В очах посвітлішало, розум почав яснішати. Наче розвіювався якийсь морок. В цей час, матір ігуменя поспіхом збирала своє довге неслухняне волосся перед мідним дзеркалом, заколюючи його сталевими шпильками.
Я підвівся з софи, та кволими руками почав діставати кошіль з грошима. Відрахував три срібних Сивіля і поклав на золотисту шкатулку. Гийом оговтуючись робив те саме. Жінка нарешті впоралась зі своїм не слухняними локонами, покрутила головою та накинула срібно-сірий балахон на плечі. Розвернувшись від дзеркала, підійшла і голосно викрикнула переходячи на вереск. Мої ноги від цього підкосилися.
- Це що? Це що таке, я вас питаю? Приберіть це негайно!
На її крик відкрилися двері, в кімнату стрімко зайшла інша огрядна монахиня в пенсне. Де вони тільки таких здоровезних кобилиць знаходять? В руках монахині був залізний ціпок.
- Стійте, сестро! Стійте! Все нормально, - матір ігуменя зупинила її помахом руки. - Шановні гості, це монастир безсрібниць. Ми дали довічну святу обітницю богині, що ніколи не візьмемо в руки нічого, що виготовлено зі срібла. Цей священний місячний метал - дар Богині цьому світу во спасіння. Наші руки занадто приземлені для нього. На жаль, ця обітниця стосується і монет.
Я ледь втримався, щоб не вилаятися. Гийом не втримався, отримавши гнівний погляд від ігумені, яким можна було забивати цвяхи. Пальці задеревеніли та погано мене слухалися. Діставши кошіль, я повернув в нього срібні монети та почав відраховувати мідяки. Взагалі, прямокутна мідна монета королівства мала назву – Пій, на честь Пія Дев’ятого Славетного. Але так її майже ніколи ніхто не називав. Мідні монети були найходовіші і профіль славетного монарха рідко де залишився не затертим. Тим паче, доволі давно почалася мода виставляти такі ціни на товари, через які приходилося ділити мідну монету на половину, а іноді і на чверть. Це принесло багато проблем королівському монетному двору, але заборонити ніхто не зміг. Ринок встановлює свої вимоги, тому прийшлося змиритися.
Замість двох акуратних стопочок срібла на шкатулці, виросли дві доволі великі купки міді. Ігуменя,попросивши монахиню в пенсне порахувати їх та провести нас, вийшла з кімнати гучно грюкнувши дверима. Я підійшов до відкритого вікна і набрав повні груди повітря. Здається, воно було смачнішим за все те, що я колись вдихав. Десь було чутно монотонний скрип млина. На рамі вікна ззовні виднілися глибокі подряпини. Автоматично провівши по ним рукою, я зробив висновок, що їх залишила людська рука набагато більше за мою. Мабуть ігуменя лютує далеко не вперше. Поруч з вікном стояла ваза з пишним букетом. Пурпурові тигрові лілії, гілочки багряного жайворонка та червоні невідомі мені квіти, від яких йшов тонкий аромат. Відірвавши одну таку гілку суцвіття, я поклав її в нагрудний карман своєї куртки. Все правильно, треба розвивати свої знання місцевої флори та фауни.
- Що це було? – спитав Гийом.
До лицаря потрохи почала повертатися мова. В його широко відкритих очах потріскалися капіляри і білки від цього були не білі, а пурпурово-рожеві.
- Не знаю, друже, не знаю. Але тепер дуже хочу дізнатися.
