Раді Вас бачити!

Глава 18. Дев’ятка мечів

Порада від карт: «Дев'ятка Мечів - карта лиха і катастрофи, які знаходяться головним чином лише в вашій уяві. Це карта істерії, кошмарів і помилок. Коли наші страхи виходять з-під контролю, ми отримуємо віру в найгірше. Це те саме почуття "найтемнішої години перед світанком". Треба пам’ятати - коли Ваш розум затьмарений, навіть маленькі проблеми можуть бути гіперболізовані до розмірів кошмарної загрози»

Сонце закотилося за горизонт остаточно проголосивши всьому світу, що прийшла ніч. Вишневі сутінки стали його теплим поцілунком перед сном, а спів нічних птахів - ніжною колисковою. Золочена карета поспішала до Червоного замку. Не розбираючи дороги, візниця завзято гнав коней, шмагаючи їх щосили по білосніжним бокам. Сивий кардинал не збрехав - карета його друга графа була висококласна, таку не кожен день можна побачити у великому місті. Що ця розкіш робить в такому місті, як Шарті - зовсім не зрозуміло. Тут же нема куди на ній їздити! Найімовірніше, цю красунь привезли сюди для якогось помпезного заходу і благополучно про неї забули. Багатії, що ще від них очікувати?

Екіпаж різко збавив хід і мене з силою відкинуло з оббитого синім велюром сидіння на коробки з сукнями. М’яке приземлення. Ну хоч на щось вони згодилися. Візниця голосно вилаявся. Я підвелася та, поправивши капелюшок, визирнула у вікно. Попереду нас риссю скакали четверо чоловіків в чорних жупанах підбитих яскраво жовтими плащами. Прекрасно, тільки почесного ескорту не вистачало цій дурнуватій колісниці.

На воротах стояла варта, яка ніяк не спробувала нас зупинити. Ти ба, подивившись на цю делегацію навіть питань ніяких не задали. Коли люди бачать таку розкіш на колесах - всі питання відпадають самі собою. Хто ти? Звідки їдеш? Навіщо? Це все не важливо, коли ти можеш собі дозволити пересуватися ось так. Правду кажуть, що зустрічають по зовнішньому вигляді.

Я з острахом зрозуміла, що скоро виходити та заздалегідь натягнула одну з найчарівніших посмішок. Стоп, я ж зараз багатійка. Вони ніколи дарма не посміхаються і дивляться на всіх звисока. Треба про це пам’ятати.

Промайнувши центральну алею, засаджену моторошними кривими деревцями, ми чинно під'їхала до центрального входу. Карета, ніби великий корабель, повільно причалила до білих мармурових сходів. Візниця перекинувся парою слів з хлопцем, що чатував біля входу, і одразу почалася жвава метушня. Я спокійно сиділа і чекала, коли мені відкриють двері. Чого саме так, мені було не зрозуміло - я ж не немічна! Клята Афродезія на цьому декілька разів суворо наполягала, тому краще триматися плану. Дверцята справді за мить відчинилися та мені подали руку, щоб я могла спуститися по підставленим дерев’яним східцям. Я ледь втрималася, щоб не відбити руку молодого хлопчини, і не зістрибнути просто на землю. Замість цього, я взялася за його руку та зі всією можливою грацією акуратно поставила свою ніжку, запаковану в шовкову зелену туфельку на невеликому каблучку, на підставку. Спочатку одну, потім другу. повільно. Крок за кроком, і ось, я вже стою на білому мармуру сходів, притримуючи капелюшок з пір’ям когута.

- Пані, вітаю вас в Червоному замку. Як вас представити? - почав розмову хлопець, улесливо посміхаючись мені.

Десь в середині я зам’ялася, але пригадала одну з настав клятої білявки – «Ти нікому нічого не повинна. Якщо тобі не подобається питання, або ти не можеш на них відповісти - сміливо ігноруй. Особливо, коли питання задає хтось нижчий по статусу, ніж ти».

- Мене не треба представляти. Мене чекають.

Хлопчина забігав очима, але питань більше не задавав. Так, наче схема діє, а Дезі не така вже і тупа лялька. Тепер перевіримо іншу її пораду.

- Занесіть мої речі в дім. Коричневі коробки треба ставити тільки горизонтально, бо там все помнеться. З кремовою скринею дуже обережно, не подряпайте, там подарунки на весілля, - я сміло почала віддавати укази, пильно дивлячись на реакцію.

Я гадки не мала що було в коробках і що за подарунок у скрині, але мені веліли сказати саме так і тільки в цій послідовності. Хлопець покликав на допомогу ще пару чоловіків вдягнених у біло-червоне вбрання лакеїв та вони почали завзято розвантажувати мої манатки. Влада – ось головний важіль. Вона повинна бути у погляді, її повинні чути у голосі та бачити в рухах. Якщо вона в тебе є, чи в моєму випадку повинна бути, то не важливо ким ти керуєш, повіями в борделі чи моряками на кораблі – вони будуть підкорятися.

- Я ще встигаю на вечерю?

Ще одне базове правило, від знавця вищих кіл суспільства, яким користуються всі багатії - навіть якщо тебе на запрошували і не чекають, це не можна показувати. Ти тут повинна бути і байдуже, що думають оточуючі – ти маєш на це право. І на цьому крапка.

- Так пані, вечеря буде через півгодини в червоній столовій. Ваші речі зараз перенесуть до покоїв.

- Чудово. Мені треба, щоб хтось допоміг перевдягтися після довгої дороги. Ноги немов не мої після подорожі. Ця клята карета не на що не годна, в ній їздити - просто самісіньке пекло, - я почала удавано скаржитися.

Це була повністю завчена та відрепетирувана репліка, крім останньої фрази. Про карету я справді думала саме так.

- Звісно, пані. Прошу слідувати за мною.

Так, приїзд наче приходить добре - дурних питань ніхто не задає, всі роблять що я кажу. Чудово, це ми пройшли, тепер починається більш складний етап. На вуличний та дворовий персонал всі ці поради подіяли легко, але далі треба діяти по іншому. В домі свої принципи. Якщо не всміхатися хазяйці замку та її родичам, то можна отримати кислий чай або перчений суп, які повинні збити з нахаби, тобто мене, зайву пиху. Якщо не дякувати покоївкам, то на нормальну зачіску можна не розраховувати, ніхто тобі не допоможе нормально вдягнутися і ти ніколи нікуди не встигнеш. Ти не головна персона в цьому замку, отже чекати ніхто не буде, і треба вчитися робити все швидко. Гостей багато і всім потрібна поміч зранку, щоб поважно виглядати, а покоївок на всіх не вистачить.

Покрашені насичено-червоною фарбою важкі вхідні двері відчинилися і мене провели в маєток.

- Почекайте тут пару хвилин, будь ласка, вас проведуть до кімнати, - відрапортував хлопець та пішов тягати з іншими мої пожитки.

Центральний хол був оздоблений вазами махрових жовтців. Різнобарвні округлі квіти радували око своїм різноманіттям, ніби веселка пролилася серед червоного граніту та білого мармуру. Вони були всюди, по бокам дверей, на столику з гнутими ніжками в центрі холу та біля колон, які підтримували сходи на верхні поверхи. Нічого так, навіть непогано. Не те що дивакуваті вогняні букети у вітальній ігумені, які навіюють хвилювання та бентежать розум. А в іншому – маєток, як маєток. Нічого особливого, навіть трохи нудний.

- Люба, ви на когось чекаєте? – почула я співочий жіночий голос.

Повернувшись я відшукала джерело голосу. Жінка спускалася сходами вниз, елегантно тримаючись за поручень. Не молода, але настільки приваблива в свої грації, що її можна порівняти хіба що з лебідкою, що повільно пливе тихим струмком. Її розшита золотом сукня з білим ажурним коміром підкреслювала темні важкі коси, укладені в складну зачіску. Якщо в них була сивина, то я її не помітила, проте тріщини зморшок вже доволі сильно торкнулися витонченого обличчя. Талія була перев’язана блакитною стрічкою, яку прикрашало коштовне каміння. Я помислами вилаялася. Дідько, і треба ж було одразу наштовхнутися на хазяйку замку, бо хто ще може так владно себе вести. Так, що там казала про це Дезія? Я зігнула ноги, притримуючи руками спідницю, відставила одну ногу трохи назад та нахилила голову. Вийшов майже взірцевий реверанс. Все, як матінка вчила, мир її праху. Жінка кивнула мені у відповідь та підійшла ближче.

- Ви прибули на весілля? Ми наче прийняли вже всіх гостей, - жінка високо підняла підборіддя і стала вглядатися в моє обличчя, ніби впізнаючи мене, але не будучи в цьому певною остаточно.

- Вітаю вас, пані, - я ще раз зробила реверанс, - Я дочка Еви, прибула на запрошення від дядечка.

- Еви? Вона ще жива? Сто років її не бачила, - жінка обійшла мене по великому колу, оглядаючи вбрання. Я пригладила дорожній плащ та поправила намисто на шиї.

- Так, пані, вона здорова як ніколи і вибачається за свою відсутність на цьому заході.

- Ева здорова? Та ще й вибачається? - жінка високо підняла брови і округлила очі, - Щось дивне коїться в цьому замку! Я ще ніколи не чула, щоб Ева вибачалась або не скаржилася на своє здоров’я. А яка саме дочка? Та що закінчила консерваторію, чи..

Я зрозуміла що пропала. Скільки в неї може бути дочок? Та хоч десять. І чого я почала вибачатися? Дурепа, дурепа, яка ж я дурепа. Багатії ніколи не вибачаються, навіть якщо коять жахливі дурниці.

Бон-бон! - вигукнув чоловічий голос, - Нарешті ти прибула, я вже почав нервувати, - пощастило, поміч прибула звідки не чекали. До мене жваво підбіг бургомістр і почав обніматися.

- Яке ім’я ти обрала? – прошепотів він мені у вухо. Я відсторонилася від нього та, чарівно посміхнувшись, подала руку жінці.

- Ізольда, середня дочка Еви. Це та що полюбляє кінну їзду та полювання, якщо ви чули.

Кінна їзда була погоджена Афродезією, як допустиме хобі для шляхетної дами, а полювання це вже була добавка від мене. Жінка ще більше округлила очі, але двома пальцями потиснула мою руку в шовковій рукавичці.

- Справді? Обличчя мені когось нагадує, але.. - вона замислено захитала головою та примружила очі, - Тобі пощастило люба моя, що ніс в тебе не від матері. Вона коли його всюди починає пхати, то для інших місця просто не залишається.

Бургомістр взяв мене за руку і удавано голосно розсміявся від жарту своєї дружини.

- Ну що ти таке кажеш, кохана? Ізольда просто вилита моя тітка Круза. Навіть очі такі самі. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що вона любила коней і мала невелику стайню в передмісті Акритусу? Вона передала його Еві у спадщину.

- Ні, не пригадую, - різко відповіла жінка, - І від Еви ніколи такого не чула.

- Ви ж наче не спілкуєтеся останнім часом? - бургомістр примружив очі та схвильоване вгледівся у свою дружину.

- І це абсолютно обґрунтоване рішення. Нам нема про що спілкуватися з цією особою, - відрізала вона. Бургомістр заспокоєно видохнув.

- Дівчина не винна у ваших сварках. Тим паче, хто сім’ю не пускає в дім на свято?

- Так, ти правий, ще чутки підуть про нашу гостинність. Але в нас все зайнято, куди ми її поселимо? Я не знала, що ти надіслав Еві запрошення, - вона прикусила нижню губу, - Може в наш дім в місті?

- Кохана, ну ти що? Це ж сім’я. Поруч з Леті є вільна кімнат.

- Отой нужник? Це ж просто тісна комірчина, вона не зможе там жити.

- В дім у місті заселили Де Санті. Ти тільки подумай, як вона буде почуватися серед незнайомих людей.

- Ніби тут вона всіх знає, - промовила жінка, продовжуючи вглядатися в моє обличчя.

- Ось і познайомимся як слід. До речі, а що ви не поділили з Евтропією?

Евтропія? Нічого собі ім’ячко. Ніколи б не вгадала, якщо б мене спитали. Я думала, що Ева, це скорочення від Евеліни, чи якось так. Але щоб Евтропія? Добре що до мого питань немає і Ізольда їх цілком задовільнила. Було б весело почути, що насправді думають шляхетні дами про моє справжнє друге ім’я.

- Твоя сестра нестерпна і я не хочу зараз це обговорювати, - жінка миттєво перевела своє невдоволення на чоловіка, - Ти що не бачиш, що твоїй небозі треба відпочити та перевдягтися? Люсія!

Леді два рази гучно плеснула долонями. З тіні сходів виник силует молодої дівчини в коричневій сукні та білому фартушку. Її обличчя було густо всіяне ластовинням.

- Сія, нарешті, тебе ніколи не докличешся. Проведи небогу володаря до другої спальні Летиції і допоможи їй підготуватися до вечері. Нам з паном бургомістром треба дещо обговорити, - леді відкрила віяло і почала нервово їм обмахувати своє почервоніле обличчя.

Побачивши легкий тремор на її губах, я зрозуміла, що володаря замку чекає важка розмова з коханою половиною. Сам винен, що не сповістив дружину про свої план. Ледь всю підготовку не пустив фелідаю під хвіст. Ну що ж? Не буду їм заважати. Сподіваюсь він швидко придумає гарні виправдання.

Я пригадала своє дитинство і від цього в мене затремтіли ноги. Кожен неочікуваний гість в домі на свято, це великий стрес для приймаючої сторони. Тільки простолюдини думають, що одним гостем більше в великому маєтку, чи одним менше - немає різниці, всім місця вистачить. Нажаль - ні. Таке спрацьовує тільки на сільських весіллях, коли просто на лавці треба посунутися, щоб сісти. У багатіїв все складніше. Розсадка гостів узгоджена та продумана заздалегідь. Треба врахувати хто з ким спілкується, в кого які інтереси чи стара ворожнеча. Їжа, напої та розваги розраховані на конкретну кількість людей. Навіть танці та канкан розподілені по парам, щоб гості не нудьгували і не підпирали шляхетними спинами стіни бальної зали. Бо гіршого опису про захід ніж слово “нудний” не існувало для них в цілому світі. Це великий сором для хазяїв. Якщо це слово прозвучить, то в наступний раз до тебе ніхто не прийде. Виключити появу неочікуваного гостя чи когось з далеких родичів, як зараз, повністю було неможливо, тому завжди був запасний план. Про всяк випадок, щоб уникнути конфузів.

З головного холу мене вели центральними сходами на верх. Каблучки туфель гучно вицокували по білому мармуру. Маєток всередині виявився більше схожим на справжній замок ніж зовні і зміг здивувати мене лише своєю буденністю. Пан бургомістр, вочевидь, не слідкував за столичною модою. Все було доволі буденно, класично і навіть якось простувато. Картини з пейзажами та портрети предків висіли на білих стінах. Ніяких тканих гобеленів ручної роботи з зображенням міфічних тварин чи битв, шовкових заморських шпалер, розписних стель, кліток з яскравими птахами м’якувіні чи навіть кольорових вітражів та мозаїки. Одним словом – ніякого столичного кітчу. В цьому, майже аскетичному, інтер’єрі відчувалося, що володар не звик витрачати гроші на показну красу. Проте, все було дуже якісне і зроблено на совість. Полірований дощатий паркет був без особливого шику, але з дорогої деревини. Красива ліпнина зі стелі сходила вниз та обвивала собою кришталеві ліхтарі на стінах. Меблі були без позолоти, інкрустації, чи вензелів, але я впевнена, що вони зроблені кращими майстрами. Серед картин виднілися порожні рами, які, судячи з того, що я чула, колись були дзеркалами.

Дівчина відкрила двері, жестом запросила мене зайти та запалила масляний ліхтар на комоді від своєї свічки. В невеликій кімнаті стояв важкий запах приміщення де давно ніхто не жив. Я подумала, що це колись була чиясь дитяча, чи навпаки - кімната гувернантки. На кремових шпалерах виднівся вицвівший від часу невиразний малюнок квітів. Нічого особливого, але не погано. Картини та меблі були накриті пожовклою тканиною. Сія почала їх швидко знімати, чхаючи від пилюки. Ліжко було невелике, заслане білою пухкою вовняною ковдрою. Друга спальня доньки бургомістра поєднувалася з основною спільним будуаром. Вікна виходили у внутрішній двір на великий ставок, в якому купав свої гострі ріжки старий місяць. Я відчинила їх і в задушливу кімнату увірвалося свіже повітря зі звуками співу нічних птахів. Мої речі ще не принесли, тому я скинула капелюх, відстебнула поясний кисет та завалилася на м’яке ліжко, тупо дивлячись в білу, ледь освітлену тьмяним ліхтарем, стелю. Нарешті можна відпочити та перевести подих. Раптом, внизу щось зашурхотіло і я відчула, що хтось знімає моє взуття. Різко підвестися на давав дуплет і я просто скотилася з ліжка.

На підлозі сиділа та сама дівчина, що вела мене сюди, і здивовано дивилася на мою ліву туфлю в руках. Вона так тихо себе вела, що я подумала, що її вже немає в кімнаті. Добре що хоч вголос не наговорила зайвого.

- Ой, вибач! Я тебе не помітила і злякалася коли ти почала знімати туфлю, - вибачилася я і посміхнулася дівчинці, - Тобі не треба мене роздягати, я дочекаюся своїх речей та сама вдягнуся.

Дівчина заперечливо замахала головою та поспішно вибігла до сусідньої кімнати, залишивши мене сидіти на підлозі в одній туфлі. Поки я вставала та розминала закляклі, через тісні туфлі, стопи, дівчина повернулася з сизо-блакитною сукнею. Її розшиті дрібним бісером рукава блищали в невірному світлі ліхтаря.

- Це мені? - перепитала я. Вона закивала головою, - Добре зараз спробую у це влізти.

Дівчина поставила мою туфлю на комод та вийшла за двері. Раніше я не любила носити чужі речі, але за останні дні це вже стало нормою. Шовкова сукня була доволі простою і саме це мені в ній сподобалося, бо одягнути її не потребувало багато вмінь. Поки я боролася з неслухняною шнурівкою, з сусідньої кімнати почувся голос. Хтось тихо співав пісню на кшталт колискової. Принаймні мені так здалося, слів було не розібрати. Мені стало цікаво і я вирішила подивитися. Крадучись навшпиньках, я підійшла до дверей та подивилася в отвір для ключа. Нічого не видно, лише темрява.

Тихо відчинивши двері, я потрапила в будуар. Тут стояла велика бронзова ванна на гнутих ніжках, стояло пару м'яких стільців та пахло ароматною сумішшю розмаринової олії з милом. На комоді стояло невелике люстерко, розвернуте до вікна. Я заглянула в нього і побачила, що дзеркального скла немає. Мабуть також розбили, як і інші, але хто зміг проникнути в будуар?

Темно було як в домовині, але повертатися за ліхтарем не варіант. Я закрила очі, потерла їх і покліпала - так очі швидше звикнуть до темряви. Спів ставав гучнішим, наполегливішим та манив мене за собою. Темною кімнатою я пробиралася у пошуках джерела. Місяць як міг освітлював мені шлях, зазираючи крізь великі вікна. З будуару я прокралася до наступної кімнати. Навіть незважаючи не темряву було помітно, що це спальня дочки бургомістра. Шпалери, з дивакуватими рожевими рослинами, велике ліжко з балдахіном, вишукані меблі та дорогий пухнастий килим. Вікна були відчинені, нічний вітер грався з шовковими фіранками, задумливо їх колихаючи своїм дмуханням. Я обійшла кімнату. Нікого не знайшовши, заглянула за декупажовану шовковими квітами ширму. На стільці за ній лежала сукня і панчохи.

Кімната була порожньої, проте тоненький дівочий спів звучав звідкись зовсім поруч. В грудях потепліло і щось відчутно обпекло мені шкіру під корсажем сукні. Добре що я її не встигла повністю зав’язати. Я витягнула з під коміру амулет, він світився блакитним світлом. Дивина, та й годі. Що там чернець казав? Амулет повинен реагувати на присутність потойбічних сил. Я оглянула кімнату ще раз, вона все ще була порожня, але камінь продовжував світитися. Підійшла до вікон і зрозуміла що пісня йде з звідси. Амулет почав світитись яскравіше. За вікном стояла тепла ніч. Може це біля ставку хтось співає? Чи в саду? Над моєю головою пролетів великий нічний жук, я підняла голову і заклякла - на даху стояла дівчина в білій сорочці та, тримаючись за крило химерної кам’яної горгулії, співала, дивлячись на місяць. Богине, що вона там робить? Навіщо туди залізла? Це найвищий поверх, якщо впасти - кісток не збереш.

- Гей, там на верху! З тобою все нормально? - крикнула я.

Загадкова співачка перевела на мене погляд. Бліде місячне сяйво робило її шкіру сірою, наче притрушену попелом. Довге волосся розвивалося, коли вона переступала з ноги на ногу, ніби пританцьовуючи. Амулет засяяв ще яскравіше. Незнайомка зачепилася рукою за язик горгулії та повільно покрокувала по балюстраді далі по даху. Вона з глузду з’їхала? Треба когось покликати. Але кого? Я зрозуміла, що навіть не пам’ятаю як мене сюди привели з центрального холу. Оглянувшись, мені на очі припала зливна труба. Це по ній вона на дах забралася?

Повинуючись інстинкту, я одним рухом скинула з себе сукню, залишившись в одному спідньому. Зав’язавши довгу нитку з амулетом на зап’ясток, я заструбнула на підвіконня, дотягнулася до труби та почала по ній карабкатися вгору.

Дах замку був покритий червоною глиняною черепицею. Якихось виходів чи вікон на ньому не було видно, лише пічні димарі. Дівчина стояла на іншому краю і продовжувала співати. Біля неї мерехтіли якісь вогники, ніби стайка світляків кружляли над її головою. Шлях перегородила здоровезна статуя горгулії, яка в невірному місячному сяйві, здавалася мені живою. Треба переступити через свої страхи і не дивитися вниз. Тримаючи рівновагу, я покрокувала по парапету, обійшла сидячу кам’яну потвору і стала повільно наближатися до дівчини. Місяць та амулет, який сяяв наче зірка, підсвічували мені шлях. Лице незнайомки здавалося розмитим, ніби в тумані, очі були міцно заплющені, як і вуста. Але хто ж тоді співає, якщо не вона? Темний дах не давав на це відповідей.

Тим часом світляки згуртувалися кулею і полетіли на мене, наче рій бджіл. Від несподіванки я зробила колесо назад і зачепившись сорочкою за кігті горгулії, повисла над прірвою. Дідько! Почулися голоси. Поглянувши вниз, я побачила мерехтіння смолоскипів та біганину в саду. На мій голий зад зараз мабуть відкривається чудовий краєвид. Я тут повисла в самому спідньому, як на сцені, а місяць служить софітом. Ефектна вистава виходить.

Спів обірвався. Я перевела погляд на ту частину даху, де стояла дівчина, але її вже не було. Що тут коїться? Дах весь як на долоні, навіть сховатися ніде. Не в повітрі ж вона розтанула? Знайшовши опору під ногами, я акуратно вивільнила сорочку з кам’яних кігтів. Пора звідси звалювати.

Спустившись назад у кімнату, я схопила сукню та побігла до дверей. Через стіни було чутно тупотіння десятків ніг. Невже, мою невелику виставу зацінили та вирішили принести квіти? Я буду розчулена, якщо це саме так. Одягаючись на ходу, я забігла в будуар та схопила пляшку з пахучою олією. В кімнату за стіною без стуку забігли люди та почали голосно перегукуватися. Я тихо зачинила двері в будуар та почала поспіхом зав’язувати шнурівку. Двері з гуркітом відчинилися і вже в мою кімнату забігли. Я чинно вийшла з будуару та спробувала зробити невинний вигляд.

- Нарешті мій багаж принесли, я вже зачекалася, - сказала я намащуючи розмариновою олією долоні, - Кладіть сюди в куток. Кімната невелика, але маємо, що маємо.

- Хлопці подивилися на мене не розуміючим поглядом.

- Який багаж? - перепитав один з них, зі срібною сережкою у вусі.

- В якому сенсі який? Мій, мій багаж! - з напором продовжила я свою маленьку виставу, - І до речі, а чого це ви без стуку вривається в кімнату до молодої дівчини?

- Вибачте пані, а ви взагалі хто? – спитав один з парубків.

- Небога володаря замку. Тільки що приїхала і мені повинні були занести багаж.

Вони здивовано переглянулися між собою. Хлопець зі срібною сережкою насупив брови та почав про щось згадувати.

- Це мабуть вас шукала покоївка, щоб покликати на сімейний збір, але не знайшла.

- Що я можу сказати - погано шукала, - я розвела руками, - Шановні, я не почула відповіді на своє питання. Чого ви вдерлися сюди без стуку? А якщо б я була не вдягнена? Чи тут це вважається нормальним? - я примружила очі. Хлопці лише ще раз мовчки переглянулися.

- Вибачте, що без стуку, але ця кімната давно порожньою стоїть. Ми не думали, що когось сюди будуть засіляти.

До них ззаду підбіг чоловік в синьому плащі. О, а цю пацючу мордяку, я вже десь бачила - блискуча лисина і велика брошка у формі айстри на грудях. Він зі свити сивого кардинала.

- Ну, що тут? - спитав він, захекавшись після стрімкого підйому на верхній поверх, - Когось знайшли?

- Дівчина якась, каже що небога бургомістра.

- Яка небога? Немає в нього ніякої небоги, - відмахнувся він від хлопців, просунувся в кімнату і поглянув на мене здивованими очима, - Ви хто така?

- А що це за нахабство? Якщо це і є та сама славнозвісна гостинність підгір’я, то тепер я розумію чому ці місця не дуже люблять відвідувати.

- Назвіть своє ім’я, будь ласка, - наполіг лисий.

- Леді Ізольда Де Гійяр, прибула сьогодні з Акритусу на весілля кузини Летиції. Мене запросив володар замку. Щось сталося? Чого такий галас підняли? - зробивши перелякані очі я поглянула на нього.

- Небога кажете? - лисий вдивлявся в моє обличчя, підсвічуючи ліхтарем, - Дозвольте супроводити вас до приймальні.

- Але я тільки маску з олії на руки нанесла, - трохи плаксиво поскаржилася я, але мене перервали.

- Прошу пані, олія не куди від вас не дінеться.

Хлопці розступилися, звільнивши для мене прохід. Я зробила глибокий ковток повітря, витерла розшитою хустинкою руки, застібнула на талії срібний обренч та повісила на нього шкіряний кисет. Непомітним жестом перевірила схований під сукнею ніж, та вдягнула туфлі. Ну, що ж, можемо і прогулятися, де наша не пропадала, подумала я. Але відповіла по іншому, переходячи на нервовий визг. Як та кажуть? Вистава повинна тривати.

- Добре! Але про вашу неприпустиму поведінку я все розповім своєму дядечку. Він це так просто не залишить!

Непогано зіграно. Гордо піднявши голову, я розправила плечи та чинно покрокувала за лисим монахом.