Раді Вас бачити!

Глава 2. Двійка кубків

Порада від карти: "Довіртеся іншій людині і простягніть руку дружби, але не жертвуйте собою у пошуках гармонії"

Сон був уривчастий. Я блукав довгими коридорами, переходячи з однієї кімнати до іншої. Білі стіни та високі стелі були увінчані ліпниною та крихким кришталем фронцгольдских абажурів. За великими, запотілими вікнами у суцільній темряві стояла біла фігура під вуаллю туману. Я провів по склу рукою та побачив, що фігура застигла з відкритим ротом в німому крику. Вуаль не давала можливості розгледіти, хто перед тобою – чоловік чи жінка. Воно почало несамовито бити руками об скло та немов кликало мене без слів. Замість звуків крику лунав ритмічний стук. Скло покрилося павутинням тріщин та розбилося на друзки. Все потемніло, залишився лише стук. Ніби монотонно капала вода. Тук. Тук.

Тук. Мене похлопала по плечу чиясь рука в оббитій металом рукавичці.

- Гей, сонько. Прокидайся. Вже сонце високо.

Я відкрив ліве зелене око. Наді мною стояла та сама дівчина лицарка. Я мабуть перший раз побачив її без шолома при світлі дня. Лоб був високий, ніс прямий. Очі мигдалевидні, великі, кольору зеленого горіха. Вона дивилася на мене без ніякої уваги, навіть незважаючи на мою чудернацьку зовнішність.

- Ти ж з алхіміків? – спитала вона, – Тебе шукає Гийом. Просить, щоб ти глянув на його палуга. Він якийсь знервований останнім часом. Другу ніч тулиться до мене немов кошеня. А я навіть котів не люблю. Гийом не може зрозуміти, що його бентежить.

Я відкрив друге око та прямо подивився на неї.

- Так, звичайно гляну. А де сам Гийом?

- Блює після вчорашньої бормотухи, - відповіла вона рівним голосом.

- Угу, ну це можна зрозуміти. Вчора він пив, як бик помиї, – хмикнув я - Після такого вечора краще сказати – головне, що живий. Я ніколи не обстежував котів-палугів, але теорію знаю. Дай тільки очі промити від сну.

Сонце справді стояло високо. Караванники збирали речі, та закопували попіл від вогнища у пухку каштанову землю. Мулів, що тягли повозки з товарами, вже запрягли. Я підійшов до свого тюка з речами і взяв шкіряний чурбан з водою. Вилив трохи на руки та витер лице. Потім, витяг із сумки шматок чорного хліба та в’яленого кабанячого м’яса. Дівчина стояла і мовчки чекала, поки я, жуючи свій похідний сніданок, перебирав горнятка та склянки з настоянками, шукаючи потрібну.

- Ага, ось те, що може бути потрібним. Веди до звіра.

Без жодного слова, вона повернулася та стрімко покрокувала вперед. Я пішов за нею. Земля була вкрита ранковою росою, що немов розсипи діамантів, виблискували на сонці.

Кіт стояв біля голови каравану та дивився кудись в далечінь, кумедно висунувши довгий рожевий язик. Вся кумедність одразу пропала, коли він відкрив рота, позіхнув, та в його пащі, розміром з мою голову, показалися декілька рядів рівних білих ікл, гострих, як наточені ятагани. Не зважаючи на них, дівчина почесала палуга за гострим вухом, та подивилась в його великі буро-жовті очі. Кіт замурчав та зойкнув від радості.

Яка неймовірна миловидна картина, подумав я, якщо б не знав на що спроможні ці звірюки. І як вона з ним так просто поводиться? Зазвичай лицарі, змінюють їх два-три рази за життя. Смертність палугів доволі велика, незважаючи на їх товсту шкіру, яку не кожна стріла проб’є, і на блискавичну реакцію. Вони перші приймають на себе удар, захищаючи понад усе свого володаря. Вони перші і гинуть.

- Гарний він, хоч і не молодий. Я чув його звати Рік?

- Рікон.

- Мені вже можна підійти його оглянути?

- Так.

Дівчина взяла палуга за холку, та зняла ошийник з пентаклем. Я трохи здивувався. Палуги не даються в руки всім підряд.

- Ти ж казала, що ніби не любиш котів, але, як я бачу, вони від тебе просто в захваті! – присвиснув я тримаючи руки в карманах.

- Я майже виросла в звіринці. Мій батько, не маючи синів, навчав мене, як правильно поводитися з ними. Хотів передати сімейну справу, але зірки не зійшлися, - сказала вона і потріпала палуга по підборіддю.

- Мабуть, прибутковий був бізнес, - я ще раз присвиснув. Цікаво, хто вона така, якщо її батько мав звіринець по розведенню палугів у своїй власності.

Дівчина нервово смикнула плечем та відкинула довгий пасм волосся назад. Я зрозумів, що сказав щось дуже не те. Всі приватні звіринці та розплідники так, чи інакше підпорядковуються королівському палацу, та стоять на обліку. Палуги - це не пуделі, їх аби хто розводити не буде. Тільки обрані, які мали вдосталь влади, грошей, міцності характеру та головне – персональний дозвіл від короля. Ці звіри не такі кровожерливі, як їх дикі пращури, тільки тому, що еліксири та срібний пентакль з сигілами стримують жагу крові.

Я обігнув тварину по колу. Ззаду до них підходити було не дуже безпечно. Звір може не правильно тебе зрозуміти і агресивно відреагувати. Шерсть була гарна, блискуча. Сніжно біла з рудими полосами. Прості люди вважають, що всі палуги обов’язково повинні бути повністю графітовими і мати червоні очі, але насправді - це тільки байки. Як показала практика, однотонність окрасу не впливала ні на швидкість, ні на реакцію. Кошенята могли бути різних мастей. Хоча і справді, графітовий колір мають в своїй палітрі всі. У Рікона такого кольору було тільки праве вухо. А червоні очі взагалі народний міф.

Я відкрив пляшечку з настоєм котовніка, та змочив руки жовтою тягучою рідиною міцного заспокійливого. Палуги були майже позбавлені від розповсюдженого серед котячої братії недоліку, як порочна залежність від котовніка. Алхіміки переганяли його дистилят стільки разів, що врешті знайшли потрібну дозу. Простим котам чи фелідаям треба пару крапель, щоб заснути на всю ніч. Йому значно більше. Лікувати потім рани від його укусів, мені не дуже хотілося.

Я підніс руку до його морди. Кіт глибоко вдихнув, лизнув мою долонь. Видихнув та прикрив очі. Я почав огляд. Тварина була здоровезна, хоч і не дуже молода. Лапи здорові, без поранень. Перевірив вуха, щоб не було паразитів, та очі, чи є подразнення. Все по черзі, як писали в книгах про хвороби цих створінь.

Шия була не натерта нашийником. Ікла цілі, без надломів, кігті в нормі, паразитів також наче не знайшов. Майже не чутно, до нас підійшов трохи пом’ятий після нічної гулянки Кальм зі своїм палугом, який був дуже схожий на свого власника. Такий же дебелий, яскраво рудий і з великими наївними блакитними очима. За ним майже повз Гийом, якого сильно нудило.

- Гарний він в тебе. Ти добре його доглядаєш, - сказав я широко посміхнувся. Гийом позіхнув показавши великі білі зуби. Його ікла були, як у лісового ругару. Такими тільки кістки пережовувати, подумав я, далі посміхаючись.

- Мою Левіну також глянеш? Вона дивно себе поводить. В битвах не знала страху, а вночі почала хвіст ховати та скиглити.

- Мій так саме. Може кочівники щось підсипали у воду? Коли він полював на качок, то відбили в ронів здобич. Могли помститися.

Дійсно дивно. Палуги тонко відчувають отруту. Може якась інфекція, чи відчувають щось?

- Це все чаклунство Ронів, - гиготнув Гийом.

Трохи хитаючись, лицар відкусив шмат м’яса та почав гучно його жувати.

– Не можна довіряти кочівникам, - кивнув Кальм, - Навіть якщо вони з Ронів. Вони вміють наводити морок, та мають владу над Злим Оком Скорботи.

– Кальме, ну яке Зле Око Скорботи? Ти що казок наслухався біля вогнища? - пирснула від сміху дівчина.

Він почервонів, та скосив очі на лучницю, яка мабуть вперше звернула на нього увагу. Ронами було одне з багатьох кочових племен, мабуть найпривітніше і соціалізоване. Вони жили великими родинами в повозках та їздили від мітса до міста, заробляючи гроші на дорозі. Дітей ніколи не крали, коней не зводили, з містянами зазвичай були в гарних стосунках. По суті, рони були гастролюючими трупами. Тим більше, що роном не обов’язково було народитися. В їхнє плем’я залюбки приймали обдарованих бідних бардів, казкарів, навіть ковалів та гончарів, якщо вони хотіли приєднатися до їх сім’ї. Їх традиції дозволяли своїм дочкам виходити за хлопців не ронського походження і не відрікалися від дітей, що народжувалися у цих шлюбах.

- Яке, яке.., - зам’явся Кальм, - Гийом не дасть збрехати. Ми з хлопцями в останній королівській військовій компанії на західному кордоні, відбиваючись від навали, здибали табір Ронів. Від табору мало залишилося. Насправді, тільки попіл. Хто його спалив не знаю, але наче не наші. Майже всіх перебили, крім хлопчиська років з дванадцять. Ми його нагодували, та взяли з собою. Не залишати ж дитину саму в полі серед трупів, – буркнув він, ніби виправдовуючись, – Ну, короче, ніч була. Зупинилися ми в невеличкому яру. Так намахалися мечами за день, що ледь трималися в сідлах. Залишили одного вартового. І тут серед ночі – тупіт. Прокинувся я, визирнув з яру, а по наші души з пів сотні вершників їдуть галопом. А перед ними мчить зграя палугів. Все, думаю, діло - швах. Хоч сам собі помиральну яму починай копати. Хлопчисько, схопив мій стилет, побіг до вогнища і полоснув себе по руці. Кров потрапила у вогонь і він спалахнув, як у дракона в дупі. Малий почав обводити коло та щось голосно співати. Я йому кричу, щоб він гасив вогонь. А він ніби не чує, співає собі та малює щось на піску. Ну, думаю – точно швах, бо вночі цього не можливо не помітити. Гукаю хлопців, братися до зброї. Я ще тоді подумав, що цей малий ховрах спеціально щось кинув у вогонь, щоб нас точно побачили. Витяг меч, чекаю битви. До нас шагів зі сто залишалося. І тут, їх палуги наче показилися, зайнялися диким ревом, аж запищали і кинулися в іншу сторону. Вершники за ними поїхали. Мабуть подумали, що наш загін до сусіднього лісу втік. Просиділи ми так до ранку в тому яру. Вогонь малий рон заборонив гасити. А коли сонце зійшло, я роздивився, що він не коло малював, а око. Ми його довезли до найближчого селища, там і залишили. Розмовляти він з нами відмовлявся, немов язика відкусив. Хтозна, що тоді вночі було, але нас це врятувало.

- Та ні, брате, я в ті часи в південному гарнізоні стояв. – через зуби буркнув Гийом, ледь себе стримуючи, щоб не вивернути все що було в шлунку, - Ми очікували, коли ворожий флот прийде, щоб в Бухті Трьох Шибеників битву прийняти. Флот так і не дійшов до нас. Його розбили шторми. А ми контрабандистів виловлювали, які наладили шлях всілякої дурі та дурман-трави з-за моря Нанджи.

Я хмикнув. Стандартна військова байка. Мабуть рон справді щось кинув у вогонь. Наприклад: три чверті сірки, дві частини сушеного бабутумбу, корінь джинджури та один натертий чорний онікс. В нас це назвалося – «Крик Банші», отруйна галюциногена суміш. Від її парів виникали страшні видіння, які супроводжувалися сильним головним болем. І якщо, вершники їхали проти вітру, то до них швидко дійшла їдка хмара. Від такого сильного смороду, можна було легко дезорієнтуватися та отруїтися. Або «Помста Вівчаря», проста суміш з льону, блакитної солі та квітів синьої вовчанки. Вовки та фелідаї не могли терпіти цього смороду. Палуги прямі нащадки фелідаїв. Але звідки це все мав знати малолітній рон? Хтозна, дорога багато чого може навчити, щоб вижити на ній. Особливо, коли ти на ній все своє життя. Я похлопав палуга по спині. Треба буде в місті обов’язково навідатися до знахаря.

- Не бачу видимих проблем. Він нормально харчується?

- Так. Свіже м’ясо птиці, крільчатини, та трохи кісток, щоб зуби почесав. Більше тут ловити нічого.

Я дістав склянку з криваво-червоним густим настоєм. Витяг корок, та капнув декілька краплин в роззявлену пащу. Палуг зойкнув та облизався. Очі в нього загорілися і він різко відскочив від мене з шипінням, наче розлючена єхидна.

- Тихше, тихше, все добре, хлопчику. – почала вона говорити до тварини. - Це Йолакутурін?

- Так, не дуже міцний. Пару його крапель тонізують та нададуть сили.

Я витягнув з поясної сумки порожню склянку. Відлив в неї настоянки та закоркував. Одну пляшку віддав Гийому, іншу - Кальму.

- Тваринам треба це давати кожен день, краще зранку, протягом тижня. Видимих поранень або хвороб я не бачу. Мені здається що вони тоскують. Краще звернутися до фахівців при першій нагоді.

Хлопець почесав звіра за вухом та підійшов до мене.

- Дякую за допомогу. Скільки я тобі винен? - спитав він взявши в руку склянку з настоянкою.

- Не скільки. У нашої гільдії угода на лікування палугів. Вони обслуговуються завжди безкоштовно.

- Але ж угода з королівським звіринцем, а я найманець.

- Це не важливо. Просто коли будеш в місті, подай рапорт про мій огляд і гроші заплатять через гільдію на мій рахунок.

- Я не в злагоді з королівським палацом, щоб туди рапортувати, - він вишкірився, знову демонструючи свої насправді фундаментальні зуби. Не хотів би я бути на місці знахаря, який буде їх лікувати.

- Або не подавай рапорт, та просто будемо вважати, що це мій обов’язок і я його залюбки виконав без зворотних зобов’язань. Згода? – я протягнув йому руку.

- Згода, – відповів він і потиснув.

- Без питань. Твої справи, це твої справи, – відповів я, широко посміхаючись.

Дуже багато в кого після війни були проблеми з королівським палацом. Мені чужі були не потрібні, своїх було вдосталь. Менше знаєш, міцніше спиш.

- До міста пів дня дороги, ще вдосвіта будем на місці. – Сказав він не відпускаючи мою долонь та досить різко несподівано спитав, - Нащо тебе викликав бургомістр?

- Хіба ж я тільки знав, - чесно відповів я.

Після підписання договору про надання моїх послуг з доволі розмитим змістом і отримання авансу від пана Де Гійяра, я явився в його столичну резиденцію. Мене зустріли монументальні білі мармурові колони і пустий закритий маєток. Обійшовши двір, коло палацу з закритими наглухо вікнами, я блукав, поки не зустрів садівника бургомістра. Він мене сповістив, що пан терміново від’їхав до свого родового маєтку в підгір’я і чекає мене не пізніше наступного вівторка там. В підтвердження цих слів, мені передали лист з гербовою печаткою бургомістра. Робити було нічого. Договір був укладений, а гроші отримані. Я пішов на центральну площу, знайшовши перший-ліпший караван, що прямував в ту частину країни, і оплатив потрібну суму за проїзд.

Лицар подивився на мене, недовірливо примруживши очі.

- В якому сенсі, ти не знаєш? – поміж тим, мою руку він так і не відпустив.

- В прямому. В договорі не було написано чого потребує його світлість.

- І ти так просто взявся за справу про яку нічого не знаєш? – недовіра в його очах не зникла, а тільки посилилась.

- Так, гроші були потрібні. Це не вперше. Багато хто з заможних панів люблять таємничість і містифікацію - звичайне діло. Ще один нувориш хоче погратися в містику, – знизав я плечима.

Дівчина підняла прав брову, дивлячись на нас пронизливим поглядом. Потім закусила нижню губу і сказала:

- Мене також найняв Бургомістр. Я не охоронниця каравану. Просто вирішила, що їхати з ним безпечніше і веселіше, ніж скакати самою через пів країни невідомо куди. Гийом та Кальм також. Ми це з ними вчора ввечері з’ясували за келихом.

Це вже цікаво. Навіщо Бургомістру крім алхіміка потрібна жінка стрілець та два елітних лицаря з палугами? Я спробував згадати ще щось про свого нового замовника, але нічого особливого не згадалося.