Раді Вас бачити!

Глава 13. Сімка пентаклів

Порада від карт: «Ваша робота просувається повільно і ви бажаєте більшого. Не хвилюйтесь, у вас вистачає часу. Огляньте ваше творіння зі сторони. Спробуйте змінити кут зору і сприйняття»

Сонце стояло високо та палило шкіру. Наближення темного періоду року відчувалося тільки вночі, вдень ще панувала справжня спека. Черлені гори надійно захищали місто від північних вітрів та стримували прохолоду своїми широкими спинами.

З’ївши простий сніданок в столовій на пару з Кальмом, ми вийшли на двір обговорити справу без зайвих вух. У повітрі відчувався сморід вчорашньої пожежі, який перебивали аромати трояндових клумб. Кущі цієї аристократичної квітки тут були повсюди. Сніжно-білі, Жовтогарячі фіолетові та всіх можливих відтінків неосяжної кольорової палітри червоного та рожевого. Від вершкового та помаранчевого, до густо насиченого бордо та оксамитово-чорного.

Рудий лицар виявився не мастаком слова і більше слухав мене, ніж розмовляв сам. Не те, що його не в міру балакучий побратим, який постійно язик сушить. Чи можливо лицарю було не цікаво вислуховувати моє базікання та здогадки. Єдина ідея, яка його трохи оживила, була пропозиція оглянути вікно нашої з Гийомом кімнати, з якої почалися нічні пригоди. Після цього, я хотів забрати свої речі і направитися в місто. Сподіваюсь моє манаття не конфіскували монахи Ордену Білої Айстри.

Потрібне вікно знайшлося без зайвих проблем. Шмати вибитої рами висіли в порожньому отворі, зачепившись за смарагдові порослі блюзга, а барвиста клумба під ним була витоптана від падіння та засипана битим склом.

- Ось мої сліди, - ткнув я в поламані рожеві кущі дрібних ароматних квітів, - Тут я приземлився, до сих пір нога тягне, - поскаржився я – Чорт забирай, так мені ще пощастило, що не я приземлився дупою в бите скло.

Рудий лицар роздивився стіну. Кожен поверх жовтої будівлі мав доволі широке підвіконня, ззовні стіна йшла ніби каскадом.

- Перший поверх, з високим цоколем. Ніби не так вже і високо, але просто так не залізеш. Цікаво, наскільки насправді широке підвіконня? Ти точно нічого не чув вчора вночі?

- Ні, коли я прокинувся, то Гийом вже стояв поруч та спостерігав за потворою, - заперечив я.

- Поки зарано називати те, що ми бачили вночі потворою. Я не довіряю словам ігумені та сивого кардинала. Забагато великих фігур в простій справі з охорони хворої дівчини.

- Сивому кардиналу? Ти про її манеру пити джин зранку?

Він примружив очі, та поглянув на мене, як на розумово відсталого. Потім, махнув рукою та продовжив:

- Точно, ти ж запізнився на зустріч з бургомістром. Герцог Гюстав Ре Отін - голова Ордену Білої Айстри, це той самий сивий кардинал, чий профіль намальовано на пляшках. Він розробник складу та методики виготовлення цього напою.

В мене відвисла щелепа. Не знаю, що шокувало мене більше - те, що моїй пожежі в монастирі аплодував голова ордену головорізів її святості, чи те, що він був алхіміком. Принаймні, колись повинен був вчитися. Цікаво яка в нього печатка?

- Аж піною йшов, так перед нами вихвалявся, поки ми тебе чекали. Ніби еліксир вічного життя винайшов, а не звичайне пойло, - лицар зі смаком сплюнув на землю, - Хвалько назвав джин на свою честь та прикрасив пляшку своїм же профілем.

Міцний спирт, чи аква арденс - основа будь якого п’янкого напою. Його не можливо виготовити без відповідного устаткування, не такого вже складного, але водночас і не простого. Винахідник “споконвічних напоїв” мав би за сумісництвом бути ще й винахідником перегінного кубу – аламбіку. В нього є ще простіша назва - самогонний апарат. Сивий Кардинал мав не з чім не зрівняний смак, аромат та міцність, за що й цінився. На типовому обладнанні, яке можна замовити в майстрів, досягти такої якості не можливо. Його потрібно робити самому. Тож, Гюстав не мав права за законом давати напою своє ім’я або обличчя, якщо він не був винахідником. За цим суворо наглядала гільдія алхіміків та торгова палата, виявляючи підробки та фальсифікат. Не можна купити рецепт або методику виробництва і продавати як свою, навіть якщо ти герцог.

Святошам не заборонено вчитися у наших майстрів та отримувати будь які печатки. Проте, тих, хто отримав на це благословення Святого престолу, було не так багато. Альберт фон Больштедт, Томасо Де Акуіно та Ансельм Де Осте отримали золоті печатки, будучи діючими кліриками церкви. Але щоб герцог? Ще й не простий герцог, а цілий глава ордену? Ой, лишенько, що тут взагалі коїться?

Більшість не здогадуються, але весь міцний алкоголь, так чи інакше, був винайдений нами. Дистиляція — тобто перетворення рідини на пар, а потім знову на рідину, була винайдена стародавнім майстром з далекого півдня і досі є однією з таємниць нашої гільдії. Пам’ятаю, як ми з друзями в столиці часто підіймали келихи за світлу пам’ять Зосима Олександрійського.

Цей алхімік стверджував, що просто змалював зображення приладу, побачивши його на стіні одного з старовинних храмів в пустелі. Втім, цілком можливо, що таким чином він намагався додати авторитетності своєму винаходу, бо жодних малюнків чогось, що хоча б віддалено нагадувало перегінний куб, в старовинних храмах до нашого часу не збереглося. Зрештою, Зосим так само жваво розповідав в своєму трактаті про отримання наукових знань від “падших янголів”, про винайдення ним філософського каменю, про вогняних іфритів з палаючими очима, що літали піщаними барханами і співали йому пісні. Короче, те що він активно вживав плоди свого винаходу, ставало зрозумілим ще на середині його алхімічної праці.

Рудий лицар обійшов клумбу понад стіною будівлі і заліз до її центра, оглядаючи місце мого падіння.

- Якщо ці сліди твої, а оці великі – Гийома, його лапища не важко впізнати, то тоді ці чиї? – спитав Кальм, вказуючи на маленькі сліди на вологій землі.

Огинаючи шпичасті кущі, я підійшов до нього і присів на землю. Ми разом подивилися на землю. На пухкому ґрунті був чіткий відбиток тендітної ніжки. Якщо б я таке побачив в іншому місці, то подумав би, що тут пройшлась молода дівчина, або підліток. Між слідами була велика відстань, ніби особа, яка їх залишила пересувалася великими стрибками. Я замислено почухав бороду.

- Може їх залишили вчора, або сьогодні хтось з монахинь, коли поливали квіти? – запропонував я.

- І вони також для цього попередньо вистрибували з вікна? – запитав рудий, - Бачиш якої глибини слід? А тепер подивись на свій поряд.

Сліди були майже однаково глибокі, мій був трохи глибший та більший за розміром, але це суті не змінювало. Той хто стояв вночі за вікном був майже одного зросту з Гийомом. В такого здорованя не може бути ніжка, як в принцеси. Хоча я не був спеціалістом з чоловічих чи жіночих ніг, але я не міг без посмішки уявити, як Гийом міряє акуратну замшеву туфельку, трохи більшу за з мою долонь.

- Зачекай тут, збережемо її на пам’ять, - сказав я рудому, та пішов шукати трохи гіпсу.

Гончарня знайшлась швидко. Пухленька рожевощока гончарка з радістю відвалила мені шмат бурої глини, свиток ганчір’я та глечик. Кальм нетерпляче чекав мене, стоячи поряд з клумбою.

- Поки я чекав, мене святі сестри ледь не зжерли за витоптані троянди, - похмуро поскаржився лицар, - Що ти надумав з цим робити?

Я поглянув на двох субтильних дівчат, які поливали сусідню клумбу з персиковими квітами і зазначив, що обличчя рудого було такого ж кольору.

- Піди попроси в дівчат квіточку, буде тобі рожа в тон до твоєї, - я зміг втриматися, та пожартував з лицаря, - Чого ти їх так боїшся? Вони ніби не кусають. Ось глечик, піди краще в них води попроси.

Помахавши дівчатам, я посміхнувся. Вони захихотіли та зашепотілися між собою. Лицар мовчки взяв глечик та пішов до них похмурим обличчям. Монахині радісно його привітали та поділилися водою.

- Що ти так насупився? Це ж просто дівчата, хоч в каптурах, хоч без. Ти б посміхнувся їм, привітався, поговорив якось. Що сталося?

- Нічого. Роби шо хотів, - він ткнув глечиком мені в руки.

Все-таки лицарі загадкові створіння. Опасаються всього, від чого не може захистити їх сталевий шолом та кіраса. Відкинувши роздуми, про порожній котелок Кальма, я змочив ганчір’я у воді, віджав та обережно виклав його в загадковий слід. Вилив більше половини води з глечика в кущі, поклав в нього глину та почав вимішувати як тісто. Рудий мовчки за мною спостерігав, роблячи вигляд, що не помічає, як за його широкою спиною хіхікають монахині.

Вимісивши глину, я виклав її на ганчірку та обережно розгладив, щоб вона заповнила всі пустоти.

- Зараз буде трохи гаряче, - попередив я лицаря та витягнув пляшечку з вогнекамнем.

Добре, що одна залишилася не використаною. Ця суміш тут стає популярною, треба буде поповнити запаси. Лицар обережно відійшов на пару кроків, пам’ятаючи нічну феєрію.

Змочивши залишки ганчір’я бурою рідиною, я розклав її поверх глини. Витяг ніж Гийома, я почав добувати іскру з вогнекаменю. За мить, ганчірка спалахнула різнокольоровим вогником. Монахині голосно закричали щось мені в спину, але я не звернув на них увагу. Кальм розвернувся та помахав їм. Нічого собі! Так він все таки вміє махати не тільки мечем. Крики змінилися хихотінням, рудий відвернувся від них та ще більше насупився.

Ганчірка через пару хвилин згоріла, а глина під нею стала твердою. Я витяг її та обережно обтрусив чорнозем. З землі йшла пара. Зліпок сліду вийшов детальний, але крихкий.

- Гарно вийшло, - сказав я, оглядаючи свою роботу, - Треба допекти її в гончарні, щоб не розсипався.

Кальм взяв в мене зліпок та почав прискіпливо роздивлятися зі всіх сторін.

- Дивний слід. Що це за округлі виступи? - рудий ткнув в округлі виступи по краям,- Схожі на лушпайки або монетки. І тут щось приклеїлося збоку.

- Я бачив в столиці, що східні танцівниці вдягають такі кумедні сукні та чобітки обшиті мілкими мідними монетками. Коли починають танцювати, то кумедно дзвенять, - промовив я, відколупуючи прилиплу жорстку сіро лушпайку від зліпка.

- Де ти таке бачив? – здивувався лицар.

- У домі втіх мадам Рувьє, що по канатному проспекті. По п’ятницях у них тематичне вар’єте і дівчата виступають у різних костюмах. Якщо будеш проїздом в столиці - дуже рекомендую відвідати вечір віял. Ти багато для себе відкриєш, - таємниче промовив я та підморгнув рудому лицар.

Рудий лицар відвернувся, його обличчя та шия пішли великими червоними плямами. Здалося, що навіть вуса почервоніли. Лишенько, довгенько ж він не водив свого коня до криниці води напитися. Треба в Шарті кудись зводити цього хлопа, бо так і помре нічого не бачивши. В такому заможному місті повинне бути хоч якесь пристойне місце для чоловічих розваг. Десь же мають проводити дозвілля синки місцевих вельмож?

- Ти ж не думаєш, що танцівниця зі столичного борделю вистрибнула з вікна? – трохи оговтався рудий і глянув на мене круглими блакитними очима.

- Авжеж ні. Вар’єте, це не бордель, - заперечив я, стримуючись від жартів про його вигляд. Ну точно - кінь в яблуках, - Такі чобітки можуть носити хто завгодно, наприклад рони. В них багато танцівниць, такі незвичні речі це в їх стилі. Навіть якщо вони не при чому, в будь якому разі треба до них завітати та розпитати. Тільки спочатку сходи в гончарну, зліпок треба закріпити у печі, бо розсиплеться.

Лицар обережно взяв в мене крихкий зліпок та завернув в залишки ганчір’я. В мої руці залишилася сіра лушпайка, що я відколупав з глини. Жук якийсь розчавлений був в сліду, чи що? Я покрутив її в руках та поклав в карман.

- Зрозумів, зроблю. Тобто ти також думаєш, що примара не така вже і примара? – уточнив лицар.

- Мені не дає покою матір ігуменя, - відповів я.

- Не тобі одному, - зітхнув Кальм та потупив очі.

- Ти бачив її обличчя, коли сивий жмот розповідав про стадію примари? Вона ще одразу після цього побігла перевіряти поранення Гийома?

- На неї більше він дивився, але так. Герцог сказав, що примара не має тіла. Наче ігуменя була здивована.

- В яблучко. Вона була добіса цьому здивована тому і пішла на власні очі поглянути. Це ж потвора його так подряпала? Ось я і думаю. Ця жінка точно знає більше ніж каже. Якщо сивий каже, що тіла примара ще немає, то як тоді вона може залишати сліди на землі і подряпини на тілі?

Ми мовчки подивилися ще раз на вибите вікно та на сліди в клумбі. Кальм кивнув та щось розважливо мугикнув собі під ніс. Почервоніння на його обличчі поволі проходило і з пурпурово-червоного він знову став рудим.

- Нормальну думку кажеш, хлопче. Бачиш на стіні подряпини. Я спочатку подумав, що це така структура каменю, але більше схоже, що хтось ліз по блюзгу і зачіпався кігтями за цеглу.

- Може то палуг залишив, коли зістрибував?

- Не думаю, для палуга це не велика висота. Та й вони йдуть не до низу, а якось вліво. Хтось зачіпався за карниз та повз, тримаючись кігтями за виступи каменю.

Я пильно вдивися в подряпини, сліди на стіні починалися за три вікна від нашого.

- Кігтями на ногах? А при стрибку куди вони поділися? На слідах такого не було, - я вказав на слід.

- Не знаю, друже, - розвів руками лицар, -Якщо те, що лізло у вікно не примара і воно має тіло, то воно повинно було згоріти в пожежі.

- Влучна думка. Все тіло не може згоріти, щось завжди залишається, - я почухав бороду, - Хоча б кістки та зуби.

- Я огляну попелище. Мені до обіду, ще треба встигнути помити коня, нагодувати Левину та перевірити пустку.

- Добре, а я зараз в місто, огляну центр та ринкову площу. Як себе поводить амулет?

- Теплий, але не гарячий. Ти віриш в силу амулетів? – зацікавився рудий.

- Я ж алхімік. Вірю в практичний аспект, тобто тільки в те, що працює, - я йому посміхнувся і він нарешті змінив похмуру харю на посмішку.

- Тобі теж здається, що ті дівчата задовго пораються біля одного куща? Він прямо навпроти нас. Клумба велика, а вони прилипли до одного місця.

Я глянув на молодих монахинь, що шепотілися між собою та оцінив постать рудого лицаря. Думаю, я зрозумів до якого саме місце вони прилипли очима, і від цього мені стало ще веселіше. Не буду нічого казати Кальму, бо відверто сміятися з його близорукості - погана ідея. Нам ще працювати разом, а своїми теревенями я легко завожу як друзів, так і ворогів.

Річ в тому, що Кальм був напрочуд ладним хлопцем. Мав вольове підборіддя, шляхетні руді вуса та густе волосся. Його проста ткана сорочка обтягувала міцні плечі та підкреслювала сильні руки. Хоч на картині пиши, як прообраз ліричного героя та ідеалу мудрості, честі та романтики нашої епохи. Від нього плинула аура спокою та надійності. Але, здається, він про все це не здогадувався. Коли дівчата на нього дивилися або посміхалися він хмурився, червонів та відвертався. А коли перший раз підійшов до Лі і вона його відшила, то тоді вже ховав очі під регіт хлопців. Його побратим Гийом не дуже вийшов обличчям і мав менш ліричну статуру, проте він це компенсував харизмою, якою б вона не була, та у вуха заливав так, що відром за день не вичерпаєш. Цей тільки закривається в собі. А вони ще про алхіміків казали, що ми живемо у власних мушлях. Ви краще спочатку спробуйте дебелого лицаря з неї витягти.

- Побачимось ввечері в Червоному замку, - кивнув я рудому та пішов забирати свої речі.

Настрій в лицаря став набагато краще, він кивнув мені і навіть посміхнувся святим сестрам на сусідній клумбі.

На поверсі прочан, де ми жили, мене зустріла монахиня та протягла кошіль з грошима. В ньому було тридцять мідяків.

- Матір ігуменя повертає гроші за проживання і також передає, що не має до вас претензій з приводу пожежі, проте просить не повертатися в стіни монастиря без належної причини.

- Мені тут не будуть раді? – обережно перепитав я.

- Ці стіни приймають всіх прочанам, без винятків, окрім вашого вогню.

На краще годі було і сподіватися. Подякувавши монахині, я забрав речі та пішов на двір. Попелище від пожежі виявилося більше, ніж я очікував. Тепер зрозуміло, чому ігуменя так репетувала. На місці, де раніше стояв млин, тепер лежала почорніла кіпа горілої деревини, з якої чадів дим. Оглянути його на залишки потвори можливості не було. Всю ніч монахині та ченці заливали пожарище водою з мінерального басейну. Через це він значно обмелів та на його дні стало видно руду багнюку. Мало приємне видовище, але всі кажуть, що вода в ньому цілюща.

Поклавши свій торби на землю, я сів на кам’яні сходи і опустив в нього руку. Вода була тепла, навіть гаряча, але їдко тхнула. Зачерпнувши трохи в долоню, я підніс її до носа та спробував на язик. Смак був складний, окрім сірки в ній було ще щось. Витягнувши з сумки порожню склянку, я набрав в неї трохи, збовтав та підніс на світло. Вода в пляшці одразу дала осад на дні у вигляді жовтого порошку, покривши скло рудуватим пігментом. Треба завітати до місцевої аптеки та спробувати з’ясувати чим лікуються в місцевих здравницях. Сподіваюсь, в них знайдеться потрібне обладнання. Розпитавши в монахинь про місцезнаходження аптеки, з’ясувалося, що в Шарті вона всього одна і знаходиться на вулиці Фортуніо Лицетті.

Ну, що ж... Пора відвідати місто.