Спочатку:
На сторінку книги
Глава 24. П'ятірка кубків
Порада від карт: «На цій карті зображен туман скорботи. Проте його темні тенети не вічні. Коли він розвіється, то ви зрозумієте, що минуле тихо залишає вас, йде геть, а прекрасне майбутнє вже світиться на горизонті. Людина на карті, одягнена в чорну мантію, плаче над розбитим кубком. Вона не усвідомлює, що навкруги є ще багато повних кубків. Коли ви перестанете сумувати за минулим - оберніться. Ви побачите можливості, які на вас чекають»
Нічне повітря принесло очікувану прохолоду після спекотного дня. Воно обвіювало мою шкіру, заспокоюючи хвилювання та розум. Тонкий місяць закотився за один з білих піків Черлених гір, залишивши світ в непроглядній темряві. Десь в чорному оксамитовому небі серед мерехтіння зірок літали сотні кажанів. Їх протяжні пискляві крики перепліталися з піснями жаб у ставку, створюючи неймовірну какофонію звуків. Сьогоднішній вечір виявився складнішим ніж я очікувала. Коли з міста повернулися траурні екіпажі, мені ніхто нічого не розповів. В цьому не було потреби. По виразу обличчя Кальма і так можна було все зрозуміти. Простодушний хлопець щиро переживав через смерть старої віщунки. З якого це дива? Не знаю, не моя справа. Нічого мені лізти в його душу та копирсатися в почуттях рудого лицаря своїми брудними пальцями. Тим паче, він зі мною відмовився розмовляти. Моє чатування завершилося з пів години тому і я чула як він гуркотить обладунками за стінкою в будуарі.
Кімната була завалена новими лахами, які я від нічого робити вирішила розібрати разом з донькою бургомістра. Мила молода дівчина виявилася доволі простою в спілкуванні і ми прогомоніли весь вечір як справжні подруги. Летиція не скільки не була схожа на пихатих багатійок, любила книги, астрологію та рибалити в ставку. Якщо б це почула Афродезія, то мабуть не повірила, що благородні панянки не цураються запаху риби. Вечеря пройшла непомітно. На мою радість, зі мною ніхто не встиг познайомитися чи навіть заговорити. Жінки тут виглядали як справжні королеви, а поводилися гірше базарних пліткарок. Побувши лише пару хвилин в їх оточенні, я стала значно серйозніше відноситися до свого нового образу та ролі. Все таки шкода, що я не взяла з собою Дезію. Білявка була справжнім кошмаром, але хоча б розумілася на всіх цих ганчірках та піруетах.
Сидячи на підвіконні тісної кімнати, я дивилася в темну далечінь, вдихала свіже нічне повітря та думала. В такі ночі мені завжди ставало трохи сумно. Може через хвилювання чи після побаченого, сон до мене не йшов. Зазвичай в такі безсонні ночі я брала лук і йшла на ристалище. Стрільба давала зняти напруження після складного дня. Тут таке робити не можна, бо мене неправильно зрозуміють. Цікаво, скільки залишилося до світанку? Якщо так просиджу до ранку, то завтра буду виглядати справжньою панянкою, яка раніше обіду і носа не показує з купи м’яких подушок.
Закривши вікно та погасивши ліхтар, я вклалася в ліжко, але думки відмовлялися так просто залишати мою голову. Чого ці два довбня на мене так вз’їлися? Спочатку один, а потім і другий. Ну, отруїла я їх трохи, але це ж не було смертельно. Вони повинні розуміти - з ослабленим супротивником легше домовлятися. За стінкою почулися шурхіт та тихе схлипування.
- Лицарі також плачуть, - іронічно подумала я в голос та почала лаяти лицаря вздовж і впоперек. Шурхотіння стало чути гучніше, схлипування переросло в скиглення.
- Ти ба, який тендітний попався! Падлюка, лежить зараз там за стінкою, шурхотить, ніби великий рудий пацюк, та збирає слізки в кулачок. А я тут переживаю через нього, як дурепа.
Оглянувши темну кімнату, я на осліп запалила свічку. Блякле полум’я плювалося іскрами та давало мало світла.
- Може сходити перевірити? – подумала я і прийняла рішення, - Треба остаточно з’ясувати причини його поведінки. Остогидли мені безглузді лицарськи насмішки. Хоч вони і довбні, але ж повинні бути причини.
Накинувши легкий розшитий бісером шовковий халат, я взяла свічку, підійшла до дверей в будуар та двічі постукала. Шурхотіння стихло на мить і майже одразу продовжилося, ставши гучнішим. Я ще раз постукала, але відповіддю мені був той самий шурхітливий звук. Зробивши глибокий вдох, я взялася за холодну ручку та потягнула за неї.
Будуар яскраво освітлював великий білий місяць. Він зазирав за декоративну ширму, виблискував у кольорових пляшечках олії та виглядав з води, яка залишилася на дні бронзової ванни після вечірнього вмивання Летиції. Софа була порожня, як і весь будуар. Дивно, і де це дівся Кальм, який повинен був вночі стерегти доньку бургомістра? Може сидить в її кімнаті?
Я відчинила наступні двері. Десь далеко цокав годинник. Його ритмічний звук змушував мене нервувати. В кімнаті було хоч в око стрель, світла від вогню свічки вистачала лише на пару кроків. Великі вікна були закриті портьєрами для захисту від білого сяйва, що лилося ззовні. Десь в куті почувся знайомий шурхіт. Піднявши свічку вгору, я силувалася побачити хто там плаче. Голос точно не був схожий на глибокий баритон рудого. Дідько, невже на Летицію лунатизм напав? І де вештається бісів лицар?
Підійшовши ближче до джерела звуку, з темряви виглянула тендітна дівоча фігурка. Світло від свічки відігнало від неї тіні проявляючи голівку з довгим волоссям та тендітну фігуру. Вона сиділа серед лахміття та тихо плакала, закриваючи руками обличчя. Сльози лилися цівками крізь подерті пальці по червоним щокам. Руки були вкриті подряпинами та опіками, ніби вона витягувала цвяхи з вогню.
- З тобою все гаразд? – спитала я і приблизила до неї світло.
Дівчина голосно схлипнула, відсахнулася від мене та спробувала відповзти далі в темряву. Поранення на руках стало видно ще ясніше. Химерними червоними зірками вони майоріли на її блідій шкірі.
- Бідна дитина, що ж ти таке пережила? Хто це зробив з тобою?
Від моїх слів вона тільки гучніше заплакала та спробувала сховатися в темряві. Мабуть їй гірко, страшно та соромно. Мені так стало шкода її, що я відставила свічку та пригорнула до себе бідну дівчину. Вона не чинила супротиву та дала себе обняти. Схлипи ставали голосніші. Я почала погладжувати її по голівці, щоб хоч трохи заспокоїти. Свічка почала стріляти вогнем, натякаючи, що її надовго не вистачить. Затухаючий гніт похилився і віск цівкою закапав на тонку місячну доріжку. Слухаючи цокання годинника, я ритмічно погладжувала її голову і дивилася на затухаючий вогонь. Хто ця дівчина? Скільки ми вже так сидимо? Не знаю, це не важливо. Тепер я поруч і її більше ніхто не скривдить.
Свічка нарешті згасла і від неї пішли білі султани диму. Він підіймався вгору, вимальовуючи дивні малюнки в потоці місячного сяйва, яке пробивалося крізь край фіранки. Цокіт годинника припинився і кімната занурилися в тишу. Дівчина рюмсала, поки я розглядала гру диму зі світлом. Дивлячись на нього, я ніби прокинулася від мороку. Звідки взявся місяць? Він вже пів години як сховався за горами і був тонкий та старий, а зараз світить немов в повню. Починаючи щось підозрювати, я обережно взяла дівчину за плечи та відсторонила від себе.
- Хто ти така? – спитала я, дивлячись в її темне лице, - Що ти тут робиш?
- Невже здогадалася? – прошепотіла дівчина, - Які ж ви стали всі розумні та кмітливі.
Вона підняла на мене голову, і крізь темряву я побачила, що замість очей у дівчини порожні прірви, а вуста чорні та висохлі. Обличчя було покрито чорними зморшками, волосся стало тонким та попелистим, як павутиння. Шкіра на її руках посіріла та потріскалася, наче старе сухе дерево. Дідько! Це мені сниться чи все насправді?
- Мені цього замало, - заскрипіло химерне створіння та схопило мене за руку, розкривши пащу повну кривих гострих зубів.
Закричавши від жаху, я з усієї сили відштовхнула від себе страхіття та перекинулась назад. Сірі пазурі розрізали повітря трохи вище моїй голови. Вставши на мостик, я ще раз перекинулася назад, бажаючи всім серцем опинитися якомога далі від потвори. Це не може бути насправді!
- Мені потрібно більше! Дай ще випити з твого келиха! – прокричала вона дивлячись на мене чорними прірвами своїх порожніх очей.
- Ти не справжня, тебе нема. Ти не справжня, тебе нема, - я швидко стала повторювати стару мантру, яку пам’ятала з дитинства, - Ти не справжня, тебе нема.
Коли в мені снилися погані сни з монстрами, мама наказувала повторювати, що вони не справжні і почувши це, вони повинне були зникнути. І це спрацьовувало до сих пір.
- Ти не справжня, тебе нема, - я ще раз повторила ці магічні слова.
- Мене тут більше ніж тебе. А зараз і зовсім нічого від тебе не залишиться! – мерзенно зареготіло створіння і кинулася на мене.
Схопивши стілець, я жбурнула його в потвору. Він влучив в ціль і вони разом повалилися на підлогу.
- Ти не справжня, тебе нема, – не на жарт перелякавшись подумала я, очима шукаючи вихід. Треба щось робити!
Страховисько вскочило на ноги, чи що в там нього було під лахміттям і стрибнуло на мене. Я ухилилася вліво, впала, послизнувшись на слизькому паркеті, і боляче вдарилася коліном.
- Мені щось про це розказували сьогодні, - я хаотично почала згадувати розмову в саду з алхіміком і рудим лицарем, - Що ж вони зробили, щоб вибратися звідси?
Потвора пролетіла наді мною, відштовхнулася від стіни та атакуючи пікірувала.
- Ти не справжня, тебе нема, - я вкотре повторила мантру, яка здається не діяла і з силою вдарила потвору в живіт.
Закричавши, вона відлетіла на стелю і прилипла до неї наче великий потворний павук. Біле вапно від її дотику почорніло та пішло тріщинками. Не зводячи з неї очей, я побігла. Ноги та руки химерної істоти витягнулися, вивернулися в іншу сторону, рот відкрився і з нього пролилася чорна слина. Паркет від рідини пішов бульбами, як від кислоти. Чіпляючись кігтями за білу стелю потвора поповзла за мною.
- Де ж ці кляті двері? – крикнула я, бігаючи по кімнаті, в пошуках дверей, яких ніде не було, - Якось же я сюди потрапила, значить зможу і вибратися.
- Тобі не знайти вихід! – прошипіла потвора зі стелі, - Я вип’ю всі твої сили!
- Дідько, чому я їх не слухала уважно. А ну, пішла звідси! – крикнула я і жбурнула в потвору ще один стілець.
Потвора ухилилася. Стілець вдарився об стелю і відлетів в закрите портьєрами вікно. Почувся звук розбитого скла. Його уламки посікли важку тканину, розсипаючись по підлозі. Дмухнув подих вітру і на мене поглянула повня. Вона розлилася біло-блакитним світлом по кімнаті, заповнюючи все собою.
- Місяць, - заворожено прошепотіла я і почала згадувати, - Місяць! Ось воно!
Потвора жахливо закричала у відповідь і кинулася на мене згори. Обірвавши залишки посіченої тканини, я жбурнула її в обличчя страховиська. Воно заметушилося під ним, наче жирний тарган. Розбивши руками залишки скла у вікні, я виглянула з нього - на мене дивилося темне ніщо, прірва, провалля, не знаю як ще це описати. Здавалося, що ззовні є тільки нічне світило, місячна доріжка та безпросвітна темрява.
- А ну його! В них вийшло і в мене вийде! Все краще, ніж тут, - промайнуло в моїй голові і я вистрибнула.
Падіння не закінчувалося. Мене трясло, як у візку, що їхав по кам’янистій дорозі. Всі м’язи боліли, ніби декілька днів підряд я копала канали, як столичні бранці. В грудях саднило, як після глибокого занурення. Але я була жива. Очі на мить розтулилися, переді мною проявилося занепокоєне обличчя рудого лицаря.
- Що ти робиш? – я ледь змогла вичавити з себе пару слів.
В горлі була справжня пустеля, язик не хотів працювати. Кальм взяв мене на руки і кудись поніс. Кімната була яскраво освітлена сонячними променями. Крізь відчинене вікно, було чутно далекі голоси та сміх людей.
- Де я? Що зі мною? – промовила я відчуваючи воду на свої шкірі. Води ставало більше і вона почала накривати мене повністю, - Ти що робиш, придурок? – я спробувала закричати, але з рота йшли тільки бульбашки.
Лицар занурив мене з головою у бронзову ванну і до мене почала повертатися свідомість. Раз за разом, він робив це поки я не почала відбиватися від нього всіма кінцівками, підіймаючи хвилі бризок.
- Вже краще, - прошепотів він і відпустив мене, - Скільки пальців?
Я сіла у ванні, витираючи обличчя від мильної води. Сфокусовала погляд і зрозуміла, що знаходжусь в будуарі.
- Ти що з глузду з’їхав? – закричала я і спробувала вдарити його ногою. Вона зісковзнула з бронзового борту і він підхопив її, - Вирішив мене позбутися?
- Ну, раз почала битися, значить приходиш до тями.
- Я вже давно прийшла до тями, тільки-но..
- Тільки не могла прокинутися, - промовив він і сів напроти, - Зі мною те саме було. Це ж воно було уві сні?
Руде обличчя Кальма було не на жарт серйозне. В цей момент він дивився без злоби чи зневаги, а здавалося - справді за мене хвилювався. Я ковтнула повітря і почала збирати спогади докупи.
- Серед ночі я почула, що хтось плаче, - нарешті пригадала я, - Подумала, що ти розкис після поїздки до ронів і вирішила перевірити.
- Чого це я мав розкиснути? – здивовано запитав лицар.
- Ти б бачив вчора своє обличчя. Наче друга в бою втратив, а не незнайому літню жінку, яку бачив вперше в житті. Коли почула вночі плач, то навіть сумніватися почала, що ти справжній лицар, - скривилася я та продовжила. Обличчя лицаря витягнулося і він відвів очі.
- Так от, я запалила свічку і зайшла в будуар. У вікна світила повня, хоча це дивно, бо зараз не та фаза. Проте в той момент я на це не звернула увагу. Тебе ніде не було і я пішла далі. В кімнаті хтось плакав, якась дівчина.
- Як вона виглядала?
- Не пам’ятаю. Я не бачила її обличчя.
- Вона щось казала?
- Нічого, поки ще була схожа на людину. Коли я почала про щось здогадуватися, вона вся посіріла і напала на мене. Я метушилася по кімнаті, як упісяний тарган, і нічого не могла вдіяти. Дідько, було так страшно! Здавалося, що виходу немає і я більше ніколи не побачу світла.
Ком гірких сліз сорому підкотив до мого горла. Хоч би не розридатися перед ним зараз, бо це буде зовсім жалюгідно. Такою безпомічною я не відчувала себе ще з малого дитинства, коли майже всю сім’ю відправили на вогнище, а мене сховали в монастирі.
- А потім з’явився місяць за вікном, - завершив він мою історію, виводячи з лабіринту важких думок.
- Так, так! І я згадала, що ви мені казали про нього. В тебе теж саме було? – глянула я на нього переляканими очима, - Ти також пережив це липке відчуття страху та відчаю?
Кальм коротко кивнув, підвівся і передав мені рушник. Я лежала у воді у мокрому спідньому і вперше за декілька днів мене менше за все хвилював зовнішній вигляд.
- Допоможи мені підвестися, будь ласка, - промовила я та простягнула йому руку, - Боюсь, що ще не зовсім володію ногами. До колін треба щось прикласти, бо там мабуть жах.
- Нормально в тебе все з колінами, - промовив він і допоміг мені підвестися.
Оглянувши свої ноги, я зрозуміла що ці синці залишилися уві сні разом з темрявою. А ось на плечі мабуть була велика подряпина, бо воно боліло. Срака-мотика, про відкриті сукні можна забути на довгий час.
- Це від її пазурів, - сказав хлопець, оглянувши мою мокру спину, - Я знаю, де можна дістати засіб, щоб рана швидше затяглася.
Двері відчинилися і в будуар зазирнула покоївка. Вона пробігла очима по моєму майже голому тілу, перевела очі на лицаря і швидко зачинила двері.
- Стій! – крикнула я, - Повернись негайно!
Двері знову відчинилися і дівчина повільна зайшла потупивши очі.
- Вибачте пані, я думала, що тут нікого немає, бо всі внизу, тому не постукала, - белькотіла вона не підводячи очі з підлоги, - Я нікому нічого не скажу.
- Звісно, що не скажеш, хробака тобі в рота. Тут нема про що розказувати! – гримнула я, та звернулася в рушник, - Допоможи мені одягнутися, я погано спала сьогодні. Сукня в сусідній кімнаті. Почекай мене там, будь ласка.
Дівчина мишею проскочила мимо нас та сховалася за дверима моєї кімнати. Я розвернулася до Кальма і прошепотіла:
- Дякую, тепер я твоя боржниця.
- Це йому треба дякувати, а не мені, - він розкрив руку та віддав мені талісман, - Здається, що це він той місяць, який світить нам у снах та не дає загубитися в темряві.
Вихопивши сірий камінець з його руки, я швидко наділа його на шию та поспішила в кімнату.
- Гарне татуювання, доречи, - почула я його голос в спину і зачинила за собою двері.
Обдумувати нічні події не було часу. Дякуючи, чи рудому лицарю, чи містичному амулету - я жива і поки цього достатньо. Не зважаючи на біль в плечі та втому у всьому тілі, зараз терміново треба було привести себе в порядок і бігти на сніданок. Робота не закінчена. Дівчина швидко та вправно допомогла мені влізти в сукню, розчесала мою гриву і припудрила обличчя, прибираючи темні кола під очима.
- Сніданок вже подали? – спитала я, застібуючи кисет на поясі.
- Вже обід, пані, - тихо проводила покоївка, - Сніданок ви пропустили. Хазяйка розпорядилася накрити столи в наметі на галявині.
- Оце мене вирубило, - прошепотіла я собі під носа, та розвернулася до дівчини, - Проведи мене будь ласка, я ще погано тут орієнтуюся.
Замок виявився величезним та тягнувся білими заплутаними коридорами, наче античний лабіринт. Мене вели заплутаними переходами прямуючи у внутрішній двір. В вечірній темряві він здався невеликим та простим, проте вдень засяв новими фарбами. Покоївки натирали срібні підсвічники, вішали нові дзеркала на стіни, замість розбитих порожніх рам, мили кришталеві ліхтарі та чистили килими.
Ранкове повітря зустріло мене свіжим запахом ялівця, осінніх квітів та їжі. Білі намети з червоним гербом бургомістра встановили на зеленій галявині серед пожовклого старого саду. В ньому стояло безліч столиків, за якими розташувалися причепурені вельможі та куштували обід. Між ними снували десятки слуг з повними тацями різних супів, салатів, канапе з індичатиною, біфштексів з мармурової яловичини і графинів з напоями. Опинившись серед цього різнобарвного натовпу, я розгублено почала шукати вільне місце.
- Вам чимось допомогти, люба? – прокрехтіла мені у вухо леді в блакитному вбранні.
- Так, пані, якщо ваша ласка. Я тут майже нікого не знаю. Де мені можна сісти?
- Можу запросити вас за свій столик, але вам буде не цікаво з такою старою шкапою як я, - розсміялася жінка.
- Ну що ви! Не наговорюйте на себе. Ви чудово виглядаєте.
- Ви така люб’язна молода особа, - проворкотала пані, беручи мене під лікоть та прямуючи крізь натовп, - Не часто таке можна почути в цій сім’ї. Не впізнаю обличчя. Чия ви донька?
- Я донька Еви. Матінка мене вирішила замість себе відправити не весілля. Вона подумала, що настав час мене представити сім’ї.
- Замість себе? – округлила очі жінка, - Ева! Ева! Де тебе чорти носять, стара буркотлива ослиця? – крикнула жінка на весь намет.
На мить мені здалося, що серце зупинилося і впало, розбившись на друзки. Ева тут? Але ж мене запевняли, що її не буде! Ноги почали підкошувався, проте я зібралася і почала широко посміхатися.
- Довбень в сраку граний, - лаялася я подумки, клянучи бургомістра, - Ну що він за людина така? Нічого нормально спланувати не може. Його легковажність може коштувати мені прикриття! Треба накивати п’ятами якнайшвидше.
- Ева! – ще гучніше вигукнула стара леді. Я спробувати звільнити свій лікоть, проте стара леді тільки міцніше за нього вхопилася.
- Чого ти горло рвеш, вириця? Знову загубила свої окуляри? Чи свого синочка пройдисвіта, який може тільки розтрачувати сімейні статки?
Крізь натовп до нас прямувала вже не молода жінка, яка була без всіляких сумнівів близька родичка бургомістра. В них була схожа статура, риси обличчя але головне – очі та погляд. Такий же ціпкий та цілеспрямований.
- Ева! Диви кого я знайшла? – весело прокрокотала літня жінка, - Чому ти ховала від нас такий скарб?
- Міра, а розум ти свій не знайшла? – спитала Ева, піднявши брови, - Чи може совість? Твій синочок так і не заплатив мені за трьох жеребців. Якщо так піде далі, то я розгляну варіант позову до суду.
- Та що ти таке кажеш? – вдавано розсміялася жінка в блакитному і одразу перейшла на шепіт, - Не треба кричати. Прийшли мені рахунок і я все оплачу.
- Як завжди, - глузливо сказала Ева та роздивилася мене з ніг до голови, - А тепер, перепрошую Мірабель. Нам з цією молодою особою треба дещо обговорити.
Вона підхопила мене під лікоть і майже витягла з шатру.
- Ти хто така? – суворо запитала вона ведучи в сторону замку, - Ошуканка? Крадійка? Мисливиця за легкими грошима?
- Наймана вбивця, - брякнула я перше, що прийшло в голову. Якщо сильно подумати, то це навіть не брехня.
- Якби це було так, то ти би краще підготувалася та знала, що я не можу пропустити таку важливу сімейну подію, - вона ще міцніше вчепилася в мою руку і стала схожа не степового грифа.
- Якби ваш брат хоч колись міг щось нормально організувати, то цього б не сталося, - прошипіла я їй у відповідь.
- Тебе найняв Нік? – жінка перейшла на шепіт і ми зупинилися, - Хто ти така? Або ти відповіси, або я кличу вартових!
- Мене найняли для охорони Летиції. Я повинна була прикидатися вашою дочкою, щоб постійно бути з нею поруч.
- Справді? І де вона зараз? – глузливо спитала вона.
- Зараз зміна іншого охоронця, - відповіла я збираючись з думками.
- Ти про того рудого красеня? Завжди захоплювалася хлопцями з півночі. Як шкода, що він занадто молодий для мене. Хоча? Чому це Мірабель можна, а мені ні?
Я вгледілася в зморшкувате сухе обличчя жінки і подумала, що вона колись була красунею. Проте час завжди бере своє. Моє мовчання сприйняли за згоду і продовжили.
- Два охоронця, - вона цокнула язиком, - Нік ніколи не був дурнем, цим він пішов в мене. Що загрожує Летиції?
- Ми ще не певні.
- Тобі заборонили про це говорити, - розуміючи промовила Ева, - Якщо є охорона, то є і загроза. Добре, я пробачаю Ніку цю зухвалу гру за моєю спиною в дочки-матері. Це було найпростіше рішення. Він знає, що мої дівчатка не побачать цього замку, поки я жива. Можна легко надурити цих пройдисвітів, які звуться моєю родиною. Як тебе звуть?
- Тут мене звуть Ізольда, - відповіла я, ледь не поперхнувшись від сміху. Ця жінка мені починала подобатися, не дивлячись на запальний норов та почварний характер.
- Що за дурнувате ім’я ти вигадала? - піднявши брови, сказала Ева.
- Трохи дивно чути щось про дурне ім’я від жінки, повне яку звуть Евтропія, - подумала я, але вирішили змінити тему, здалека розглядаючи панів на панянок в наметі. - Вони настільки жахливі?
- Вони? Навіть не впевнена як правильно описати, - задумалася вона, - Серпентарій тобі здасться курортом Пенефоріса порівняно з їх сімейними зустрічами. Хапуги, які самостійно нічого не змогли досягти. Якщо б не Нік та батько, то все сімейно діло пішло б з молотка для оплати їх боргів. Все життя ненавиділи мене за те, що я народилася не такою тупою куркою, як всі вони. Мені вистачило наснаги жити своїм розумом та побудувати власну справу. Не всі з них навіть нормально заміж змогли вийти, а ще вчили мене життю.
- Ви вдало вийшли заміж? – спитала я зацікавлено.
- Авжеж ж ні! Я взагалі ніколи там не було, – вона голосно розсміялася, - Навіщо мені ці проблеми з розлученнями та покупкою благословень на новий брак у Святого престолу. Я взяла з собою гроші, які батько дав мені на освіту, і замість столичної дівчачої академії поїхала шукати себе в Акритусі. Був такий скандал! Ти навіть собі не уявляєш якими словами вони мене називали.
- Ну чому ж не уявляю? - подумала я, дивлячись на жінку оцінюючи, - Навіть дуже уявляю.
- Там жила наша тітка Круза, така ж як і я – шукачка свого щастя. Вона приютила мене на перший час, поки я не встала на ноги. І з тих пір, це лише третій раз коли я повертаюсь в підгір’я. Авжеж, я підтримую стосунки з деякими родичами, в тому числі і з Ніком. Ми зустрічаємося, обмінюємося новинами та планами. Але не тут. В цьому проклятому місці без особливої причини робити нічого. Шкода, що він нічого не написав про цю свою гру, я би могла краще все влаштувати.
- Я не знаю що вам відповісти. Мене найняли тиждень тому і майже нічого не розповіли, окрім казок сірого кардинала про раптову хворобу, яка загрожує весіллю Летиції. Більше я нічого не знаю.
- Якої хвороби? – здивувалася вона, - В нашій родині є лише дві хвороби – недоумство і пихатість.
Я ледь втрималась, щоб не засміятися. Евтропія виявилася цікавою особистістю. Поруч з нами пройшли двоє чоловіків з келихами вина та почали розпалювати люльки.
- І ще мабуть треба вписати в цей список алкоголізм, - Жінка прискіпливо глянула на них, подумала хвилько і продовжила, - Я підіграю тобі і поговорю з Нікому. Навіть якщо я не знаю про його плани, це не привід їх псувати без вигоди для себе. В тебе знайоме обличчя. Це дивне питання, проте я його задам - ти випадково не родичка когось з роду Ре Альє? Може, з якоїсь гілки, яка врятувалася від гніву корони?
Поглянувши в її блакитні очі, я втрималася від різких рухів та зібравши всю силу волі в кулак відповіла:
- Не знаю про що ви пані. Я проста наймичка зі столиці.
- Наймичка, так наймичка, - знизила плечима жінка, - Не зважай, це я так, просто спитала з цікавості. У свій час я мала з ними справи. Люди вони були непогані. Шкода, що з ними так винили. Ледь змогла відмити репутацію після новин про них.
Взявши до уваги всю попередню розмову, з її вуст це звучало як чималий комплімент. Шкода, що батько цього не чув. Знав би, що не всі його вважають зрадником та жахливою людиною.
- Любі мої, - почулося з-за спини співочий жіночий голос, - Ну що ви як не рідні? Я зараз буду виголошувати промову і буде добре, якщо ви її послухаєте.
До нас прямувала володарка замку в ніжно зеленій летючий сукні. Через свої незвичайні прикраси з кольорового каміння, оздоблене вишивкою пишне вбрання та складене віяло в руці, вона була схожа на фею-хрещену, яка ще не вирішила – перетворити нас на гарбузи, чи осяяти благословенням.
- О, дивись, головна гадюка повзе, - прошепотіла Ева, проте люб’язно посміхнулася та голосно відповіла, - Душа моя, ну як я можу таке пропустити. Ось тільки дам останні настанови любій доньці і ми одразу приєднаємося.
- Вона така красуня, мабуть в батька пішла. Це дуже добре, що ти нарешті нас познайомила. Ваш приїзд така несподіванка для всіх, - сказала жінка бургомістра всміхаючись, проте її очі залишилися холодними, як срібний столовий ніж.
- Ти ж знаєш Ніка - весь в клопотах як завжди, - махнула рукою Ева.
- Люба Евтропія, де ти зупинилася?
- У моїй подруги баронеси дім в місті. Я вирішила не тяготити вас клопотами через свою присутністю і зупинитися в неї.
- Ну які клопоти? Ми ж сім’я.
Обидві жінки зареготали так, ніби це радше був влучний жарт, а не проста констатація факту. Я подивилася на них обох і зрозуміла, що за цим стоїть справжня історія. Бідний Домінік, ну йому і влетить від дружини за нас обох. Якщо він виживе після розмови з коханою, то я його сама придушу за цю накладку. Жінка розвернулася та наостанок кинула нам через плече:
- Чекаю вас з нетерпінням.
- Вже йдемо, - відповіла їй Ева, і вже тихіше добавила, - Тільки блювотну мікстуру спочатку треба прийняти, щоб мене швидше вивернуло від твого отруйного меду слів. До речі, в тебе випадково її немає?
- Закінчилася по дорозі сюди, коли я труїла двох пришелепкуватих лицарів, - зі всією серйозності в голосі відповіла я, - Залишилося тільки снодійне і пару пляшок з цикутою.
- Чудовий набір для юної дівчини. Мені даси перше, а їй друге, - розреготалася жінка і ще раз оцінюючи мене роздивилася, - А ти нічого така, як для наймички зі столиці. Тільки зітри рум’яна і сховай цю цяцьку на шиї, а то схожа на дешеву повію. Якщо ти граєш роль моєї доньки, то повинна виглядати відповідно. Ну, добре, потім тебе всьому навчу. Пішли слухати, що там проквакає ця амфібія.
До промови хазяйки замку мені не було ніякого діла. Її розповідь про вже таку дорослу доньку та її великий день навіював сон навіть без снодійного. Зараз я була зосереджена на іншому. Настільки смачної їжі я ще не куштувала. Місцеві повара перевершили навіть кращі столичні харчевні де я іноді вечеряла, відмічаючи вдалі закінчення справ. М’ясо тануло у роті, гарнір та салати були з простих інгредієнтів, але настільки незвично приготовлені, що диву даєшся, як вони додумались таке зробити. Навіть шафран, який одразу розпізнала в підливі до м’яса.
- Їж тихіше, будь ласка. Ти привертаєш увагу, - прошепотіла мені Евтропія, яка сидячи поруч, мляво копирсалася ложкою в своєму супі, - А то ще скажуть, що нам тільки на сухий хліб вистачає.
- Вибачте, - проказала я з набитим ротом, - Якщо й справді спитають, то можна відповісти, що я довго була на дієті, щоб влізти в новий фасон сукні і зараз відриваюсь за чужий кошт.
- Гарно сказано, дівчинка. Ці нові фасони і справді розраховані на гельмінтів, - посміхнулася вона та поправила вузьку темно синю сукню.
- Всіх запрошую на лицарський турнір, де шляхетні чоловіки будуть битися за серця прекрасних дам, - нарешті закінчила свою промову, хазяйка замку.
- Що за турнір? – перепитала я, більше приділяючи увагу смачному медово-яблучному десерту з корицею, ніж словам жінки бургомістра.
- Це така стародавня традиція. Чоловіки змагаються на мечах до першої крові, виборюючи право взяти собі в дружини дівчат. Починається все з показухи, де лицарі показують чого вони варті, потім дівчата благословляють їх, кидаючи вінок з квітів чи пов’язуючи шовкову стрічку на зброю. Після цього проходить жеребкування, чоловіки б’ються, і хто переможе, той і одружується. Колись, це було шляхетним вчинком, а зараз просто видовищний фарс, - відповіла жінка, сьорбаючи компот.
- Ви будете йти? – спитала я.
- Я схожа на дурепу? – сказала Евтропія та відставила бокал, - Звісно ж буду, чим ще тут займатися? Ти також підеш. Наче тебе наймали для охорони Летиції, а вона там головний приз.
- Ну, турнір, так турнір, - позіхнула я і, відкинувшись на спинку стільця, погладила свій повний живіт. Гаряча смачна їжа і солодощі давали про себе знати. Після нічного кошмару до мене почали повертатися сили і це не могло не радувати.
Дерев’яна арена була побудована на краю поля поруч с замком. Велике витягнуте напівкільце з цегли та дерев’яних помостів віддалено було схоже на античний амфітеатр. Його прикрасили кольоровими стрічками, гірляндами вимпелів, вічнозеленими гілками лавру та ялівцю. По краям стояли рядами візки та прив’язані коні, які меланхолійно відмахувалися хвостами від чорних мух та оводів. Делегацію з замку змусили йти туди пішки. Я нічого в цьому надзвичайного не побачила, проте вельможне панство бідкувалося через спеку і погрожувало втрачати свідомість кожну пару кроків. Нарешті ми розташувалися на лавах критої ложі. Сірі полотнища з грубих ниток захищали від гарячих сонячних променів білу шкіру шляхти. Жінки обмахувалися віялами з фарбованого пір’я, чоловіки витирали піт шовковими хустками та пили воду з келихів, яку їм підносила обслуга.
Мене посадили поруч з Кальмом одразу за спинами Летиції, пана бургомістра та його дружини. Всі інші розташувалися як їм було зручно. Евтропія сіла окремо, не дивлячись на моє прохання бути поруч. Сімейство Де Санті розмістилося по інший бік трибуни, вони голосно кричали, підтримуючи своїх хлопців, які стояли на арені. Десь серед них повинен був бути майбутній зять бургомістра, але всі вони були однаково чорняві та гарні. Навіть зачіски та борідки мали схожі. На їх обладунках виблискувало сонце, яке виходило з морських хвиль. Містянам пощастило менше, в кращому випадку вони сиділи під палючим сонцем, у гіршому – стояли між рядами. По колу арени стояли вартові в латах, підбитих червоними плащами. Гул був просто неймовірний, мабуть все місто сюди зібралося.
- Ти будеш приймати участь? – сказала я йому у вухо, в надії нарешті зав’язати розмову.
- Ще не знаю. Можливо, - буркнув він, виправивши меч за спиною та пірнач на поясі.
- Можливо? Сходи розважся! Я ж знаю, що для лицарів немає нічого кращого ніж помахати зброєю під оплески.
- Ти гадаєш, що ми всі однакові? – пробасив лицар, - Якщо я піду битися, тоді ти благословиш когось на турнірі, як справжня шляхетна панянка.
- Домовилися, але я така ж шляхетна панянка, як і ти, - обурилася я і пнула його ногою. Ну чого він такий? Нормально ж раніше спілкувалися.
- Тобі треба це зробити по статусу. За звичаєм, кожна не заміжня панянка когось повинна благословити на битву. Тим паче, якщо вона шляхетного походження. В ідеалі свого майбутнього нареченого, хоча це і не обов’язково. Змагатися без благословення – це поганий тон.
- І що отримує лицар якого я благословлю, якщо він виграє? Я заміж поки не збираюсь виходити.
- Гроші, - хмикнув Кальм, - Спочатку переможцю пропонують коштовний приз від міста. Якщо він відмовляється від нього, то тоді може обрати весілля. Не думаю, що хтось захоче взяти в дружину незнайому дівчину, замість грошей. Тобі нічого хвилюватися.
- Сподіваюсь, ти правий, - задумливо подивилася я на арену з чоловіками, які салютували зброєю перед натовпом.
- Просто комусь пов'яжи стрічку, тай по всьому.
- Я вдячне тобі за поміч зранку, але чого ти такий дивний останнім часом? Якщо між нами є якісь проблеми, то краще це обговорити, бо нам ще працювати разом.
Голосно загриміли труби. Бравурні вартові дуділи в них, оголошуючи початок турніру. Це подарувало шанс Кальму ухилитися від відповіді і зробити вигляд, що він мене не почув. Бургомістр підвівся і вийшов на постамент. Натовп плескав в долоні та свистів. Пан Де Гійяр поклонився на чотири сторони світу та почав урочисту промову.
- Шановні мешканці славетного міста Шарт. Владою, яку мені подарували ви та наш король Гравілон Величний, я оголошую початок свята Першого колосу.
На арену вийшли монахині в сірих каптурах. Кожна з них несла в руках по сніпу складеного з жита, ячменю, льону, ріпаку, кукурудзи та соняшників. Все, чим славилися поля підгір’я. Серед них я побачила вже знайомих дівчат - Софіко, Юстину, Вільду та, на мій подив, Афродезію. Вони зняли каптури, залишившись в розшитих жовтими квітами сукнях. На їх талії були пов’язані червоні пояси з не великими жовтими мішечки. Загриміли барабани і за ними заграв оркестр. Дівчата розійшлися колом та почали танцювати. Я захоплено дивилася на те, як гарно вони рухалися, відбиваючи такт чобітками, прикрашеними дрібними мідними монетками. Танець походив на гальярду, але з більшою кількості рухів руками та чимось схожим на колисання сніпу.
- Ти ба, а монахині не тільки молитися вміють, - захоплено сказав Кальм, плескаючи їм в долоні разом з іншим натовпом. Дивом його почула Летиція та повернувшись промовила:
- Це ритуальний танець підгір’я. Його танцювали наші пращури. Називається Йортінг - танець землі та врожаю, - сказала вона.
Танцівниці розступилися і в центр кола увійшла матір ігуменя в зеленій льняній сукні з червоними трояндами. В її руках була палаюча гілка. Вона пройшла з вогнем по колу, повернулася до центру і змахнула руками, починаючи свою партію. Руде волосся жінки розвивалося на вітру в такт рухам і палало яскравіше вогнища в її руці. То змахуючи руками, то присідаючи вона танцювала з грацією, яку не очікуєш від монахині, та й взагалі людини.
- Ритуали старої віри досі тут святкують? Чого тоді його танцюють жриці богині? – не зрозуміла я, зачаровано дивлячись на ігуменю. Дівчина замахала головою.
- Ні, його почали виконували ще до старої віри, коли люди шанували землю та її дари, а не небесні світила чи богів. Зараз це лише традиція, нічого такого. Я теж його танцювала, коли була малою.
Під сукнею потепліло і я схопилася за амулет на шиї. Він був гарячий і палив шкіру.
- Нічого такого, кажеш, - прошепотіла я собі під ніс.
Мені не треба було дивитися на сірий камінь, щоб зрозуміти що він світиться як блакитна зірка. Кальм зацікавлено подивився на мене, зрозумівши що коїться. Тим часом, ігуменя зняла вільною рукою мішечок з поясу і побігла по колу, розсипаючи його вміст на бурий пісок. Дівчата заскочили в коло та розклали сніпи. Жінка доторкнулася гілкою до землі і коло спалахнуло. Музика заграла значно швидше. Ритм танцю змінився, монахині рваними рухами витанцьовували у вогняному колі щось дике та неперевершено красиве. Це не було схоже на будь-який танець, який я колись бачила. Це взагалі не на що не було схоже. Вони то перетворювалися на диких чапель, які піднімаючи крила злітали в повітря, то на диких пустельних кішок, які приземляючись на землю вигинали спину. Натовп шаленіючи аплодував їм, свистів та несамовито кричав. Дівчата взялися за руки і, почавши хоровод, пішло колом. Сонце сліпило очі, але не могло сперечатися з яскравістю їх рухів. Ігуменя стояла в центрі рухомого кола, високо піднявши вгору руку з палаючою гілкою. Раптово коло полум’я згасло, дівчата попадали долілиць і музика затихла. Натовп збожеволів і ринувся на арену, варта виставили перед собою алебарди, не даючи їм підійти ближче. Люди почав кидати дівчатам квіти та монети. Ігуменя вклонилася до землі в стромила палаючу гілку в пісок, загасивши її. Дівчата підвелися, розійшлися та почали кидати щось дрібне в натов. Люди ловили та збирали це з землі, ховаючи по карманам. До нас підійшла Софіко і жбурнула жменю зерна. Вельможі голосно засвистіли та почали аплодувати, немов простий народ.
- Що вони роблять? – крикнув Кальм, обтрушуючи зерна зі своїх обладунків.
- Це традиційне благословення перед початком темного період року. Щоб він пройшов ситим та спокійним.
- Танець з вогнем був просто шалений! – вигукнула я.
- Так, я теж вражена, зазвичай такого не роблять! В цьому року вони перевершили самі себе, - захоплено прокричала Летиція, плескаючи у долоні.
Дівчата розкидали все зерно, вклонилися та покинули арену. Варта супроводила їх до виходу. Бургомістр знову з’явився на сцені під тріумфальний грім труб та аплодисменти натовпу. Пару хвилин він приймав овації, чекаючи поки народ трохи заспокоється та оголосив:
- Шляхетні лицарі! Ви всі тут зібралися в пошуках своєї долі. Покажіть місту чи достойні ви скарбу!
Хлопці почали підходити до натовпу, вишукуючи своїх дам серця. Серед них були як звичайні хлопці з простими короткими мечами так і добре підготовлені, в обладунках та гарною зброєю. Дівчата, випереджаючи одна одну, зривали кольорові стрічки з прикрас арени і прив’язували їх до зброї хлопців. Або знімали зі своєї голови вінок, одягали їх на голову свого лицаря, цілуючи їх в уста на вдачу у змаганні. До нашої ложі підійшло кілька з них та встали на одно коліно. Летиція побігла вниз та причепила одну з стрічок, які прикрашали її коси, чорнявому юнаку. Деякі дівчата з її сім’ї послідкували її прикладу і зробили теж саме. Нарешті, всі отримали своє благословення і вишикувалися в ряд, очікуючи початку змагання. Пан Де Гійяр вже збирався оголосити про початок жеребкування, коли на арену повільно в’їхала пара чоловіків на рябому коні. Вони були п’яні та голосно співали доволі не пристойну пісню. Натовп замовк, з цікавістю роздивляючись прибульців.
- Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю, - хлопець не закінчивши строфу, зробив великий ковток з пляшки та передав другу, що сидів позаду нього.
- Це і є лицарський турнір? А чому всі без коней? Гонзо, ти мабуть тут зайвий,– пробасив один з них, відаючи поводи своєму другу.
- Щоб ти, падлюка, срав навстоячки, - вигукнув Кальм, та помахав хлопцям. Ті йому відсалютували у відповідь, - Зараз почнеться справжня вистава. Гийом знову нажерся і судячи з усього споїв нашого алхіміка.
- Це що жарт такий? Чого він приперся? – захвилювалася я за інших лицарів, що збиралися приймати участь в турнірі.
- А біс його знає. Цей йолоп завжди любив такі події, - відповів Кальм та вишкірився, - Зараз буде хизуватися перед усіма присутніми.
- Шановні, - крикнув бургомістр, - Ви також хочете прийняти участь в турнірі?
- Е, я ні, - пробелькотів алхімік, сповзаючи з коня, - Гийом, друже, тут ти без мене впораєшся.
Він похлопав лицаря-велета по плечу та обійнявши пляшку вивів коня з арени.
- Але у вас немає зброї! – крикнув Де Гійяр.
- Це нічого, пане! Зараз знайдемо.
Трохи кульгаючи на одну ногу, він почав наближатися до нас. Я вціпилася однією рукою в дерев’яну лавку, а іншою намацала схований під сукнею стилет.
- Брате! – вигукнув він, - Позич свого меча, будь ласка!
- Е ні, - прокричав йому Кальм у відповідь, - Дзуськи я тобі свого Роберта віддам. Лови ось це.
Роберт? Він що, жартує? Рудий зняв з поясу пірнач і прицільно жбурнув його в голову Гийома. Натовп гучно охнув, коли лицар перехопив зброю в польоті та одразу почав робити ним бойові удари в повітрі.
- Дякую! – радіючи, як дитина новій іграшці, крикнув бугай, - Я скоро поверну його тобі.
- Залиш собі і подякую сивому кардиналу за матеріальну допомогу, - махнув рукою Кальм всміхаючись.
Лицар-велет розвів руками та зробив йому жартівливий уклін. Він ще раз махнув пірначем в повітрі та голосно вигукнув:
- Ось моя зброя, пане! Тепер можна прийняти участь?
- Але ж у вас ще немає благословення прекрасної дами, - перелякано роздивляючись дикий вигляд Гийома відповів бургомістр.
- Зрозумів! Шановні панянки, хто благословить славетного лицаря перед боєм? – крикнув він повертаючись до натовпу.
Гийом був голий до поясу і здавалося, що недавно приймав ванну з крові. Червоні розводи прикрашали його шкіру, переплітаючись з чорними татуюваннями та білими шрамами. Тхнуло від нього так, що поруч пролітаючі мухи помирали в повітрі. Не одна дівчина чи жінка не вийшла з натовпу, щоб віддати йому вінок або стрічку. Кальм глянув на мене і вишкірився. Я зрозуміла, що пора зникати, бо він розраховую на виконання моєї обіцянки.
- Вона згодна! - прокричав він та підняв мою руку вгору.
- Ах ти ж свинота така! – прошипіла я, пробуючи звільнити свою руку з його лапищі.
Сотні пар очей дивилися на мене, очікуючи реакції. Летиція охнула та заплескала долонями, підтримуючи його. Я ще раз смикнула свою руку і зарядила кулаком лицарю в бік. Він зойкнув та нарешті відпустив.
- Прекрасна леді! - крикнув Гийом, опустившись на коліна перед трибуною, на якій ми сиділи, - Чи осяєте ви мене своїм благословенням?
- Щоб тебе чорти в дупу осяяли, - вигукнула я.
Натовп зареготів та почав потішатися над невдахою. Краєм ока я побачила алхіміка, який ходив серед людей і кричав:
- Просимо, пані! Просимо, пані!
І на мій подив, люди почали підхоплювати це. Гийом вишкірився і смачно відригнувши проказав:
- Прошу вас пані! Благословіть мене на битву!
Люди почали гучніше підтримувати горе-лицаря. Голова алхіміка виринала то тут, то там з натовпу, і де він з’являвся, там сильніше починали кричати в підтримку Гийома. Ще одну людину я тільки що вписала в мій чорний список. Я йому це не забуду. Бургомістр махнув вартовим і вони підійшли до нього.
- Якщо дівчина вам відмовить втретє - ви будете змушені покинути арену!
- Добре! - гикнув лицар, поглянув на мене своїми п’янючими очима та прокашлявся, - Сяюча діва! Закликаю до ваше милосердя! Прошу від всього серця - благословіть мене на битву!
Вся арена кричала на підтримку Гийома. До них долучилася Летиція і всі її родичи, азартно вигукуючи «Благословіть!»
- Ну добре, - здалася я. Під оплески і крики задоволеного моїм рішенням натовпу, я спустилася з помосту, відірвала шматок стрічки з огорожі і підійшла до лицаря.
- Тільки спробуй виграти, - прошипіла я, пов’язуючи навкруги його пірнача червону стрічку.
- По іншому я не вмію! - посміхнувся він мені замріяною п’яною посмішкою, - А поцілувати на щастя?
- Почекай трохи, тебе тут всі кулаками зацілують. Мій буде зайвий.
- А якщо гроші поділимо навпіл? – примруживши очі, прошепотів він.
- Купити мене хочеш? – прошипіла я та задумалася, - Цікава пропозиція - легкі гроші. Хоча хто знає скільки тут призовий фонд. Може гра не коштує свічок? А тим паче поцілунку.
Поки я на мить задумалася, лицар зробив вибір за мене. Він підвівся з коліна, обхопив мене за талію та впився поцілунком у вуста. З його рота тхнуло немов з прогнилого болота. Ледь втримавши гостру необхідність у потребі очистити свій шлунок прямо тут, на очах у всього міста, я м’яко взяла його за щелепу і міцно стисла за вухом двома пальцями. Його скорчило від болю. Наостанок він вкусив мене за нижню губу та нарешті відпустив.
- А ти маєш пазурі, кішечка - пробелькотів він, розминаючи болюче місце.
- Тепер, ти винен мені половину винагороди. І тільки спробуй про це забути, коли протверезіти, - кинула я йому через плече, повертаючись до своєї ложі, звідки мені шалено всі аплодували.
- Ну, тепер твій вихід! – сказала я Кальму, плюхкаюсь поряд з ним на лавку.
- Який вихід? – здивувався викотив очі рудий.
- Ми ж домовилися, що якщо я когось благословлю, то ти приймеш участь у турнірі. Меч в тебе є, стрічку зараз ще відірву, - вибухнула я і подумала, - Розфарбувати б зараз цьому вилупку мармизу повною гамою кольорів за таку забудькуватість.
- Не треба, я і так прийму участь, – відповів він, відсуваючись від мене далі по лавці.
- Да ти що? Без благословення? - в'їдливо спитала я та пнула його ногою.
- Твоє не потрібно. Коли настане час, мене всі тут розцілують, - поглянув він на мене своїми блакитними веселими очима, - Ти думаєш хто цього довбня буде заспокоювати, коли він тут всіх переб’є?
