Спочатку:
На сторінку книги
Глава 28. Аркан 10 Колесо Фортуни
Порада від карт: «Скільки би багато часу Ви не витрачали на те, щоб спрямовувати корабель свого життя в потрібне русло та намагатися контролювати навколишні обставини, пам’ятайте - всі ми в руках долі. Наше життя переживає цикли злетів і падінь. Іноді все йде добре, але бувають періоди, коли нам здається, що земля руйнується під ногами. Колесо крутиться і так чи інакше - Ви пожнете те, що посіяли»
У візку серед сухого сіна лежали три монаха. Я переніс їх до шинка і поклав в залі на порожні столи. Вони тихо стогнали, але не прокидалися, блукаючи у заплутаних тенетах свого розуму. Замість них у возі тепер були загорнені в чорні савани тіла шинкаря та трунаря. Трохи подумавши, я заховав свою сокиру серед сіна, залишивши тільки короткий меч на поясі. Сокира занадто примітна. Це не зброя крадіїв та головорізів, тому може привернути зайву увагу.
Залишивши місто за собою, дорога вивела мене до цвинтаря в’язнів. Серед поховальних каменів, які брилями височилися над землею, росли сухі низькорослі чагарники та чорний полин. В моїх рідних місцях ставили дерев’яні каплички, прикрашені мушлями, в яких можна було запалити пам’ятну свічку, в столиці встановлювали гранітні монументи з кованими табличками, а тут тільки неотесані шмати породи різного розміру без імен. Лише затерті степовим вітром номери та ініціали нагадували, що це кладовище і тут знайшли вічний спокій колишні в’язні. Сумна картина.
Рікон, як я і очікував, чекав на мене біля іншої брами. Варти біля неї не було і це мене бентежило не на жарт. У місті, де більша частину займала в’язниця, в’їзд в місто не може залишатися без охорони. Зараз палуг розлігся у візку прикритий сіном. Сховати такого теля виявилося важче ніж я думав на перший погляд. Сусідство мертвих тіл звіра аніскільки не бентежило і я чув, як він гучно посапує позаду мене. Молода кобила повільно тягла віз на пагорб, ледь справляюсь з вагою. Він скріпив колесами і хитався, коли під колеса попадало дрібне каміння, розганяючи воронів, що переслідували від міста нашу траурну процесію. Хижі чорні птахи кружляли над моєю головою відчуваючи свою законну здобич. Пару десятків порожніх могил знайшлися у самому кінці кладовища.
- Ну, хлопці, приїхали. Тут ваша остання зупинка, - прошепотів я. Рікон висунув голову з соломи та нерозуміючі поглянув на мене великими очима.
- Ні, ти сиди. Це я до твоїх сусідів звертався.
Палило нещадно, на моїй кірасі можна було смажити яєчню. В голові почало паморочитися від сонця. Я підніс руку до лоба і поглянув в далечінь - біла будівля маєтку різко контрастувала на фоні червоних гірських хребтів. Мабуть він стоїть на невеликому пагорбі. Жар, що йшов від землі змушував очі обманювати розум. Біла будівля ніби піднялася над землею і висіла у повітрі. Диво, яке я вже бачив колись у морі, але вперше серед кам’яної пустки.
- Фата-моргана, - прошепотів я, милуючись маревом, - В Акритусі вже мабуть перший сніг випав, а тут пече, наче в дупі дракона. Дідько! Пішло воно все!
Розстібнувши кірасу, я зняв з себе розпечені обладунки і поскладав у віз з сіном, залишившись в своїй останній цілій сорочці. Щось не фартить мені з ними. Або тіло їх відторгає, або здійснюється прокльон від однієї ворожки з передмістя Пенефоріса, що має зле око та великий зуб на мене. Коли я вранці вистрибнув з кімнати її подруги, вона побажала мені в спину, щоб я втратив останню сорочку. Дівчина тоді багато чого побажала, цей прокльон ще не найстрашніше, що могло збутися. Сам винен, не треба було зустрічатися з обома.
Добре, що домовини вже були викопані. Лопата та лом знайшлися на дні візка і це облегшило мені завдання. Надівши широкополий плетений капелюх трунаря, я почав засипати тіла бурою, наче запечена кров землею. Яка марна смерть. Можна було все вирішити простіше. Хто б що не думав, лицарі - не головорізи, яким байдуже на чуже життя. Забираючи в людини іскру життя ти не доповнюєш нею свою власну, а навпаки - згасає також якась частина тебе. Спочатку, цього не відчути, проте з кожним наступним разом порожнеча стає все глибше, поки не стане прірвою у небуття. І тоді не вистачить і моря джину, щоб залити її.
Грунт був сухий та кам’янистий. Уявлення не маю, хто і як тут копав ці домовини. Мені навіть закопувати було не просто. На пагорб землі, під яким знайшов останній притулок шинкар, я поклав його золотий зуб. Мабуть було б розумніше залишити його собі і продати якомусь не дуже розбірливому ювеліру, проте я не зміг це зробити. Я не хотів смерті цього хлопчини, будь чиєї смерті, без необхідності. Навіть Фіору треба дістати живою, щоб вона змогла заплатити перед правосуддям. Але вже вийшло, як вийшло. Засуджувати монаха за вбивства я не буду, нехай з його гріхами розбирається богиня. Або як завжди, Святий престол намалює нову індульгенцію, з якою йому мабуть краще буде спати ночами. Рікон загарчав низько та загрозливо, вириваючи мене з роздумів.
- Це всі, чи ще є? – вигукнув чоловічий голос.
Я повільно підняв голову. Блакитний плащ лицаря розвивався на вітру. Йому також було спекотно в латах. Це було помітно по змарнілому вигляду навіть з такої відстані. Цікаво чи знає він в обличчя справжнього трунаря?
- Відповідай, коли до тебе звертаються! – крикнув хлопець і направив коня в мій бік.
- Це всі, пане.
Вдивляючись в його молоде обличчя, я подумки відзначив, що хлопець не лицар, хоча і носить обладунки. Він занадто горбиться під їх вагою та невпевнено себе відчуває в седлі. Мабуть чийсь паж або син вельможі, якого послали наглядати за крадіями в місті. Фіора, ти ще цього не зрозуміла, але контроль над твоїми володіннями вже тобі не належить.
- Туди їх всіх, щоб не плуталися під ногами! Будуть знати, як лізти у чужі справи, – зухвало вигукнув хлопець.
- Який дурень, - подумав я, ледь втримавшись, щоб не сказати це вголос, - Хто б не підтирав твою дупу, сивий кардинал з’їсть і не помітить такого як ти з усіма регаліями та прапорами.
- Закінчуй тут і поїхали. Оголошено загальний збір, - розпорядився він.
- Вже готовий, пане, - відповів я закидаючи лопату у віз, і почав обдумувати подальший план дій.
Звір під соломою тихо рикнув, коли я зачепив його держаком, глибше зариваючи в солому свої обладунки, проте вершник цього не помітив. Варіантів зараз в мене є не багато. Цей пихатий бовдур з’явився дуже вчасно. Якщо вбити його і одразу тут закопати, то мене добровільно не впустять в маєток, який ймовірно добре охороняється. Дозволивши йому мене супроводити, є шанс, що з таким почесним ескортом це буде зробити простіше. З їх братії мою пику знають тільки Фіора, її до безтями чарівна помічниця і головоріз зі шрамами на рожі. Справжню загрозу несе тільки останній. Сподіваюсь, що він не встиг мене добре запам’ятати. Більше з живих в чайній Рікон нікого не залишив. Тепер діло за малим – знайти королеву крадіїв, схопити і живою доправити в Шарт. Якщо ченець встигне привести своїх фра, тобто братів по ордену, мені у підмогу, то це буде простіше, проте сподіватися тільки на це безглуздо. В мене зараз є тільки моя сокира, голова та Рікон. Треба не лишитися хоча б останніх двох речей з цього списку. Якщо допоможе щось ще, то це стане приємним бонусом.
- За мною, трунар. Спробуй не відстати на своїй клячи від мого чистокровного скакуна, - бравурно скомандував вершник і вдарив коня по бокам.
- Так, пане, - спокійно пробелькотів я, та вдарив молоденьку кобилу поводами. Вона піддатливо пішла вперед, потягнувши за собою скрипучий віз.
Попри свої обіцянки залишити мене самого ковтати бурий пил на дорозі, молодий вершник тільки і робив, що кружляв коло візка та постійно белькотів різну дурню. Цим він сильно нервував мене і мого звіра, який вже доволі давно гарчав з соломи. Добре, що віз перебував його своїм скрипом.
- Як ви живете в цих краях? Тут же нічого немає крім сухого каміння.
- Потроху, пане, потроху, - монотонно відповідав я, сподіваючись, що він відчепиться.
- А це сонце? Воно просто нестерпне! Я скоро зварюсь в цих клятих обладунках. Тут буває дощ?
- Так, пане, буває, - сказав я і подумки добавив, - Якщо не замовкнеш, то я сам тебе зварю в найближчому озері солоного окропу.
Вислуховуючи його скарги на все підряд, в мене не на жарт розболілася голова і я вже почав жаліти, що не залишив його в компанії небіжчиків.
- Нічого! Король принесе справжнє процвітання в цей бідний край, коли прибере місцевого князька. Всі будуть купатися в золоті та сльозах драконів! Ти колись бачив ці коштовні камені, трунар?
- Бачив, пане. На вітринах ювелірних лавок, - відповів я, знаючи, що король може нести лише сльози, куди б він не ткнув свого куцого носу. Звичайні, людськи сльози, а не драконів.
- Ось, а тепер вони будуть в тебе у одного з перших! Бо тобі вистачило розуму примкнути до руху спротиву.
- Нічого собі, ну і йолоп же мені попався, - подумав я, видавши гримасу головного болю, за радісну посмішку, - Він щиро вірить, що союз корони та крадіїв щось толкове принесе простому народу. Сідаючи грати в дурня з королем, ти одразу стаєш вже двічі дурнем, якщо сподіваєшся щось виграти в нього крім квитка до ешафоту. Ще й спротив якійсь видумали. Рух спротиву під керівництвом корони проти її ж власного місцевого намісника, це боротьба пасічника проти бджіл. Саме такі, як бургомістр поповнюють королівську казну своїми податками від дохідних підприємств. Корона вміє лише витрачати гроші, а ось право заробляти їх охоче залишає комусь іншому.
- Всі кажуть, що королівська влада вже не та, що була колись. Проте ми змінимо це! Ми змінимо цей світ!
- Ти би хоч своє засрате спіднє сам зміг змінити, королівський блазень, - подумав я, дивлячись вперед, - А світ якось і сам розбереться що йому робити.
Білий маєток на пагорбі був більше схожий на укріплений форт. Він був менший за Червоний замок, не мав рву з водою та особливих фортифікаційних споруд, проте це спробували компенсували наспіх зведеними баштами для лучників. Стоячи поряд з примітним білим будинком, здалеку вони були майже непомітні і губилися на фоні гір. Вдале маскування, гарно придумано. Спочатку на них не звертаєш увагу, а якщо ще буде туман чи як зараз - фата-моргана, то вершник і не побачить їх, поки не наблизиться на відстань польоту стріли. Добре, що цей недолицар вчасно з’явився. В такий бастіон не просто проникнути, не піднявши ґвалту і ще важче його покинути живим. Вершник нарешті закінчив свої бравурну розповідь та виїхав попереду мене. Ворота здригнулися та почали повільно відчинятися. Доїхавши до них, йому прийшлося чекати. Дурень аж підстрибував в сідлі від нетерплячки.
- Швидше дайте дорогу новому наміснику! - крикнув він. Нарешті ворота широко відчинилися і хлопець високо піднявши підборіддя з гідністю в них в’їхав.
- Так ось хто буде проливати ріг достатку на всіх місцевих. Гляди, щоб тебе самого не облили гарячою смолою посипавши пір’ям, - криво усміхнувся я.
Вартові спокійно пропустили вершника і пішли до мене. Рікон відчув запах сталі та людей поруч, і загрозливо загарчав. Лучники натягнули тятиви, готуючись стріляти по першому наказу.
- Треба було підказати Лі, щоб на моєму надгробку написали, що я був не тільки блазнем, а і дурнем. Хоча, думаю, ніяких написів на ньому не буде, як і самого надгробка. В кращому випадку мені поставлять шмат каменю, як і іншим на цвинтарі, що залишився позаду.
- Облиште його, він зі мною!
Допомога прийшла звідки не чекали – хлопець пихатим помахом руки зупинив вартових. Вони застигли в напівкровці від візка і крадькома поглянули наверх. На башті стояв щокатий дядько в яскравому жупані і дивився на хлопця покрививши червону мордяку.
- Як ви смієте не підкорятися мені? – ображено крикнув юнак, переходячи на вереск, - Це зрада вашого володаря?
Бородань ще більше скривився і махнув рукою. Вартові побачили це, коротко кивнули мені і я швидко вдарив кобилу поводами по бокам. Треба їхати, поки вони не передумали. Рікон добре поїв і ранкової агресії в нього вже немає.
- Треба одразу робити те, що я кажу, - кинув він через плече червонопикому і повільно поїхав далі. Я подивився на вартових і зробив єдиний логічний прогноз:
- Колись його стратять власні підлеглі. Не можна так розмовляти з бувалими воїнами. Вони не служниці в накрохмалених чепчиках, які будуть мовчки погоджуватися з кожним твоїм словом. Лицарі цінують міцну руку, але не від тих, хто ще не навчився нормально носити обладунки, - подумав я, повільно проїжджаючи за ним до внутрішнього двору.
Як я і подумав з першого погляду, маєток перетворили на воєнний гарнізон. Замість статуй на білі постументи поставили дерев’яні колоди для відпрацювання ударів. Старий сад вирубили під корінь і зробили з нього стрілецьке ристалище. Мармурові благородні діви перетворилися на цілі. На їх довгі лебедині шиї повісили дощаті щити, з яких тепер стирчали стріли. Будівельні роботи йшли повним ходом. Окрім новозбудованих вартових веж, зміцнили ворота кованими прутами, зробили підпори та почали піднімати рівень мурів. Руде оброблене каміння, розмірами з голову бика, було складене гіркою біля стайні і чекало робітників.
Я нарахував чоловік двадцять-двадцять п’ять - не більше. На їх стягах був зображений невідомий мені герб – собача голова в зубах тримає чорну підкову на блакитному фоні. Блакитний – колір корони. Від сім’ї алхіміків я чув, що в’язні в кар’єрах охороняються королівською гвардією, але на їх прапорах красувався плямистий осоїд з мечем та щитом. Собак у їх геральдиці ніби ніколи не було.
На мій скрипучий візок ніхто не звернув уваги. Широкополий капелюх та спітніла заляпана бурою землею сорочка, слугували надійним камуфляжем. Кого може зацікавити якійсь брудний трунар? Вершник спішився і віддав поводи свого чистокровного скакуна хлопчині в строкатих штанях. Той мовчки поклонився та махнувши слідкували за ним, повів коня за ріг будівлі. Я зупинив візок біля напівзруйнованої огорожі, яку ще не встигли повністю перекласти новим камінням. Крізь неї була видна дорога до кар’єрів, по якій один за одним йшли завантажені вози. За ними йшли приковані один до одного бранці. Кобила заіржала і вдарила копитом, відриваючи мене від цієї похмурої картини. Поруч стояли вози з якимось бочками від яких тхнуло сіркою та чимось в’їдливим. Невдоволена таким сусідством, тварина почала стригти повітря гострими вухами та гучно фиркати.
- Гарна вона у вас. Як назвали? - спитав хлопець прив’язуючи коня.
- Клотка, - буркнув я, ледь згадавши як її називав справжній трунар.
- Цікаве ім’я, - посміхнувся хлопець, - Це на честь Клото? Молодшої доньки богині?
Чим думав трунар, коли називав звичайну руду кобилу на честь міфічної ткачихи долі, мені було невідомо, тому я просто кивнув йому.
- Можеш її напоїти, але не розпрягай. Ми на довго не плануємо затримуватися тут. І у візок краще не лізь - там всіляке погребальне барахло для бальзамування мерців. Тобі не сподобається побачене. Після такого відбиває апетит на декілька днів.
Це майже не було брехнею. Від виду розлюченого палуга мало в кого прокидається якісь інші бажання, крім як тікати світ-заочі зі швидкістю вітру. Хлопчина витріщив на мене очі і пішов поїти кобилу.
- Куди мені йти? Ніхто не сказав.
- Вам в ці двері, прямо по коридору, потім наліво і ще раз наліво, через перехід і одразу в великий зал. Більшість вже там, але володаря ще немає.
- Так ми ж тільки що з ним приїхали? – не зрозумів я.
- А, ви про цього? - посміхнувся коняр, - Він називає себе володарем, хоча лише третій графський син. Кланятися все одно треба, проте можна це робити без особливого ентузіазму.
Подякувавши хлопцю, я увійшов у двері. Судячи з усього, мій мозок почав потроху тверезіти, з жахом усвідомлюючи в яку халепу влип.
- Я зробив майже не можливе і потрапив сюди. А що робити далі? Чого ти очікував, лицар сраний? Знову спочатку дієш, а потім думаєш? – як завжди влучні думки почали приходити в голову з сильним запізненням і від цього голова почала боліти ще більше.
Після яскравого сонця, в будівлі було темно, як в домовині. Великі вікна були закладені цеглою. Будівельники залишити лише вузькі отвори, крізь які всередину майже не потрапляло світло та свіже повітря. Стріляючи іскрами, в коридорі палали смолоскипи. Вони чаділи чорним димом і через це стояв важкий запах старого жиру та олії. Витягнувши з металевого держаку в стіні один з них, я пішов шукати велику залу.
Якщо надворі був натовп та стояв гул металу, то в домі було тихо і порожньо. Прямуючи заплутаними коридорами, я вийшов в невеликій прохід, де були тільки зачинені двері і закінчувався він тупиком.
- Так, а куди далі?
Почухавши потилицю і вже розвернувся повертатися, щоб відшукати вірний шлях, я почув голоси.
- Ти обіцяв мені справжню владу! – кричала жінка.
- А ти обіцяла не вбивати монахів. Бачиш, у всіх не завжди виходить притримуватися обіцянок. Чи ти вже не контролюєш своїх людей і вони це зробили без твоєї вказівки? – спокійно та глузливо відповів чоловік.
- Це вже цікаво, - подумав я, та м’яко ступаючи по дерев'яній підлозі повільно пішов на голоси.
Ховатися було ніде. Якщо хтось пройде мимо, то не помітити мене буде неможливо. Тихо відчинивши двері сусідньої кімнати, я прослизнув в неї та вмостився на підлогу. Якщо я не зможу спіймати Фіору, то хоча б здобуду якусь інформацію.
- Я контролюю все! –голосом жінки можна було різати метал, камінь і броньовану драконючу шкіру,
- Ти навіть не здогадуєшся наскільки багато проблем може влаштувати біла айстра з її божевільним герцогом.
- Якщо ти не в силах протистояти якимось монахам, то може мені було б розумніше укласти союз з ними?
- Кому ти потрібна, крім мене? Брудна злодюжка, яка назвала себе королевою.
- Це я брудна? Ще пів години тому ти називав мене королевою і просив не зупинятися.
Пролунав звук схожий на удар батога, потім чийсь стогін і люди в сусідній кімнаті затихли. Я нагострив вуха і став сильніше вслухатися, воліючи почути ще хоч щось.
- Якщо я ще раз таке почую - відшмагаю тебе цим як цуцика.
- Так, моя королева, - простогнав чоловік.
- О, почалося, - подумав я, вмощуючись зручніше, - Ці вельможі вже зовсім подурили. Якщо вони хочуть скуштувати батога, то для чого запиратися у своїх покоях? Простіше вийти на вулицю і спробувати попрацювати на власних полях. Ефект буде той же, проте не думаю, що вони будуть стогнати саме від задоволення.
- Я не чую? – ще один звук удару.
- Так, моя королева!
- Вже краще, - промовила вона вдоволено, - Я повторюю ще раз – я все контролюю, але мені потрібно більше.
- Більше? Я зробив все, що було в моїх силах, але надіслати ще ресурсів король не може. Це приверне багато зайвої уваги. Якщо зігнати сюди все військо і піти на відкрите протистояння з місцевим бароном, то ми створимо небезпечний прецедент. Сусідні провінції зрозуміють, що це експансія і будуть готуватися до громадянської війни, а не тихо заробляти гроші для корони. Треба діяти розумно і обережно. Ця партія вибухових речовин була остання. Якщо її не вистачить для досягнення мети, то треба закінчувати підриви в шахті.
- Вистачить. Якщо розрахунки, які в мене є, точні, а вони саме такі, бо їх робив геній, то ми вже дуже близько.
- Може твоєму генію треба десь повчитися, щоб отримати хоч якусь важливу відзнаку? - іронічна сказав чоловік і миттєво отримав ще один удар батога, - Моя королева, я хотів сказати, що якщо наступні декілька днів не принесуть успіху, то мені буде важко прикривати цю справу. Люди задають незручні питання. Ти відчуваєш, що поштовхи стають сильнішими навіть коли ми не підриваємо? Боюсь, що ми потривожили серце гори і воно може вибухнути та зруйнувати місто.
- Мені плювати на місто! Після того, як стратили мого батька воно нічого не означає для мене!
- Але як тоді добувати райдужні опали? Якщо лють гір поглине все навкруги, то хто буде працювати в копальнях, обробляти камені, продавати їх?
- Знайдемо інших, - різко кинула вона у відповідь.
- Кого інших? Хто приїде в пустелю з розпеченої лави де немає нічого живого? Шарт не за мить став перлиною і навіть не за десятиріччя! Його майже два сторіччя створювали з нічого. Повільно та обережно налагоджували зв’язки з горцями, добиваючись їх прихильності, приваблювали вельмож та меценатів, домовлялися зі Святом престолом. А ти хочеш за якихось пару місяців все змінити!
- Не треба мене звинувачуй! Це не я урізала нам час і прислала сюди цього клятого святошу. Чому ти його не можеш позбутися?
- Коли сідаєш грати в карти зі смертю, то так чи інакше виграє завжди смерть. Ти не розумієш хто насправді цей герцог. Тільки Святий престол та крик ворона можуть його зупинити.
- Ти вже найняв ворона і що вона зробила? Нічого! Вона нічого не зробила!
- Поки нічого не зробила, - сказав чоловік, наголошуючи на першому слову, - Але вона і не отримували такого наказу. Вона працює над іншим варіантом вирішенням проблеми. Ворон не може схибити, але ця справа не проста навіть для неї.
- Ти її захищаєш? Може вона тобі подобається більше за мене? – солодко спитала жінка і ще раз вдарила співрозмовника.
- Ні! – закричав він в екстазі, - Ти єдина, моя королева!
- Тоді ти повинен робити те, що я наказую. Якщо не можеш мені добути більше ресурсів то виграй більше часу. Все буде за планом, я обіцяю. А тепер йди і починай збір. Я за мить приєднаюся, тільки швидко переодягнутися.
Через пару хвилин, сусідні двері скрипнули і з них вийшли. Коли звук кроків по дерев’яній підлозі достатньо віддалився, я вийшов зі схованки та попрямував за свою здобиччю.
Кімната була темною, маленькою і задушливою. У повітрі вітали важкі аромати пахощів, диму свічок та людських феромонів. Я не бував в королівській спальні, але вона не була схожа навіть на графську ані розмірами, ані вбранням. Велика шафа з грубої деревини, ліжко з балдахіном та фіранками, туалетний столик з жіночим приладдям та стопкою відкритих листів. Ніякої позолоти, кришталю та картин. Навіть дзеркала не було. Єдиною прикрасою можна було вважати потемнілі від часу гобелени на стінах з зображенням лісу. Мій факел став основним джерелом світла, не рахуючи кількох свічок. Як і в інших кімнатах маєтку, від вікон залишилися тільки вузькі отвори. На пом’ятому ліжку лежав шкіряний корсет, декілька шовкових мотузок та панчохи. За ширмою, на якій чорною змією висів батіг, переодягалася дівчина. Вона почула мене та вигукнула:
- Я сказала, що зараз буду! Почекай трохи.
- Так, мадам, скільки завгодно. Я нікуди не поспішаю, - спокійно відповів я.
Фіора завмерла, повільно вийшла з-за ширми в білій спідній сорочці і подивилася в мене. Капелюх відкидав тінь на моє обличчя і вона не могла мене впізнати.
- Хто ти такий? Один мрець називав мене сьогодні мадам. Він вже годує черв’яків. Захотів до нього приєднатися? - сказала вона гордо піднявши підборіддя.
- Я чув, що в цих місцях мерці не затримуються в землі і навіть виходять потанцювати. Можна вас запросити, мадам? - посміхнувся я і надвинувся на неї, витягуючи меч.
Підлога під ногам завібрувала і їй в такт відповіли дзвоном скляні пляшечки з туалетного столика. Жінка закричала, як дикий фелідай, схопила батіг і щосили вдарила їм мене. Його гострий язик лизнув мене по щоці, розпорюючи шкіру до крові. Відчуття пекучого болю повернуло мене до реальності і я остаточно протверезів.
- Ну що ж, потанцюємо.
Вихід з кімнати був тільки один і королева крадіїв опинилася в пастці. Розуміючи це, дівчина почала наносити удар за ударом, не підпускаючи мене ближче. Її батіг, перетворився на смертоносний зміїний хвіст цербера, який волів болісно мене вжалити. Ухиляючись від ударів, я танцював з нею цей смертоносний танець при свічках. Він може стати останнім для одного з нас. Або для обох. Хто знає, як повернеться. Одним з ударів вона зачепила туалетний столик і з нього попадали склянки з оліями, розтікаючись різнокольоровими калюжами по підлозі. Отак кружляти з нею по кімнаті, не гублячи темп, я міг ще декілька годин. Проте не варто гаяти час, підмога може прибути будь якої хвилини. Широкополий капелюх трунаря злетів з моєї голови. Дівчина звузила очі, впізнаючи мене і прошипіла:
- Ти?! В цьому місті не можна нікому довірити роботу. Все приходиться робити самотужки, - прошепотіла вона і нанесла наступний удар.
В її очах не було страху. Вони блищали гнівом та азартом, коли вона шмагала мене, упиваючись моїм болем від отриманих ударів. Вони сміялися, коли я незграбно відстрибував, намагаючись наблизитися до неї на відстань меча.
Підлога під ногами затремтіла вже сильніше. Меблі в кімнаті почали підскакувати, танцюючи разом з нами. Від поштовхів землі та чергового удару батога, я не зміг втримати рівновагу і завалився на ліжко. Смолоскип впав на постіль, вогонь перекинувся на тканину і вона спалахнула. Побачивши вільний шлях та шанс втекти, Фіора кинулася до дверей. Стеля над головою ожила, дала тріщину і з неї посипалися важкі шмати ліпнини. Дівчина закричала і затулила голову руками, рятуючись від падіння гіпсових брил. Вони з грохотом падали на підлогу, розбиваючись на дрібні уламки. За мить ожила вся будівля. Стіни стогнали та скрипіли, і здавалося, що вони зараз луснуть, не витримавши власної ваги. Важка дерев’яна шафа завалилася, поховавши під собою жінку.
- Е ні, ми ще не закінчили! Ти так просто не помреш, погань, - буркнув я і перевернув шафу.
Дівчина лежала без тями широко розкинувши руки. Вогонь поглинув ліжко і з люттю голодного пса почав облизувати тканину на стінах, змушуючи спалахнути розшиті візерунками гобелени. Білий задушливий дим юрбився в повітрі, не даючи зробити глибокий подих. Затуляючи ніс, я вихопив мотузки з охопленого полум’ям ліжка. Вогники танцювали на них лише по краям. Я збив їх об підлогу і про всяк випадок зав’язав жінці руки за спиною. Якщо раптово отямиться, то хоча б це не стане для мене несподіванкою. Зірвавши з ліжка останню цілу фіранку і обернувши в неї непритомну Фіору, я закинув її не плече і вискочив з палаючої кімнати.
Блукаючи темними коридорами я шукав вихід. Будівля постійно здригалася, підлога гучно скрипіла, а стіни були покриті глибоким тріщинами. Десь кричали люди та було чутно стукіт десятків ніг. Зі стелі сипався білий пил, вкриваючи собою все навкруги. Я почав боятися, що вона завалиться і поховає нас всіх. Добре хоч смолоскипи висіли в коридорах, бо без них взагалі не можливо було б орієнтуватися в цій темряві. Фіора виявилася важча ніж можна було очікувати від її статури. Чи може я вже забув, як це носити жінку на руках? Шкода, що приходиться згадувати при таких обставинах. В кінці коридора замайоріло світло і я пришвидшив рух.
- Нарешті хоч якісь вихід, - я тільки встиг радісно про це подумати, як його затулила кремезна постать якогось лицаря.
- Що горить? – вигукнув він схвильовано.
- Дим валить з кімнати в лівому крилі! – вигукнув я, - Хлопчина надихався їм до півсмерті.
- В лівому крилі? Це ж покої володаря, - викрикнув лицар з острахом, - Що ти там робив?
- Шукав велику залу. В цій темряві неможливо знайти дорогу, - я вирішив не брехати.
- Твоя правда, зробили з маєтку якійсь склеп. Виходь швидше! Будівля почала руйнуватися, - махнув він мені, випускаючи на вулицю.
Земля постійно нагадували про себе. Нові поштовхи йшли один за одним, наче луна від великого дзвону. То стихаючи, то знову накочуючи з новою силу, вони трясли все навкруги. Ззовні це відчувалося не так сильно, ніж всередині маєтку, проте і цього вистачало, щоб посіяти паніку. Вогонь з першого поверху перекинувся вже на другий. Будівля скрипіла гірше за візок трунаря і диміла чорним. Метушня стояла неймовірна. Люди щось кричали один одному, бігали та брудно лаялися. Один з лицарів сів прямо на руду землю посеред ресталища, підняв руки до неба і декламував першу священну молитву богині, яка повинна була дарувати спасіння. Щось вибухнуло всередині маєтку. Бічну стіну затрусило, в вона луснула, як крихка оболонка яйця, випускаючи з себе вогонь на волю. Ковтнувши свіжого повітря, він запалав з подвоєною силою і перекинувся на дах.
Стріха стайні запала. Тварини перелякано іржали та рвалися втекти подалі від пожежі. Розуміючи, що треба швидко накивати звідси п’ятами, я закинув непритомну Фіору у візок. Рікон рикнув та висунув голову з сіна. Я махнув палугу рукою і відв’язав молоду кобилу, яка перебувала на грані істерики. Відчувши свободу тварина зрушила з місця настільки різко, що я ледь встиг стрибнути у візок та схопити поводи. З небаченою від неї швидкістю, ми промайнули весь внутрішній двір, дивом нікого не зачепивши і стрімко під’їхали до воріт.
- Відкривай! - крикнув я єдиному вартовому, що залишився на посту.
- Не дозволено нікого випускати з маєтку, поки не буде розпорядження володаря, - перелякано відповів мені хлопець.
- Негайно відкрий ворота! Ти що, не бачиш що коїться? – вигукнув я, вказуючи на будівлю в якій палав вже весь другий поверх.
- Не дозволено нікого випускати, - почав було повторювати вартовий, але його голос потонув у гучному гарчанні звіра позаду мене.
Рікон на половину виліз з візка і зігнув передні лапи, готуючись до стрибка. Молодий вартовий зустрівся очима зі звіриними і драпонув що було сили до важелю, який відчиняв ворота. Кобила побачила перед собою знайомий краєвид пустки та радісно пирхнула. Вдаривши копитом, вона стрімко помчала галопом, не чекаючи поки ворота повністю відкриються. Скрипучий візок з силою вдарився боками об сталеві прути і дивом прослизнув на свободу.
Рудий пил стояв за нами стовбуром. Клотка, яка ледь плелася до маєтку, зараз ніби відростила крила, вподобляючись тій, чиє ім’я носила. Навіть віз не так гучно скрипів. Десь позаду провістило. Я обернувся щоб подивитися, чи не відпало в нас від стрімкої швидкості колесо і побачив стрілу яка влучила у борт візка. Наступна стріла пролетіла зовсім поруч зі мною і влучила в погребальний камінь на краю дороги. Треба швидше від’їхати подалі від башти, щоб лучники не змогли мене дістати.
Позаду нас мчали щонайменше п’ятеро вершників. Їх блакитні плащі майоріли на фоні чорного диму пожежі. Дах маєтку повністю завалився і сильно чадів темними султанами, затуляючи сонячне світло. Я вдарив кобилу по бокам, проте вона цього не потребувала. Страх вогню та їдкий сморід пожежі гнав її краще за мене. Ми мчали по дорозі цвинтаря, що було сили, проте молода тварина з возом за спиною не могла довго протистояти чистокровним скакунам.
- Рікон! А ну покажи їм! – крикнув я.
Звір цього чекав. Блискавкою вистрибнувши з візка, він з гарчанням кинувся на вершників, та почав нарізати коло них віражі. Перелякані появою хижака коні заіржали та зупинилися, переставши слухатися вершників. Від цього один з лицарів впав на землю і був розчавлений власним жеребцем, якій гарцював в паніці. На іншого стрибнув палуг і повалив на землю разом з конем. Я розсміявся, дивлячись, як звір атакує інших.
Позаду мене на покритому чорним димом горизонті з’явилася блакитна пляма. З форту виїхала ціла юрба вершників. Діло – швах. Сам він з такою ватагою не впорається. Це не волоцюги з шаблями в провулку, а справжні латні лицарі. Звичайні сталеві стріли та мечі йому не загроза, але у когось може знайтися кована на крові ягнят зброя, яка в силах його поранити. Я махнув рукою і двічі коротко свиснув. Почувши мій сигнал, палуг покинув здобич і по широкому колу почав нас наздоганяти.
- Що далі? – думки хаотично бігати в моїй голові, - Попереду Червоний Монті, але туди не можна, в ньому безліч прислужників Фіори. До того ж там ніде сховатися, на вузьких провулках мене швидко зможуть наздогнати. Там є храм. Може показати каблучку того монаха і мені дадуть прихисток за його стінами? Дурна ідея. Як служки богині будуть протистояти озброєному лицарському загону? Постом і молитвами? Мені пощастило сьогодні безліч разів. Навіть цей візок можна занести до списку щасливих випадків, бо він ще не розвалився від такої їзди. Мені треба ще одне маленьке везіння, щоб все було не дарма.
Кобила почала збавляти хід. Її боки вкривала біла піна. Бідна тварина була народжена не для змагань з вітром та стрілами, а щоб повільно тягнути свою долю на полі. Хоч би не впала і не зламала собі ноги. На горизонті з’явилася чорна пляма. Вона обігнула містечко каменярів, на мить сховавшись за його муром, та визирнула з іншої сторони.
- Дідько! Він привів підмогу! – закричав я від щастя.
Плащі монахів були чорнішими за дим, який закрив небо. Залишилося лише до них дотягнути. Я ще раз вдарив Клотку по бокам, проте швидше вона вже не могла. Сили стрімко її полишали. Рікон риссю біг поруч та загрозливо гарчав, проте навіть це не надавало їй завзяття.
- Будь, що буде! Відаюсь на твою волю, - я ніколи не був особливо віруючим, проте зробивши знак Ув, я розвернув візок до муру Червоного Монті.
Чорна пляма побачила наш віраж і також звернула, прискорюючи свій рух. Зупинивши візок, я застрибнув у сіно і почав відкопувати в ньому свої обладунки. Кінні вершники під блакитним стягом були лише в якихось десятків метрів, коли я нарешті зміг одягнути броню та взяти свою сокиру. Рікон зашипів і встав між мною та ними.
- Не будь дурнем, хлопчина! Ти один, а нас багато, - крикнув червонопикий, якого я вже бачив на башті.
- Хіба я один?
- Твій звір зі всіма не впорається. Віддай те, що взяв і я обіцяю – твоя смерть буде швидкою і безболісною.
- Це вже втретє за сьогодні, коли мені обіцяють швидку смерть. Чи вчетверте? Здається пару лицарів на турнірі теж щось таке кричали, - сказав я і задумався, - Так що саме я повинен віддати, пане? – я посміхнувся і зручніше стиснув сокиру у руках та приготувався до бою.
Може ми з Ріконом всіх і не зможемо вкласти, проте десяток з цих бравих вояк поборемо точно. З-за муру виїхав чорний вершник з прапором Ордену Білої Айстри. Побачивши його, червонощокий скривився, як від зубного болю. Монах під’їхав до візка на своєму вороному коні та голосно вигукнув:
- Іменем Святого престолу, назвіть себе!
Я почав було щось відповідати, але він махнув мені рукою, призиваючи замовкнути, і розвернувся до загону в синіх плащах. Червонопикий лицар смачно сплюнув в руду землю, та відповів йому:
- Командир третього полку, першої королівської армії Хагар. З ким маю честь розмовляти?
- З вам буде говорити Антоніо Амилькаре Де Анціо, граф Фальва-терра, аббат Сан-Джорджо, пріор Ордену Білої Айстри.
- Якось багато імен для однієї людини. І де ж він? Перечитує своє свідоцтво про народження? – насупився Хагар, - Беріть його хлопці, у нас немає на це часу. Поки той пріор приїде, ми вже будемо в форті. А там нам вже все рівно хто перед воротам, хоч пріор, хоч аббат, хоч граф, хоч все разом.
- Цей чоловік під захистом Святого престолу! Все що станеться з ним, станеться і з вами, капітане.
Сміливий монах попався. Не багато людей я зустрічав в своєму барвистому житті, які б наважились сказати таке зграї озброєних латників під королівський стягами. Вже за мить стало зрозуміло, звідки він черпав свою відвагу. З-за рогу почали виїжджати один за одним його брати, озброєні не менше ніж королівська гвардія. Авжеж, це лише прапороносець, якого послали вперед, поки основна частина їхала позаду. Тим часом, монахи взяли візок у півкільце, затуливши мене від лицарів в блакитних плащах. Щоб хоч щось побачити крім кінських задів, мені прийшлося вилізти на віз. З натовпу вершників виїхав вже знайомий мені монах зі срібною сережкою.
- С ким я буду розмовляти? – спитав він.
- Це командир третього полку, першої королівської гвардії Хагар, ваша святість, - відрапортував прапороносець. Лисий кивнув йому і розвернув, коня до червонопикого.
- Пане командир, назвіть причини через яку ви переслідуєте мою людину? – промови він, пильно вдивляючись в дорогу, по якій їхала велика карета.
- Щось він не дуже схожий на монаха, пане пріор. Як на мене, звичайний грабіжник, якого вже зачекалася шибениця, - доволі зухвало відповів йому вусач, - А якщо це справді так, і він з ваших, то тоді я вимагаю пояснень. З яких причин ваша людина проникла у наш форт, влаштувала підпал та викрала речі, що належать нашому володарю.
- Що, прямо самому Гравілону Першому? – примружив очі лисий, не відводячи очей від карети, - Наскільки я пам’ятаю, гвардія тому і називається королівською, бо підпорядковується напряму правлячому монарху. Чому ви тут під іншим прапором, командире?
Хагар зам’явся і потупив очі. Пріор задавав влучне питання і припер ним вояку в глухий кут.
- Можете не відповідати. Зараз все дізнаємося з перших вуст, - сказав він і розвернув свого коня.
Покрита золотом колісниця виблискувала на сонці своїми пузатими боками. Четвірка білих коней з блакитними пір’ями на головах повільно тягнули цього мастодонта по ґрунтовій дорозі. Коли вона з неї з’їхала, то видовище стало ще гірше. Колеса дорогої красуні не були призначені для провінції і годилися лише для гранітних мостових великих міст. Під вагою ліпнини і позолоти вони застрягали в бурій землі і коням приходилося прикладати багато зусиль, щоб хоч якось рухатися далі. Не одного мене насмішило це сміхотворне неподобство. Лицарі дивилися і не могли стримати регіт. Червонощокий цикав на них, вочевидь побоюючись гніву вельможі, що в ній сидів. Нарешті екіпаж доповз на достатньо близьку відстань і його прикрашені візерунками дверцями відчинилися.
- Шановний пріор, радий тебе бачити! – викрикнув вже не молодий, але дуже імпозантний чоловік в камзолі кольору ранкового неба. Пріор в свою чергу холодно і без особливого ентузіазму кивнув йому у відповідь.
- Мабуть сталося якесь непорозуміння. В цьому краю завжди йде все шкереберть. Ось бачиш, мій маєток взагалі зруйновано, - щиро розсміявся він та вказав на будівлю, з якої йшов чорний дим, - Давай все швидко вирішимо та не будемо гаяти час.
- Тільки цього я і бажаю, шановний графе Де Сіз, - промовив лисий, - Відведіть ваших лицарів і будемо вважати, що конфлікт вичерпано.
- Антоніо, навіщо так офіційно? Ми ж майже родичі, - посміхнувся він, - Віддайте нам цього бовдура на візку, та й по всьому.
- Не можу, Ґаззанті, - розвів руками пріор, - Не звик віддавати своє, навіть майже родичам.
- Тільки не кажи, що ти вважаєш себе захисником кожного віруючого в королівстві, - розсміявся граф.
Я майже не бачив його обличчя, але мені здалося що цей удавано веселий сміх став холодним, як снігові піки Черлених гір.
- Я не настілки просвітлений, як наша милосердна матінка, Ґаззанті. Але завжди охороняю те, що для мене має цінність.
- Дідько, невже це все заради тебе? – посміхнувся я і дістав з кишені золотий перстень. Жовтою сльозою він блищав на сонці, ніби був його частиною.
- Бачиш, ми схожі, Антоніо, - викрикнув граф, - Якщо це справді твоя людина, то він вчинив великий гріх – вкрав дорогу моєму серцю річ.
- Справді? – здивувався монах, - Хлопче, ти щось брав у маєтку шановного графа Де Сіза?
Півтори сотні голів повернулися до мене, чекаючи відповіді. Фіора непритомно лежала у візку, не видаючи ані звуку. Якщо я збрешу, візок обшукають, знайдуть її і мені буде непереливки. Простіше сказати правду і щось придумати на ходу.
- Так, пане! - вигукнув я.
- Ось бачите, бачите! – радісно вигукнув граф, - Іменем короля, я вимагаю негайного суду над цим грабіжником!
- Ваше прохання буде виконана, графе Де Сіз. Але перед початком суду, мені треба зрозуміти, що за річ ви втратили. Бо цей простодушний хлопець міг вкрасти цвях, горстку сіна, або воду для своєї кобили. На такі нісенітниці суд Святого престолу не може звертати своєї уваги.
- Я вже сказав, - буркнув граф, - Він вкрав те, що дороге моєму серцю. Мені здається, що це формулювання повинне натякнути представнику Святого престолу про важливість всіх обставин.
- Це дуже розмите формулювання і може означати що завгодно, від дорогої коштовності до вінтажних панталонів вашої любої матінки, - відповів пріор, під регіт лицарів і монахів.
- Та які панталони? - ображено вигукнув граф, гублячи всю тактовність, - Обшукайте його і я вкажу, що саме він вкрав!
- Так не піде, Ґаззанті! Ти можеш вказати на будь що. Звідки я буду знати, що це правда?
- Ти хочеш сказати, що радник короля може брехати? Це я тут постраждалий! – вигукнув він, переходячи на вереск.
- Зробимо по іншому. Показую, що ти взяв з маєтку шановного радника.
Лисий пріор не звернув на нього уваги та рушив до мене крізь натовп вершників. Монахи на конях розступилися, надаючи йому прохід. Робити було нічого. Я витяг непритомну дівчину з візка та обережно поклав на землю. Лисий спішився та підійшов ближче роздивитися її.
- Хто це? – спитав він, примруживши очі.
- Це сеньйора, яку я врятував з палаючою будівлі, ваша святість.
Почувши, як я назвав дівчину, чорні очі пріора спалахнули пекельним вогнем помсти. Я розвернув оксамитову фіранку, я показав нерухоме обличчя Фіори.
- Вона могла згоріти живцем в закритій кімнаті. Я не міг кинути дівчину напризволяще, - в цей момент я був дуже гордий за себе. Однією фразою і збрехав, і сказав чисту правду.
- Ти поступив, як справжній послідовник милосердної богині, сину мій. Жахливо, коли хтось згорає живцем, не отримуючи святого причастя. Я помолюсь за її грішну душу на вечірній проповіді, - в його очах грали бісики, коли він розглядав обличчя королеви крадіїв, - Ви знаєте цю жінку, графе?
Де Сіз нетерпляче підбіг до нас і вгледівся в обличчя своєї коханки. Чи то від хвилювання, чи то від нестерпної спеки, на його обличчі виступив піт. Він промокнув чоло розшитою золотом хустинкою та тихо відповів:
- Вперше бачу, - граф скривив обличчя, - Я вимагаю, щоб його негайно обшукали! В нього схована важлива для мене річ.
Мої очі вилізли на лоба. Я повернувся до пріора і промовив:
- Я більше нічого не брав в тому маєтку. Клянуся всевидячими очами богині!
- Він бреше! А ну вивертай кишені, блазню! – крикнув він, не рішуче наближаючись до мене.
- Зроби те, що просить граф, сину мій. Але будь обережний, якщо збрехав. Твоя клятва, це не порожній звук для мене! – голосно прокричав монах та лукаво мені посміхнувся.
- На все її воля, - промовив я і вивернув кишені.
З одного з них впав золотий перстень. Побачивши його, монахи загуділи та почали осяювати себе святими знаками Ув.
- Що це там, впало на землю? – прошипів граф, вдивляючись в рудий ґрунт.
- Це мій перстень, Ґаззанті. Якщо не віриш, то підійди ближче і роздивись.
Лисий підняв каблучку і показав її на долоні, дивлячись на перекривлене обличчя Де Сіза
- Очманіти можна, - подумав я, - Вже вдруге за день чоловік мені дарує кільце, і навіть ще не разу не спробував мене облапати.
- Не треба, я і так бачу, що це не воно. Нехай зніме свої обладунки. Воно повинно бути під обладунками! – схвильовано викрикнув граф.
- Знімай все, - махнув монах рукою
- О, а оце вже більш схоже на правду. Якщо подарували каблучку, то точно колись знадобиться роздягатися, - посміхнувся я подумки і почав розстібати кірасу.
Граф Де Сіз пильно розглядаючи мої речі вишукуючись щось, поки я не залишився в одному спідньому. Не побачивши поглядом потрібну річ, він підбіг до візка і почав викидати з нього сіно. Рікон загрозливо загарчав, проте це не зупинило чоловіка, і він продовжив ритися в соломі.
- Далі можна не продовжувати цю виставу, - зробив висновки пріор, - Одягайся, сину мій. Ти доказав свою невинність. Сподіваюсь, шановний граф задоволений?
- Ні! Я не задоволений! Що взагалі робила ваша людина в моєму маєтку? Він потайки прокрався крізь охорону, влаштував пожежу і викрав бідну дівчину! Я вимагаю пояснень!
- Як ти потрапив в маєток? – спитав в мене монах.
- Я ховав померлих на цвинтарі, коли до мене під’їхав лицар і велів, щоб я слідкував за ним.
- Це брехня! Який саме лицар? – викрикнув граф.
- Ваш третій син, пане, - відповів я посміхаючись, - Це чиста правда. Я поїхав за ним, бо подумав, що там потрібна комусь моя допомога. А потім почався землетрус, будівля запала і почала руйнуватися. І ця дівчина, - я вказав на Фіору, - Вона лежала там непритомна. Я якраз віз її до монастиря святого Брухоса, щоб її оглянули монахині, коли мене почали наздоганяти озброєні вершники.
- Це правда, пане, - викрикнув червонощокий капітан, - Ваша світлість веліла пропустити і не обшукувати віз цього парубка.
- Його просто так пропустили? – вибухнув граф, звертаючись до своїх лицарів.
- Ваша світлість так наказала. Ми не могли ослухатися, - відповів він, ховаючи посмішку за товстими червоними щоками.
- Ох і влетить графському синку, як би його не звали. Те, що я його не закопав на кладовищі, ще не означає, що це не зробиться його рідний батько, - подумав я всміхаючись.
- Вже очевидно, Ґаззанті, що ти помилився. Якщо більше немає причин нас затримувати, то я волів би десь випити чогось прохолодного. Спека стоїть просто неймовірна. Не порадиш якесь пристойне місце в Червоному Монті?
Не втримавшись я засміявся, розуміючи на що натякає пріор. Всі повернулися на мене, не розуміючи причину моїх радощів.
- На зважайте панове, просто радуюсь, що випадково не зрадив богиню своєю клятвою.
- Так, сину мій, я розумію твої почуття, - кивнув пріор і в’їдливо посміхнувся, - Перенесіть бідну дівчину у візок і їдьте в монастир. Кожна хвилина може коштувати їй життя, а ми і так вже втратили багато часу. Проте, мені цікаво, шановний Ґаззанті, що саме ти шукав?
- Листи від короля, - кинув він через плече, крокуючи до своєї золоченої карети, - Вони лежали в кімнаті де була ця дівчина. Там секретна інформація, розголошення якої може прямо зашкодити короні.
- Ти наче казав, що не знаєш цю дівчину? – здивувався пріор.
Граф Де Сіз вдав, що не почув цього. Він відкрив дверцята карети, махнув своїм лицарям і вони почали від’їжджати від нас. Я залишився сам на сам з юрбою монахів. З однією сторони – вони врятували мені життя, з іншою – друзями ми не були.
- Дивно, що він нічого про твого звіра на спитав. Було б цікаво послухати, що ти на це вигадаєш, - розсміявся Антоніо, - Давно Ґаззанті так не принижували на очах у натовпа. Тепер мені буде що розказати на сімейних з’їдах.
- Ви справді родичі?
- Не зважай. Більшість старовинних сімей так чи інакше перетиналися в якому поколінні. У нас з графом Де Сізом спільна прабабуся. Ми знаємо про це далеке рідство і жартуємо, коли перетинаємося, що ми майже родичі.
- Тоді я вам ще пару цікавих історій можу підкинути про його таємне захоплення, - я мстиво посміхнувся.
Може це і низько про таке розповідати, але скоріш за все, граф Де Сіз відвіз би мене на ешафот. Це буде моя маленька помста та і маленька перчинка на сімейному з’їзді ніколи не буває зайвою.
- Ти бачив листи про які говорив Ґаззанті? – зацікавлено спитав лисий.
- В кімнаті на столі і справді лежала купа якихось паперів та листів, але вони всі згоріли разом з будинком, - чесно відповів я і простягнув йому каблучку з медовим топазом:
- Навіщо ти мені це повертаєш?
- Я врятував вас, а ви - мене. Ми квити, пріоре.
Антоніо Амилькаре Де Анціо, граф Фальва-терра, аббат Сан-Джорджо, пріор Ордену Білої Айстри розреготався та пішов до свого коня, не забравши коштовність. Краплею сонця, вона залишилася виблискувати в мої руці. Удача - явище завжди тимчасове і частіше посміхається людям, які думають головою, а не поводять себе її як я. Мені сьогодні пощастило стільки разів, що навіть не перерахувати. Людина не може отримати стільки везіння в один день. Це просто неможливо! Я чув від Кальма про зле око, після погляду якого, везіння навіки тебе залишає. Може є і інші очі? Ті що не розбивають твою долю на друзки, а навпаки – допомагають вийти сухим з води в якій би халепі ти не опинився. Я поглянув на сонце, яке йшло до заходу. Руда зоря ледь торкнулася неба, забарвивши багряним кольором зефірні мережива хмар, які своїми пухкими боками готовили Черлені гори до сну. Їх променисто рудий колір нагадав мені довге волосся загадкової діви Маджерін. Може це її очі кольору теплого моря допомогли мені сьогодні?
