Раді Вас бачити!

Глава 30. Двійка мечів

Порада від карт: «Настав час зупинитися і поміркувати, задавати правильні питання та давати чесні відповіді. Перш ніж діяти, вам треба розібратися в собі. Ви стоїте перед важливим вибором, який може вплинути на життя інших, тому подумайте добре, глибоко і холоднокровно. Що б ви не обрали - ви повинні спокійно прийняти наслідки»

Чорна хмара так і не принесла бажаний дощ. Вона обійшла місто, прямуючи кудись за вітром на схід. В цю хвилину, на шляху до монастиря, мої думки були такі ж похмурі, як і її темні опуклі боки. Насправді, є в мене здогадка, яку я не зміг промовити вголос при друзях. Шановне панство хоче залишити нас крайніми, а самим умити руки, якщо почнуться проблеми. Навіть не так - нас точно залишать крайніми, щоб не сталося. Інтриги між монархами та Святим престолом йдуть постійно. Це в них перманентний стан. Опинитися між цими двома владними гігантами - стати цвяхом між молотом і ковадлом. Як не крутись дзиґою, все одно розчавлять. Обидві сторони ведуть себе, як дві вередливі дитини, що, граючись, перетягують ковдру. Кожен бажає отримати більший шмат. Влада монарха в нашому королівстві не є абсолютною і від цього у Гравілона Першого сильно пригорає. Нижня палата, в яку входять голови всіх гільдій та верхня - яка складається з шляхетних можновладців, суттєво обмежують його діяльність. А ще, є Святий престол з Сяючою Адель, яка і сама би не проти зайняти головне місце на цьому параді марнославства.

Остання війна, початок якої всі проспали, сильно похитнула авторитет молодого монарха. Офіційно звинувачувати його ніхто не став. Я теж не очікував такої стрімкої експансії одразу з трьох боків, проте чутки, що король витрачає більше на пишні прийоми та свої палаци, ніж на зброю - міцно вкоренилося в думці суспільства. Онуку славетного Морага Міцного можна віддати належне - він сам активно сприяв цим чуткам.

Ельспет Добрий, батько Гравілона, також любив розкіш, але він безкровно об’єднав королівство, яке повільно котилося до громадянської війни. Під прізвиськом “Добрий” він увійшов в історію через те, що віддав частину влади крупним володарям земель, залишивши собі право на податки, управління гвардією та чималий список привілеїв. Сам же монарх зайняв роль медіатора та головного судді. Ні, він не самоусунувся від влади і не перетворився на номінальну бутафорію. Ельспет обміняв свою голову, на право інших сидіти у верхній палаті і придумувати, як збільшити свої статки. За це короля носили на руках, поки несподівано на трон зійшов його молодший син. Історія, що сталося зі старшим, досі прихована за сьома печатками.

Де Гійяр та Де Санті не настільки великі фігури, щоб займати місце в верхній палаті. Проте їх спільний нащадок, об’єднавши дохідні землі на заході та півдні, і на додачу маючи гроші від експорту рідкісного коштовного каміння, цілком би міг на це претендувати. Лі якось дуже влучно підмітила: “Що треба чоловікам, в яких є гроші? - Більше грошей.” Ну, і влади, звичайно. Куди ж без неї?

Виклик до монастирю був неочікуваним. Я тільки-но повернувся з Кальмом до Червоного замку, щоб перехопити пару шматків хліба з шинкою, коли прибув монах і попросив мене терміново відправитися в дорогу. Дідько! Якесь безупинне родео! Не поїсти, не поспати, не подумати спокійно. Я скоро буду боятися присісти на стілець без очікувань, що з’явиться нова напасть, яка буде потребувати моєї уваги.

- Який жаль, що я не додумався прихопити з собою чарівний тонік Мірайї, - заскиглив я собі під носа, вислуховуючи монаха. Кальм розуміючи на всі сто відсотків ці душевні страждання, поплескав мене по плечу:

- Тримайся, друже. Я в тебе вірю, - сказав лицар та попрямував в покої Летиції.

Йому легко казати. Він зараз скоріш за все завалиться спати, а мені повзти на килим до ігумені. Навряд чи лицар розумів, як йому сьогодні пощастило. Якщо б не моя цікавість та шпигунка ігумені, його серце вже б перетворилося на камінь. До речі, навіщо я знадобився матінці? Маджері дала чітко зрозуміти, що вона не хоче мене бачити у своїх володіннях. Її можна зрозуміти - не кожен день всілякі приїжджі алхіміки підпалюють її монастир. Що змінилося?

Перебираючи в голові здогадки, я дійшов до бічних воріт монастиря. Густо заплетені блюзгом мури зустріли мене своїм нев’янучим смарагдовим листям. На його гілках вже висіли суцвіття, нагадуючи, що темний період року вже не за горами. Тільки погода про це не здогадувалася, або просто ігнорувала. Повітря було розпечене, як в середині літа. Природа в цьому краю веде себе дуже дивно.

Двічі постукавши у ворота, я став чекати, коли хтось відчинить. На мій подив, це зробила не монахиня, а чоловік в чорному плащі. Він подивився в мої різні очі і велів слідкувати за ним. Послушницям богині прийшлося добре попрацювати, щоб прибрати той гармидер, який після нас залишився. Жінки та дівчата гнули спину під палючим сонцем, висаджуючи нові кущі троянд, замість згорівших. У повітрі стояв аромат квітів з тонкою нотою перегною і чогось хімічного. Примруживши носа, я глибоко втягнув повітря - аміачна селітра. А матінка молодець. Незважаючи на релігійні вчення - не нехтує новими розробками нашої гільдії.

На мій подив, монах вів мене не в головний корпус і навіть не у шкільний. Звернувши у вузький прохід, ми почали занурюватися глибоко під землю. Довгими темними сходами ми крокували на нижні яруси будівлі. Стіни та стеля складалися з червоно-бурого каміння. Воно було вологе та блищало в темряві. Вода стікала по ним тонкими цівками та від цього здавалося, що стіни почали кровоточити. Химерне видовище. Внизу було не краще - вохко і задушливо, ніби земля нагріваючись, парувала. Дуже незвично для цієї пору року.

- Це каземати якісь, чи що? - спитав я у свого провідника, але він лише мочки відкрив переді мною одні з дверей, запрошуючи зайти.

В кімнаті яскраво палали ліхтарі, було багато людей і мало кисню. Через свій велетенський зріст серед них одразу виділявся Гийом, який стовбичив біля лисого монаха зі срібною сережкою у вусі. Лицар радісно продерся до мене і потиснув руку, ніби ми давно не бачилися.

- Де ти пропав? Ми з Кальмом, ледь з цим світом не попрощалися.

- Ти не повіриш, друже, робив те саме - прощався з цим світом. Але мене туди не впустили. Мабуть ще не час, - посміхнувся він, показавши свої ведмежі зуби.

- Що? Тобі ж ще на турнірі ввечері змагатися. Я думав, що ти пішов висипатися.

- Точно! Ось в чому причина моєї вдачі - не міг же я померти не вигравши турнір. Це було б не гарно, по відношенні до чарівної леді, яка мене благословила.

- Промовка про вовка. Лі зараз повинна бути десь тут, в монастирі. Їй треба дещо обговорити з ігуменею по нашій справі.

- Так це ж чудово! Треба їх обох також запросити! - радісно вигукнув лицар, - Шановний пріор, можна до нас запросити дам?

До лисого підійшов монах, який мене привів, та щось прошепотів на вухо лисому. Той щось мугикнув собі підноса і відповів:

- Я нічого не маю проти присутності панянок, але на превеликий жаль, як мені доповіли - вони обидві покинули територію монастиря.

- Ну що ж, тоді в нас буде сосисочна вечірка! - вигукнув він і задумався, - Хоча чого б це? Одна дама до нас вже таки приєднається.

- Святий Трисмегіст, коли ж ти нарешті протверезієш? - подумав я і вирішив змінити тему, - Вибачте, нас не представили - Вольфганг Улісс, алхімік.

- Улісс? Це твоє друге ім’я чи прізвище? Якось кепсько воно звучить, - здивувався лицар.

- Якщо мене не підводить знання з історії, це прізвисько-відсилка до одного з міфічних героїв, який мав різні очі, - відповів за мене лисий, - При прямій трактовці воно означає: “Той, що сердить богів”. У вашого вчителя було цікаве почуття гумору. Тільки-но в того героя очі були блакитного та карого кольору, а не зеленого та помаранчевого.

- Пан знається на історії та міфології, - я зробив шанобливий уклін лисому і, побачивши здивоване обличчя лицаря, вирішив пояснити що до чого, - Всі алхімики за традицією беруть собі імена або прізвиська наділені потаємним чи зашифрованим змістом, яке часто відображають їх сутність. Я вас запевняю - ніякого особливого почуття гумору мій вчитель не мав. На моє нещастя, особливого вибору не було. Серед міфологічний героїв та створінь, лише один володів різними очима. Прізвисько Улісс мені також не подобається, але воно записане в книзі гільдії. Я вимушен використовувати його в офіційному спілкуванні і при підпису будь-яких документів. Прошу, пане, називайте мене просто Вольфганг.

- А мене прошу називати просто пріор Антоніо. Моє повне ім’я не має потаємних значень, просто занадто довге та нудне. Давайте перейдемо до справи, Вольфганг. По місту прокотилася низка отруєнь і ви можете допомогти нам з ними розібратися.

Пріор кивнув в натовп монахів. Один з них побачив це і поклав на стіл невелику дерев’яну скриню. На дорогому чорному оксамиті покоїлася крапля блискучого жовтого каменю. Яка цікава коштовність. Рідкісний жовтий циркон з помітним райдужним блиском асоціювався з правим оком богині. За легендами, своїм блиском він вміє виявляти брехню та сприяти верховенству правди та справедливості. В цьому випадку, легенди не схибили - магічні властивості циркону справді виводять «на чисту воду» ошуканців та шахраїв. Гийом стояв і шкірився, навіть не підозрюючи, що може робити ця коштовність. Колись давно Святий престол дуже полюбляв використовувати такі камінці при допитах. А я ще думав, що часи інквізиції давно минули. Коли людина бреше, камінь втрачає свій райдужний блиск та тьмяніє. Чим сильніша брехня, тим більш темнішим він стає, поки не перетвориться на моріон. Тільки от у маонахів Святого престолу свої поняття про правду та брехню – вони погано відчувають різницю у відтінках і ділять світ на чорне та біле.

- Не певен, хто за цим стоїть, але на одного виконавця можу вказати, - промовив я, не зводячи очей з блискучого мінералу, - Цікаво, чи відреагує камінь? З першого погляду він сильно схожий на камінь істини, але чи справжній він?

- В якому сенсі ви не впевнені? - лисий примружив очі і поглянув на циркон.

Камень стрімко втратив райдужне сяйво і став темно жовтим, немов десь в середе нього сонце зайшло за хмару. Дідько, камінь не підробка! Де він його дістав? Справжній камінь істини не купиш в першій-ліпшій ювелірний лавці. Беззаперечно, Ордени Святого престолу дуже багаті, але навіщо тягнути рідкісну річ в таке провінційне місто, як Шарт? Тільки цієї халепи мені не вистачало! Я крадькома кинув оком на Гийома, воліючи зрозуміти в яких вони відносинах, та про що не можна знати лисому пріору. Краще, без крайньої необхідності йому нічого зайвого не казати. Він людина сивого кардинала і треба бути дуже обережним. Камінь істини тут не просто так.

- Зараз я можу сказати тільки те, що нас з цим лицарем хотіла отруїти в чайній “Мадам Моро” жінка на ім’я Фіора. В неї були спільники, проте їх імена мені не відомі.

- Мені цього вистачить, - кивнув пріор, поглянувши на яскравий блиск циркону, - Суд Святого престолу закликає вас дати свідчення проти жительки Шарту на ім’я Фіора, яка підозрюється у замаху на вбивство та змові проти представників Святого престолу.

- Це ви про спробу отруєння бургомістра? – я вирішив імпровізувати.

- Графа Де Гійяра хотіли вбити? - здивувався пріор, - Вперше чую про це.

- Не певен, що саме він повинен був загинути, але отрута містилася у його фляжці. Замість графа постраждала його служниця, я та один з лицарів.

Це не брехня і він не повинен потьмяніти, але навряд чи ця інформація має відношення до Фіори. Мені конче потрібен бургомістр, щоб якось вибратися з цієї халепи.

- Вас труїли двічі за один день? Мабуть ви справді знаєте свою справу, якщо ще в змозі давати свідчення, - недовірливо примружив очі Антоніо, кинув оком на золотистий камінь та кивнув, - Чудово, список її злодіянь доповнюється. Агенсьє, пошліть за графом Де Гійяром. Він повинен бути присутнім і дати свідчення. А поки, починайте вести протокол засідання.

- Ага, спрацювало. Чудово, - радісно подумав я і подумки зробив помітку в своєму уявному журналі дослідів, - Камінь реагує на правду чи брехню, а чи має сказане відношення до справи - йому байдуже. Поки я зможу говорити потрібну правду, я буду це робити. А потім буду вимушен казати стільки іншої правди, скільки зможу.

Один з монах сів за стіл, відкрив чорнильницю і почав щось швидко шкрябати гусячим пером по жовтоватому сувою.

- Я залюбки дам відповіді на всі ваші питання, ваша святість, проте спочатку треба знайти та спіймати підозрювану, - сказав я, і прошепотів Гийому одними губами, - Що тут в біса коїться?

Лицар лише підморгнув мені та химерно вишкірився. Довбень, хоч би якось попередив. Точно колись не втримаюсь і все йому викладу про його дурнувату посмішку. Святий престол повинен взяти його на зарплату, щоб він замість ката ходив і всміхався в’язням в камерах. Люди що завгодно скажуть, щоб тільки більше ніколи не побачити його усміхненим.

- Ваш друг, за допомогою Ордену Білої Айстри вже зробив це. Поки отруїтельку готовлять до допиту, суду потрібна ваша експертна думка з приводу речовини, яка була використана злодійкою. Чим саме вас хотіли отруї в чайній?

- Е ні, чорт лисий! Так просто я нічого тобі не скажу. Я не вперше на суді, тому краще одразу перестрахуватися. Хто знає, які далі можуть бути питання? - подумав я і продовжив, - Якщо це офіційний допит, то я прошу додати до справи, що я прибув в Шарт на запрошення пана Де Гійяра і маю з ним контракт з надання послуг. Через це, деяку особисту інформацію я не можу розголошувати без його персонального дозволу.

- Агенсьє, занесіть це в протокол. Перед богинею ні в кого не має бути секретів, проте суд бере до уваги наявність договору з шановним бургомістром і поважає його право на приватність.

- В мене питання. Шановний пріор Антоніо, чи потрібен мені адвокат на цьому засіданні?

- Наголошую, що ви залучені до суду виключно в якості свідка та фахівця алхімічної справи. Ваші свідчення будуть відправлені у гільдію для ознайомлення.

Від цих слів мене покривило, як від кухля лимонного сорго. Темна хмара великого штрафу, через те, що договір не був поданий в канцелярію гільдії, нависла над моїм чолом. Нічого, якось буду відбрехуватися. Не в перший раз.

- Ви знаєте, що це за камінь? - спитав пріор та вказав на шкатулку з цирконом.

- Так, ваша святість, - брехати сенсу не було, камінь це б показав, - Я маю срібну печатку гільдії алхіміков та володію знаннями про мінерали та їх властивості.

- Добре. Коли ми вже все роз’яснили, то прошу вас повернутися до мого питання. Чим саме вас хотіли отруїти?

Я ковтнув гірку слину і ще раз подумки дав копняка Гийому. Ну от навіщо він влаштував цей цирк? Хіба б не було простіше все вирішити без участі Святого престолу?

- Основний компонент, це рідкісна субстанція - фермент синьоголової іфритки.

- Іфритки? Ви вважаєте, що підозрювана приймала участь в заборонених ритуалах по виклику лиховісних духів іфритів?

- В мене немає інформації про причетність цієї жінки до якихось обрядів, ваша святість, - випалив я в надії поховати цю тему на зародку, - Синьоголова іфритка, це вельми небезпечний птах першого класу отруйності. Він живе за південним морем і на деяких островах, які знаходяться під протекторатом нашого королівства. Рідина з його пір’я викликає параліч, який при певній концентрації призводить до смерті.

- Добре, - вдоволено відповів пріор і виставив червону пляшечку на стіл, - Ідентифікуйте цю суміш, будь ласка.

Взявши глиняну пляшечку, і роздивився: на червоній глині стояла чорнильна мітка пташки. Обережно відкоркувавши її, я підніс ближче до носу. Тонкий аромат червоного ірису та солодких нічних квітів почав стрімко розповсюджуватися кімнатою.

- Це сильний галюциноген, ваша світлість. Я не знаю його назву, бо це авторський склад, проте зустрічаю його в цьому місті вже не вперше.

- В нього входить екстракт іфритки?

- Ні, ваша святість. Фермент синьоголової іфритки має запах чорних трюфелів, а не квітів, - виправив я пріора. Антоніо крадькома поглянув на блиск циркону і незадоволено мугикнув щось собі під носа.

- Промовчати чи ні? - подумав я, прораховуючи варіанти, - Якщо Фіора зможе викрутитися, то точно помститься, і тоді буде діяти не так обережно, як сьогодні. Ну що ж, не я дістав ножа першим.

- Поміж усього іншого, в склад вмісту цієї суміші входить слина фіолетової жаби з острова Пан-Міноа. Саме нею недавно отруїли ронську жрицю, - випалив я.

- Ще одне вбивство? - майже радісно вигукнув пріор, - Чому мені про це нічого не відомо?

- Не знаю, ваша святість. Цією справою займається бургомістр. Тільки-но сьогодні вранці я проводив для нього аналіз вбивчою рідини, і майже певен, що це той самий склад.

- Хтось в Шарті міг його приготувати?

- Не знаю, ваша світлість, - сказав я і з острахом помітив, що камень стрімко почав втрачати свій блиск.

Дідько! Ну звісно, я не певен, але не треба мати достобіса розуму, щоб здогадатися, що його міг зробити занадто талановитий для своєї слабенької печатки Дієго. А я ще дурень гадав, що Фіора з ним зустрічалася лише заради зовнішності. Пріор теж помітив поведінки каменю і суворо поглянув на мене.

- Я розумію, що ви людина науки і звикли довіряти лише підтвердженим фактам. Або, можливо, ви не хочете своїми необґрунтованими звинуваченнями заводити суд в оману. Якщо є хоч якісь здогадки - то прошу вас їх сказати вголос.

І що тепер робити? Якщо скажу чисту брехню, то амулет істини мене одразу викаже. Якщо скажу правду, то постраждає хлопець. Яким чином Фіора змусила молодого алхіміка виготовити для неї цю річ, мені було невідомо і, якщо чесно - байдуже. Вона могла використати обман, лестощі, гроші, або задіяти більш жіночі хитрощі. Молодий розум легко затуманити. В будь якому випадку, здавати свого колегу комусь зі святого престолу, бажання в мене не було. Навіть якщо він такий дурень, що повівся на її красу та владу - спочатку цю справу повинна розглянути гільдія, а вже потім хтось інший. Але як обманути камінь? Якщо не хочеш здавати одного, то завжди можна здати когось іншого.

- Я володію інформацією, що пані Фіора - місцева королева крадіїв. Вона займається контрабандою і злегістю могла привезти цю отруту з-за кордону.

Камінь не потемнів, бо це була не брехня, але і яскравого сяйва в ньому не побільшало. Пріор примружив очі і пильно поглянув на мене:

- Контрабанда зараз нас не цікавить. Є ще якісь припущення?

- Багато, ваша світлість. Якщо розумна жінка чогось бажає, то мало що в цьому світі в силах стати перепоною на її шляху. Наприклад, у Фіори є спільник, який міг підмовити її на вбивства задля досягнення своєї мети. Але, як ви сказали - я не хочу вводити суд в оману своїми необґрунтованими звинуваченнями. Тим паче, мова йде про дуже владну людини.

- Про яку саме людину йде мова? - зацікавлено блиснув очима Антоніо.

- Я майже певен, що граф Де Сіз має в цій провінції якісь комерційні інтереси і через це об’єднав зусилля з пані Фіорою.

- Про деякі його інтереси, я вже сьогодні чув, - в’їдливо посміхнувся пріор, дивлячись на яскравий циркон, - Отже до підриву гори, ще додаються отруєння та змова. Ґаззанті, ти станеш зіркою цьогорічного сімейного з’їзду.

- Перепрошую, ваша святість, про що ви? - не зрозумів я Антоніо.

- Мені достовірно відомо, що граф Де Сіз почав підриви в шахтах заради незаконного видобутку коштовного каміння, які тут називають сльозами драконів.

- Він що, не сповна розуму? - вигукнув я, - Так от чому почалися землетруси та аномальна спека. Це ж може зруйнувати місто!

- Бажання грошей затьмарює розум і приводить на слизький шлях. Не хвилюйтесь, шановний граф відповість за це.

Двері без стуку відчинилися і вдарилися об стіну. В кімнату залетів розлючений бургомістр. Він встиг переодягнутися у простий коричневий костюм, підкресливши його зеленою краваткою і мав би доволі буденний вигляд, якби не його почервоніле обличчя та хижий погляд. Один з монахів підвівся, поступаючись йому стільцем.

- Антоніо, як ти смієш мене викликати в моєму ж місті? - вигукнув він, не вдоволено поглянув на мене, - Ще й допитувати моїх людей? Їм обом треба готуватися до вечірнього турніру, а не займатися цією маячнею!

- Обом? Чого це обом? Я ніби не лицар, – подумав я, - Мабуть пан Де Гійяр вже встиг щось придумати, і забув мене про це повідомити.

- Їх ніхто не затримує, вони абсолютно вільні і можуть піти будь якої хвилини, - спокійно розвів руками пріор, - Але це неповага до суду і це буде врахуємо.

- З якого диву ти вирішив влаштувати суд? Нагадую, що зараз всі присутні знаходяться під моєю юрисдикцією.

- Ми в монастирі, який належить Святому престолу, отже я в своєму праві.

- Монастир так. Але земля, на якій він побудований, люб’язно надана містом в користування на безоплатній основі. Отже, чия земля - того і право.

Поки шановне панство вирішило помірятися юрисдикціями, я відвів Гийома в куток і прошепотів:

- Навіщо ти вплутав мене в цей балаган?

- Вибору не було. Вони врятували мене від ватаги лицарів, яким я перейшов дорогу.

- Гийом, от чесно - для цього і придумали арени, щоб лицарям було де махати мечами, демонструючи свою шляхетність. Тобі цього стало замало?

- Та яка там шляхетність? – скривився хлопець, -То були інші лицарі. Справжні, а не ряжені вельможі та селяни.

- Де ти їх тут знайшов? - не здивувався я, і спитав лише з цікавості. Свиня завжди знайде багнюку, а Гийом проблеми.

- Де знайшов? В маєтку графа Де Сіза, коли викрадав Фіору.

- Самотужки? Ти зовсім останні мізки втратив? - вигукнув я.

Розмови в кімнаті змовкли і на нас звернули увагу щонайменше десять пар очей. Лицар цикнув, відкрив двері і виштовхнув мене в коридор. Вартові, які охороняли сусідні двері, поглянули на нас, але нічого не сказали. Гийом оглянувся на них та прошепотів:

- Не захотів втрачати останнього друга. Знаєш, в мене не багато їй залишилося, щоб отак дозволяти їх труїти.

- От скажи мені - чим би це йому допомогло? Я знайшов протиотруту! Йому нічого не загрожувало! Він живий та здоровий мабуть зараз відсипається в Червоному замку, - розлючено вигукнув я. Гийом ще раз цикнув на мене, та відвів далі від сторонніх вух.

- Спочатку якийсь рон йому допоміг, потім ти. А я що? Чим я йому зміг допомогти? Я вирішив, що треба за нього помститися.

- Йому буде досить того, що ти не помреш, безглуздо наражаючи себе на небезпеку. От і все!

Мимо нас пройшла монахиня в сірому каптурі, з плетеною корзинкою в руках. Ми замовкли, проводжаючи її поглядом. Тіні приховували її обличчя. Тендітна дівоча статура дійшла до сусідніх дверей та мовчки зупинилася. Вартові розступилися, відчини їй двері і впустили в кімнату.

- Чого ти його не здав? - прошепотів лицар.

- Кого не здав? - не зрозумів я.

- Ти знаєш кого - молодого алхіміка. Коли Фіора обмовилася про те, що підрив планував геній, то я відразу зрозумів про кого йшла мова. Її коханець міг таке зробити?

- Він гарний та добрий хлопець, який потрапив в погану компанію. Я майже певен, що він не знав для чого це їй потрібно.

- Може ти і правий, проте навіть гарні хлопчики мають відповідати за свої вчинки. Якщо ти цього не зробиш, то це зроблю я.

- Почекай, - я схопив його за руку, - Дай мені час у всьому розібратися. Може Дієго і справді геній, але в нього тільки мідна печатка. З його знаннями не можливо розбиратися у вибухових сумішах. До того ж, він не розпізнав жаб’ячу слину в галюценогені, яким отруїли ронську жрицю. Щось тут не в'яжеться.

- Я все сказав. В тебе є день, якщо Фіора сама його не здасть раніше, - промовив лицар та повернувся до імпровізованого залу суду. Глибоко зітхнувши я пішов за ним.

Атмосфера в кімнаті змінилася. Бургомістр з пріором більше не сварилися, у спробах вирішити хто тут головний, а сиділи поруч і разом сміялися з якогось вдалого жарту. Нарешті їх регіт змовк і на нас звернули увагу.

- Хлопці, куди ви поділилися? Антоніо таку кумедну історію розповів про віщунку з Пенефорісу, що я ледь живіт не надірвав! – витираючи сльози сказав бургомістр. Почувши це, Гийом скривився, як від зубного болю:

- Там справді багато віщунок, панове. Не раджу їм зраджувати з їх близькими подружками. Можна накликати на себе зле око.

- О, так ти знаєш цей жарт? - посміхнувся пріор і миттєво став серйозним, - Повернемося до справи. Ми з Домініком вирішили зробити паритетний суд. Він і я будуть мати рівну вагу голосу. Агенсьє, приведіть обвинувачену.

Монах покинув кімнату. Хлопнули сусідні двері, і чоловік майже за мить повернувся:

- Вона мертва, ваша святість! - глибоко зітхаючи прокричав Агенсьє, - Отруєна.

- Що? - обличчя пріора зробилося червоним, як цегла на стінах, і він гримнув на бургомістра, - Кого ти з собою привів, телепень?

- Ти втратив бранку, а телепень я? Не треба мне звинуватити у своїх помилках! - захищався бургомістр, - Я приїхав сюди під конвоєм твоїх монахів, майже, як бранець, і не полишав приміщення!

Десять пар очей знову звернули на нас увагу. Я глибоко вдихнув і відчув, як краплі поту стікають з лобу.

- Що ви робили, коли виходили? - очі Антоніо були вирячині, а щоки нервово смикалися.

- Нічого, - гримнув Гийом.

- Сварилися, - спокійно відповів я, - Ми навіть від дверей далеко не відходили і ніяким чином не причетні до смерті Фіори. Якщо не вірите, то погляньте на ваш камінь істини. Він не дозволить збрехати.

Пріор Антоніо схопив коштовний камінь - жовтий циркон яскраво блищав у світлі ліхтарів. Стиснувши його в руці, він побіг до дверей. Всі послідкували за ним.

Вона сиділа на голій кам’яній підлозі біля порожнього ліжка. Голова була відкинута, чорне волосся розсипалося по її плечам смоляними зміями. Обличчя набрякло, очі закотилися, а на вустах королеви крадіїв застигла остання замріяна посмішка. По шкірі рук та шиї дівчини почали розквітати багряні зірки. Пріор ніби збожеволів. В приступ неймовірного спалаху люті він схопився за голову та почав допитувати вартових. Монахи перелякано белькотіли щось йому у відповідь, збиваючись та плутаючись у словах. Не звертаючи на них увагу, я підійшов і присів поруч з тілом. Від розбитої склянки в руці Фіори йшов тонкий аромат солодкого червоного ірису. Знову ці жаби. Звідки в сухому Шарті взялося стільки їх слини?

- Як вона отримала отруту? - кричав Антоніо, - Ви провели обшук, перед ти, як зачиняти камеру?

- Ні, ваша світлість. Ваш новий друг її поклав на ліжко і розв’язав руки. Вона була непритомна. Ми не подумали, що вона може собі якось зашкодити.

- Дурні! Ви всі будете покарані за свою недбалість!

- Тут була монахиня, - промовив я, закриваючи очі Фіори, - У неї була корзинка, в якій могла бути отрута.

- Не було ніякої монахині! - набундючившись викрикнув один з вартових.

- А стакан тут звідки тоді взявся? І де пляшка, в якій була отрута? Миші з’їли? - задумливо сказав я.

Антоніо стрімко вихопив в монаха пірнач і вдарив їм вартового. Не очікуючи нападу, хлопець впав, притискаючи руки до пом’ятої кіраси.

- Це за те, що збрехав мені! - викрикнув Антоніо.

- Вона сказала, що це ви її прислали вгамувати біль хворої, - пробелькотів монах крізь зуби.

- Ти ба, яка зухвалість. Навіть не збрехала про наміри, - подумав я.

- Я нікого не посилав! - Антоніо пнув хлопця ногою в спину, і той перелякано поповз до стіни, підгібаючи ноги до грудей, - Яка була з себе дівчина?

- Не знаю, в сірих каптурах вони всі однакові! Тут темно, та я і не звик вглядатися в монахинь, - прокрехтів вартовий, за що отримав ще однин удар ногою, - За рудими плямами на обличчі було не розгледіти.

Порожнє горнятко випало з моїх рук та робилося об кам’яну підлогу:

- Не може бути. Звідки вона дізналася про допит? Як настільки швидко змогла зреагувати? Щоб прокрастися до Фіори крізь озброєну охорону, розуміючи, що за стіною юрба монахів, і холоднокровно змусити її прийняти отруту - треба мати сталеві нерви. Королева крадіїв сама випила отруту, її для цього не змушували. Принаймні фізично.

- Обшукати монастир! Зібрати і допитати всіх монахинь! - крикнув пріор.

- Стійте! Ви не розумієте! Вартовий не винен, тут дещо інше! - закричав я, але на мене ніхто не звернув уваги.

Монахи рушили наверх, залишивши нас з Гийомом та бургомістром самих в мокрому коридорі підземелля.

- По перше, - випалив я, і вказав на лицаря, - Ти дурень, що привіз Фіору до монастиря. Треба було в ратушу везти, або у в’язницю. Та будь-куди, за виключенням монастиря та Червоного замка. По друге, - я вказав на бургомістра, - Дайте чесну відповідь. Хто знав, що ви сюди їдете?

- Я перевдягався в гардеробній, коли прийшла Сія і сказала, що на мене чекають монахи. І я одразу поїхав з ними сюди.

- Пане Домінік, ви в своєму розумі? Яка Сія? - ледь стримуючи свій крик, сказав я, - Справжню Сію отруїли на ваших очах і вона зараз в лазареті! Як виглядала та дівчина?

- Як я міг переплутати? Я ж сам її супроводжував до воріт монастиря, - перелякано прошепотів бургомістр, потрохи звільняючись від тенет мороку, - Я був абсолютно впевнений, що це Сія була в гардеробній. Але, та дівчина навіть виглядала по іншому! Якого дідька тут коїться?

- Дайте вгадаю - це була німа дівчина з ластовинням на обличчі? Тоді все стає ще менш зрозумілим, - не витримав я, - Пішли нагору, по дорозі розповім. Бо розлючений пріор зараз там наробить справ.

Внутрішній двір зустрів нас яскравим сонячним проміннями, майже свіжим повітрям і криками монахинь.

- Як ви смієте себе так поводитись з нами? Я зараз покличу матінку! - крикнула одна з них та витягла ціпок.

- Ваша матінка поїхала і в мене немає часу її чекати! Або ви скажете, хто з вас спускався в підвал, або самі там опинитися! - оскаженіло кричав лисий пріор. Від збудження з його лисини йшла пара і здавалося, що голова зараз спалахне, як смолоскип.

- Ми такі ж служниці богині, як і ви, - викрикнула ковальчиня, наближаючись до них. В руках вона тримала молот і, судячи з її вигляду, була готова його застосувати в разі необхідності. З натовпу вийшла тендітна білявка і зупинила жінку рукою.

- Шановний пріор Антоніо, поясніть зрозуміло що сталося і ми з усім розберемося, - спокійно проказала вона, - Нам нічого приховувати.

- Як вас звуть, сестро? - примружив очі лисий.

- Афродезія, ваша святість. Поки матінки немає, з вами буду говорити я.

- Гарне ім’я, - сказав лисий і вгледівся в обличчя дівчини, - Тебе випадково не батько так назвав?

- Зараз в мене є тільки матінка і богиня, - холодно відповіла йому дівчина, - Що трапилося в підвалі?

- Дівчина в сірому каптурі отруїла підозрювану у тяжких злочинах. Нам треба її знайти.

По натовпу монахинь пройшов збентежений шепіт в вони почали осявати себе святим знаком Ув. Всі, окрім Афродезії, яку, здавалося, ця новина ніяк не шокувала. Вона лише поглянула на нього і спитала:

- Як вона виглядала? Є якийсь опис?

- А вона нічого, міцна дівчина, - подумав я, розглядаючи тендітну білявку, - Для того, щоб так просто протистояти натиску Антоніо, треба мати сталевий трос всередині. І вона наче справляється.

- З прикмет в нас тільки густе ластовиння на обличчі, - відповів пріор.

- Не багато, але це хоча б щось. Сіна, Маріам! - вигукнула вона два ім’я по черзі, - Сестри, прошу вийти до пана пріора.

З натовпу вийшли дві жінки. Одна була висока і статна, друга - суха та скрючена. Їх обличчя були густо вкриті міріадами дрібних рудих плям.

- Когось впізнаєш? - спитав Антоніо у вартового.

- Ні, ваша святість. Та мала була, ніби ще дитина, а ці дві вже старі.

- Мені лише двадцять, - ображено промовила висока дівчина.

- Це ти мене старою назвав, вишкребок? – обурилася літня жінка.

- Вибачте сестри. Серед них немає той, що була у підземеллі, - буркнув вартовий і потупив очі. Не витримавши цієї вистави, я підійшов до пріора і прошепотів:

- Ви її тут не знайдете.

- Думаю, якщо обшукати будівлю, то може і знайду когось, - глузливо відповів мені Антоніо.

- Якщо вам справді цікаво, хто ця дівчина і ви хочете розкрити таємний задум темних сил, то прошу мене вислухати. Але є один нюанс.

- Що ви маєте на увазі? Який нюанс?

- В цій справі може бути замішаний ваш патрон.

Пріор Антоніо, відвів мене подалі від натовпу і поглянув на камінь в своїй руці. Коштовний циркон, містичні властивості якого здатні були розпізнати будь-яку брехню, яскраво сяяв на сонці, даючи зрозуміти, що я кажу правду.