Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 52. Лімб
Мор'гхул Ірра Шакс.
Чорне полум’я горить. Павук у могилі лежить.
Мертва крига не розтане, час у зашморгу стоїть.
Заради мого діла,
збережи його тіло.
Тліє остання зоря. Спить під попелом земля.
Що було життям колись — стане тінню небуття.
Замикаю вічний круг.
Гасне зір і гасне слух.
Нитки ночі сплітаю в коло. Тінь павуча не пустить доло.
Дух застиглий хай тремтить. Павуча отрута життя пригнетить.
Кров і попіл — ключі мої.
Зачиніть браму темної землі.
Мор'гхул Ірра Шакс і павук.
Ці слова не віщували нічого доброго. І річ була навіть не в тому, чиє страшне ім’я лунало серед його строф. Шакс… До зустрічі з великим маркізом пекла я була морально готовою. Більше за демона мене лякав голос, який шепотів ці забуті слова. Лютий мороз темної зимової ночі, що закрадався в саме серце, був лише тінню того жаху, який наводив на мене цей голос. Стародавні провидиці з храму богині ще за часів правління сяючої Сивіль передрекли, що сонце згасне і перетвориться на чорну діру, яка поглине весь світ. Тепер я зрозуміла, про що насправді йшла мова. Це була вона — справжня ніч душі, без романтизму та блискучих прикрас.
Павуче закляття, яке перетворило маєток на неприступну твердиню, з легкістю пропустило мене всередину. Іншого я й не очікувала. Внутрішнє чуття підказувало, що поки я потрібна живою. Кому саме потрібна? Гарне питання. Та відповідати на нього — ні собі, ні вам, мої любі, я не буду. Не хочу помилитися у своїх судженнях. Така помилка може дорого мені коштувати.
Врешті-решт — всі демони спокусники. Така їхня природа. Ображатися на демона за те, що він захотів заволодіти тобою — те саме, що ображатися на вогонь, який тебе обпік, чи сердитися на лезо, яке поранило. Даремно витрачений час і сили. Вогонь треба загасити без зайвої метушні, але спершу кинути в нього лезо, щоб воно розплавилося.
Диявол має багато масок, облич і голосів. Він не пропонує, а лише показує: блиск золота, аромат влади, дотик слави чи надію на спасіння. Тільки забажай — і все це буде твоїм. За невеликої умови, звісно. І ти сам простягаєш руку, бо спокуса — це не зовнішній ворог, а твоя власна тінь, що шепоче з глибин. А вибір лише за тобою. Ніхто ні до чого не змушує силою. Я зробила єдиний правильний вибір — не піддалася спокусі робити поспішні висновки, поки не отримаю доказів.
Гадаю, я зробила правильно, що вчасно затулила ніс. Такої бридоти в житті ще ніколи не відчувала. Щойно моя нога ступила на поріг Літнього палацу, на мене ніби впала липка вуаль гнилого смороду. У голові запаморочилося, а повіки самі собою почали змикатися. Кажуть, що Сон — двоюрідний брат Смерті. Як і кістлява, він переносить нашу душу у свої чертоги, але, на відміну від рокової сестри, завжди повертає назад. Майже завжди.
Чорним котом він підступно підкрався, зненацька заколисавши мене у своїх м’яких обіймах. Я навіть муркотіння почула. Хіба таке можливо? А чому б і ні. У снах можливо все. Як давно я не спала… Відчуття легкості оповило тіло, змусивши нарешті розслабитися й відчути омріяний спокій. Спокій. Я вже й забула, яке смак має це слово. Для мене зараз воно смакувало… котячим хутром.
— Срака! Що це зі мною? Розляглася тут, мов корова на пасовиську, — вилаялася я, через силу розплющуючи очі.
Ця нелегка справа вдалася мені не з першого разу. Десь із третьої спроби, я змогла подолала сон. Повіки злипалися, ніби їх залили смолою, і очі відмовлялися відкриватися. По щоках пройшлося щось тепле — ніби сонячний промінь торкнувся шкіри серед магії ночі, і це допомогло оговтатися від мороку.
Я повернула голову й побачила навпроти себе два великі бурштинові ока, що мерехтіли мінливим світлом. Крик жаху мимоволі вирвався з горла, лунко відбиваючись у темній порожнечі. Хоча чому темній? Якщо подумати, то темрява не була суцільною. У великі вікна палацу на мене дивилася повня у всій своїй красі та силі. Її сріблясті промені ніжно торкалися сірого хутра кішки, яка пильно стежила за мною.
На диво, вона не злякалася й не втекла, а навпаки — тулилася до мене теплим тільцем. Відчуття живої істоти поруч подарувало сяйво надії, що бодай хтось залишився живим у цьому царстві мертвих. Якщо десь жевріє іскра життя, то Смерть не перемогла повністю. А отже, не все ще втрачено.
— Де це ми з тобою? — прошепотіла я, чухаючи тваринку по кудлатій голові.
Кішка не відповіла. Якщо, звісно, не вважати муркотіння сірої пронири за відповідь. Котячої мови я не розуміла — я ж не Делія, яка і її колись вивчила, тому почала роздивлятися навколо. Королівський палац занурився у мінливі сутінки. Німфи та русалки, зображення яких майстерно прикрашали стіни, купалися в місячному сяйві й здавалися живими. Морські діви ніби щойно вийшли з темних глибин, щоб відсвяткувати фазу Селени та зустріти мене в цьому похмурому місці. Чарівна картина.
Єдине, чого не було в реальному Літньому палаці — це статуя стародавнього бога Вакха в центрі атріуму. Не запам’ятати такого велетня було просто неможливо. Висічений із цільного шматка мармуру, він нависав наді мною, відкидаючи кремезну тінь. Бог був загалом зображений доволі класично: міцна статура, чоло, оповите виноградними лозами, великий кленовий лист у потрібному місці, дві ритуальні маски в руках. Але обличчя… Або гра тіней та місячного світла спотворила його, або Вакх застиг у несамовитому крику. Хоча, можливо, він просто реготав. Це ж Вакх. Від нього саме цього й очікують.
Якби я не розуміла, що все це не насправді, то, мабуть, зніяковіла б від містичної краси. Лімб. Площина між світом живих і царством мертвих. Місце, куди можуть потрапити лише духи, відьми та коти. Бо тільки ми володіємо можливістю перетинати кордон між світами. Для інших це шлях в один кінець.
Сама я лише кілька разів спускалася в сюди, але знала чародійок, які робили це регулярно. Дехто шукав таємні знання у звивистих коридорах Лімбу, інші воліли відпочити тут від міської метушні.
Однією з них була Фіфа. Не знаю, що стара відьма тут робила, але в астрал вона виходила частіше, ніж у свій улюблений сад. Другою була Леоніда. Анатоль теж зазирав сюди, але без особливого фанатизму. Ми з Адель більше любили реальний світ зі всіма його вадами, ніж ідеальний, але примарний Лімб. Використання некромантії та астрального досвіду для маніпуляцій життям і смертю — це великий моральний конфлікт. Як далеко можна зайти у спробах перемогти Бліду діву? У мого любого друга морального кодексу ніколи не було, як і в Леоніди, та серйозність наслідків усі розуміли.
— Але як? — не зрозуміла я. — У світі не існує магії, яка могла б силою змусити когось потрапити в Лімб. Це просто неможливо!
Вочевидь, я помилялася. Ні, не в тому, де саме я перебувала. Лімб я ні з чим не сплутала б. Для когось він — квітучий сад, для когось — крижана пустка. Для всіх він виглядає по-різному. Все залежить від твоєї сутності. Коли я потрапила в Лімб уперше, він постав перед моїми очима невеликим острівцем серед річкової долини. Ріка тихо несла свої води в небуття, граючи місячними зайчиками на хвилях. Є лише одна константа в цьому примарному світі — вічна повня, що застигла на небі.
Сама я сюди потрапити не могла. Гадаю, я б запам’ятала, якби промовила закляття переходу. Отже, хтось могутній проказав його замість мене. В Ілсе чи інших жреців ніколи не було можливості потрапити за кордон світу, тому шлях назад може стати проблемою.
Зла іронія долі. Жреці тримали у своїх руках ключі від світів, відкривали двері, прикликали демонів, духів та стародавніх богів, але самі скористатися проходом не могли. Мабуть, саме тому й ненавиділи нас — відьом та чародіїв. Котів також, до речі, вони не любили. Виродки. Саме божевільне полювання на пухнастих мишоловців і стало початком кінця.
У народі жартують, що змія заснувала столицю, а домашня кішка зруйнувала стару віру. Та все це не жарти. За легендами Міртуба побудована на скелеті гігантського змія, чиї ребра стали основою для королівського замку. Про котів ви й самі зрозуміли. Я ж, у свою чергу, нічого не зрозуміла з того, що відбувалося.
— Ну що, хвостата подруго, маєш якусь ідею? — запитала я, лагідно погладжуючи кішку по кудлатій голівці.
Не очікуючи відповіді, я піднялася на ноги. Якщо кішка й розуміла, що за чортівня тут коїться, то мені не сказала. Махнувши пухнастим хвостом, вона востаннє зиркнула на мене бурштиновими очима й розчинилася в тінях. Коти частіше за всіх стають магічними компаньйонами чародійок, бо без проблем супроводжують нас усюди. Їм не треба знати заклинання, щоб вільно пересуватися між світами.
— Нічого. Сама розберуся, — прошепотіла я, роздивляючись знайомий, але водночас такий чужий палац.
Перше, що вам треба знати про Лімб, мої любі — це не статична площина. Він постійно змінюється під впливом ваших страхів, бажань та думок. Щоб увійти в нього, треба позбутися всіх хвилювань і мати очищений від усього зайвого, чистий розум. Тільки тоді він постане перед вами у своєму справжньому вигляді. У цьому випадку він уже відображав чиїсь думки й прийняв мене, ніби справжню панянку, у подобі королівського палацу.
— Добре, що я встигла переодягнутися у речі покидька Фо. Було б жахливо з’явитися тут у ганчір’ї. Вона б цього не схвалила, — криво посміхнулася я, зробила перший крок і одразу ж ганебно розтягнулася на підлозі.
Черевики стали завеликими, стопа зменшилася вдвічі, штани сповзли майже до стегон, а сорочка й дорогий камзол висіли на плечах, мов на драбині. Незважаючи на біль у забитих колінах, я оглянула себе та розреготалася від щастя. Ні, я не незграбне вайло. Друге правило — Лімб завжди показує істину. У ньому не діють мороки чи омана. Якщо всередині ти потвора, то й у Лімбі ти будеш потворою. Тож не дивно, що я заплуталася у власних ногах. Я знову стала собою.
Туго затягнувши ремінь на талії, я підкотила штанці, скинула з себе ставший безрозмірним камзол, стягнула чоботи й босоніж покрокувала по мармуровій підлозі на голос, що безупинно лунав із надр замку. Кого я там зустріну? Лише богиня знає.
Сподіваюся, що не Смерть і не ту, що була гіршою за неї. Ту, чий голос увесь цей час читав закляття, змушуючи мене здригатися.
Далі буде...
