Раді Вас бачити!

Розділ 23. Лід та полум’я

Цікаво, який сьогодні день за місячним календарем? Такі дні треба зберігати в пам’яті для того, щоб ніколи не виходити з дому. На рідкість гівняно почався і не зрозуміло чим закінчиться.
Раніше такого питання в мене ніколи не виникало. Відьми та чаклуни інтуїтивно відчувають фазу нічного світила, бо це один з найпотужніших джерел сили. Кожен використовує і реагує на нього по своєму, але байдужим ніхто не залишається. Останнім часом я втратила це відчуття. Перегони зі Смертю відбили бажання прислуховуватися до себе, загостривши інші, досі не знайомі інстинкти.
Як на мене, гільдія астрологів розробила занадто складний календар. Місячний цикл триває приблизно тридцять діб. В народі розрізняють лише чотири основні фази: молодик, чверть зростання, повня та чверть спадання. Так простіше для людей, яким не важлива різниця. Таких більшість у світі і це нормально. Алхімікам, морякам, садівникам та працівникам полів, такого календаря виявилося замало. Ну, і чарівникам з відьмами також, але наш голос ніколи ніхто не враховує. Для них ми існували лише в дитячих казках та старих легендах, що в принципі непогано, зважаючи на нашу репутацію, але залишає менше обсягу для маневрів. Чи навпаки надає пріоритет? Важко сказати.
Ким була проведена «місячна» реформа я вже не пам’ятала. Це було дано, ще при старій вірі. Хтось зі вчених розумників з довгими сивими бородами розділив 30 місячних діб на сім фаз і назвав іменами стародавніх богинь. Цікава концепція, нічого не скажеш. На диво, вона пережила стару віру.
Моя перша шлюбна ніч повинна була припасти на другий день фази Селени. Пік повні у всій його красі та силі. Як на мене, це було не вдалим рішенням. Я воліла обрати одну зі зростаючих фаз: Діани, фази родючості, або Мінерви, коли місяць починає сповнювати тебе натхнення та відкривати шлях до пізнання себе та світу.
Королеву моя думка не цікавила. Монархи мають одружуватися тільки в повню і крапка. Ще й на свято Розмарину та лавру, щоб всім продемонструвати набожність та благочестивість королівської сім’ї. Дідько, плювала я на них всіх.
У розумі Фіфи на небі була фаза Юнони. Тонкий, майже не освітлений місяць завис над бурими, ніби запечена кров горами, як прибитий цвяхом. Я розуміла причину, чому уява старої наставниці зобразила його таким. Юнона стоїть за один крок від Ліліт, темного місяця, смерті небесного світила, яке воно переживає цикл за циклом безліч сторіч поспіль.
– Він не може бути сином когось з жреців старої віри, – похитала я головою, з сумом дивлячись у вікно, – Їх всіх знищили багато років тому
– Прямих нащадків – безумовно. Твій помічник один з багатьох байстрюків, що досі гуляють світом, – холодно промовила вона, – Святий престол знаходить їх, та відряджає служити до сильних чародійок або чарівників. Ну, справді – хто буде дивитися на хворобливого юнака поруч з такою богинею вогню, як ти?
Почувши слова старої слова я скривилася. Друга похвала за одну розмову наводила на думку, що відьми щось від мене потрібно. Вона не була щедрою на похвалу. Щоб заслужити добре слово, ми з Адель зі шкіри лізли, а натомість отримували міцно стиснуті губи та скептичний вираз обличчя.
– І який з цього зиск Святому престолу? Навіщо зберігати нащадків свої давних ворогів?
– Думай ширше, люба, – посміхнулася вона, – Що отримали чародійки, коли сховалися під рясою Святого престолу?
– Ми забезпечили собі безпечне існування серед людей, – покривила я вустами, – Виходить: ми сховалися за релігією, а жреці за нами.
– Все вірно. Натомість Святий престол отримав в розпорядження обидві сторони ворожнечі. З бастардів жреців напрочуд корисні екземпляри іноді виходять, – вона серйозно поглянула на мене та почала загинати пальці, – Своєї сили вони не мають, отже ніякі заборони їх не стосуються. До джерела магії вони не прив’язані, згодиться будь–яке. Їх майже не можливо відчути, поки вони не поглинуть певну кількість енергії, отже за ниточки не потягнеш. І останнє – їх не шкода.
– Фулл хаус, – прошепотіла я і заклякла.
В моїй голові закралися сіра миша сумнівів, яка гризла мене зсередини. Яким чином я змогла поглинути потойбічну силу в старому склепі? Чому мене досі не знайшла Делія, або інші чародії? Захисної пляшечки зі мною зараз немає. І якщо – ніколи і не було. Алхімік зробив її для Белли, про мене мови не було. Отже дияволиця Ле Гардія відразу знала суть справи. Тепер стає зрозумілим, чого на мою кров зреагував стилет з рунами. Зігфриду немає резону брехати про таке. Чолов’яга дивився на мене, ніби примару побачив. І головне – голод. Постійний голод, який не дає мені спокою. Залишилося тільки підтвердити здогадку.
– Що ти знаєш про цю річ? – спитала я, тицьнувши їй під носа печатку з білою лілією на своєму пальці.
– Богиня, свята, – прошепотіла Фіфа примруживши очі, і одразу перейшла на вереск, – Стара тупа шкапа! Невже не можна було не викаблучуватися наостанок?
– Цікава відповідь, – похитала я головою, дивлячись, як моя наставниця схопилася за голову і кляне матінку на чім світ стоїть.
– Скільки ти її носиш на пальці? – схвильовано спитала вона, коли закінчила занурювати в бруд ім’я Леоніди.
– Третій день пішов, – без роздумів відповіла я, – Щось не так?
– Щось не так?! – перекривляла вона мене мерзенним голосом. Якщо бути чесним, то тільки таким я кого з дитинства і пам’ятала, – Ти мабуть думаєш, чому срібло тебе не пече? Бо це не срібло, Маджері!
Я здивовано глянула на сріблясту прикрасу і з недовірою подивилася на стару відьму. Очі Феліцитати бігали, ніби жінка швидко щось обдумувала.
– Платина. Рідкісний і дуже коштовний метал. Він, як і жреці не має власної природньо сили, а навпаки — слугує ідеальним провідником для магічних властивостей. Не важливо, це сила заклинань, самоцвітів чи інших коштовних металів. Такі використовували старі жреці до війни. Біла лілія — символ святого престолу, з’явилася на них значно пізніше. Ти пам’ятаєш, що казав твій фамільяр, коли надягав тобі його на палець?
– Ні, ніколи не чула подібних слів, – похитала я головою.
– Дійсно, звідки тобі знати стародавню мову жреців, – прошепотіла вона, – Щось ще пам’ятаєш?
– Була одна умова: першою подати мені руку повинна була відьма. Чарівник не згодився, тому я і покликала Беллу. І ще його не можна знімати, бо морок спаде, – згадала я слова Ілсе.
– Це не звичайний морок, та ти і сама вже зрозуміла, – відмахнулася вона.
– Ти не помиляєшся, – погодилася я, – Окрім того, що в мене прутень виріс, в нього є дивна особливість – тільки духи, мерці і ти бачать мене справжню, а всі інші – обличчя Ілсе. Алхімік говорив, що це якась метаморфоза, а не магія.
– Зігфрід так сказав? – примружила очі Фіфа.
– Ви знайомі? – здивувалася я.
Брови самі собою поповзли вгору. Чудовий виходить розклад: стара відьма лежить в комі бозна–де на краю світу, все про всіх знає, а про що не знає, про те здогадується. Дивовижна жінка.
– Як ти думаєш, хто його звів з Арабеллою? – пурхнула відьма.
– Я вражена, – посміхнулася я, – Серйозно, ти починаєш мене лякати. Ще скажи, що це була твоє ідея познайомити мене з Ле’Гардіа на тому прийомі і я тихо випаду в осад.
– Килимок підстели, якщо зібралась кудись падати, – прошепотіла вона крізь зуби.
– Браво! – не витримала я, плеснувши в долоні, – Матінка була би в захваті від такої партії. Цілий пасьянс розіграли у неї під носом, залишивши Леоніду в дурнях.
Фіфа криво всміхнулася, крадькома кинувши на мене хитрий погляд і почала поспіхом збирати коштовності в сумку. Від її на перший погляд звичайних дій, мене наче блискавкою вдарило.
– Вона знала?! – не витримала я, – Вона все знала! Весь цей час ви грали мною, як пішаком в своїх заплутаних іграх!
– Дівчинка моя, ти забагато на себе береш, – огризнулась вона, більше не дивлячись мені у вічі, – Всі ми пішаки. Тільки дехто встигає дійти до краю дошки та стати королевою.
– А дехто не встигає! – розізлилася я, – Дай тільки привід подумати, що ти приймала участь у змові проти Алкі, і присягаюся – я знайду твою стару дупу і спалю разом з цією кімнатою.
– А ти спробуй, люба, – в’їдливо посміхнулася стара відьма, – Часу на це в тебе залишилося не багато. Кістлява і так скоро мене забере. Може прямо зараз спробуєш?
Всередині мені все кипіло. Хаотичні думки юрбилися в голові і я не могла зрозуміти – вона випробовує мене, чи справді причетна? Ні, не може такого бути. Грати на моїх емоціях вона вміла не гірше за матінку. Як вона і вчила, я зробила глибокий вдих і повільно видихнула повітря через ніс. Вдих, видих, і так повторити ще двічі після того, як почне здаватися, що ти заспокоїлося. Схема працювала, як годинник.
– Це безглуздо, я в твоєму розумі. Цей світ не справжній, і вогонь я прикликати не зможу.
– Ти ба! Невже дорослішаєш? – покривила вона вустами, – Твоя правда, вогонь тут до тебе не прийде. Спробуй, як повернешся. Б’юсь об заклад – буде цікаве видовище.
– Ти мене покликала, щоб весь час говоритися загадками? – я без сил впала на її ідеальне заслане ліжко, широко розкинувши руки, – Що ти за людина така? То крижана, ніби снігова лавина, то вмить сановишся теплою і розуміючою..
– Бо моя стихія вода, люба. Перепади настрої, це для мене нормаль, – посміхнулася вона, – Посунь дупу. Я вже не молода стовбичити, поки ти тут розляглася, – пробубоніла вона, посунувши мої ноги та присівши поруч, – Всі мені казали, що воді немає чого вчити вогонь, та вони не дурні. Я обожнюю такі виклики.
Я рішучі підвелася, і обняла її. Іноді вона дозволяла такі прояви ніжності, і це робило нас майже близькими людьми.
– Що мені робити, Фіфі? – прошепотіла я на вухо старий вириці, – Приповзти на колінах до матінки і просити пощади?
– Богиня відведи. Знала, що перехвалила тебе, – розсміялася вона, відсторонивши мене, – Якщо алхімік має рацію, а я гадаю, що так воно і є, то за допомогою цієї каблучки ви з Ілсе помінялися не тільки зовнішністю. Його здібності разом з каблучкою перейшли тобі, натомість – твій вогонь зараз у нього.
– Що? – не повірила я, – І матінка знала про такі наслідки?
– Якщо трохи почекаєш тут, то сама в неї спитаєш, – весело засміялася вона, поклавши руку на моє плече.
Не дивлячись на дзвінкий сміх, в голосі старої жінки відчувався лютий сум. Я б і сама сумувала, якби знала, що останній раз зустрічаюсь зі старою подругою. Так, попри все я вважала її подругою. Вона була однією з тих, хто мене не підставляв по справжньому. За кого тримала мене Феліцитата, знала лише вона сама.
– Тобі треба йти до Ре Альє, – нарешті вирішила вона, – Тільки він має владу забезпечити прихисток та інформацію про їх з принцем справи. Спитай у старого лиса, чи пізнав він обидва обличчя Бахуса.
– А що робити з Леонідою? Вона відправила по мою душу Анатоля, – промовила я, пропустивши повз вуха її ліричні образи.
– Вдалий вибір. Білявий пес змалечку мав сталеву хватку. Не хвилюйся, я з нею сама поговорюю. Хто ще знайде підхід до старої шкапи, окрім іншої старої шкапи? – покривила вона вустами, – Ти казала про якісь підвіски? Дай хоч подивиться. В тебе так всього багато, що я не встигла їх поміряти.
– Так, так, звичайно, – забелькотіла я, копирсаючись в сумці, – Ось, тримай.
На моїй долоні лежали вишуканих золоті підвіски на червоній атласній стрічці. Дві жар–птиці з червоною шпінеллю на хвості та крилах дивилися на мене мерехтливим поглядом крихітних очей–діамантів. Коли я побачила їх на малюнку ювеліра, то не змогла встояти. Звичайно, що Алкі замовив їх без зайвих роздумів. Не знаю хто був щасливіший: ювелір, що отримав таке щедре замовлення від принца, чи я, коли їх отримала. Шкода, що так і не встигла нікуди вигуляти цю красу.
Фіфа пробігла по ними пальцями, ніби вони були живі і могли відчути її ніжний дотик. На мить мені здалося, що один з птахів поворушив крилом і кліпнув очима. Мабуть, так забажала володарка цієї кімнати. Нарешті вона прийняла їх та швидким рухом пов’язала собі на шию.
– Залишиш мені їх на згадку? – раптово спитала вона, – Так хочеться чимось похизуватися перед старою подругою на останок.
Вона знову тепло посміхнулася, і я зрозуміла – минулі обійми були нашими останніми обіймами. Тепле прощання від крижаної леді, яке я ніколи не забуду.
– Звичайно, для того і віддала, – збрехала я, розуміючи, що вони не зможуть насправді залишитися в уявному світі старої відьми. Вона це знала, я це знала, і ця маленька солодка брехня нас обох цілком влаштовувала.
– Дякую, – гордо промовила вона, зробивши короткий кивок, – Раз ти така ласкава сьогодні, то зроби мені ще один невеликий подарунок.
– Який? – зацікавилася я.
– Зроби пожертву від мого імені в храм святої Йови. Я там виросла і не хочу піти не попрощавшись.
– Як скажеш, – знизала я плечима, – Залишу пару монет в їх капличці за першої нагоди.
– Чудово, а тепер – йди. Актавшан, мабуть, вже зачекалася, – забелькотіла вона, – І будь обережною з Анатолєм. Хоч ви і були друзями, май на увазі: коли приймаєш на себе вагу боргу перед Святим просто, це тебе змінює. Навіть, якщо мертвих ти бачиш частіше, ніж живих.
Я коротко кивнула, поглянула на неї востаннє і прикликала тіні. Яскравим багряним світлом вони впали на мене, і серед них спалахнула одна–єдина нитка, що пов’язувала мене з реальним світом. Перед очима знову з'явилося несамовито гаряче полум’я. І як я не зрозуміла, що воно не має відношення до вогню, а лише є відображенням болю помираючої відьми? Щось зі мною коїться. Я з’ясує це, поки воно не коштувало мені життя.
– Прощавай, – встигла прошепотіти я наостанок.
– Смерть, це лише початок, люба, – пролунав у вухах дзвінкий сміх Феліцитати.
Багряне полум’я накрило мене повністю, навіки поглинаючи усміхнене обличчя старої наставниці.