Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 26. Дари минулого
Мовчання затягнулося. Актавшан стояла в темній кімнаті глибоко під землею і пильно мене роздивлялася. Якщо інші прояви емоцій ронської жриці я розуміла без зайвих пояснень, то ця залишалася для мене загадкою.
- І все? - не витримала я, дивлячись на її ледь освітлену масляним ліхтарем статуру, - Не буде ані криків, ані біганини темними коридорами та сварок, в котрих я буду благати тебе про допомогу?
- Я повинна була все це робити? - здивовано підняла брови жінка.
- Більшість людей саме так би і вчинили, - відповіла я, і вже не дуже впевнено додала, - Мабуть…
- Ти ж в курсі, що ми почитаємо яснооку богиню тільки тому, що така офіційна позиція королівства?
- Добре, що поруч немає Делії. Вона б луснула від злості, почувши таке богохульство, - прошепотіла я, - І в кого ж ви вірите?
- Стара віра, нова віра – нам особливої різниці немає, - знизала вона плечима, - У ронського народу багато своїх богів. Хтось маскує їх під образи святих та мучеників, хтось під вашу богиню, але головне божество для нас - це дорога. Вона дарує нам життя та долю.
- Ви ж осілих, - нагадала я, - Яка дорога?
- Я залишилися в Пенефорісі, бо сюди привела мене дорога, - спокійно відповіла жриця, - У всього є свій цикл. Життя та Смерть, це коло, якого нікому не оминути. Треба вміти відпускати, щоб в твоє життя прийшло щось нове. Мій табір розвалювався. Я була мала та не мала впливу матері, щоб продовжувати вести справи. Вече не могло подолати суперечки між собою, і табір «Білого кролика» припинив своє існування. Хтось, як я, осів та почав нове життя в місті. Хтось приєднався до інших таборів та зник за обрієм.
- Не сумуєш за минулим? – зацікавилася я.
- Ні, - похитала вона головою, - Тут я зустріла кохання свого життя, народила синів, відпустила їх в світ. Вони привели чудових невісток, які обрали своїм розумом та серцем, а потім народилися онуки. Храм приносить прибутки, моя справа процвітає. Мене все влаштовує.
- Спокійне та стабільне життя, - з розумінням кивнула я, - Майже заздрю вам.
- А я тобі, - неочікувано відповіла вона.
- Чого б це? – здивувалася я, і одразу спохмурніла, - Ви просто не чули моєї історії.
Що таке чорна заздрість я дуже добре знала. Від самої моєї появи в монастирі, я відчула її гіркий присмак на своїх губах. Мені обіцяли, що ми всі будемо сестрами. Натомість, я потрапила у ставок з хижими рибами, які воліли перегризти горлянки один одному за уявні нагороди та примарну прихильність вчителів. Коли я усвідомила розміри своєї сили, то заприсяглася – я зміню це, коли прийде час.
- А мені і не треба, - знизала плечима Актавшан, - Для заздрощів є підстави. Тобі дістався один з найвеличніших дарів у світі - емпатія.
- Ви про що? – не зрозуміла я, дивлячись на жінку на всі очі. Вона глибоко вдихнула повітря, ніби готовлячись до важкої розмови.
- Ти цього не знаєш, бо молодий і чув тільки офіційну історію, - похитала вона головою та підійшла ближче, - Саме цим даром володіли храмовники, яких подолали послідовники ясноокої богині. В твоїх руках реальний енергетичний механізм відчувати та трансформувати тонку матерію Всесвіту.
Промені, які пробивалися крізь шпарини у стелі, освітили її обличчя. Золоті нитки магії над її головою не розчинилися у бляклому світлі. Вони мерехтіли на сонці, наче метелики, відкидаючи сонячні зайчики.
- Храмовники сильно спаплюжили репутацію під кінець свого існування, але так було не завжди. Чи ти справді думаєш, що довгі сторіччя натовп сліпо молився демонам?
Я нічого не думала. Для людини, яку виростили віруючи у силу богині, такі ствердження були не прийнятні. Були. Поки я не дізналася що Святий престол не тільки не знищів всіх жреців, як касту, а і взяв їх нащадків під своє крило. Від роздумів про це мене заціпило. Як я на це повинна реагувати? З однієї сторони я була впевнена, що матінка зробила велику помилку, пустивши цих змій в наш дім. З іншої – милішого юнака за Ілсе, я ще не зустрічала у своєму житті. Він пожертвував своєю свободою заради мене. І я точно впевнена – він ладен пожертвувати і життям.
- Треба знати історію, щоб не давати їй повторюватися, але краще робити це повністю, - продовжила вона, ніби почувши слова, які я не наважилась промовити вголос.
- І що саме я не знаю з історії? – нарешті змогла вимовити я.
- Для початку, дай собі чесну відповідь на питання: що ти зараз відчуваєш? – спитала жриця, примруживши очі.
- Нічого хорошого: тугу, розпач, сум, здивування, обурення, страх, - почала перелічуватися я, - А що ще може переживати людина, яка втратила коханого і впевненість в майбутньому?
- Я питаю не про емоції, - похитала вона головою, - Хоча, дуже добре, що ти насамперед згадав саме про них. Наша сила прив’язана до наших емоцій. Чим більше ми відчуваємо, тим сильніше стаємо. Що ти відчуваєш в енергетичному плані?
Опустивши очі, я втупилися в брудну підлогу катакомб, прислухаючись до себе. Сказати правду чи знову уникати її? Темрява підземель дарувала спокій, відокремлюючи мене від зовнішнього світу. Подумки відгородившись від зайвих хвилювань товщею землі, я крадькома зазирнула в глибоку рану, яка вже кілька днів не давала мені спокою.
- Порожнечу, - тихо відповіла я, - І голод, який можливо заповнити химерним для мене способом. Я відчуваю магічну силу інших чарівників і можу її поглинути. Вашу також.
- Ну, тоді, все логічно, - спокійно відповіла вона, - Емпатія без контролю — це прокляття, а не дар.
Я підвела очі і пильно поглянула на жінку, не розуміючи, чому вона мене не злякалася. Тільки-но я їй розповіла страшний секрет Ілсе, буквально зізнавшись, що я енергетичний вампір. Потвора, яка може висмоктати всю її магію, залишивши лише бляклу оболонку. А вона і оком не повела!
- Що саме логічно? – обережно перепитала я.
- Я не фахівець, але деякі роздуми з цього приводу маю. Ходили легенди, що стародавні жреці могли поглинати негативну енергію, долати злі чари та зцілювати хвороби, прикликаючи виші сили, – прошепотіла вона.
- Ніколи не чула про таке, - прошепотіла я, вкотре повторюючи просту істину, - Жреці викликали демонів, та скеровували їх силу проти народу.
- Все живе пронизане астральним світлом, або ефіром, як ще його називають алхіміки. За їх вченням, це п’ята стихія. А вміли користуватися нею саме емпати, тобто жреці прийдешньої віри.
- П’ята стихія, - тупо повторили я її слова, згадавши один з кутів пентаграми, - А я завжди гадала, що це сила ясноокої богині.
- Маєш рацію, - кивнула вона, - Ваша богиня також частина ефіру, але вона така не одна. Стародавні боги, демони, духи та інші сутності, включаючи людську душу - все це ефір. Емпат виступає як живий камертон, що вловлює їх вібрації, - продовжила свою розповідь Актавшан, - Храмові жреці не просто могли проводили через своє тіло божествену силу, а були своєрідним мостом між нашим та іншими світами. Вони не всю свою історію існування зверталися до демонів, колись це були стародавні, але добрі боги. Ти пам’ятаєш той день, коли вперше застосувала свою силу?
Мою пам’ять сколихнули спогади, які я не змогла б забути, навіть якби цього сильно забажала. Та чи треба моє бентежне дитинство Актавшан? А що станеться, коли вона дізнається? Мабуть, точно нічого жахливішого, ніж вже є.
- Батько загубився в горах, - прошепотіла я, згадуючи ту страшну люту зиму, - Було дуже холодно. Люди замерзали до смерті в своїх домівках. Припаси не привозили через буревій. Постійно йшов сніг, і цьому не було видно не кінця, ні краю. Коли в нас все скінчилося, він сам-один пішов рубати дрова в ліс. Інші чоловіки вирішили пересидіти негоду та піти на заготівлю через кілька днів, коли сонце стане видно крізь снігову хурделицю. Настала ніч, а він все не повертався. Мати сходила з розуму, малі сестри плакали, а я сиділа біля каміну, який нічим було топити, і думала лише про нього. Вогонь майже згас. Залишилися лише червоне вугілля, яке тліло, немов очі демонів у темряві.
- І що сталося далі? – уважно слухаючи мене, тихо спитала жриця.
Глибоко зітхнувши, я зібралася з силами і прошепотіла відповідь, як старе закляття:
- Він прийшов.
- Батько? – не зрозуміла вона.
- Вогонь, - відповіла я, поглянувши в оксамитові очі жінки, - Крижана темна ніч перетворилася на яскравий день. Ніби друге сонце зійшло на небосхилі, освітивши все навкруги. Завірюха припинилася, дорогами потекли цілі ріки талого снігу, як іноді буває навесні. Потім батько казав, що це гори прокинулися і дарували нам своє тепло, та я знала – він прийшов, бо я несамовито його кликала.
Брехня - один з найтяжчих гріхів за святим письмом. Тільки слабкі відверто брешуть. Сильні для цього вигадали інші, більш ліричні способи не казати правди. Майстерність говорити напівправду, якої мене вчила Феліцитата, зараз не стала у нагоді. Мабуть, настав час для правди.
Вогонь, який оселився в моїх жилах, все моє життя, день за днем нагадував, що він не просто прийшов з небес. Спочатку спалахнув холодний камін, потім стіни, стеля та стріха. Коли ми з переляканою сім’єю вибігли на вулицю, то побачили, що сусідів спіткала така сама біда. Все, чим могло поживитися буремне полум’я, горіло. Будинки, курники, хліви, стайні, навіть колодязь - були охоплені багряними пелюстками стихії.
Скільки тоді загинуло? Семеро, якщо мене не підводила пам’ять. Скільки змогло пережити найважчу зиму, яку бачило наше селище? Всі інші. В той момент я зрозуміла - вогонь, не може бути лише рятівником. Він завжди вимагає жертв.
Мороз та хурделиця зі снігом більше не повернулися в наш край того року. Натомість, прийшла рання весна, а за нею послідкувало дуже спекотне літо. Всі потроху стали забувати події тієї ночі, поки на початку збору врожаю до нас не завітала Феліцитата. Навіть в сірій сукні монахині вона виглядала напрочуд вродливою жінкою. Всі чоловіки в селищі пускали їй бісики, не дивлячись на сан. Під приводом супроводу сиріт, батьки яких не пережили зиму, до найближчого монастиря, вона відвезла мене в Акритус, де розповіла ким насправді я є.
- Так я і стала відьмою, - закінчила я свою сумну, але напрочуд правдиву історію.
До цієї миті, мою таємницю знали лише троє: Фіфа, Делія та Анатоль. І матінка, звісно. Але хто рахує всезнаючу голову Святого престолу?
- Ні, дорогенький. Сила завжди була в тобі, інакше вогонь би не відгукнувся на поклик, - похитала вона головою, і недовірливо погляну на мене, - А звідки в тебе взявся дар жреців старої віри?
Я крадькома кинула погляд на сріблясту каблучку з білою лілією і завагалася. Ні, цього точно не варто їй розповідати. І так вже розбазікалася далі нікуди. Не знайшовши інших слів, я дала відповідь.
- Це довга історія.
- Як скажеш, - кивнула вона з розумінням, - Коли до тебе прийшов вогонь, твоє серце несамовито потребувало допомоги. Що зараз каже тобі серце?
- Я жадаю помсти, - рішуче відповіла я, - Мого коханого вбили, а його мати звинуватила в цьому мене. Я прагну знайти і покарати винних!
- Коли стаєш на шлях помсти, почни копати дві могили. Друга буде для тебе, - криво всміхнулася жінка, - Вогонь тобі допоміг, бо ти хотів врятувати батька, а зараз тебе пожирає темрява помсти. Впусти в себе світло, і сила заграє новими барвами.
- Ви знущаєтесь? – не витримала я, скочивши з місця, - Ви хочете, щоб я пробачила, забула та жила далі, ніби нічого не сталося? Ніби він не загинув?
- Ні, я хочу, щоб ти перестав себе знищувати, - похитала головою, - Тобі болить, і це природньо. Ти волієш докопатися до істини, і це правильно. Та, якщо знищиш себе, як ти збираєшся жити далі?
- Не знаю, не було часу подумати, - розгубилася я, - Спочатку взагалі жити не хотілося.. А потім було не до цього.
- Якщо не віджити минуле, то не почнеться теперішнє, а без теперішнього не буде майбутнього, - процитувала когось з класиків Актавшан. Не знаю де, але я точно вже від когось чула цю філософську фразу, - Емпати керуються емоціями. Поки тебе переповнює чорнота скорботи, ти не зможеш підкорити свою силу. Тобі необхідно згадати щось хороше та наповнити свій внутрішній сосуд світлом. З цим я можу допомогти.
- Знову повертатися в минуле? – криво посміхнулася я, - Я вже пробувала, але все марно.
- Коли історію не слухають, вона повторюється, - знизала плечима жриця, - Чорна діра, яка поглинає магію, має зцілитися. Інакше, рано чи пізно – вона тебе знищіть.
Я зробила глибокий вдих і повільно видихнула повітря через ніс. Актавшан має рацію. Ейфорія від магії Анатоля вже майже минула, а отже голод незабаром повернеться. Треба щось робити з цим. Як знайти дорогу на поверхню, ми не знали. Чому б не використати цей час з користю?
